До 140-річного юбілею з дня народження (5 березня) «Спільне» публікує серію текстів присвячених ідеям і політичній діяльності Рози Люксембург. У статті Нормана Гераса ретельно аналізуються поширені уявлення про її теоретичну спадщину в лівому русі.
Норман, Герас
«Капіталістична економіка, яка сприяє могутньому розвитку продуктивних сил, саме в силу своїх внутрішніх протиріч надає прекрасне історичне підґрунтя для прогресивного розвитку суспільства в напрямі нових економічних і соціальних форм». Роза Люксембург [1]
«Із ґрунту капіталістичного суспільства не може вирости зілля, яке б стало ліками від капіталістичної анархії». Роза Люксембург [2]
«У її праці ми бачимо, як останній розквіт капіталізму перетворюється на моторошний танок смерті». Дьордь Лукач [3]
Серед усіх непорозумінь, які спотворюють вчення Рози Люксембург, найбільш поширеним і нав’язливим є, без сумніву, приписування їй того, що різні автори називають детермінізмом, фаталізмом або спонтанеїзмом [4]. В якості прояву або наслідку цієї тенденції може бути виставлена будь-яка з її тез, автентичних чи приписуваних їй: її наголос на спонтанності мас; недооцінка нею важливості організації і керівництва; її уявлення, що класова свідомість є простим і прямим продуктом класової боротьби мас. Але головним джерелом, на яке посилаються як на явний доказ справедливості звинувачень, вважається її теорія краху капіталізму, згідно з якою протиріччя цієї системи мають в кінцевому рахунку привести, автоматично і неминуче, до її повного колапсу. Проблеми починаються вже з самого тлумачення змісту цієї ідеї остаточного колапсу, але їх ми розглянемо пізніше. Наразі достатньо зафіксувати, що її приписування Розі Люксембург є цілком переконливим, оскільки ця ідея є невід’ємною складовою частиною її теорії.
Зокрема, це одна з головних і найчастіших тем її виступів у рамках великої дискусії з приводу ревізіонізму на рубежі століть. Під час дебатів на Ганноверському з’їзді СДПН в 1899 р. вона стверджувала, що саме «ідея розпаду, соціальної катастрофи … катаклізму» відрізняє марксизм від реформістського градуалізму [5]. Те ж саме було підкреслено в найважливішій її праці того періоду – «Соціальна реформа чи революція?» – де теорія колапсу капіталізму була названа «наріжним каменем наукового соціалізму», а зміст її був розтлумачений таким чином: «Капіталістичний лад сам по собі, в силу власних протиріч, підготує момент, коли він сам розлізеться по швах, коли його існування стане просто неможливим. … наростаюча анархія капіталістичного господарства робить його загибель неминучою» [6]. Це все, звичайно, було спрямовано проти ревізіоністського твердження, що в таких суспільних інститутах, як картелі, кредит і демократія, капіталізм знайшов механізми адаптації, які, згладжуючи капіталістичні протиріччя, роблять революцію неможливою і непотрібною. Втім, наголос Люксембург на неминучому колапсі капіталізму не можна в даному випадку віднести на рахунок полемічного перебільшення. Півтора десятиліття потому, в 1913 році, вона видала книгу «Накопичення капіталу», головний свій внесок у марксистську політичну економію, і в цій праці вона спробувала підвести під тезу про крах капіталізму солідне теоретичне обґрунтування.
Накопичення капіталу
Головна теза цієї праці переказуючи стисло, полягає в тому, що в закритій капіталістичній економіці, яка складається лише з капіталістів і робітників та не контактує з некапіталістичними суспільними формаціями, реалізація і капіталізація надлишкової вартості, а отже й накопичення капіталу, є неможливими. Процес накопичення вимагає доступу до ринків і продуктів некапіталістичного оточення, але цей же самий процес поступово позбавляє себе такого оточення, розмиваючи всі некапіталістичні прошарки й форми та підпорядковуючи їх владі чисто капіталістичних відносин. За словами Люксембург, «якщо капіталізм живе некапіталістичними формаціями, то він, точніше кажучи, живе руйнуванням цих формацій. … Без докапіталістичних способів виробництва накопичення капіталу не може відбуватися, накопичення полягає, з цієї точки зору, в їх роз’їданні й асимілюванні» [7]. Постулювання цього протиріччя виконує одночасно два завдання: пояснює сучасний феномен імперіалізму, який «є конкурентною боротьбою за рештки ще не привласненого некапіталістичного світового оточення» [8], і визначає економічну межу, обмеження капіталістичного суспільства. Безжальна логіка її позиції полягає в тому, що накопичення капіталу і намагання за допомогою імперіалізму забезпечити для нього некапіталістичних споживачів і продукцію, які й уможливлюють це накопичення, зрештою повинне привести до «виключного і всеохопного панування капіталістичного виробництва в усіх країнах і в усіх галузях промисловості». Коли це станеться, некапіталістичного оточення більше не залишиться: «Накопичення стає неможливим: реалізація й капіталізація надлишкової вартості перетворюється на нерозв’язну задачу. … Неможливість накопичення означає з капіталістичної точки зору неможливість подальшого розвитку продуктивних сил і, тим самим, об’єктивну історичну необхідність загибелі капіталізму» [9]. Навіть у «Накопиченні капіталу», де Люксембург майже нічого не говорить про конкретні форми пролетарської класової боротьби, це катастрофістське бачення врівноважується застереженням, що межа капіталістичного накопичення є суто теоретичною, вона ніколи не буде досягнута; її випередить повстання міжнародного робітничого класу проти панування капіталу [10]. Та попри це, вона таки вважає, що капіталістичне суспільство має суто економічне обмеження в тому вузькому сенсі, що динаміка капіталістичного накопичення повинна привести до такого пункту, де воно стає неможливою, де воно неминуче повинно потерпіти крах, повстане робітничий клас чи ні. Як ми побачимо, немає свідчень того, що Люксембург колись відійшла від цієї точки зору.
Відштовхуючись від цього факту і роблячи неприпустимий логічний стрибок, який просто прирівнює крах капіталізму до створення соціалізму, простіше простого сконструювати цілковито фаталістичну і начебто люксембургістську перспективу революційного процесу. Згідно з нею, закони капіталістичного розвитку неминуче призводять до економічного краху і соціалістичної революції, а наслідком та іншим проявом цього катастрофізму є спонтанеїзм, зневага до організації, зневага до керівництва і так далі. Ті ж самі безжальні економічні закони, які відповідальні за колапс капіталізму, породжують і масові акції, спонтанної сили і динаміки котрих достатньо для розв’язання всіх політичних і тактичних проблем, які постають. Строго кажучи, ця позиція дорівнює скасуванню потреби в теоретичній роботі, в пропаганді й агітації, в організації і в підготовці до захоплення політичної влади. Вона дорівнює, коротко кажучи, скасуванню політичних і ідеологічно-теоретичних вимірів боротьби за соціалізм, оскільки притаманна їм діяльність (практика) зрештою сама налагодиться завдяки невмолимим економічним законам. Зрозуміло, що така перспектива є не лише фаталістичною, а й економістською. Немає потреби надовго зупинятися на тому факті, що її представляли в якості поглядів Люксембург всьому поколінню, яке було свідком сталіністського нищення революційного марксизму (і не тільки його). Вже в 1925 р. це було дуже чітко сформульовано Рут Фішер, чий внесок у «більшовизацію», тобто сталінізацію, Комінтерну включав у себе намагання викорінити з Комуністичної партії Німеччини «сифілітичну бацилу», як вона називала вплив Люксембург: «Теорія накопичення Рози Люксембург … є джерелом усіх помилок, усіх теорій спонтанності, усіх хибних підходів до організаційних проблем» [11]. Втім, одна річ таки вимагає дуже уважного розгляду: попри те, що така інтерпретація є найбільш нісенітною карикатурою на погляди Люксембург (що повинен визнати кожен, хто хоча б побіжно знайомий з її творчістю), вона продовжує підспудно існувати. Вона вигулькує то в одному, то в іншому місці в оцінках, які іноді є суто риторичними, а іноді й ні, причому не лише загалом в сучасній соціалістичній літературі, а й у творах, присвячених саме роз’ясненню ідей Люксембург – навіть у найкращих. Це вказує на те, що джерело цього непорозуміння криється в низці теоретичних двозначностей і проблем у її власній творчості, і розвіяти його можна лише розв’язавши ці останні. Водночас, намагання їх розв’язати полегшується детальним оглядом різних форм цього непорозуміння.
Традиційне звинувачення в спонтанеїзмі
Отже, для початку розглянемо кілька прикладів, які ясно демонструють неприємну роль, яку примушують грати Люксембург у соціалістичних творах. У недавній критичній статті про Лукача Гарет Стедман Джонс знаходить у його ранній творчості «повторення старої люксембургістської й анархо-синдикалістської пари – економізму і спонтанеїзму», хоча Люксембург приписується «більш витончена версія», ніж та, яку пропонує Лукач. Підставою для порівнянь з Люксембург є віра Лукача в остаточний економічний колапс капіталізму, що провіщає соціалістичну революцію, а також прив’язка виникнення пролетарської свідомості до початку повномасштабної економічної кризи [12]. Лючіо Магрі в дискусії про революційну партію пояснює «спонтанеїстське бачення» Люксембург посиланням на такі ж самі погляди, хоча і вважає «приголомшливим», що в неї було таке бачення, тоді як кілька інших її переконань цьому суперечать. У випадку Магрі насправді приголомшливим є твердження, виголошене ним явно для того, щоб відмежувати від спонтанеїзму Леніна: «Перехід від капіталізму до соціалізму для нього ніколи не був неминучим процесом, фатумом, продиктованим об’єктивними силами розвитку в капіталістичному суспільстві. Навпаки, він стверджував, що … спонтанно розвиваючись, вони просто приведуть до кризи цивілізації, до нового Середньовіччя» [13]. Це твердження належить Розі Люксембург. Ернест Мандель, обговорюючи ленінську теорію організації, спираючись не на теорію колапсу капіталізму, а на одне-єдине речення з її полеміки з Леніним у 1904 р., приписує Люксембург концепцію, згідно з якою досвіду боротьби, масових акцій достатньо для досягнення належної класової свідомості й історичних цілей пролетаріату; концепцію, якій вона протиставляла потребу в постійній підготовці й просвіті робітників та в формуванні й вихованні пролетарського авангарду. За словами Манделя, для неї революційна партія «буде створена революційною дією мас». Втім, він додає, що «так звана теорія спонтанності … може бути приписана Люксембург лише з важливими застереженнями» [14]. Застереження й справді, як виявляється, важливі: у тексті, написаному пізніше, присвяченому аналізу єдності й важливості діяльності та творчості Люксембург – і який, слід зауважити, є чудовим внеском у цей проект реабілітації – Мандель підтверджує, що вона ніколи не грішила тими самими концепціями («дитячими забавками», enfantillages), які він приписав їй у своєму тексті про організацію [15].
З усього цього має бути очевидно, що повісити на Люксембург спонтанеїстський ярлик не так просто, звідси й застереження та суперечності, які виникають щоразу, коли в полеміці це намагаються зробити. Використати її таким чином проблематично, оскільки, читаючи її твори, постійно натрапляєщ на концепції й твердження, які радикально відокремлюють її марксизм від тієї детерміністської науки залізних економічних законів, на яких зазвичай ґрунтується фаталізм і спонтанеїзм. Щоб переконатися в цьому, почати необхідно з щедрого цитування її творів, написаних у різний час протягом двох десятиліть, поки що звузивши діапазон до найбільш загальних тверджень. Те, що вони не є лише порожніми або риторичними жестами з боку Люксембург, а, навпаки, ґрунтуються на конкретних політичних і тактичних концепціях, які зводять нанівець звинувачення в спонтанеїзмі й фаталізмі – це твердження розвивати тут недоречно, але його ми спробуємо довести при іншій нагоді.
Необхідність політичної боротьби
Як ми вже побачили, праця «Соціальна реформа чи революція?» наголошує на неминучості краху капіталізму, проте Люксембург там також зазначає, що «загальноприйнята соціал-демократична тактика полягає не в тому, щоб очікувати на кульмінацію розвитку протиріч капіталізму і лише тоді на їх перелом. Навпаки, ми спираємось на те, в якому напрямі йде цей розвиток, щойно цей напрям встановлено, і в політичній боротьбі доводимо наслідки цих протиріч до кульмінації». [16] Думка, висловлена неоднозначно в цій цитаті, чітко повторюється в тексті цього ж періоду про мілітаризм: «Бернштайн не розуміє стосовно капіталізму в цілому, як Шиппель не розуміє стосовно мілітаризму, що об’єктивний розвиток дає нам тільки умови вищого рівня розвитку, але що без нашого цілеспрямованого втручання, без політичної боротьби робітничого класу за соціалістичний переворот чи за повстання ніколи не відбудеться ні одного, ні іншого». [17] В цьому уривку йдеться про те, що через об’єктивні економічні суперечності крах капіталізму є «передбаченим», як вирок долі, але створення соціалізму таким не є. Останнє вимагає свідомої політичної боротьби за участі робітничого класу.
І йдеться не про робітничий клас без організації та лідерів, стихійної сили якого достатньо, щоби штурмувати небеса. Написаний Люксембург в 1906 році памфлет «Масовий страйк», котрий часто розглядається як зосередження такої метафізики, чітко заперечує: «Соціал-демократи є найбільш просвіченим, найбільш класово свідомим авангардом пролетаріату. Вони не можуть і не мають права фаталістично чекати, склавши руки, на настання «революційної ситуації» … Навпаки, вони повинні зараз, як і завжди, випередити розвиток речей і намагатися пришвидшити його». Хоча створити революційну ситуацію і не в силах партії, але «що вона може і повинна зробити, то це прояснити політичну стратегію боротьби, щойно вона виникне, і сформулювати її в рішучій, послідовній тактиці». [18] Люксембург в двох словах формулює цю думку у 1915 році: «Пасивне споглядання ніколи не може бути дороговказом для революційної партії на зразок соціал-демократів». [19]
Для доповнення висловленої загальної ідеї буде достатньо ще двох уривків, які також датуються 1915 роком. Перший з них, у якому йдеться про те, як соціал-демократія з початком Першої світової війни зреклася всього, за що начебто боролася всі попередні десятиліття, може вважатися власною «тезою про Фейєрбаха» Люксембург: «Як в особі самого Маркса були нероздільно пов’язані один з одним, доповнювали й підтримували один одного гострий історичний аналітик та сміливий революціонер, людина думки і людина дії, так і соціалістичне вчення марксизму вперше в історії сучасного робітничого руху об’єднало теоретичне знання та революційну енергію пролетаріату, котрі проступають одне через одного і запліднюють одне одного. Обоє рівною мірою належать до самої суті марксизму; а кожне, відділене від іншого, перетворює марксизм на сумну карикатуру самого себе». Поставлена перед прогнозованим випробуванням, соціал-демократія довела, що є нездатною і неохочою на базі цього розуміння насправді творити історію. [20]
Другий уривок є часто цитованим фрагментом із «Брошури Юніуса». Він наводиться тут в такому обсязі, бо вже наведені аргументи чітко перегукуються з ним: «Люди не роблять історію з власної волі. Тим не менше вони її роблять самі. Пролетаріат залежить у своїх діях від рівня розвитку суспільства, але розвиток суспільства не йде сам по собі, окремо від пролетаріату, він такою ж мірою є його рушійною силою і причиною, як і його продуктом і наслідком. І хоча ми не можемо перестрибнути певний період нашого суспільного розвитку, як людина – власну тінь, ми можемо пришвидшити або сповільнити його … [Остаточна перемога соціалістичного пролетаріату] ніколи не буде досягнута, якщо іскра свідомої волі мас не виникне від матеріалістичних умов, що сформувались на минулому етапі. Соціалізм не впаде, як манна небесна. Він може бути здобутим в послідовній потужній боротьбі … , в якій міжнародний пролетаріат під керівництвом соціал-демократів вчиться й намагається взяти свою долю у власні руки, управляти стерном суспільного життя, щоб перетворитись з безпорадної жертви власної історії на її керманича, свідомого своїх цілей. Фридрих Енгельс одного разу сказав: «Буржуазне суспільство стоїть перед дилемою: або перехід до соціалізму, або повернення до варварства» [21] … Сьогодні ми стоїмо, як Фридрих Енгельс передбачив покоління (сорок років) тому, перед вибором: або тріумф імперіалізму, занепад усієї культури, як у Давньому Римі, знелюднення, спустошення, дегенерація, великий цвинтар. Або ж перемога соціалізму, тобто свідома боротьба міжнародного пролетаріату проти імперіалізму та його методу – війни. Це дилема світової історії, або-або, чиї шальки коливаються в очікуванні на рішення класово свідомого пролетаріату. Майбутнє культури та людства залежить від того, чи опустить пролетаріат у мужньому рішенні меч своєї революційної боротьби на шальки терезів». [22]
Соціалізм або варварство! Це визначення історичної альтернативи, результат якої ще не визначений і є під серйозним сумнівом, не є просто побіжною думкою у Люксембург. Вона повторювала його чимало разів, а в останні місяці свого життя, під час Німецької революції, вписувала її і в прокламації, і в програму Союзу Спартака. [23]
Постійна проблема фаталізму
Все ж просте повторювання цієї тези далеко не вирішує всього, як стверджує частина аналітичної літератури про Люксембург. Наприклад, Кліфф посилається на це з метою виправдати твердження, що «нефаталістична» перспектива Люксембург не передбачає неминучості соціалізму. Проте він, здається, не знає, що певні аспекти її роботи можуть зробити проблематичною демонстрацію (але не ствердження) цієї тези. [24] Інші дослідники більш уважні до наявної проблеми, але тільки в контексті перенесення її з творів Люксембург у власні праці. Вони лише відтворюють цю проблему, але не вирішують її. Так, Фрьоліх у своїй книзі категорично відкидає звинувачення Люксембург у фаталізмі, об’єктивізмі та спонтанеїзмі [25], але водночас він посилається на її переконання у неминучості та історичній необхідності соціалізму, який є єдиним можливим наслідком безперечного краху капіталізму. [26] Побіжне посилання на «діалектичний характер історичної необхідності» важко назвати достатнім, особливо коли Фрьоліх надає йому значення, яке полягає в тому, що людська діяльність впливає лише на «більш чи менш швидке» виконання того, що в будь-якому разі є «залізними законами історичного розвитку». [27] Подібно і Говард вказує, що для Люксембург соціалізм є необхідністю, результатом «внутрішньо суперечливої системи, котра повинна врешті-решт зламатись, що приведе до революційного перетворення»; [28] але це не «метафізична» і не «механічна» необхідність, і погляди Люксембург протиставляються домінуючому в партії «недіалектичному, детерміністському світогляду, який визначає соціалізм об’єктивною необхідністю». [29]
Метою тут не є заробити дешеві очки в дискусії за рахунок дослідників, цінність робіт яких в очищенні ідей Люксембург від викривлень та непорозумінь є безсумнівна. Метою є відзначити невирішені питання у їхній роботі та термінології, що віддзеркалюють такі самі проблеми у працях Люксембург. Перш за все, там справді можуть виявитись суперечності між її політекономією, що робить автоматичний колапс капіталізму залежним від простого економічного механізму, а саме неможливості нескінченного накопичення капіталу, та включеною в її політичну діяльність і теорію рішучою відмовою схвалювати будь-яку форму економізму або очікувати на те, щоб економічний процес сам довершив себе. Ця суперечність, як буде показано, є радше позірною, ніж справжньою. Але якщо хтось сприймає її як справжню, доходячи висновку, що її відмова є лише жестом, що маскує економістську в своїй основі концепцію, або ж що між її політекономією та політичною теорією пролягає прірва, то в працях Люксембург є деякі неоднозначні висловлювання, які можуть пояснити, звідки беруться такі інтерпретації. В них вона висловлює свій революційний оптимізм, впевненість у перемозі соціалізму, говорячи про встановлення соціалізму і крах капіталізму однаковими категоріями, уподібнюючи їх одне одному так, наче вони одне й те ж, визначаються спільними економічними законами і обоє рівною мірою неминучі та необхідні. І якщо можна щось сказати, щоб замаскувати значення праць Люксембург, то це можуть бути формулювання на кшталт зазначених. В кожному разі, проігнорувати їхнє існування було б тенденційно, тому буде зацитовано кілька прикладів, взятих з праць, написаних у різний час протягом одного двадцятилітнього періоду.
Беручи участь у дискусії щодо ревізіонізму, висуваючи власну теорію накопичення та захищаючи її від критиків, Люксембург наполягає на тому, що соціалізм є «історичною необхідністю». [30] У 1899 р. вона стверджує, що «неминучість» перемоги пролетаріату підтверджується науковим соціалізмом; в 1915 р. та ж річ пояснювалась «невблаганними законами історії»; а наприкінці 1918 р. вона «гарантувалась» «непорушними законами історичного детермінізму». [31] Зрештою, пробіл або редукція, на основі якої здійснюються дані твердження, є очевидним, коли вона у 1899 р. пише про «неминучість краху [капіталізму], який веде – і це лише інший аспект того ж явища – до соціалізму» [32], або коли вона стверджує у 1915 р., що «повстання робітників, класова боротьба є лише ідеологічним відображенням об’єктивної історичної необхідності соціалізму, яка результує з об’єктивної неможливості капіталізму на певному етапі економічного розвитку» [33], або коли вона пише, вже у 1918 р., що «саме об’єктивна неможливість вирішити завдання, які стоять перед буржуазним суспільством, робить соціалізм історично необхідним, а світову революцію неминучою». [34] Ми далі розвинемо тезу про те, що ці формулювання не розкривають вкладеного в них змісту, а маскують його, дослідивши та спростувавши дві спроби розв’язати суперечності, що виникають в даній ситуації.
Послідовність Люксембург
Перша спроба належить покійному Пітеру Нетлу, вона стисло втілена в такому судженні: «Роза Люксембург завжди подавала крах як альтернативу до успішного розв’язання діалектики; суспільство може охопити хаос або поразка. Немає нічого очевидного чи однозначного в її теоріях, якщо, звісно, не покладатися лише на «Накопичення капіталу». [35] Іншими словами, Нетл вбачає дійсну суперечність в працях Люксембург між її ствердженням та запереченням детермінізму, коли перше втілюється в її теорії накопичення та краху капіталізму, а на друге принаймні частково вказує формула «соціалізм або варварство». З метою розв’язати це протиріччя автор просто вбиває клин між «Накопиченням капіталу» та рештою її робіт. Перше з них є плодом суто теоретичних роздумів щодо Марксових моделей відтворення в другому томі «Капіталу» [36], і економічне пояснення імперіалізму, яке «між іншим» там було зроблене, не має «ніяких очевидних зв’язків» з її політичними працями на ту ж тему. Ці два аспекти її робіт «зберігались в окремих відсіках», і немає жодної причини припускати, що Люксембург взагалі будь-коли намагалась поєднати свій теоретичний економічний аналіз з конкретними політичними питаннями. Бо якби вона справді намагалась, то це б дійсно означало «схильність до спонтанеїзму та об’єктивного автоматизму, послаблену лише конкретними рекомендаціями діяти». Чому вона цього не робила, пояснюється тактичними міркуваннями: вона хотіла уникнути схвалення якраз такої теорії спонтанеїзму та політичної бездіяльності, в якій пізніше її й звинуватили. [37] Коротко кажучи, в працях Люксембург існує суперечність, але одне з двох суперечливих тверджень віднесене до «Накопичення капіталу», а ця праця схована в скрині її виключно теоретичних досліджень. Як для автора, який присвятив довгу і виснажливу працю для дослідження життя і праці Рози Люксембург, це судження є провалом розуміння, що межує з фантастикою. Кожен із його аргументів є очевидно хибним.
Перш за все, між економічним поясненням імперіалізму та її політичними працями на цю тему таки існує очевидний зв’язок, принаймні достатньо очевидний, щоб його помітило чимало читачів. [38] Економічний аналіз претендував на оголення першопричин тих явищ (таких як колоніалізм, мілітаризм, тарифи, крах буржуазного лібералізму і т.д.), на які Люксембург у своїх працях неодноразово звертала увагу, з метою попередити СДПН про їхню загрозу та мобілізувати партію проти них. [39] По-друге, таки існує свідчення того, що Люксембург, свідома цих зв’язків, пов’язує свій теоретичний аналіз в «Накопиченні капіталу» зі своїми політичними поглядами. «Антикритика», написана Люксембург в ув’язненні у 1915 р. на захист цієї праці, починається з її короткого резюме, яке продовжується в однозначній манері: «На перший погляд це може здатись чисто теоретичною розробкою. Але практичне значення цієї проблеми у нас перед очима – це її зв’язок з найбільш характерним явищем нашого часу – імперіалізмом. Характерні зовнішні ознаки імперіалізму: конкуренція між капіталістичними країнами за колонії та сфери інтересу, можливості для інвестицій, міжнародна кредитна система, мілітаризм, тарифні бар’єри, домінуюча роль фінансового капіталу та трестів у світовій політиці – є добре відомими. Їх важливість у накопиченні та зв’язок з кінцевою фазою капіталізму є настільки очевидними, що це відомо і його союзникам, і ворогам. Але соціал-демократію не повинно задовільняти це емпіричне знання. Вона повинна шукати справжні корені цієї великої і багатоманітної сукупності ознак імперіалізму. Як завжди в таких випадках, лише точне теоретичне розуміння проблеми в її коренях допоможе забезпечити нашу практичну боротьбу проти імперіалізму з впевненістю, цілеспрямованістю та силою, що є визначальним для боротьби пролетаріату за владу». [40]
По-третє, Люксембург почувалася цілком в змозі провести зв’язок, існування якого не визнає Нетл, – тому що вона бачить свою теорію накопичення і краху капіталізму в протилежному світлі, будучи далекою від страху, що цей зв’язок виглядатиме як виправдовування політики бездіяльності. Її теорія підвела міцне обґрунтування під революційну опозицію імперіалізмові і продемонструвала утопічність сподівань «центру» СДПН на те, що альянс із буржуазією принесе роззброєння, мирну федерацію демократичних держав, помірніший імперіалізм. Її впевненість у цьому була підкріплена тим, з якою ворожістю «Накопичення капіталу» зустріли теоретичні представники цієї політичної тенденції. [41]
По-четверте, і це найважливіше, незалежно від власних суджень Люксембург, в яких вона зрештою могла помилятись, теоретичний аналіз цієї книги не дає жодної основи для спонтанеїзму та «об’єктивного автоматизму». Цю останню тезу можна підкріпити аналізом точного значення формули «соціалізм або варварство».
Зараз ми підсумуємо аргументи одного дослідження, яке розглядало цю формулу з таким рівнем аналітичної точності, який нечасто зустрічається в літературі, присвяченій відношенню Люксембург до спонтанеїзму та економізму. Майкл Льові нещодавно зауважив [42], що той самий оптимістичний та пасивний фаталізм, котрий був центральною віссю у світогляді Каутського та домінував у теорії та практиці СДПН, був «спокусою» і в думці Люксембург перед початком Першої світової війни. В своїй опозиції до спроби Бернштейна обґрунтувати боротьбу за соціалізм не об’єктивними суперечностями капіталізму, а позачасовими моральними принципами, такими як правосуддя (його заклик до «Канта проти лицемірства», «Kant wider Cant») [43], Люксембург у кількох місцях піддається цій спокусі. Льові звертається до деяких тверджень із «Соціальної реформи чи революції», відповідно до яких анархія капіталістичної економіки неминуче призводить до руйнації, її нерозв’язні суперечності до неминучого краху, а класова свідомість пролетаріату описується як просте інтелектуальне відображення цих суперечностей та цього близького розпаду. [44] І навіть відмова Люксембург підтримувати суто пасивну тактику очікування не вибивається з фаталістської системи координат, оскільки вона сформульована в термінах пришвидшення в будь-якому разі неминучого прямолінійного процесу, для якого свідоме політичне втручання революційної партії є допоміжним, а не обов’язковим фактором. [45] Те, що це є лише спокусою в думках Люксембург того періоду, після 1905 року можна побачити з її незадоволення тактикою чистого парламентаризму, а після 1910 з її полеміки проти втілення в так званій стратегії «виснаження» Каутського, а також з її тривалої боротьби в рамках СДПН за прийняття орієнтації на масові страйки. Але хоч ці позиції і прокладають певну дистанцію між нею й будь-якою повноцінною фаталістською проблематикою, остаточно вона порвала з нею лише після того, як катастрофа 4 серпня 1914 р. зруйнувала її впевненість у непереборній необхідності приходу соціалізму.
І цей розрив, вказує Льові, втілюється у «Брошурі Юніуса», в девізі «соціалізм або варварство». Його важливість, згідно з Льові, залежить не від змісту чи значення терміну «варварство», а від самого позиціонування історичної альтернативи: «Важливим, теоретично вирішальним у цій формулі є не «варварство», а «соціалізм або ….». [46] Тобто немає єдиного напрямку розвитку, їх є декілька, в такому випадку завдання пролетаріату під керівництвом партії – не просто пришвидшувати історичний процес, а й визначити його. Соціалізм є не неминучим наслідком залізних економічних законів, а «об’єктивною можливістю», що визначається соціально-економічними умовами капіталізму. В процесі актуалізації цієї можливості суб’єктивний фактор, свідоме політичне втручання пролетаріату, є вирішальним, а не допоміжним фактором. Отже, лише в 1915 р., згідно з Льові, думки Люксембург стали справді послідовними і позбулися логіки політичної пасивності, яка була наявна в вірі в неминучість соціалізму. [47]
Соціалізм і варварство
Аргументація Льові, з усіма своїми чеснотами і помилками, підводить нас впритул до початку розв’язання обговорюваної проблеми. Чітко і скрупульозно визначаючи проблему, вона належним чином оцінює значення формули «соціалізм або варварство»: ця формула надає можливість послідовно обґрунтувати нефаталістський, неекономістський і революційний марксизм. Водночас, хоча ця формула, наскільки нам відомо, вперше з’являється у творах Люксембург у «Брошурі Юніуса» 1915 р., є підстави для скепсису щодо такої періодизації її творчості, яку захищає Льові, посилаючись на цей факт. По-перше, жодне з формулювань і тверджень, які він наводить як свідчення фаталістської спокуси в думці Люксембург до 1915 р., не зникає з її творів після цієї дати. Ми вже посилались на твердження, які і до і після 1915 р. обґрунтовують необхідність соціалізму невмолимими законами і зводять пролетарську класову боротьбу до розряду побічних наслідків економічних протиріч та назріваючого колапсу капіталізму; одне таке твердження було в самій «Брошурі Юніуса» [48]. Знов-таки, в тому самому уривку з цієї праці, на який спирається аргументація Льові, формула «соціалізм або варварство» прекрасно уживається з твердженням, що пролетаріату під силу «прискорити або вповільнити» історичний розвиток [49]. Більше того, теорія неминучого колапсу капіталізму, як уже було сказано, не обмежується виступами Люксембург в рамках дискусії про ревізіонізм. Навпаки, її авторка надала їй солідне теоретичне обґрунтування в «Накопиченні капіталу» в 1913 р., рішуче захищала її в «Антикритиці» в 1915 р. і знову підтвердила її у «Введенні в політичну економію», яке почала готувати до друку в тюрмі в 1916 р. (але яке так і не було видано при її житті) [50].
По-друге, з іншого боку, в текстах Люксембург, написаних до Першої світової війни не бракує формулювань, які відіграють таку ж роль, як гасло «соціалізм або варварство», наполягаючи на тому, що свідома політична дія пролетаріату є незамінною умовою творення соціалізму. Одне з них, датоване 1899 р., уже було згадано: без свідомої політичної боротьби робітничого класу соціалістичні перетворення «ніколи не відбудуться», оскільки об’єктивний розвиток капіталістичного суспільства забезпечує лише передумови для них [51]. До цього можна додати аргумент із «Соціальної реформи чи революції?» про те, що соціалізм буде наслідком не лише «загострення протиріч капіталістичної економіки», але й «розуміння робітничим класом нагальної необхідності їх зняття шляхом соціального перевороту», а також «наростаючої організованості й класової свідомості пролетаріату, яка становитиме активний чинник грядущого перевороту» [52]. А до цього можна додати ще такий фрагмент, датований 1903 р.: «Соціалістична революція може бути здійснена лише робітничим класом … Лише масова боротьба, організація пролетаріату та його просвіта можуть забезпечити умови, необхідні для майбутнього суспільства» [53]. Для того, щоби знаходити спокусу, або ж схильність до фаталістського економізму, якщо вона взагалі існує, лише в довоєнних творах, підстав не більше, ніж для того, щоби зводити її до «Накопичення капіталу». Розрив, якщо він взагалі існує, між цією спокусою, з одного боку, і активістською революційною політикою, з іншого, проходить через все життя і творчість Люксембург від початку до кінця у формі логічної суперечності. Але річ у тім, що ні того, ні іншого не існує, і це стає зрозуміло, якщо більш пильно пригледітися до формули «соціалізм або варварство», до змісту альтернативи соціалізму, постульованої цією формулою, до значення «варварства», а не лише до формальної наявності альтернативи. Бо тоді стає ясно, що ідея неминучого колапсу капіталізму та ідея «соціалізму або варварства» – дві ідеї, які Нетл і Льові, та й взагалі вся література про Люксембург, вважає суперечливими, протиставляє їх одна одній як прояви, відповідно, фаталізму й активізму – що ці дві ідеї, геть не будучи взаємно суперечливими, навіть не мають між собою взагалі ніякої різниці. Це одна й та ж ідея. Для Люксембург «варварство» означає ніщо інше, як колапс капіталізму. Перед тим, як обґрунтувати це твердження текстуальними свідченнями, які мають поставити крапку, варто проговорити висновки, які з нього випливають.
Знак рівняння між варварством і колапсом капіталізму означає, що як перше, так і друге є спонтанним і необхідним продуктом внутрішніх економічних протиріч, і що неминучим є не соціалізм, а варварство; такі висновки можуть здатися парадоксальним для революційного марксиста, якщо розуміти їх як ствердження неможливості соціалізму. Та парадокс зникає, якщо ми будемо розуміти колапс капіталізму (як, без сумніву, розуміла його Люксембург) як процес, у якого і форма, і кінцевий результат є різновидами варварства. В такому разі, попри те, що цей процес дійсно є неминучим, залишається відкритим питання: дозволять цьому процесу пройти весь свій шлях до останніх варварських наслідків (а ми незабаром побачимо, що це означає) – чи ж, з іншого боку, він буде перерваний на ранніх стадіях свідомим політичним втручанням робітничого класу, який відверне катастрофу, що насувається, знявши протиріччя, які до неї ведуть, і створивши соціалістичне суспільство? Отже, для Люксембург неминучість колапсу капіталізму означає, що свідома революційна боротьба з боку робітничого класу є не зайвим надлишком, а нагальною необхідністю. Така боротьба потрібна саме через цю неминучість, а не всупереч їй. І саме внаслідок цієї неминучості Люксембург може з повним правом говорити про те, що є альтернатива соціалізму. Бо що інше, як не катастрофа, може бути цією альтернативою? Безкінечне існування капіталізму? Якась нова форма класового панування? Жоден рядок у її творчості не містить навіть натяку на віру в такі варіанти. Вся теорія краху надає сенс гаслу «соціалізм або варварство», відмежовуючи його від простої риторики; вона є його змістом, а не його запереченням, як часто вважають.
Значення колапсу капіталізму
Окрім конотацій жорстокості, які несе цей термін, будь-який словник скаже вам, що варварство – це існування в нецивілізованому і некультурному стані. Якщо ми сприймемо це буквально і утримаємося від такого використання слова, згідно з яким варварськими називають попросту інші, чужі цивілізації та культури, тоді варварство може означати лише повну відсутність культури й цивілізації… цілковиту соціальну розруху, хаос. Це й має на увазі Люксембург. Як проникливо зауважив сам Неттл, «всеохопність хаосу як загрозливої альтернативи діалектичного прогресу… дивним чином нагадує хронологічну всеохопність природного стану, який загрожує «невдалим» (failed) суспільствам у Гобсовому «Левіафані» [54]. Але той же самий хаотичний стан також є кінцевим пунктом катастрофічного колапсу капіталізму в тому разі, якщо пролетарська революція не втрутиться, щоб запобігти його досягненню. Водночас, навіть до того, як його досягнуто, форми, яких набуває процес колапсу, є, на думку Люксембург, достатньо руйнівними і спустошуючими, щоби вважатися початковими формами варварства. Те, що ніщо з вищесказаного не є необґрунтованим приписуванням Люксембург, можна показати, посилаючись на відповідні тексти з її творчого спадку. Спочатку ми процитуємо кілька уривків з її політичних творів, які, очевидно, стосуються варварства, а потім кілька уривків із її економічних творів, які стосуються колапсу капіталізму. Їх тотожність є очевидною і не залишає місця для сумнівів.
1. «Що означає «повернення до варварства» на висоті нашої європейської цивілізації? … Ця світова війна і є поверненням до варварства. Тріумф імперіалізму веде до знищення культури – спорадичного під час сучасної війни і остаточного, якщо період світових війн, що нині розпочався, без перешкод пройде весь свій шлях аж до останніх наслідків. … загибель усієї культури… знелюднення, спустошення, дегенерація, великий цвинтар».
«Зґвалтоване, збезчещене, по коліна в крові, стікаючи брудом стоїть перед нами буржуазне суспільство, таким воно є. Не тоді, коли воно, чистеньке й манірне, грається в культуру, філософію і етику, в порядок, мир і правову державу – а в вигляді хижого чудовиська, в шабаші анархії, в чумній пошесті, яка несе загибель культурі й гуманізму – так воно показує себе в справжньому, оголеному вигляді». [55]
«Імперіалістична фаза панування капіталізму гонкою озброєнь зробила мир ілюзорним, оголосивши, по суті, диктатуру мілітаризму, постійну війну»
«Або світова війна до всесвітнього знищення, або пролетарська революція – імперіалізм або соціалізм».
«Людство стоїть перед альтернативою: розпад і занепад у капіталістичну анархію або відродження через соціальну революцію».
«Світова війна поставила суспільство перед альтернативою: або продовження капіталізму, нові війни та якнайшвидший занепад у хаос і анархію, або скасування капіталістичної експлуатації». [56]
«Наше рішення пропонує єдиний засіб порятунку людського суспільства від руйнування. … Сьогодні людство стоїть перед двома альтернативами: воно може зникнути в хаосі – або може знайти порятунок у соціалізмі». [57]
2. «Чим брутальніше, енергійніше і грунтовніше імперіалізм працює над загибеллю некапіталістичних культур, тим швидше він вириває грунт з-під ніг процесу накопичення капіталу. Імперіалізм є не тільки історичним методом продовження життя капіталу, але й найнадійнішим засобом для того, щоб найкоротшим шляхом привести його до об’єктивної межі. Втім, ніхто не стверджує, що до цього кінцевого пункту обов’язково потрібно дійти. Уже сама тенденція капіталістичного розвитку до цієї фінальної межі проявляється в формах, які перетворюють заключну фазу капіталізму на період катастроф».
«Капітал … у дедалі сильніших конвульсивних корчах готує свою власну загибель».
«Чим брутальніше капітал руйнує за допомогою мілітаризму у всьому світі і в себе вдома некапіталістичні пласти … тим швидше сучасна історія накопичення капіталу на світовій арені перетворюється на нескінченний ланцюг політичних і соціальних катастроф і конвульсій, які разом з періодичними економічними катастрофами в вигляді криз унеможливлюють продовження накопичення». [58]
«Експансія супроводжує капітал протягом всієї його історії, і в його сучасній імперіалістичній фазі вона набула такого шаленого характеру, що ставить під питання всю людську цивілізацію»
«Імперіалізм переносить катастрофу як форму буття з периферії капіталістичного розвитку назад, до своєї вихідної точки. Експансія капіталу, яка протягом чотирьох століть прирікала існування та культуру всіх некапіталістичних народів Азії, Африки, Америки й Австралії на безкінечні конвульсії та поголовну загибель, тепер кидає культурні народи самої Європи в низку катастроф, кінцевим результатом яких може бути лише загибель цивілізації або перехід до соціалістичного способу виробництва. В цьому світлі позиція пролетаріату відносно імперіалізму веде до необхідності повністю покінчити з пануванням капіталу. Тактичну лінію його поведінки задає ця історична альтернатива». [59]
«Маркс … відкрив, як ті ж самі закони, які керують сучасною економікою, ведуть її до колапсу, посилюючи анархію, яка дедалі більше загрожує самому існуванню суспільства, куючи ланцюг руйнівних економічних і політичних катастроф. … Внутрішні тенденції капіталістичного розвитку на певному етапі роблять необхідним перехід до планового способу виробництва, свідомо організованого всіма трудящими – для того, щоб усе суспільство та людська цивілізація не зникли в корчах неконтрольованої анархії… Соціалізм стає історичною необхідністю, оскільки він є результатом дії самих законів капіталістичного розвитку» [60]
Коли Отто Бауер засудив Люксембург за концепцію капіталістичного колапсу, в якій весь наголос робиться на «механічній неможливості збути надлишкову вартість», а не на діях «вишколеного, об’єднаного й організованого» робітничого класу, вона презирливо відкинула це звинувачення [61]. У світлі вищенаведеної аргументації та представлених документів можна побачити, що обґрунтованими було як звинувачення, так і його заперечення. Бауер посилався на безумовно присутню там тезу, що неможливість накопичення, яка наближується, сама по собі й цілковито незалежно від намірів робітничого класу провіщає смерть капіталістичному суспільству. Люксембург, зі свого боку, посилалася на твердження, що катастрофічна природа цього процесу зробить революційне захоплення влади пролетаріатом першочерговим завданням. І це для даної дискусії ключовий пункт. Бо якщо правдою є те, що вона поділяла теорію краху капіталізму, обґрунтовану в кінцевому рахунку суто економічними дисбалансами і в цьому сенсі економістську, то правда також і в тому, що це не слугувало плацдармом до того, що частіше розуміють під «економізмом» – приниження або недооцінки теорії та ідеологічної боротьби, політичної організації та керівництва, некритична віра в силу «спонтанності» тощо. Не слугувало, тому що й не могло слугувати, адже колапс капіталізму та побудова соціалізму не були ідентичними поняттями для Люксембург. «Залишений напризволяще», капіталізм у стані колапсу має не більше шансів стати справжнім соціалістичним суспільством, ніж занехаяна ділянка землі – стати полем пшениці. Капіталізм не може стати соціалізмом в силу однієї тільки динаміки своїх економічних законів. Вона пропонує лише деякі передумови та загрозу, і з боку пролетаріату як історичного агенту вимагається скоординована ініціатива для того, щоби правильно скористатися першим і запобігти другому.
Поняття історичної альтернативи
Якщо це так, як пояснити той факт, що Люксембург іноді дійсно говорила про революційні політичні ініціативи як всього лиш прискорювачі однолінійного процесу, про соціалістичну революцію як просто інше обличчя капіталістичного колапсу, про соціалізм як історичну необхідність або неминучість? Ми вже визнали, що такі формулювання є двозначними, і не може бути й мови про те, щоб намагатися всі їх виправдати. Тим не менш, ризикуючи бути звинуваченим в упередженості, можна запропонувати деякі міркування, що пом’якшують провину. По-перше, така термінологія була спільною мовою всіх марксистів того періоду, від Каутського до Леніна [62], і це використання ні в якому разі не скасовувало справжні розбіжності між ними відносно революційної політики.
По-друге, ці твердження можуть мати психологічне значення. Вони можуть віддзеркалювати впевненість Люксембург у тому, що пролетаріат здатен довести класову боротьбу до успішного завершення, її революційний оптимізм щодо того, що, враховуючи представлену альтернативу, він обов’язково це зробить, її віру в перемогу соціалізму. Але такі психологічні особливості, до певної міри потрібні кожному революціонеру, самі по собі не тотожні теоретичній концепції, згідно з якою соціалістичну революцію як продукт безжальних економічних законів люди не в силах ані підготувати, ані запобігти їй (як стверджував Каутський) [63], що те ж саме, ніби сказати, що її настання визначається Богом. Як сказав Леліо Бассо, «до останнього свого подиху Роза Люксембург вірила в перемогу соціалізму, але вона ніколи не втомлювалася повторювати, що ця перемога буде не подарунком долі, а наслідком упертої і свідомої боротьби мас» [64].
По-третє, останній процитований уривок із Люксембург має сам по собі слугувати достатнім попередженням: проста присутність формулювань такого типу в тексті не виправдовує звинувачення в фаталізмі. Там чорним по білому написано, що соціалізм є історичною необхідністю, результатом самих законів капіталістичного розвитку, тому що йому є альтернатива. «Необхідним», тобто незамінним засобом досягнення подальшого історичного прогресу, його робить небезпека всесвітнього руйнування. В цьому світі є більше одного типу необхідності. Знов-таки, коли Люксембург говорить про революційну дію як шлях прискорення такого розвитку, який в кожному разі об’єктивно відбувається, вона двозначно висловлює те, що цілком ясно було висловлено в інших місцях її творчої спадщини: зокрема, погляд, згідно з яким марксизм поєднує інтерпретативну теорію, або ж науку, об’єктивних законів із революційною енергією та волею, яка, спираючись на цю теорію, намагається, власне. змінити світ. Перший елемент, відокремлений від другого, теорія без практики, це не марксизм, а «сумна карикатура», «жалюгідна гнила пародія» на нього [65]. Це легко впізнавана проблематика «Тез про Фейєрбаха», яка явно відмежовується від будь-якого механістичного розуміння історії.
Коротше кажучи, сприймати наведені сумнівні формулювання буквально, виводячи з них, і всупереч переважаючій масі свідчень протилежного, висновок, що марксизм Люксембург є економістським, фаталістським, спонтанеїстським, означає фальсифікувати сенс її творчості. Ця аргументація влучно підсумовується словами, знов-таки, Леліо Бассо, чия заслуга полягає в тому, що він єдиний, наскільки нам відомо, не лише зрозумів суть (це робили й інші), а й чітко її висловив: «Коли Роза Люксембург говорила про соціалізм як історичну необхідність, вона не мала на увазі, що вважає його фатумом» [66]. Це судження підтверджується наступними словами з її останньої промови: «Соціалізм … це історична необхідність. Соціалізм є неминучий, не лише тому що пролетарі не хочуть далі жити в таких умовах, які йому нав’язує капіталістичний клас, а ще й тому, що якщо пролетаріат не виконає свій класовий обов’язок, якщо він не побудує соціалізм, ми всі разом приречені на спільну загибель» [67].
Для того, щоб осягнути цю концепцію в найбільш широких і загальних рисах, нам довелося зайнятися негативною й підготовчою роботою – розчищенням непорозумінь, які оточують теорію краху Люксембург і затемнюють її сприйняття. Пізніше ми візьмемося за більш позитивну справу і спробуємо висвітлити політичні концепції, які визначають її зміст і роблять заперечення Розою Люксембург поглядів, у яких її так часто звинувачують, більш ніж абстрактним жестом. А тут на завершення ми пропонуємо деякі спостереження з приводу поняття катастрофи в Люксембург.
Протиріччя імперіалістичного розвитку
«Прудон … сформулював би проблему наступним чином: підтримайте хорошу сторону економічної категорії, погану усуньте… Його власний діалектичний метод полягає в догматичному розрізненні між добрим і поганим… Діалектичний рух полягає саме в співіснуванні двох суперечливих сторін». Карл Маркс. [68]
«Є один великий факт, що характеризує наше ХІХ століття …. З одного боку, прокинулись до життя промислові та наукові сили, про які не мала жодного поняття ніяка попередня епоха людської історії. З іншого боку, є симптоми розпаду, які сильно перевершують жахіття останніх років Римської імперії. В наші дні, здається, всі речі вагітні своєю протилежністю» Карл Маркс. [69]
Оцінка технічного аналізу, на який спирається теорія краху капіталізму Люксембург, не є завданням цієї статті. Наскільки ми компетентні стверджувати, видається, що він дійсно ґрунтується на декількох хибних припущеннях, що стосуються Марксових моделей відтворення. Втім, незважаючи на економічний аналіз, який її супроводжує, все-таки непросто зрозуміти тезу, що капіталістичні економічні відносини, незалежно від боротьби робітничого класу, мають досягнути точки, де їхнє існування стане неможливим, а капіталістичне суспільство в такому випадку розпадеться без надії на відновлення. Така ідея, яка має сенс стосовно механічного приладу або архітектурної споруди, є помилковою, коли її застосовують щодо сукупності суспільних відносин. [70] Те ж саме стосується притаманного цій ідеї апокаліптичного бачення кінця цивілізації і самого суспільства. Без сумніву, сьогодні в підкріплення цього бачення можна навести перспективу ядерної і/або екологічної катастрофи. Та в будь-якому стані, який ще не є повним винищенням, людське суспільство того чи іншого типу протиставить свої імперативи ймовірним небезпекам порожнечі. Навіть стан постійної війни та нерозв’язних економічних та політичних криз, які Люксембург передбачила як імперіалістичну альтернативу соціалізму, формують модус суспільного існування зі своїми культурними формами, а не лише безвихідний хаос.
Тим не менше, було б помилковим просто відкинути формулу «соціалізм або варварство» як продукт хворої уяви. Тому що вона екстраполює до логічної межі, ad absurdum, щось правдиве і важливе, що відрізняє марксизм від усіх філософій чистого прогресу, з якими його плутають. І це «щось» є неминучо глибоко суперечлива природа усього капіталістичного розвитку. Для Люксембург імперіалізм є не просто неконтрольованим мілітаризмом і жорстокістю, що дозволяє їй говорити про варварство до того, як капіталізм досягне своєї фінальної точки колапсу. Він також, як вже було сказано, історична основа і передумова соціалізму. [71] Капіталізм є не тільки сукупністю технологічних і культурних здобутків, розширених політичних прав і свобод, він також є експлуатацією і репресією, примусом, обманом і вбивством. [72] Сприйняття Люксембург цього поняття не обмежується невинною констатацією цього емпіричного факту для історичних хронік. Воно теоретично відображається в її концепції самої природи капіталізму, про що свідчить наступна цитата: «Одна з особливостей капіталістичного порядку полягає в тому, що в його межах всі елементи майбутнього суспільства спершу у своєму розвитку набувають форму, яка не прямує до соціалізму, а навпаки форму, яка прямує все далі й далі від соціалізму… Оскільки капіталістичний розвиток прямує через суперечності … пролетаріат повинен захопити політичну владу й остаточно знищити капіталістичну систему… соціал-демократії не до смаку марна задача залишити для себе усі хороші сторони історії та відкинути усі погані … Капіталізм поміж перешкодами забезпечує також і єдині можливості для здійснення соціалістичної програми». [73]
Ті, хто слідом за Бернштейном хотів звільнити марксизм від його «діалектичних риштувань», підтримуючи наголос лише на «зростанні суспільного добробуту і суспільних продуктивних сил в поєднанні з загальним соціальним прогресом» [74], розглядають капіталізм лише з його позитивної сторони. Негативна ж сторона покрита випадковими наростами та бородавками на в цілому милому обличчі. Вони не є невід’ємною частиною капіталізму, загальний суспільний розвиток з часом видалить їх, або, менш ймовірно, немає в принципі жодної причини перешкоджати думкам, що вони можуть бути видалені для створення «чистого», мирного і демократичного капіталістичного суспільства. Ті, хто плекають подібні надії, мають багато часу на очікування – «поки сонце не вигорить», якщо позичити фразу Люксембург з іншого контексту.
Межі капіталу
Відоме протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами не можна зрозуміти сповна, якщо воно механістично сприймається як характеристика лише пізньої або зрілої стадії капіталістичного розвитку. Згідно з таким розумінням, капіталістичні виробничі відносини в певний період є прогресивними, тому що вони пришвидшують розвиток продуктивних сил. Далі настає момент, коли вони перестають так діяти і спрацьовують як кайдани продуктивних сил, конфліктують з ними. Лише тоді настає протиріччя. При всій повазі до тієї істини, яка присутня в такому розумінні (а саме, що досягнення капіталізму історично прогресивні і є критичною передумовою для соціалізму), воно вводить в оману, якщо не сказати більше. Тому що це протиріччя насправді виникає від самого моменту зародження капіталізму, воно відображається в тому факті, що усі досягнення капіталізму, поки вони служать його цілям, є палкою з двох кінців. Поява машин не була чистим благословінням для тих, хто переживав її безпосередні наслідки; це ж саме можна сказати і про технологічні інновації для трудящого населення сучасних капіталістичних суспільств. Науковий і технологічний розвиток, запущений капіталістичним суспільством, забезпечив не лише збільшення продуктивних та визвольних сил, але також нові модуси руйнування та пригноблення. Достатньо назвати їх, щоб відкрити «раціональне зерно» у Люксембурговому розумінні варварства: газові камери, ядерна зброя і напалм, «наукові» методи допитів і тортур, зони вільного вогню і стратегічні поселення. Капіталістичні суспільства – це не тільки парламентські демократії і верховенство права, але також фашистські диктатури і поліцейський терор. Все це є вираженням чогось іншого, ніж чистий прогрес. Якщо межа капіталізму – це питання часу, момент, коли його (живі) жертви зруйнують його, то вона також міститься в цьому суспільному ладі від самого його зародження: вроджена нездатність підпорядковувати його безсумнівні здобутки потребам людей; людські страждання, які були раніше і тривають сьогодні; невимовна жорстокість, що здійснювалась і здійснюється тепер заради досягнення його цілей: експлуатації і прибутку.
З цієї причини абсолютно некоректно протиставляти як альтернативні характеристики капіталізму точки зору, що він є «лише новітньою формою рабства в широкому сенсі слова», та що він є «прогресом», важливим «зростанням гідності, свободи і добробуту для мас людей». [75] Тією мірою, якою експлуатація та апарат для її підтримки є реальністю, вірне перше означення; а тією мірою, якою верховенство права, профспілки, соціальне забезпечення, вищі матеріальні і культурні стандарти і т.п., там, де ці речі взагалі існують, відображають значні здобутки, вірне і друге означення. Якщо дотримуватися першого визначення, виключаючи друге, є «зневаженням» важко здобутих досягнень мас, то дотримуватися другого, виключаючи перше, є применшенням їх тривалих страждань. Зрештою, соціалістична революція не є ані просто «розривом з» усією попередньою історією людства, ані просто її «продовженням». Вона в одну й ту ж мить, а радше в одну й ту ж історичну епоху, є і тим, і тим. Не має великого значення, чи запозичимо ми в Гегеля його термін Aufhebung, чи ж, слідом за безліччю менш видатних талантів, скажемо: в якихось відношеннях це продовження, а в інших розрив.
Важливим є те, що ми не повинні, будучи засліплені капіталістичним прогресом, спокушатись релігійним і квазірелігійним баченням, яке виправдовує теперішнє і минуле страждання, посилаючись на майбутнє звільнення від нього. «Навіть остаточний прихід свободи не може врятувати тих, хто відійшов у муках». [76]
Переклад Дениса Горбача та Ірини Світящук
Перекладено за: New Left Review, I/82, November-December 1973.
Читайте також:
Про акумуляцію капіталу (Всеволод Голуб)
Чому читати «Капітал» сьогодні? (Міхаель Гайнрих)
Цикл і криза (Міхаель Гайнрих)
Інтерв’ю з Девідом Гарві: Пояснюючи кризу
Структурні кризи (Іммануель Валлерстайн)
Маркс і Енгельс про російський імперіалізм
Примітки
2. Перекладено за Rosa Luxemburg: Reden auf dem Stuttgarter Parteitag (1898). at: [link]
3. G. Lukаcs, History and Class Consciousness, London, 1971, pp. 32–3.
4. Це есе – частина більшої, ще не закінченої праці про ідеї Рози Люксембург. Більшість зносок посилається на три недавні англомовні збірки її політичних творів, зокрема: M.-A. Waters (ed.), Rosa Luxemburg Speaks (Pathfinder Press, New York, 1970); D. Howard (ed.), Selected Political Writings of Rosa Luxemburg (Monthly Review Press, New York and London, 1971); R. Looker (ed.), Rosa Luxemburg: Selected Political Writings (Jonathan Cape, London, 1972). В текстах посилань вони вказані, відповідно, як Waters, Howard і Looker.
5. Перекладено за Rosa Luxemburg: Reden auf dem Hannover Parteitag (1899) // [link]
6. Перекладено за Rosa Luxemburg: Sozialreform oder Revolution? (1-1. Opportunistische Methode) // [link]
7. Перекладено за R. Luxemburg: Akkumulation des Kapitals (Kapitel 29) // [link]
8. Перекладено за R. Luxemburg: Akkumulation des Kapitals (Kapitel 31) // [link]
9. Перекладено за R. Luxemburg: Akkumulation des Kapitals (Kapitel 29) // [link]
10. Див. попередні дві примітки.
11. J. P. Nettl, Rosa Luxemburg, 2 vols, London, 1966, Vol. 2, pp. 533, 800–1, 805–6.
12. G. Stedman Jones, ‘The Marxism of the Early Lukаcs: an Evaluation’, New Left Review, No. 70, Nov./Dec. 1971, pp. 50–1.
13. L. Magri, ‘Problems of the Marxist Theory of the Revolutionary Party’, New Left Review, No. 60, March/April 1970, pp. 107–8, 105.
14. E. Mandel, The Leninist Theory of Organisation, London, 1971, pp. 6–7, 24, 8.
15. E. Mandel, ‘Rosa et la social-démocratie allemande’, Quatrième Internationale, No. 48, March 1971, p. 18.
16. Перекладено за R. Luxemburg: Sozialreform oder Revolution? (Teil 1.5.) // [link]
17. Перекладено за R. Luxemburg: Miliz und Militarismus // [link]; останнє виділення належить автору статті
18. Перекладено за R. Luxemburg: Massenstreik, Partei und Gewerkschaften (Teil VI und Teil VII) // [link], [link]
19. Перекладено за R. Luxemburg: Die Krise der Sozialdemokratie [Die „Junius“-Broschüre] (Teil VII) // [link]
20. Перекладено за R. Luxemburg: Der Wiederaufbau der Internationale // [link]. Цей самий уривок, датований 1907 роком, цитує L. Basso, ‘Rosa Luxemburg: the Dialectical Method’, International Socialist Journal, No. 16–17, Jan. 1966, pp. 525–6.
21. Ймовірно, посилання на F. Engels, Anti–Dühring, Moscow, 1959, pp. 217–18, див. також pp. 228, 386.
22. Перекладено за R. Luxemburg: Die Krise der Sozialdemokratie [Die „Junius“-Broschüre] (Teil I) // [link]
23. Див. ‘To the Proletariat of All Lands’ Looker, pp. 269; R. Luxemburg: Was will der Spartakusbund? // [link]
24. T. Cliff, Rosa Luxemburg, London, 1968, pp. 94, 37–8.
25. P. Frölich, Rosa Luxemburg, London 1972, pp. 49–51, 140–4, 163.
26. Ibid., pp. 49, 159.
27. Ibid., p. 144. але див прим. 47 нижче.
28. Howard, pp. 12, 14; виділення наше.
29. Ibid., pp. 15 n. 9, 16, 33.
30. ‘Social Reform or Revolution’, Waters, p. 63; The Accumulation of Capital, p. 325; ‘The Accumulation of Capital—an Anti-Critique’, in R. Luxemburg and N. Bukharin, Imperialism and the Accumulation of Capital, London, 1972, p. 77. Цей останній текст далі згадується як ‘Anti-Critique’.
31. ‘Social Reform or Revolution’, ‘The Junius Pamphlet’ and ‘Speech to the Founding Convention of the German Communist Party’, Waters, pp. 86, 264, 415.
32. ‘Social Reform or Revolution’, Waters, p. 68; виділення наше.
33. ‘Anti-Critique’, p. 76.
34. ‘Fragment sur la guerre, la question nationale et la révolution’ in R. Luxemburg, Oeuvres II: Ecrits politiques 1917-1918, Paris, 1969, p. 99.
35. Nettl, op. cit., Vol. 2, p. 538.
36. Не в третьому томі, як неправильно вказується на p. 530.
37. Ibid., pp. 530–6. Cf. Waters (p. 19) хто ймовірно слідує цій аргументації.
38. Див., наприклад, I. Fetscher’s ‘Postscript’ to Frölich, op. cit., p. 308; E. H. Carr, 1917. Before and After, London, 1969, pp. 47–9; E. Mandel, ‘Rosa et la socialdémocratie allemande’, loc. cit., p. 19; Looker, p. 29.
39. Див., наприклад, ‘Peace Utopias’, Waters, pp. 250–4; ‘Concerning Morocco’ and ‘What Now?’, Looker, pp. 166, 172–3, 175–6; ‘The Idea of May Day on the March’, Howard, pp. 317–20.
40. ‘Anti-Critique’, p. 60.
41. Ibid., p. 148. Cf. P. M. Sweezy, The Theory of Capitalist Development, London, 1946, pp. 206–7; і The Present As History, New York, 1953, p. 294.
42. M. Lowy, ‘Il significato metodologico della parola d’ordine “socialismo o barbarie”’, Problemi del Socialismo, 3° serie, anno XIII, no. 1, 1971.
43. E. Bernstein, Evolutionary Socialism, New York, 1961, pp. 200–24.
44. ‘Social Reform or Revolution’, Waters, pp. 39–41. див. вище прим. 6 і текст.
45. ‘Social Reform or Revolution’, Waters, p. 60, і цитований уривок з Frölich, op. cit., p. 143. див. вище прим. 16 і текст.
46. Lowy, loc. cit.
47. У передмові до другого німецького видання своєї книги Фрьоліх (op. cit., pp. xvi-xvii) пропонує таку ж періодизацію.
48. Див. вище примітки 30-34 та відповідний текст.
49. Див. вище прим. 22 і текст.
50. ‘What is Economics?’, Waters, p. 248.
51. Див. вище прим. 17 і текст.
52. Перекладено за R. Luxemburg: Sozialreform oder Revolution? (1-5. Charakter d. Revisionismus; 1-1. Opportunistische Methode) // [link]; [link]
53. ‘In Memory of the Proletariat Party’, Howard, p. 196.
54. Nettl, op. cit., Vol. 2, p. 538 n.1.
55. Перекладено за Rosa Luxemburg: “Junius”-Broschüre (Teil 1) // [link]
56. Перекладено за Rosa Luxemburg: Wiederaufbau d. Internationale (1915) // [link]; Rosa Luxemburg: Was will der Spartakusbund? (1918) // [link]; ‘The Old Mole’, ‘To the Proletariat of All Lands’, Looker, pp. 234, 269.
57. ‘Speech to the Founding Convention of the German Communist Party’, Waters, p. 412.
58. Перекладено за R. Luxemburg: Akkumulation des Kapitals (Kapitel 31, 32) // [link]; R. Luxemburg: [link]
59. ‘Anti-Critique’, pp. 143, 147–8.
60. ‘What is Economics?’, Waters, p. 248.
61. ‘Anti-Critique’, p. 149.
62. Див., наприклад, В. Ленин. Кто такие «друзья народа» и как они воюют против социал-демократов? // ПСС. – Т. 1. – С. 127-203; ‘Karl Marx’, Selected Works, 3 vols. Moscow, 1967, Vol. 1, pp. 25–6.
63. «Соціал-демократія – революційна партія, але не партія, яка робить революції. Ми знаємо, що наша мета може бути досягнута лише шляхом революції, але ми також знаємо, що зробити цю революцію настільки ж нам не по силах, наскільки нашим опонентам не по силах їй завадити. Тому нам і в голову не приходить підбурювати до революції або готувати її». Karl Kautsky – Der Weg zur Macht(1909) – 5. Weder Revolution noch Gesetzlichkeit um jeden Preis // [link]
64. Basso, loc. cit., p. 527.
65. Див. вище прим. 20 і текст.
66. Basso, loc. cit., p. 527.
67. ‘Speech to the Founding Convention of the German Communist Party’, Waters, p. 412.
68. Перекладено за K. Marx Das Elend der Philosophie (Kapitel 2) // [link]
69. Перекладено за K. Marx Rede auf der Jahresfeier des People’s Paper // [link]
70. Див. Sweezy, The Theory of Capitalist Development, pp. 214–15.
71. Див., наприклад, ‘Anti-Critique’, p. 143, and ‘The Junius Pamphlet’, Waters, pp. 324–5.
72. Див., наприклад, The Accumulation of Capital, pp. 452–3, and ‘Anti-Critique’, p. 147.
73. Перекладено за R. Luxemburg Sozialreform oder Revolution? (Teil 2.3.) // [link]
74. Bernstein, op. cit., pp. 212–13.
75. Див. G. A. Cohen, ‘Remarks on Revolutionary Perspectives’, Radical Philosophy, No. 2, Summer 1972, p. 23.
76. H. Marcuse, Eros and Civilisation, New York, 1961, p. 216.
