Ріда Вакас
Роза Люксембург — одна з найбільш культових історичних постатей у каноні сучасного світового лівого руху. Ореол мучеництва навколо її фігури з’явився одразу після її загибелі та розвинувся завдяки зусиллям більшовиків у 1920-х роках (для яких вона була насамперед жертвою соціал-демократичних зрадників), троцькістів у 1930-х роках (які захищали її від нападок з боку сталіністів), післявоєнних «нових лівих» (які її цінували за критику більшовиків) і сьогоднішніх інтерсекційних лівих (для яких важливо, що вона кинула виклик усталеним ієрархіям, будучи жінкою, єврейкою та людиною з інвалідністю).
Водночас у цьому культі рідко знаходиться місце для серйозного аналізу її інтелектуальної спадщини. Зазвичай на передній план висувають її особисті якості революціонерки, тоді як її внесок у політекономічну теорію вважають помилковим або реінтерпретують у кейнсіанському ключі. І якщо з приводу політекономічних поглядів Люксембург все-таки можна знайти ґрунтовні джерела, то її позицію з національного питання зазвичай обходять мовчанням, затушовуючи як помилкову.
«Спільне» пропонує текст недавньої доповіді на цю тему, зробленої соціалістичною активісткою та дослідницею історії Другого Інтернаціоналу Рідою Вакас. Порушуючи тему, яку багато хто вважає незручною, вона показує, що «національний нігілізм» Люксембург був водночас більш нюансований і менш разючий, ніж зараз зазвичай вважають. Позиція майбутньої лідерки спартакістів мала внутрішню логіку, яку слід розуміти, навіть якщо не погоджуватися з нею. Це важливо не лише для кращого розуміння історії соціалістичної думки, але й для розвитку актуального марксистського політичного аналізу, якому шкодять будь-які догми.
«Сестринство та братерство робітників усього світу — найвище й найсвятіше на землі для мене; це моя путівна зоря, мій ідеал, моя батьківщина. Я радше позбудуся життя, ніж зраджу цьому ідеалу!» Ці слова сказала Роза Люксембург у квітні 1916 року, коли розбіжності серед антивоєнної лівиці досягли апогею. Менш ніж три роки по тому вона загинула від рук ультраправих воєнізованих формувань у Берліні з мовчазного схвалення уряду Соціал-демократичної партії (СДПН).
Сьогодні Роза Люксембург найбільш відома своїм інтернаціоналізмом, вираженим у її відважній позиції проти Першої світової війни. Щойно СПДН проголосувала за кредити на війну 4 серпня 1914 року, вона разом із Карлом Лібкнехтом і Кларою Цеткін була першою, хто організувала антивоєнну опозицію в Німеччині. Винагорода за її зусилля — в’язниця, де Роза провела більшість війни, координуючи нелегальний рух опозиції через листування. Сьогодні мало хто з лівих може показати такий же рівень відданості інтернаціоналістичним принципам.
Роза Люксембург виступає на Штутгартському конгресі Другого Інтернаціоналу, 1907 рік
Якщо інтернаціоналізм Люксембург під час Першої світової вихваляють, то її довоєнні погляди на націоналізм та національне питання (якщо їх взагалі беруть до уваги) отримують переважно негативну оцінку. Роза Люксембург, звісно ж, дотримувалася думки, що право націй на самовизначення — це «метафізична формула», що ніяк не допомагає в практичних питаннях щоденної боротьби робітничого класу. Вона жорстко виступала проти незалежної польської держави під час усієї своєї політичної кар’єри.
Сьогодні ліві розглядають «право націй на самовизначення» і, отже, практичну підтримку вимог національної незалежності основою здорового глузду будь-якої програми. Слово «самовизначення» перетворилося з тактичного питання на моральне — по суті, це об’єднання всіх питань, дотичних до національного пригнічення. Тому Лейбористська партія 2019 року прийняла позачергове клопотання щодо визнання самовизначення Кашміру.
"Роза Люксембург жорстко виступала проти незалежної польської держави під час усієї своєї політичної кар’єри."
Втім, такі ж слова використовувалась, щоб підтримати сецесію Каталонії та незалежність Шотландії, де «національне пригноблення» не таке очевидне. Ймовірна універсальна ефективність «самовизначення» для настільки несхожих політичних ситуацій ставить очевидні питання про життєздатність цього принципу як дійсного шляху позбутися національного гноблення. Проте за заперечення цього «права» вас взагалі можуть назвати шовіністом. Таке некритичне сприйняття цього всеосяжного принципу сформувало наукові та політичні оцінки позиції Рози Люксембург з національного питання.
Тому Тревор Ерлахер звинувачує Люксембург у «національному нігілізмі», а Міхал Каспржак згадує «інтернаціональний пролетарський фундаменталізм» Люксембург. Ерік Бланк, — дослідник, який зробив надзвичайно важливий внесок у висвітленні роботи Рози Люксембург у Соціал-демократичній партії Королівства Польського та Литви (СДКПіЛ), — правильно відкидає звинувачення в національному нігілізмі, відзначаючи, що Люксембург часто ставала на захист польської культури. Але він звинувачує її в трагічно помилковому сектантстві, заявляючи, що погляди Люксембург та політика її партії були «значною мірою визначені опозицією до Польської соціалістичної партії та її заклику до незалежності Польщі».
Основна теза мого виступу полягає в тому, що Люксембург мала рацію. Нам потрібно вирватися з лещат усіх зарозумілих упереджень щодо сучасного розуміння націоналізму, щоб побачити її думку, повернувшись до тих часів, коли «право націй на самовизначення» ще не було непорушним і прийнятим усіма — від президента Вудро Вільсона до Лейбористської партії.
Роза Люксембург у Варшавській тюрмі
Отже, мене не турбує твердження Рози Люксембург про те, що «польське питання вже було вирішене капіталістичним розвитком Польщі, ба більше — вирішене в негативному сенсі, тому що Польща через свої виробничі та торгові відносини була міцно пов’язана з Росією», що робить незалежність утопічною ідеєю, бо економічна незалежність була неможливою. Я не вважаю, що економічний детермінізм був вирішальним у формуванні опозиції Рози Люксембург до ідеї польської незалежності та до ширшого кола питань про самовизначення: вирішальною була її концепція партії робітничого класу та програмні вимоги, які вона має висувати.
Я хочу прояснити, чому Роза Люксембург не розглядала «право націй на самовизначення» як програмний пункт, як те, за що слід боротися й здобути шляхом класової боротьби. Навіть більше, висвітливши рідкісні випадки, де вона підтримала боротьбу за незалежність, я хочу розвіяти помилкову думку, що опозиція Рози Люксембург до права націй на самовизначення означала її заперечення боротьби за незалежність взагалі.
Роза Люксембург на Міжнародному соціалістичному конгресі в Амстердамі 1904 року
В контексті поглядів Рози Люксембург на Польщу важливо зазначити, що хоча це й був відхід від Маркса та Енгельса, котрі з ентузіазмом підтримували польську незалежність, це не був відступ від марксистської ортодоксії. Особливо в Польщі, поділеній на три частини — під владою Росії, Німеччини та Австро-Угорщини.
Перша польська робітнича партія «Пролетаріат», заснована 1882 року, рішуче виступала проти польської незалежності як такої, що відволікає від класової боротьби. За два роки до створення партії її майбутній засновник та інтелектуальний лідер Людвік Варинський розповів на демонстрації 500 революціонерів з усієї Європи в Женеві про наміри польського пролетаріату. Карл Маркс надіслав лист солідарності на підтримку події, що завершувався гаслом «Хай живе Польща!» Проте в Людвіка Варинського був зовсім інший підхід: він дійшов аж до критики лідерів попередніх польських повстань. Він казав: «Ми не бійці 63 року, всі запалені ненавистю до царату й загиблі на національних полях битв… ми члени однієї великої нації, більш нещасної, ніж Польща, — нації пролетарів». Ця повна відмова від національної боротьби, натхненна сприйняттям Марксового «Комуністичного маніфесту» у Польщі, залишалося постійною темою протягом усього існування «Пролетаріату».
Людвік Варинський — засновник партії «Пролетаріат»
Роза Люксембург зазнала інтелектуального впливу «Пролетаріату». Як зазначає її біограф Дж. П. Неттл, вона, ймовірно, студенткою долучилася до «Другого пролетаріату», утвореного після арештів і страт 1885 року. Сама Люксембург описувала Варинського як «найбільш блискучий розум, який міг бути породжений польським соціалістичним рухом».
Вивчаючи історію «Пролетаріату», можна пересвідчитися, що власна партія Рози Люксембург, заснована 1893 року, вважала, що продовжує традицію інтернаціоналізму, на противагу новим національним вимогам Польської соціалістичної партії, створеної в 1892 році. Люксембург відстоювала пріоритетність класу в політичній боротьбі. Що найважливіше, вона вважала, що класова боротьба за демократичні права — це передумова реалізації свободи національності.
"Люксембург вважала, що класова боротьба за демократичні права — це передумова реалізації свободи національності."
Так Роза Люксембург писала в статті 1896 року в журналі СДПН Die Neue Zeit, в якій вона наводить аргументи проти майбутньої резолюції Польської соціалістичної партії до Лондонського конгресу Інтернаціоналу, яка має на меті схилити останній до схвалення вимоги незалежності Польщі:
Боротьба за політичні свободи в Росії надає польському пролетаріату можливість не лише захищати власні інтереси як робітників, а й боротися за автономні свободи в Польщі, в єдиний дієвий спосіб стояти на захисті польської національності, якій загрожують.
Інакше кажучи, проблема польської незалежності як програмної вимоги полягала в тому, що вона відволікала від боротьби робітничого класу, яка б уможливила польську державність. Боротьба польських робітників, поневолених царизмом, має бути спрямована передусім на царську державу задля повалення режиму. Програма, заснована на побудові неіснуючої держави, що обіцяє соціал-демократію, коли держава з’явиться, ще гірша, ніж просто недоцільна. Вона заважає боротьбі робітничого класу за свої мінімальні вимоги проти держави, що вже існує. Загальна позиція лівих у цьому питанні полягає в тому, що вирішення «національного питання» через національну незалежність розчищає шлях до класової боротьби. Роза Люксембург повністю перевернула цю ідею: лише класова боротьба гарантувала свободу народів.
Лодзинське повстання 1905 року
Поглянувши на історію другої половини ХХ століття, важко уникнути очевидного висновку, що національна незалежність насправді не відкривала шлях до класової боротьби. Новостворені національні держави, що здебільшого залежали від доброї волі імперіалістичних держав, часто створювали нові пригноблені національні меншини в межах своїх кордонів, а нові панівні класи жорстко придушували класову боротьбу. У перший рік незалежності Польщі в 1918 році новий уряд, очолюваний колишнім правим крилом Польської соціалістичної партії, повернув зброю проти робітників, відкривши вогонь на робітничому протесті 29 грудня 1918 року.
Люксембург проникливо критикувала більшовиків у 1918 році за те, що ті розкидаються словами про «національне самовизначення»: «Державна незалежність як така — це часто окозамилювання, яким прикривають різанину». Важко згадати хоча б один випадок з історії боротьби за незалежність у ХХ столітті, що не підтвердив би ці слова.
"Новостворені національні держави часто створювали нові пригноблені національні меншини в межах своїх кордонів, а нові панівні класи жорстко придушували класову боротьбу."
Перш ніж перейти до наступної частини моєї доповіді, я хотіла б швидко зауважити, що Люксембург не одна в Другому Інтернаціоналі скептично ставилася до незалежності Польщі напередодні Першої світової війни. Хоча Ерік Бланк правильно зауважує, що лідери СДПН — Вільгельм Лібкнехт, Август Бебель та Карл Каутський — підтримували незалежність Польщі, це не була позиція всієї лівої партії.
Франц Мерінг у 1901 році говорив, що польська національна агітація — це «реакційна утопія». Він стверджував, що «польські робітники повинні битися пліч-о-пліч зі своїми класовими товаришами без будь-яких застережень у всіх трьох державах, між якими вони поділені. Давно минув той час, коли буржуазна революція могла створити вільну Польщу. Сьогодні відродження Польщі можливе лише завдяки соціальній революції пролетаріату, в якій останній розірве свої кайдани».
Клара Цеткін у 1910 році, маючи більше інстинктивної симпатії до того, що вона називала «боротьбою за свободу» фінів, поляків та вірменів за царату, дійшла висновку, що повну свободу може гарантувати лише революція. Навіть теоретичне «право на національне самовизначення» Леніна в програмі російських соціал-демократів 1903 року було вкрай обмеженим у плані здійснення. Ленін стверджував, що «лише в окремих і виняткових випадках ми можемо ставити й активно підтримувати вимоги, що схиляються до створення нової класової держави». Тож він виступив проти закликів Польської соціалістичної партії до створення незалежної Польщі.
Клара Цеткін і Роза Люксембург, 1910 рік
Підкреслюючи спільність ідей Рози Люксембург та лівих Другого Інтернаціоналу, я хочу наголосити, наскільки вирішальною була перспектива пролетарської революції для оцінок національного питання. Це підкреслює ще одну складність некритичного перенесення «ленінської позиції» безпосередньо на сучасні умови. Якщо ж з горизонту прибрати неминучість та бажанність пролетарської революції, то розрахунки діячів Другого інтернаціоналу, на мою думку, повністю змінились би.
"Зміст націоналізму визначався історичними та соціальними умовами, що його породили."
Важливість революції веде нас до ще одного вирішального чинника в контексті поглядів Рози Люксембург на самовизначення як програмного моменту, а саме його шкідливість для незалежності робітничої партії як класової організації. Найважливіша ідея Рози Люксембург полягала в тому, що націоналізм і національна ідея — це не порожня посудина, яку можна наповнити революційним змістом. Зміст націоналізму визначався історичними та соціальними умовами, що його породили. Не було буржуазного націоналізму, який можна було б протиставити пролетарському націоналізму. Натомість на практиці соціальний патріотизм завжди слугував опорою новонародженому панівному класу. Тому в серії статей 1907 року про національне питання Роза Люксембург розповідає, як «національна ідея» призвела до вбивства робітників:
Під національними гаслами націонал-демократія організувала робітничі «національні союзи» для протидії економічній боротьбі та революційним діям пролетаріату. Під національними гаслами ендеки-залізничники зірвали залізничний страйк, розпочатий у грудні 1905 року в Польщі, змусивши страйкарів під дулом рушниці повернутися до роботи.
Національний інтерес представляв інтереси новонародженого класу капіталістів, що на практиці мали стати власниками й розпорядниками національного багатства. Це затушовували твердження про спільний міжкласовий інтерес у створенні польської нації, які гальмували зусилля робітничого класу з розбудови власних організаційних сил, необхідних для боротьби проти панівного класу. Зробивши національну незалежність або національне самовизначення частиною своєї програми, робітнича партія опинялася в хвості рухів, які вона не контролювала,та жертвувала своєю політичною незалежністю.
Роза Люксембург, 1907 рік
У цьому позиція Роза Люксембург теж не була унікальною в Другому Інтернаціоналі. Один із засновників антисіоністського Бунду Борис Фрумкін з аналогічних міркувань виступав проти сіонізму як програми. У 1908 році він писав: «… у спробах своїх здобути спільні національні блага сіоністи культивують образ солідарності інтересів усіх класів єврейського народу. Національні вимоги як засоби в класовій боротьбі витісняються націоналістичними тенденціями, стають самоціллю». Навіть більше, мету сіонізму можна було досягнути лише шляхом дипломатичних переговорів з імперіалістичними державами, а не класовою боротьбою самого єврейського пролетаріату.
Таким чином, ключовою проблемою метафізичного виразу «національне самовизначення» з погляду Рози Люксембург було, по-перше, те, що він відволікав від політичної боротьби класу за демократичні права — єдиного засобу гарантовано реалізувати національні свободи; по-друге, те, що він приніс у жертву незалежність робітничої партії, підкоривши її національним цілям буржуазії, заважаючи їй розвивати свою силу та свідомість.
"Люксембург не суперечить сучасному антиімперіалізму, але ретельний аналіз її поглядів закликає нас бути пильними й розуміти питання національного визволення як стратегічне, а не моральне."
Звісно ж, у кімнаті є слон, якого, я впевнена, ви вже помітили — імперіалізм. На цьому етапі надзвичайно важливо відстежити опозицію національному самовизначенню загалом, щоб скептицизм щодо боротьби за національну незалежність не перетворився на протистояння їй у кожному контексті. Роза Люксембург вбачала в траєкторії визволення колоній аспект капіталістичного розвитку. У 1908 році вона писала, що «колоніальна експансія капіталізму викликає дещо суперечливу тенденцію в колоніях здобувати спочатку економічну, а потім політичну незалежність». Оскільки така тенденція представляла прогресивний етап у капіталістичному розвитку, то необов’язково було б їй протистояти.
Але Роза Люксембург все ж залишалася скептичною й обережною щодо антиколоніальної боротьби. Вона писала, як у багатьох випадках це була місцева буржуазія, що прагнула скинути кайдани політичної й економічної залежності від метрополії, використовувати ресурси своїх країн для капіталістичного розвитку. Кожен випадок необхідно аналізувати з урахуванням конкретних обставин. У випадку Індії, наприклад, саме існування великої кількості народів застерігає від похапливих суджень на підставі «права народу». Натомість Роза Люксембург рішуче підтримала боротьбу за незалежність Вірменії, категорично стверджуючи, що «прагнення до свободи тут можуть проявитися лише в національній боротьбі», а отже — соціал-демократія має «підтримати повстанців». Вона обґрунтовувала це тим, що Вірменія була пов’язана з Османською імперією не капіталістичним розвитком, а грубим примусом. Люксембург не суперечить сучасному антиімперіалізму, але ретельний аналіз її поглядів закликає нас бути пильними й розуміти питання національного визволення як стратегічне, а не моральне.
Партійна школа СДПН, 1907 рік. Серед викладачів — Роза Люксембург.
У цьому огляді, безумовно, є полемічний елемент. Ще в підлітковому віці я дуже серйозно почала вивчати ідеї Рози Люксембург з національного питання, щоб пояснити людям, чому я не троцькістка — я ніколи не сприймала це як академічне завдання. Для мене це питання є не просто науковим чи антикварним інтересом, а способом розвинути гостріший, виразніший аналіз національних питань нашого часу, щоб виконати настанову, яку Люксембург давала своїм учням у партійній школі — не брати нічого на віру без ретельного дослідження й постійно все перевіряти: «Грати у квача з кожною проблемою — ось як має бути!»
Проте в цьому питанні є ще багато невідкритого в історії соціалізму. Сподіваємось, що в «Зібранні творів Рози Люксембург», вперше перекладеному з польської мови на англійську, буде набагато більше її праць про національне питання. Але ще багато чого треба зробити, щоб відновити дискусії з цих питань соціал-демократичних партій Латвії, Вірменії, Фінляндії, які можуть тільки збагатити та додати нюанси в дебати лівих, що рідко заходять далі за протиставлення нібито правильної «ленінської позиції» ультралівій та інфантильній «позиції Люксембург».
Переклала Міла Григоренко за публікацією: Vaquas, R., 2020. Rosa Luxemburg and the National Question. In: Prometheus. Available 3.03.2021 at: [link].
Читайте також:
Демократія і диктатура (Роза Люксембург)
Кейт Еванс: «Якщо людям не дати ліву альтернативу, вони підуть у фашизм»
Релевантность концепции империализма Розы Люксембург в контексте современного глобального кризиса (Андрей Малюк)
Вступ до «Енгельса та "неісторичних" народів» Романа Роздольського (Іван-Павло Химка)
