2004 і далі: «Олігархічна демократія» та кризи

1043
Денис Горбач
Статті автора

У цьому розділі своєї книги «Формування та розформування українського робітничого класу: політика буденності та моральна економія пострадянського міста» Денис Горбач робить огляд українського політико-економічного ландшафту. Економічні трансформації протягом тридцяти років незалежності тут вписані в політичний та культурний контекст. Перша частина присвячена 1990-м рокам та президентству Леоніда Кучми; в другій частині аналізується політико-економічна динаміка «олігархічної демократії» починаючи з 2004 року. Розділ опубліковано у скороченому варіанті. 

 

Частина 2

Помаранчева революція: Олігархи та ідентичності

Президентська неопатримоніальна модель, яку побудував Кучма, не витримала виборів 2004 року, які переросли у низку суперечливих подій, що супроводжувалися масовою мобілізацією всередині країни та посередництвом іноземних держав. Після того, як Верховний Суд призначив повторний другий тур, з невеликою перевагою переміг опозиційний кандидат Віктор Ющенко. Компромісом для перемоги опозиції, визначеним під час переговорів, було те, що повноваження нового президента були обмежені конституційною реформою: центр прийняття рішень переміститься до парламенту. Такими були результати політичної кризи 2004 року, відомої як Помаранчева революція (Hale 2015: 182–190). Під час цього протистояння ліберально-реформістський табір представив свою електоральну боротьбу проти панівного «технократичного» блоку в термінах конфлікту ідентичностей або навіть цивілізацій. Партія влади, у свою чергу, підігравала цьому наративу, демонізуючи Ющенка та його прихильників як крайніх націоналістів, культурно та політично чужих Сходу.

Ідея «двох Україн», вперше сформульована в 1992 році, стала матеріальною силою в руках політтехнологів. Відтоді українське політичне поле визначає поділ на «помаранчевий» (національно-демократичний, проєвропейський, неоліберальний, західноукраїнський) і «біло-блакитний» (російськомовний, проросійський, патерналістський, східноукраїнський) табори, відповідно до кольорів, що використовували під час виборчої кампанії 2004 року. Наявний поділ підживлювали шляхом конструювання міфу Іншого. Західних українців стигматизували як біологічних і політичних спадкоємців націоналістичних колабораціоністів часів Другої світової війни, чия відстала економіка не дає їм права на рівну частку національного доходу; для іншої сторони русофони асоціювалися одночасно з імперською Росією і Радянським Союзом, символізуючи все вороже і відстале.

Помаранчева революція мала щонайменше два наслідки на різних рівнях. Реструктуризація конфігурації влади серед олігархів і топ-політиків була пов’язана зі зміною порядку денного в основних політичних наративах — від обговорення соціально-економічної нерівності та корупції до дедалі більшої уваги до питань ідентичності. Ця подія також ознаменувала переплетення геополітичної боротьби за владу в регіоні з боротьбою всередині країни: прозахідна риторика Віктора Ющенка занепокоїла російський уряд, який надав політичну та дипломатичну підтримку його опоненту, тому Януковича сприймали як «проросійського» політика.

 

помаранчева революція

Майдан під час Помаранчевої революції, 2004 рік. Фото: Igor Kostin / Corbis via Getty Images

 

Олігархічна демократія: вибори та конфлікти

Спочатку новий уряд намагався повністю стерти олігархів колишнього режиму з політичної та економічної карти. Прем’єр-міністерка Тимошенко пообіцяла масовий перегляд усіх приватизаційних угод. Однак на початок 2006 року групи еліт знайшли відносно стабільний modus vivendi. Центр ухвалення рішень значною мірою перемістився з президентського кабінету до парламенту, ставши більш публічним і залежним від електоральної політики. Структуру партійно-політичного поля визначали три великі блоки: опозиційна Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем, блок Юлії Тимошенко та партія, яку створив слабкий президент Віктор Ющенко.

Схемі, в якій технократична «партія влади» домінувала над бідною на ресурси ідеологічною опозицією, прийшов кінець. Усім серйозним претендентам на владу доводилося шукати ідеологічний ґрунт і використовувати ідеологію як додатковий важіль впливу. Починаючи від 2005 року, центральна влада безпосередньо інвестувала в формування етнонаціоналістичної ідентичності, спираючись на вкрай суперечливі за межами Західної України історичні постаті, такі як провідники українського націоналістичного підпілля воєнного часу. Біло-блакитні опозиціонери на чолі з Януковичем, навпаки, переосмислили себе як захисників «антифашизму», залучаючи електорат за рахунок відродження радянських практик комеморації (Kozachenko 2019). Це актуалізувало та підживлювало старі та потенційно нерелевантні географічні поділи, наповнивши їх новими смислами.

Ідентичнісний поділ, який створили еліти протягом 2000-х років, став важелем, який допоміг запобігти консолідації влади в руках певної групи. Якщо одна частина панівного класу заходила надто далеко, інша могла мобілізувати своїх виборців проти уявного наступу на їхні свободи з боку іншої мовно-культурної групи (Way 2015). Однак це завадило не лише згортанню демократії, а й неоліберальним реформам, спрямованим на підвищення рівня життя населення.

 

підписання угод

Глави урядів України та Росії Віктор Янукович та Михайло Фрадков у присутності президентів України та Росії Леоніда Кучми та Володимира Путіна підписують міжурядові угоди, Сочі, 18 серпня 2004 року. Фото: ТАСС

 

Зростання, перерозподіл і держава

Нестійка коаліція між олігархами та робітничим класом не могла триматися виключно на ідеологічних розколах; як і кожен панівний блок, вона потребувала економічного зростання, щоб заручитись підтримкою підпорядкованих класів (Jessop 1983; Porto 2020; Scott 1976). Експортно-орієнтоване зростання, яке стало можливим завдяки глобальному сировинному буму 1997–2012 років (Kolodii et al. 2018), забезпечило ресурси, необхідні для такої кооптації: після запаморочливого падіння ВВП у 1990-х роках (–8,9% — середньорічний показник у 1990–1999 роках), середньорічний приріст у 2000–2008 роках становив 6,2%. Це не повністю компенсувало попереднє падіння — фактично рівень 1990 року так і не був досягнутий, але зростання створило простір для певного класового компромісу.

Одним із перших соціально-економічних заходів, який вжила нова влада, стало радикальне збільшення одноразової батьківської допомоги на кожну новонароджену дитину. Її розмір, раніше знецінений гіперінфляцією початку 1990-х років, було збільшено до 22,6 прожиткових мінімумів, що зробило цю виплату першим серйозним і прямим свідченням перерозподільчої ролі держави. Незабаром були підвищені й інші соціальні виплати; весь цей період характеризувався постійним зростанням «соціальних стандартів» — мінімальної заробітної плати та інших норм, що визначають розмір пенсій і соціальних виплат, а також заробітної плати в державному секторі. Протягом усього цього періоду частка заробітної плати у ВВП систематично перевищувала частку прибутку. Кожен новий уряд в умовах нестабільної політичної кон’юнктури відчував необхідність подальшого підвищення стандартів життя, побоюючись бути оголошеним «антинародним». Риторика перерозподілу йшла пліч-о-пліч з риторикою комунітаризму.

Ця кон’юнктура мала демобілізуючий вплив на маси. Міхай Варґа (2011) показує, що політична лібералізація у 2000-х роках не призвела до політизації робітників у формі відкритого соціального протистояння. Натомість, основним рушієм навіть трудових конфліктів були успішні політичні лідери, такі як Юлія Тимошенко, або конкурентні «біло-блакитні» мережі еліт (Kostiuchenko and Melnykovska 2019).

 

шахта

Працівниця нелегальної шахти (копанки) піднімається із вибою, Сніжне, Донецька область, 25 лютого 2002 року. Фото: Getty Images

 

Олігархи, які були змушені підтримати розширення політики перерозподілу для збереження політичного контролю, вважали цей компроміс прийнятним в умовах продовження економічного буму. Прибутковість їхніх активів, виражена як s/(c+v), залишалася високою завдяки двом факторам: надзвичайно низькій ціні, яку вони заплатили за ці активи, та відсутності значних витрат на модернізацію основного капіталу, здебільшого створеного ще за радянських часів. З 2000 по 2014 рік ступінь зношеності основного капіталу неухильно зростав від 43,7% до 83,5%.

Більш нагальна проблема була пов’язана з імпортоорієнтованим характером споживання в Україні. Зростання доходів домогосподарств призвело до постійного дефіциту зовнішньої торгівлі після короткого періоду позитивного сальдо у 1999–2005 роках. Імпорт споживчих товарів фінансувався за рахунок масового припливу капіталу із західних банків, яких приваблювали високі відсоткові ставки (Segura et al. 2009: 7). Цю зовнішню вразливість ще більше посилювала ворожа економічна політика Росії, яка намагалася задушити «помаранчевий» режим високими цінами на газ.

Економічні кризи та зміни режимів

Глобальна криза 2008 року сильно вдарила по Україні. Падіння товарних ринків вдарило по експортних галузях, а ВВП скоротився на 15% у 2009 році, тож Україна стала однією з найбільш постраждалих країн. Водночас світова криза ліквідності спровокувала масовий відтік іноземного капіталу з банківського сектору країни. Уряд був змушений вести переговори про отримання кредиту від МВФ у розмірі 16,5 мільярдів доларів і девальвувати національну валюту на 60%. На вимогу МВФ уряд заморозив зарплати в державному секторі та підвищив акцизи, що ще більше сприяло зростанню вартості життя.

Цю кризу через поєднання багатьох негативних факторів для уряду посилив розкол у «помаранчевому» блоці, що дозволило Віктору Януковичу перемогти на президентських виборах 2010 року. Вперше в історії України одна політична партія стала домінувати у владних структурах країни: новий голова Партії регіонів (ПР) Януковича Микола Азаров став прем’єр-міністром і розподілив 2/3 посад в уряді серед своїх однопартійців. Члени ПР також заповнили 90% всіх обласних адміністрацій. Пізніше того ж року Конституційний суд скасував політичну реформу 2004 року, повернувши повноваження президенту.

 

Віктор Янукович

Церемонія інавгурації президента України Віктора Януковича, Київ, 2010 рік. Фото: AFP

 

2010 року українська економіка почала відновлювати своє зростання. Це стало можливим завдяки відновленню світового попиту на сталь і хімічну продукцію, а також внутрішнім інвестиціям, зробленим в ході організації чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Однак ціни на російський природний газ продовжували зростати, що підривало бюджети енергоємних олігархічних виробництв, а також державний бюджет, який субсидував газ для домогосподарств. Російський уряд залишався глухим до прохань українського керівництва, ставлячи всі поступки в залежність від приєднання України до очолюваного Росією Євразійського економічного союзу та відмови від планів підписання угоди про вільну торгівлю з ЄС (Cadier 2014). Цей варіант був не більш прийнятним для українських олігархів, які конкурували з російськими магнатами, ніж згода на жорстку економію під тиском МВФ.

Тож Янукович продовжував йти серединним шляхом: відмовившись від російських геополітичних пропозицій, у 2012 році він натомість ініціював найширшу в історії Угоду про асоціацію з ЄС. З одного боку, Янукович шукав альтернативні джерела палива, а з другого — відмовився від лібералізації внутрішнього газового ринку (Pirani 2021). Завдяки програмі кількісного пом’якшення Федеральної резервної системи США Україна змогла знайти дешеві гроші без жодних умов з боку Росії чи МВФ (Tooze 2018).

Однак Росія не припинила просувати свій порядок денний. Від 2012 року вона розпочала низку торговельних війн, блокуючи різні види українського імпорту: сир, м’ясо, молочні продукти, кондитерські вироби, вагони, локомотиви, труби. Ці заходи супроводжувалися офіційними застереженнями проти підписання Україною угоди про вільну торгівлю з ЄС (Svoboda 2019). З іншого боку, ЄС чітко дав зрозуміти, що членство в російському митному союзі буде несумісним з угодою про вільну торгівлю з ЄС. Обидва партнери займали приблизно рівні частки в торговельному балансі України, і видавалось неможливим пожертвувати одним заради іншого.

Ця дилема збіглася із завершенням глобального сировинного суперциклу (Chim 2021): ціни на всі товари, на яких спеціалізувалася Україна, почали стагнувати або падати не пізніше 2012 року. Українська економіка продемонструвала нульове зростання у другій половині 2012 року, і зростання не відновилося у 2013 році.

Зменшення перерозподільчих можливостей держави відбувалося паралельно з дедалі більшою консолідацією влади в руках президента. Отримавши широкі конституційні повноваження, Янукович почав накопичувати власні активи, створюючи групу, яка стала відома як «Сім’я» (Matuszak 2012: 40–50). Чисті активи його старшого сина подвоїлися з 63 мільйонів доларів у 2011 році до 121 мільйона доларів у 2012 році (Kudelia 2014: 22). Цей перехід від колективного авторитаризму до персоналізованої автократії запровадив нову схему розподілу ренти і державних ресурсів, яка не влаштовувала традиційних олігархів.

 

яник

Скульптура Віктора Януковича, виготовлена київськими студентами, Київ, 2012 рік. Ілюстративне фото

 

Зрештою, ще одним елементом політичної конфігурації початку 2010-х років стала дедалі сильніша поляризація ідентичностей. Переживаючи кризу легітимності, спричинену погіршенням економічної кон’юнктури, панівна група вирішила зміцнити свої позиції за допомогою політики ідентичності (Korostelina 2013). Замість того, щоб відійти від етнонаціоналістичної політики свого попередника, Янукович переорієнтував ідеологічний апарат держави на просування протилежної, «східнослов’янської» версії ідентичності. Роль політики пам’яті як регулятора поточних політичних конфліктів зростала (Shevel 2014).

Новий мовний закон, що його владна коаліція ухвалила у 2012 році, розширив сфери офіційного використання російської мови. Він навряд чи вплинув на реальне використання мов, але мобілізував суспільство навколо питання ідентичності за кілька місяців до парламентських виборів. Ультраправа етнонаціоналістична партія «Свобода» набрала понад 10 відсотків голосів — сенсація, якій сприяла постійна присутність лідерів партії на головних проурядових телеканалах. Незважаючи на економічні проблеми, вважалося, що Янукович зможе легко перемогти у другому турі президентських виборів у 2015 році лідера «Свободи» Олега Тягнибока.

Помаранчева опозиція, зі свого боку, зблизилася з ультранаціоналістами зі «Свободи» і відмовилася від своєї традиційної м’якої антикорупційної риторики на користь етнолінгвістичного порядку денного «Свободи». Це відповідало справжнім настроям значної частини виборців. Навіть якщо ці люди не поділяли поглядів націоналістів, вони все одно цінували їхню «справжність» на противагу цинічному світу великої політики.

Владна криза: 2014 та наступні роки

У листопаді 2013 року Янукович в останній момент відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС, чим викликав протести в Києві. Вони зросли в масштабах після того, як міліція спробувала розігнати їх силою; взимку 2013–2014 років протестний рух розширився і радикалізувався. Незначні за чисельністю, але багаті на ресурси насильства, ультраправі групи зуміли здобути політичну вагу як найбільш войовнича частина руху, який загалом не мав чіткої ідеологічної програми (Ishchenko 2016). Коли ескалація насильства призвела до масових розстрілів, Янукович втік до Росії, а лідери «помаранчевої» опозиції створили тимчасовий уряд. Такою є коротка історія руху, відомого в академічних колах як Євромайдан, Революція Гідності — в офіційному дискурсі та Майдан — у повсякденній мові (Hale 2015: 234–238).

 

розгін майдан

Силовий розгін мирного мітингу на підтримку євроінтеграції України на Майдані Незалежності, 30 листопада 2013 року, Київ. Фото: STR / AFP via Getty Images

 

Ці події не обмежувалися Києвом. За межами столиці протести і захоплення адміністративних будівель були непропорційно сконцентровані в Західній Україні. Людей зі східних регіонів мобілізовували для участі в «Антимайдані» їхні працедавці в державному (бюджетників) та приватному (промислових робітників) секторах. Після зміни влади протести Антимайдану вкоренилися і радикалізувалися. Політики з обох боків продовжували нагнітати поляризацію, пропонуючи громадськості вибір між «нацистами і бандитами» (Ryabchuk 2014).

На міжнародній арені у конфлікті були задіяні США та Росія. Перші були залучені здебільшого на символічному рівні: держсекретар США особисто приїхав роздавати їжу протестувальникам на Євромайдані. Залучення Росії вийшло за рамки символічних жестів: на ранній стадії протестів вона запропонувала Януковичу кредит у розмірі 15 мільярдів доларів і знижку на газ без жодних умов щодо фіскальної дисципліни (Svoboda 2019). Коли ця допомога не змогла запобігти падінню Януковича, Росія таємно відправила війська для анексії Криму та розгорнула озброєних проросійських сепаратистів і військових інструкторів на Донбасі.

Позачергові президентські вибори у травні призвели до перемоги Петра Порошенка, російськомовного «помаранчевого» олігарха з іміджем поміркованого політика. Новому уряду довелося мати справу з громадянськими заворушеннями, військовим конфліктом і розваленою економікою.

Новий структурний поділ

Військово-політичний конфлікт докорінно перебудував гойдалку ідентичностей, яка визначала кон’юнктуру до Майдану. Перемога Порошенка в першому турі виборів стала можливою завдяки масовому утриманню від голосування виборців у густонаселених «біло-блакитних» регіонах на Сході та Півдні. Близько 25% виборців Януковича 2010 року не змогли взяти участь у голосуванні через конфлікт — їхня кількість дорівнювала всім виборцям, які на той час проживали у трьох західних областях. Новий баланс математично унеможливив перемогу на виборах політичної сили, яка спиралася на підтримку насамперед серед південно-східних виборців. Як наслідок, реінтеграція утримуваних сепаратистами територій об’єктивно суперечила інтересам «національно-демократичного» уряду, який прагнув консолідувати владу через вибіркове надання виборчих прав (D’Anieri 2018).

В основі нового панівного блоку, який прагнула створити еліта, лежала лояльність до самої події Євромайдану, а не до певної ідеології. Особиста присутність на протестах створювала відчуття приналежності до політичної нації, ставши головним шмітівським політичним критерієм, що структурує постмайданну Україну (Zhuravlev 2015). Тож новий структурний поділ пролягав між «активними» громадянами, лояльними до Євромайдану (ветеранами війни, цивільними волонтерами), та рештою населення, основною характеристикою якого є «пасивність». Усередині «активного» ядра ще один розкол розділив прихильників ліберальних економічних і соціальних реформ, яких підтримували західні уряди, з одного боку, і консервативних націоналістичних сил, пов'язаних з національною буржуазією, з іншого (Rakhmanov 2017: 66).

 

петро порошенко на майдані

Петро Порошенко на Євромайдані. Фото: Євген Малолєтка

 

Націоналістичні рухи, які раніше були маргінальними в мейнстримній політиці, стали важливим елементом обох таборів. Ставши частиною патронажних пірамід як на національному, так і на місцевому рівнях, вони змогли різко посилити свій вплив, навіть попри відсутність успіхів на виборах (Gomza and Zajaczkowski 2019; Gorbach and Petik 2016). Володіючи значними ресурсами насильства незалежно від держави, вони взяли на себе роль підприємців політичного насильства (Gorbach 2018).

Олігархічні мережі збереглися, незважаючи на антиолігархічні наративи Євромайдану (Kostiuchenko and Melnykovska 2019). На відміну від Помаранчевої революції, Євромайдан не зробив навіть символічних кроків до відкриття економіки для конкуренції з іноземним капіталом. У 2017 році 62% найбільших компаній в Україні належали вітчизняним капіталістам порівняно з 29% у Польщі, 3% в Угорщині та 0% у Словаччині (Rakhmanov 2017: 62).

Криза легітимації

Військово-політична криза, значною мірою спричинена економічною стагнацією від 2012 року, у свою чергу спровокувала повноцінний економічний спад. Окрім втрати доступу до російського ринку, Україна зіткнулася з безпосередньою втратою промислових підприємств, розташованих у зоні бойових дій, непрямими негативними наслідками для ланцюгів постачання, а також загальним навантаженням, яке військовий конфлікт спричиняє на економіку. Вісім мільярдів доларів США, які Україна отримала від МВФ у 2014 та 2015 роках, не вистачило для того, щоб запобігти різкому знеціненню національної валюти на 70 %. Крім того, уряд був змушений погодитися на жорсткі заходи економії, яких вимагав МВФ. Зняття обмежень на ціни на газ призвело до майже десятикратного зростання цін у 2014–2016 роках. Це стало серйозним ударом по легітимності режиму. Тарифи на комунальні послуги стали однією з головних політичних проблем населення, поряд з військовим конфліктом і мовними питаннями.

Зіткнувшись із кризою легітимації, уряд підвищив «соціальні стандарти», як тільки це дозволила економічна ситуація, подвоївши мінімальну заробітну плату у 2016 році. Це привело до значного зростання середньої реальної заробітної плати у 2016–2017 роках (Astrov et al. 2020). Другий крок полягав у посиленні націоналістичної риторики. Дотримуючись логіки постмайданної публічної сфери, Порошенко зайняв жорстку позицію щодо мовного питання, розпочав кампанію «декомунізації» та ініціював створення незалежної української православної церкви. Головне гасло його президентської кампанії 2019 року — «Армія! Мова! Віра!».

 

білборд

Білборд з політичним гаслом передвиборчої кампанії Петра Порошенка

 

Незважаючи на консолідовану підтримку «активного» сегменту українського суспільства, надмірно представленого в медіа, Порошенко зазнав принизливої поразки на виборах, програвши Володимиру Зеленському, коміку без політичного досвіду. У другому турі з Порошенком він отримав безпрецедентні 73% голосів, стерши географічний поділ, який відігравав таку важливу роль протягом двох десятиліть. 25% голосів за Порошенка були переважно сконцентровані в трьох західних областях. Кілька місяців по тому парламентські вибори принесли переважну більшість новоствореній неідеологічній партії Зеленського. Кандидати від «Слуги народу» обійшли відомих місцевих діячів, які покладалися на свої патронажні зв’язки для здобуття голосів у мажоритарних округах (Kudelia 2019). Виборча поразка панівної еліти висвітлила владну кризу, але не показала шляхів виходу з неї.

Об’єднання з ланцюгами доданої вартості

Владна криза супроводжувалася поглибленням кризи накопичення капіталу. Зношеність капіталу залишалася значно вищою за 50%. Модернізація, що відбувалася, була спрямована на підтримку технологій кінця 1980-х років та мінімізацію попиту на фактори виробництва, а не на впровадження нових технологій чи перехід до випуску продукції з більшою доданою вартістю. Частка металообробних потужностей, що працюють понад встановлений термін експлуатації, досягла 65–70% (Shatokha et al. 2020). Виробництво сталі в Україні досягло свого піку в 2007 році, після чого світова економічна криза в поєднанні зі збільшенням глобальної пропозиції з боку новозбудованих китайських заводів призвела до зменшення частки української сталі. Українські металурги відреагували на це скочуванням вниз у глобальних ланцюгах доданої вартості, збільшивши частку незавершеної продукції та сировини у своєму експорті.

Водночас, українська економіка з’єдналася з іншими сировинними ланцюгами, зокрема сільськогосподарськими. Рецесія 2009 року перетворила «індустріальний динамічний східний регіон та аграрний західний регіон, який відставав від сходу, на відповідно індустріальний регіон, який потерпає від стагнації, та аграрний регіон, який переживає зростання» (Kallioras and Tsiapa 2015: 89). Національна економіка переорієнтовується на виробництво та експорт зерна.

Еміграція: демографічна відповідь на кризу

Кризова ситуація після Євромайдану має демографічний вимір. Досягнувши свого історичного піку в 52,2 мільйона у 1993 році, на 2019 рік населення України скоротилося до 42,2 мільйона. За цей період частка людей у віці 60 років і старше зросла від 18,7% до 23,4%, а очікувана тривалість життя склала лише 72 роки. Ці тенденції посилилися через відсутність значного міграційного припливу населення. Навпаки, в Україні спостерігається масова еміграція населення працездатного віку.

 

мігранти

Громадяни України на польсько-українському прикордонному пункті пропуску «Ягодин-Дорогуськ», 17 квітня 2020 року. Багато українських сезонних працівників у цей час повертаються додому з Польщі на святкування Великодня. Фото: EPA-EFE / WOJTEK JARGILO

 

Країни ЦСЄ, які приєдналися до ЄС у 2004 році, пережили подібний масовий відтік робочої сили, яка поїхала закривати дефіцит на ринку праці в Західній Європі. Починаючи від 2014 року, українські працівники ефективно ліквідують дефіцит на ринках праці цих країн. Більшість перших дозволів на проживання в ЄС у 2018 році були видані українцям, більшість з них — у Польщі (Edwards 2020). Після того, як 1,2 мільйона поляків виїхали з країни у 2002–2013 роках, їхні місця зайняли 1–2 мільйони українців, які прибули до Польщі у 2014–2019 роках (Growiec, Wyszynski and Strzelecki 2019).

Висновки

Напівпериферійна економіка України виникла з набору структурних нерівностей і залежностей, які визначили траєкторію її входження в глобальні ринки. Для неї характерний тісний взаємозв’язок економічної та політичної сфер, уособленням якого стали «олігархи». Олігарх відрізняється від веберівського капіталіста не лише кількісно (рівнем концентрації капіталу), а й якісно — здатністю керувати номінально відокремленими сферами політики та державної служби, накопичуючи капітал шляхом його конвертації з одного виду в інший.

Надзвичайна концентрація капіталу, погано захищені права власності та поширення неформальних каналів, що пов’язують економіку і політику, були як наслідком структурних чинників, так і результатом свідомих зусиль створити національну буржуазію. Вона виникла як сплав патерналістської індустріальної номенклатури, зацікавленої у виживанні своїх підприємств, та орієнтованих на прибуток підприємців, які контролювали ланцюги постачання і фінансові потоки. В міру того, як вони концентрували значну кількість промислових активів, їхній політичний вплив зростав, досягнувши загальнонаціонального масштабу, в результаті чого вони утворили цілісну політичну конфігурацію, зосереджену навколо Президента Кучми. Ця система змогла створити відносно міцний панівний блок, залучившись підтримкою працівників олігархічних промислових підприємств і державних службовців, залежних від уряду. Матеріальні ресурси для забезпечення цих зв’язків забезпечив світовий сировинний бум, що розпочався наприкінці 1990-х років.

Як наслідок, стратегія накопичення спиралася на використання матеріальних активів, здобутих за радянських часів. Використання офшорів дозволило олігархам не лише краще захистити свої права власності, а й мінімізувати обсяги податкових відрахувань. Такі умови сприяли забезпеченню комфортного рівня прибутковості. Однак ця дієва стратегія призвела до хронічного недофінансування олігархічних промислових активів, а також громадських послуг.

 

сніжне

Жінка з дитиною прогулюються вулицею міста Сніжне в Донецькій області, 25 лютого 2002 року. Фото: Getty Images

 

З політичної точки зору, панівна неопатримоніальна піраміда просувала центристські технократичні погляди. З часом вона зіткнулася з новою «національно-демократичною» опозицією, яка представляла інтереси «менших» олігархів. 2004 року ця опозиція взяла гору, зруйнувала єдину піраміду, орієнтовану на президента, і запровадила парламентську конкуренцію між різними пірамідами. У публічній сфері ця конкуренція з кожним електоральним циклом посилювала поляризацію ідентичностей.

Кінець сировинного буму на початку 2010-х років збігся з низкою інших криз. Етнолінгвістична поляризація досягла критичного рівня, загрожуючи самій політичній системі, яка на ній трималася; водночас систему підірвали спроби президента централізувати неопатримоніальні патронажні залежності в одну піраміду, консолідуючи владу та активи, що не влаштовувало олігархів, які залишилися не при справах. Зрештою, проміжний геополітичний простір між двома конкурентними проєктами регіональної інтеграції закрився, поклавши край епосі, коли українська економіка могла поєднувати кілька векторів у своїй зовнішній політиці. Нестабільна політико-економічна кон’юнктура остаточно розпалася з кризою Євромайдану та військовим конфліктом, що розпочався у 2014 році.

Новий баланс сил також було побудовано за принципом парламентської конкуренції олігархічних патронажних пірамід. Однак він виключав з участі «східнослов’янський» електорат, припускаючи, що новий панівний блок може спиратися виключно на «етнічну українську» ідентичність. Провал спроб сконструювати нову гегемоністську кон’юнктуру на цих засадах став очевидним під час президентських і парламентських виборів 2019 року. Виключене з нового гегемоністського проєкту населення відкинуло його, масово проголосувавши за коміка-популіста, єдиною обіцянкою якого було усунення старої політичної еліти. Ця криза легітимності знову перекроїла політичне поле, зіштовхнувши атомізовану більшість «популістів» з націоналістичним блоком, який не відмовився від своїх претензій на національне лідерство. Жоден з таборів не запропонував переконливого гегемонного проєкту, здатного залучити значні верстви суспільства та визначити стратегію накопичення для нової глобальної економічної кон’юнктури. Повномасштабне російське вторгнення, що розпочалося 24 лютого 2022 року і відбулося в цьому контексті міжправління, несе в собі можливість широкої консолідації українського суспільства навколо спільного національного проєкту і водночас містить загрозу його повної руйнації.

Бібліографія

Åslund, Anders. 2000. ‘Why Has Ukraine Failed to Achieve Economic Growth?’ Pp. 255–77 in Economic reform in Ukraine: the unfinished agenda. Armonk, N.Y: M.E. Sharpe.

Astrov, Vasily, Sebastian Leitner, Isilda Mara, Leon Podkaminer, and Hermine Vidovic. 2020. Wage Developments in the Western Balkans, Moldova and Ukraine. Research report. 444. Vienna: The Vienna Institute for International Economic Studies.

Balmaceda, Margarita Mercedes. 2009. Energy Dependency, Politics and Corruption in the Former Soviet Union: Russia’s Power, Oligarchs’ Profits and Ukraine’s Missing Energy Policy, 1995-2006. London; New York: Routledge.

Cadier, David. 2014. ‘Eastern Partnership vs Eurasian Union? The EU-Russia Competition in the Shared Neighbourhood and the Ukraine Crisis’. Global Policy 5:76–85.

D’Anieri, Paul. 2007. ‘Ethnic Tensions and State Strategies: Understanding the Survival of the Ukrainian State’. Journal of Communist Studies and Transition Politics 23(1):4–29.

D’Anieri, Paul. 2018. ‘Gerrymandering Ukraine? Electoral Consequences of Occupation’. East European Politics and Societies: And Cultures 088832541879102.

De Menil, George. 2000. ‘From Hyperinflation to Stagnation’. Pp. 49–77 in Economic reform in Ukraine: the unfinished agenda. Armonk, N.Y: M.E. Sharpe.

Edwards, Maxim. 2020. ‘Ukraine’s Quiet Depopulation Crisis’. The Atlantic. Retrieved 21 March 2020 (https://www.theatlantic.com/international/archive/2020/03/ukraine-eastern-europe-depopulation-immigration-crisis/608464/).

Fortescue, S. 2006. Russia’s Oil Barons and Metal Magnates: Oligarchs and the State in Transition. New York: Palgrave Macmillan.

Gomza, Ivan, and Johann Zajaczkowski. 2019. ‘Black Sun Rising: Political Opportunity Structure Perceptions and Institutionalization of the Azov Movement in Post-Euromaidan Ukraine’. Nationalities Papers 47(5):774–800.

Gorbach, Denys. 2018. ‘Entrepreneurs of Political Violence: The Varied Interests and Strategies of the Far-Right in Ukraine’. OpenDemocracy. Retrieved 2 May 2020 (https://www.opendemocracy.net/en/odr/entrepreneurs-of-political-violence-ukraine-far-right/).

Gorbach, Denys, and Oles Petik. 2016. ‘Azovskiy Shlyakh: Kak Ul’trapravoye Dvizheniye Boretsya Za Mesto v  Politicheskom Menstrime Ukrainy (The Azov Road: How the Far Right Movement Fights for Its Place in Ukraine’s Political Mainstream)’. Forum Noveishei Vostochnoevropeiskoi Istorii i Kul’tury 13(1).

Growiec, Jakub, Robert Wyszynski, and Pawel Strzelecki. 2019. ‘The Contribution of Immigration from Ukraine to Economic Growth in Poland’. P. 27 in. Warszawa.

Hale, Henry E. 2015. Patronal Politics: Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective. New York, NY: Cambridge University Press.

Ilyin, Ilya. 2020. ‘K Voprosu o Spetsifike Ukrainskoy Natsionalnoy Burzhuazii [Towards the Question of Ukrainian National Bourgeoisie]’. Commons. Retrieved 6 May 2020 (https://commons.com.ua/uk/k-voprosu-o-specifike-ukrainskoj-nacionalnoj-burzhuazii/).

Ishchenko, Volodymyr. 2016. ‘Far Right Participation in the Ukrainian Maidan Protests: An Attempt of Systematic Estimation’. European Politics and Society 17(4):453–72.

Ishchenko, Volodymyr, and Yuliya Yurchenko. 2019. ‘Ukrainian Capitalism and Inter-Imperialist Rivalry’. Pp. 1–19 in The Palgrave Encyclopedia of Imperialism and Anti-Imperialism, edited by I. Ness and Z. Cope. Cham: Springer International Publishing.

Jessop, Bob. 1983. ‘Accumulation Strategies, State Forms, and Hegemonic Projects’. Kalitalstate 10:89–111.

Kallioras, Dimitris, and Maria Tsiapa. 2015. ‘The Regional Dimension of Economic Growth in Ukraine’. Eastern European Business and Economics Journal 1(3):71–95.

Kolodii, Serhii, Inna Kochuma, Anatoly Marenych, and Mykola Rudenko. 2018. ‘Features of Functioning National Model of Resource Economics in Ukraine’. Financial and Credit Activity: Problems of Theory and Practice 4(27):359–69.

Korostelina, Karina V. 2013. ‘Identity and Power in Ukraine’. Journal of Eurasian Studies 4(1):34–46.

Kostiuchenko, Tetiana, and Inna Melnykovska. 2019. ‘Sustaining Business-State Symbiosis in Times of Political Turmoil: The Case of Ukraine 2007-2018’. Jahrbuch Für Wirtschaftsgeschichte / Economic History Yearbook 60(2):363–76.

Kozachenko, Ivan. 2019. ‘Fighting for the Soviet Union 2.0: Digital Nostalgia and National Belonging in the Context of the Ukrainian Crisis’. Communist and Post-Communist Studies.

Kudelia, Serhiy. 2010. ‘Betting on Society: Power Perceptions and Elite Games in Ukraine’. Pp. 160–89 in Orange revolution and aftermath: mobilization, apathy, and the state in Ukraine, Woodrow Wilson Center Press. Washington, D.C. : Baltimore: Woodrow Wilson Center Press : Johns Hopkins University Press.

Kudelia, Serhiy. 2012. ‘The Sources of Continuity and Change of Ukraine’s Incomplete State’. Communist and Post-Communist Studies 45(3–4):417–28.

Kudelia, Serhiy. 2014. ‘The House That Yanukovych Built’. Journal of Democracy 25(3):19–34.

Kudelia, Serhiy. 2019. ‘Rally around “Ze!” Flag: Ballots as Pitchforks in Ukraine’s Parliamentary Race’. PONARS Eurasia. Retrieved 8 August 2019 (http://www.ponarseurasia.org/point-counter/article/rally-around-ze-flag-ukraine-parliamentary-race).

Lankina, Tomila, and Alexander Libman. 2019. ‘Soviet Legacies of Economic Development, Oligarchic Rule and Electoral Quality in Eastern Europe’s Partial Democracies: The Case of Ukraine’. Comparative Politics.

Lytvyn, Volodymyr. 1994. Politychna Arena Ukraiiny: Diyovi Osoby Ta Vykonavtsi [Ukraine’s Political Arena: Characters and Performers]. Kyiv: Abrys.

Matuszak, Sławomir. 2012. The oligarchic democracy. The influence of business groups on Ukrainian politics. Warszawa: Ośrodek Studiów Wschodnich im. Marka Karpia.

Melnykovska, Inna. 2015. ‘Big Business and Politics in Ukraine: The Evolution of State-Business Relations’. Emecon: Journal for Employment and Economy in Central and Eastern Europe 5(1):1–14.

Minakov, Mikhail. 2019. ‘Republic of Clans: The Evolution of the Ukrainian Political System’. Pp. 217–45 in Stubborn structures: reconceptualizing post-communist regimes. New York, NY: Central European University Press.

Paskhaver, Oleksandr, L. Verkhovodova, and K. Agieieva. 2007. Velykyi Ukrayinskyi Kapital: Vzaiemovidnosyny z Vladoiu i Suspilstvom [Big Ukrainian Capital: Relationships with the Authorities and the Society]. Kyiv: Dukh i Litera.

Pirani, Simon, Jonathan P. Stern, Katja Yafimava, and Oxford Institute for Energy Studies. 2009. The Russo-Ukrainian Gas Dispute of January 2009: A Comprehensive Assessment. Oxford: Oxford Institute for Energy Studies.

Polese, Abel. 2008. ‘“If I Receive It, It Is a Gift; If I Demand It, Then It Is a Bribe”: On the Local Meaning of Economic Transactions in Post-Soviet Ukraine’. Anthropology in Action 15(3).

Popov, Vladimir. 2020. A Myth of Soft Budget Constraints in Socialist Economies. MPRA Paper. 99769. Munich Personal RePEc Archive.

Porto, Tiago Couto. 2020. ‘Coalitions for Development: A New-Developmentalist Interpretation for the Abandonment of Industrial Capitalist from PT Political Coalition’. Brazilian Journal of Political Economy 40(2):355–75.

Pynzenyk, Viktor. 2000. ‘How to Find a Path for Ukrainian Reforms’. Pp. 78–93 in Economic reform in Ukraine: the unfinished agenda. Armonk, N.Y: M.E. Sharpe.

Rakhmanov, Oleksandr. 2017. ‘Sotsialnaya Osnova Oligarhicheskoy Sistemy v Ukraine [Social Basis of the Oligarchic System in Ukraine]’. Sotsiologiya: Teoriya, Metody, Marketing (3):60–73.

Riabchuk, Mykola. 1992. ‘Two Ukraines?’ East European Reporter 5(4).

Riabchuk, Mykola. 2015. ‘“Two Ukraines” Reconsidered: The End of Ukrainian Ambivalence?: “Two Ukraines” Reconsidered: The End of Ukrainian Ambivalence?’ Studies in Ethnicity and Nationalism 15(1):138–56.

Rojansky, Matthew A. 2014. ‘Corporate Raiding in Ukraine: Causes, Methods and Consequences’. Demokratizatsiya 22(3):411–43.

Ryabchuk, Anastasiya. 2014. ‘Right Revolution? Hopes and Perils of the Euromaidan Protests in Ukraine’. Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe 22(1):127–34.

Scott, James C. 1976. The Moral Economy of the Peasant: Rebellion and Subsistence in Southeast Asia. New Haven: Yale University Press.

Segura, Edilberto, Olga Pogarska, Oleg Ustenko, Larisa Kozyarivska, and Sergey Kasyanenko. 2009. Ukraine’s Financial Crisis: Past, Present and Future. Bleyzer Foundation.

Shevel, Oxana. 2014. ‘Memories of the Past and Visions of the Future: Remembering the Soviet Era and Its End in Ukraine’. Pp. 146–67 in Twenty years after communism: the politics of memory and commemoration. Oxford: Oxford Univ. Press.

Shpek, Roman. 2000. ‘Priorities of Reform’. Pp. 29–46 in Economic reform in Ukraine: the unfinished agenda. Armonk, N.Y: M.E. Sharpe.

Smahliy, Kateryna. 2006. ‘Patron-Kliyentarni Zvyazky Ta Prezydents’ki Vybory 2004 Roku [Patron-Client Relations and the 2004 Presidential Elections in Ukraine]’. Ukrayina Moderna (10):140–58.

Svoboda, Karel. 2019. ‘On the Road to Maidan: Russia’s Economic Statecraft Towards Ukraine in 2013’. Europe-Asia Studies 71(10):1685–1704.

Tooze, J. Adam. 2018. Crashed: How a Decade of Financial Crises Changed the World. New York: Viking.

Van Zon, Hans. 1998. ‘The Mismanaged Integration of Zaporizhzhya with the World Economy: Implications for Regional Development in Peripheral Regions’. Regional Studies 32(7):607–18.

Varga, Mihai. 2011. ‘Political Involvement in Industrial Conflict in Ukraine during the World Economic Crisis, 2008-2010’. Emecon: Journal for Employment and Economy in Central and Eastern Europe 1(1):1–19.

Wanner, Catherine. 1998. Burden of Dreams: History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, Pa: Pennsylvania State Univ. Press.

Way, Lucan A. 2015. Pluralism by Default: Weak Autocrats and the Rise of Competitive Politics. Baltimore, Maryland: Johns Hopkins University Press.

Yanitskiy, Andrei, and Graham Stack. 2018. Privatnaia Istoriia: Vzlet i Padenie Krupneishego Chastnogo Banka Ukrainy [Private Story: The Rise and Fall of Ukraine’s Largest Private Bank]. Kiev: Brait Star Pablishing.

Zhuk, S. I. 2010. Rock and Roll in the Rocket City: The West, Identity, and Ideology in Soviet Dniepropetrovsk, 1960-1985. Washington, D.C. : Baltimore, Md: Woodrow Wilson Center Press ; Johns Hopkins University Press.

Zhuravlev, Oleg. 2015. ‘From Presence to Belonging: Eventful Identity of Euromaidan’. Psychology. Journal of Higher School of Economics (12(3)): 69–85.

Автор: Денис Горбач

Переклад з англійської: Павло Шопін

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись