Демократія і диктатура

  • 17 березня 2011
  • 3241
Демократія і диктатура

Роза Люксембург

До 140-річного юбілею з дня народження (5 березня) «Спільне» продовжує публікацію текстів, присвячених ідеям і політичній діяльності Рози Люксембург.

 

Найбільша помилка теорії Леніна-Троцького  полягає в тому, що вони – точнісінько  як і Каутський – протиставляють демократію диктатурі. «Диктатура або демократія» – саме так сформульована дилема як для більшовиків, так і для Каутського. Каутський, звісно ж, дає перевагу демократії, а саме буржуазній демократії, постулюючи її як альтернативу соціалістичним перетворенням. Ленін же з Троцьким проголошують диктатуру напротивагу демократії, що в такому разі означає диктатуру невеличкої групки людей, тобто цілковито за буржуазним взірцем. Йдеться тут про два протилежних полюси, що є рівновіддаленими від справжньої соціалістичної політики. В разі якщо пролетаріат, захопивши владу, вчинятиме за «доброю порадою» Каутського, і так ніколи й не візьметься за соціалістичні перетворення під приводом «нeдозрілості країни» та задовольняючись лише демократією, – то тим самим пролетаріат зрадить самого себе, інтернаціонал і революцію. Соціалістичні перетворення мають слідувати одразу ж – найенергічнішим, найпослідовнішим та безкомпромісним чином. Тобто диктатура є необхідною, – але ж диктатура класу, а не диктатура партії, або кліки! Диктатура класу, тобто диктатура народних мас в необмеженій демократії.

«Будучи марксистами, ми ніколи не схилялися перед кумиром формальної демократії», – пише Троцький. Дійсно, ми ніколи не поклонялися ідолові формальної демократії. Так само ми ніколи не були ідолопоклонниками в стосунку до соціалізму або марксизму. Але чи випливає з цього, що якщо соціалізм та марксизм будуть нам в чомусь дискомфортними, то ми – á la Кунов-Ленш-Парвус – викидатимемо їх до комірчини зі старим непотрібом? Ленін та Троцький є живими запереченнями цього запитання. Те, що ми ніколи не схилялися перед кумиром формальної демократії, означає лише, що ми послідовно розрізняємо соціальне ядро буржуазної демократії на відміну від її політичної форми. Під солоденькою шкаралупою формальної рівності та свободи ми викриваємо гірке ядро соціальної нерівності та несвободи. Але ми робимо це не для того, щоб заперечити формальну рівність та формальну свободу, а для того, щоб заохотити пролетаріат не задовольнятися самою лише шкаралупою, а захопити владу й наповнити форму новим соціальним змістом.

Коли пролетаріат прийде до влади, то його історичне завдання полягатиме у заміщенні буржуазної демократії соціалістичною демократією, але аж ніяк не у скасуванні самої демократії. Але соціалістична демократія з’явиться не десь там у землі обітованній, вже після того як буде закладено фундамент соціалістичного господарства, у вигляді різдвяного подарунка слухняному народові, який весь цей час віддано підтримував купку соціалістичних диктаторів.

Соціалістична демократія починається одночасно зі скасуванням класового панування та розбудовою соціалізму. Вона починається в той момент, коли соціалістична партія здобуває владу. Вона є нічим іншим, як диктатурою пролетаріату. Так, диктатура! Але ж ця диктатура полягає у способі застосування демократії, а не в її скасуванні.

Вона полягає в енергійному та послідовному втручанні у привілеї та економічні стосунки буржуазного суспільства, без чого втілити соціалістичні перетворення буде неможливо. Але ця диктатура має бути творінням класу, а не маленької, керівної меншості в ім’я класу, тобто послідовно та в усьому слідувати з активної участі мас та перебувати під їх безпосереднім впливом, бути підконтрольною усій громадськості, випливати з усе ширшої політичної свідомості народних мас.

Саме  так діяли б і більшовики, якби нe шалeний тиск світової війни, німецької окупації та всі інші пов’язані з цим надзвичайні труднощі, які здатні спотворити будь-яку соціалістичну політику, якими б добрими намірами та найкрасивішими принципами вона не була сповнена. Найбільш  вражаючим аргументом тут слугує масштабне застосування терору урядом рад, якраз під час завершального періоду краху німецького імперіалізму, після замаху на німецького посла.

Прописна істина, що революції не кроплять розовою водичкою, є сама по собі досить-таки мізерною. Все, що відбувається в Росії, є цілком зрозумілим та являє собою неуникний  ланцюг причин та наслідків, вихідними  пунктами та  передумовами якого  є пасивність німецького пролетаріату та окупація Росії німецьким імперіалізмом. За таких обставин навіть припустити, що ми маємо право очікувати від Леніна та його товаришів найдосконалішу демократію, найвзірцевішу диктатуру пролетаріату та квітуче соціалістичне господарство, означало б вимагати від них те, що не під силу жодній людині.

Завдяки своїй рішучій революційній позиції, взірцевій енергійності та незламній вірності міжнародному соціалізму їм вдалося здійснити все те, що взагалі можливо було здійснити за таких пекельних обставин. Небезпека починається тоді, коли вони перетворюють необхідність на чесноту та на теоретичному рівні намагаються зафіксувати цю, накинуту їм фатальними обставинами, тактику в кожній з її деталей та ще й рекомендують її міжнародному пролетаріату як гідний наслідування взірець соціалістичної тактики. Внаслідок цього вони не лише стають на заваді самим собі та поховують свої незаперечні історичні заслуги під спудом вимушених хибних кроків, але й роблять ведмежу послугу міжнародному соціалізму, заради якого вони билися та потерпали. Адже тим самим вони пропонують до його послуг буцімто нове знання, яке насправді є лиш наслідком всіх тих хибних кроків, спричинених винятково тиском обставин, що зрештою були нічим іншим, як свідченнями банкрутства міжнародного соціалізму під час світової війни.

Німецькі  урядові соціалісти ґвалтом голосять, що правління більшовиків у Росії є спотворенням диктатури пролетаріату. Навіть якщо це так, то лише тому, що така ситуація в Росії є продуктом позиції німецького пролетаріату, що, своєю чергою, є спотворенням соціалістичної класової боротьби. Ми всі підвладні законам історії. Соціалістичний суспільний устрій можливий лише у світовому масштабі.

Більшовики показали, що вони здатні здійснити все, що під силу здійснити справжній революційній партії в межах історичної необхідності. Від них не можна було вимагати здійснення чудес. І, тим не менше, бездоганна пролетарська революція, здійснена в окремо взятій, ізольованій, виснаженій світовою війною, задавленій імперіалізмом та зрадженій світовим пролетаріатом країні, була б справжнім дивом. Але дуже важливо відрізняти в політиці більшовиків суттєве від несуттєвого, серцевину від випадкового. Під час цього останнього періоду, коли ми стоїмо перед завершальними битвами в усьому світі, найважливішою проблемою соціалізму є нагальне питання часу: не те чи те питання стосовно деталей тактики, а здатність пролетаріату до дії, енергія мас, в підсумку – воля до встановлення соціалістичного ладу.

В цьому стосунку Ленін та Троцький з їхніми товаришами є першими, хто втілив перед очима світового пролетаріату безпрецедентний приклад. Досі вони залишаються єдиними, хто вслід за Гуттеном може вигукнути: «Мені це вдалося!». Саме це є найбільш суттєвим та тривким у політиці більшовиків. В цьому сенсі їм належить безсмертна історична заслуга, що полягає в здобутті політичної влади та постановці проблеми втілення соціалізму перед світовим пролетаріатом, а також у потужному прориві в боротьбі між капіталом та працею у світовому масштабі. В Росії ця проблема може бути лише сформульованою. Натомість вирішеною в Росії вона бути не може. І в цьому сенсі в усьому світі майбутнє належить «більшовизму».

Перекладено за Rosa Luxemburg: Politische Schriften, Band III. Frankfurt am Main 1975 (ст. 138-141).

Читайте також:

Ханна Арендт про Розу Люксембург

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери