Українська політична економія: режими власності та множинні ідентичності

1689
Денис Горбач
Статті автора

У цьому розділі своєї книги «Формування та розформування українського робітничого класу: політика буденності та моральна економія пострадянського міста» Денис Горбач робить огляд українського політико-економічного ландшафту. Економічні трансформації протягом тридцяти років незалежності тут вписані в політичний та культурний контекст. Перша частина присвячена 1990-м рокам та президентству Леоніда Кучми; в другій частині аналізується політико-економічна динаміка «олігархічної демократії» починаючи з 2004 року. Розділ опубліковано у скороченому варіанті. 

 

Частина 1

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) проголосила незалежність країни. Цей крок було зроблено в парламенті, де домінувала комуністична більшість («група 239»), за підтримки націоналістичної опозиції, що налічувала 126 депутатів. Приводом для цього стала невдала спроба державного перевороту проти радянського президента Михайла Горбачова: лідер Російської Федерації Борис Єльцин здобув перемогу над заколотниками, а Комуністична партія Радянського Союзу була оголошена поза законом. Однак формальна ліквідація партії не означала, що Леонід Кравчук, комуністичний голова українського парламенту, втратив свій вплив: навпаки, підтримавши проголошення незалежності, він зумів залишитися при владі, а брак інституційних механізмів компенсував неформальним впливом. Ці характеристики — нерівноправний союз двох протилежних політичних груп, які об’єднали зусилля під тиском зовнішніх подій, керуючись неформальними домовленостями — можна екстраполювати на всю історію становлення нової національної держави.

Захід і решта 

На президентських виборах 1 грудня 1991 року Кравчук набрав 61,59% голосів, перемігши в першому турі. Його найближчий конкурент, лідер націоналістичного Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл, отримав 23,37%. Його виборці були зосереджені у Галичині, в трьох західних областях, адже тільки тут він здобув абсолютну більшість голосів.

 

Кравчук

Інавгурація Леоніда Кравчука в сесійній залі Верховної Ради, 5 грудня 1991 року

 

На поділ між «двома Українами» нарікали інтелектуали, які симпатизували націоналістичним і прозахідним елементам і засуджували російськомовних «креолів» (Riabchuk 1992). Для них це була зручна мова, якою вони могли формулювати дилеми національного розвитку, не використовуючи дискредитовану мову класу.

Прагнучи уникнути внутрішнього конфлікту в той час, коли націоналістичні війни спустошували інші пострадянські країни, керівництво нової нації зайняло вкрай обережну позицію щодо всіх видів соціальних перетворень. Привид «соціального вибуху» стримував спроби швидкої лібералізації економіки або нав’язування населенню жорсткого націоналістичного порядку денного. Закони про громадянство та мову були досить інклюзивними щодо російськомовного населення, порівняно з сучасною політикою країн Балтії, а етнічну ідентичність посунули на другий план у державній політиці. Досягнутий таким чином суспільний мир був одним із факторів, що спричинив горезвісну слабкість української держави (D’Anieri 2007).

Гетерогенність була також слушним означником української еліти. Панівна група, колишня номенклатура, стала полем запеклої конкуренції між різними патронажними мережами, організованими за територіальним принципом. Ці географічно прив’язані патронажні піраміди, відомі як «клани», постали внаслідок радянських інвестицій у повоєнну відбудову: три основні промислові кластери — харківський, донецький і дніпропетровський — конкурували за розподіл ресурсів з центру. Ця конкуренція інституціоналізувала систему неформального розподілу адміністративних посад між цими групами у 1950–1990 роках (Minakov 2019). Наприкінці цього періоду дніпропетровська група стала панівною: у 1990 році 53% українських чиновників виконавчої влади походили з цього міста (Zhuk 2010: 25).

У нову добу ландшафт став складнішим з появою нової групи еліт іншого походження: «націонал-демократів», переважно вихідців з київської та західноукраїнської інтелігенції. Володіючи великим символічним капіталом, вони не мали значних адміністративних чи економічних ресурсів, що робило їх структурно слабшими. «Націонал-демократи» отримали доступ до націєтворчих інститутів нової держави — шкільної системи, культурних інституцій та інших платформ, де вони могли просувати свій порядок денний, не надто дестабілізуючи суспільство (Wanner 1998). Вони «погодилися з тим, що номенклатура збереже важелі влади і політичний вплив в обмін на прихильність до незалежності нової республіки» (De Menil 2000: 51).

Економічний розрив

В останні роки існування Радянського Союзу прихильники української незалежності спиралися на економічну статистику, яка начебто підтверджувала їхнє твердження: багату республіку систематично експлуатує Москва через нерівноцінний обмін. Україна виробляла приблизно стільки ж основних товарів, скільки Німеччина, Франція та Італія, але купівельна спроможність середньої заробітної плати українців була в кілька разів меншою. «Україна: європейська держава — за можливостями, московська колонія — в дійсності. Тому бідні, що невільні... Щоб бути багатими, треба бути незалежними!», — підсумовувала націоналістична листівка.

 

мітинг 1990

Мітинг із закликом до виходу України зі складу СРСР, Київ, 30 вересня 1990 року. Фото: Andrei Solovyev

 

Однак початок фактичного економічного відокремлення незабаром показав, що ці розрахунки ігнорували залежність України від (пост)радянських ланцюгів постачання і ринків. Розрив цих зв’язків призвів до надзвичайного падіння промислового виробництва: у 1996 році воно становило лише 42% від показника 1989 року. Спад був повсюдним явищем для регіону, але навряд чи деінде він був настільки глибоким: середній показник для ЦСЄ становив 88%, а для СНД — 54% (Van Zon 1998: 610). Різке підвищення цін на нафту з боку Росії перетворило структурну залежність України від імпорту енергоносіїв на структурний дефіцит поточного рахунку платіжного балансу.

Для того, щоб профінансувати свої торговельні дисбаланси, пострадянські центральні банки розгорнули інфляційну конкуренцію. Щоб підтримати роботу підприємств, український парламент запровадив національну фіатну валюту і змусив центральний банк наводнити економіку дешевими кредитами для сільського господарства та промисловості. Підтримання обсягів натурального виробництва мало не лише запобігти масовим звільненням, а й стимулювати зростання номінального ВВП, тоді як соціальний захист населення мав би захистити його від негативних наслідків зростання цін. З цією метою чисте зростання кредитування підприємств у 1993 році досягло 47% ВВП України. Річна відсоткова ставка за ними становила лише 20% (Åslund, 2000). Фактично це призвело до гіперінфляції, яка знищила доходи населення і знівелювала саме поняття грошового доходу як такого: індекс споживчих цін становив 2100% у 1992 році і досяг 10 256% у 1993 році.

М’які бюджетні обмеження в масштабах, небачених у Радянському Союзі (Popov 2020), надзвичайна вбудованість виробництва в тканину суспільного життя (що робило масові банкрутства немислимими) та надзвичайна диференціація цін через національні кордони сприяли рентоорієнтованій поведінці серед еліти нової держави. Ситуація стала вкрай нестабільною в усіх сферах: фіскальна та промислова політика, відносини з Росією, розколи ідентичності всередині країни, розподіл повноважень між основними інституціями та політичними групами, рівень життя та соціальне відтворення робочої сили. Саме остання проблема стала поштовхом до події, яка у стійкий спосіб структурувала на макрорівні українську політичну та соціально-економічну конфігурацію.

Криза 1993–1994 років: коли курява спала

7 червня 1993 року шахтарі великої вугільної шахти в Донецьку розпочали страйк через стрімке підвищення цін на продукти харчування, які контролювала держава. Окрім економічних вимог, шахтарі, яких підтримували та консультували їхні працедавці, висунули політичні вимоги, які зводилися до прагнення більшої регіональної автономії та дострокових парламентських і президентських виборів. 18 червня уряд погодився провести референдум про народну довіру до президента і парламенту та подвоїти заробітну плату шахтарям, не виключаючи при цьому нових підвищень цін. Це були здобутки працівників; директори підприємств, з іншого боку, змусили уряд скасувати штрафи, вирішити їхні боргові проблеми, надати податкові пільги та більшу свободу торгівлі.

 

мітинг Київ

Страйк шахтарів Донбасу в Києві, 16 квітня 1991 року. Фото Валерія Соловйова із фондів «Укрінформу»

 

На дострокових виборах, які відбулися після цього, Леонід Кравчук побудував свою кампанію на націоналістичному порядку денному, фактично захопивши західноукраїнську електоральну базу свого націоналістичного опонента 1991 року. І так само, як і останній, він програв опоненту, який позиціонував себе як поміркований прагматик, стурбований соціальною ціною реформ і байдужий до питань ідентичності. Нового президента Леоніда Кучму підтримали «червоні директори», які публічно вимагали від уряду зайнятися «реальними» (на противагу «ідеологічним») проблемами, припинити руйнувати економічні зв’язки з Росією і запровадити закон і порядок (Литвин 1994: 317).

Технократ, який мав на меті врятувати промисловість країни, Кучма зробив розворот і оприлюднив ліберальну економічну програму одразу після виборів. Він скасував більшість цінових обмежень, що призвело до 72-відсоткового зростання цін (Shpek 2000: 31), а також скасував індексацію заробітної плати, дозволивши інфляції з’їсти доходи робітників (Pynzenyk 2000: 81). Це створило політичний простір для лівої опозиції на чолі з соціалістичними та комуністичними партіями.

З іншого боку, економічна програма Кучми відрізнялася від стандартних рецептів МВФ. Він виступав за швидку приватизацію, але стверджував, що інтеграція України у світову економіку має відбуватися поступово і їй має передувати активна промислова політика. Кучма «пообіцяв усунути деякі з найбільш кричущих викривлень, що генерують ренту, але також пообіцяв своїм промисловим союзникам нову здобич від широкомасштабної приватизації великих державних підприємств» (Kudelia 2012: 420). Він також не був готовий підтримати повноцінний план жорсткої економії та дерегуляції, який розробив його прем’єр-міністр. Цей відхід від неоліберальної ортодоксії відштовхнув «національно-демократичну» опозицію.

Тож український політичний ландшафт набув стабільної структури, в центрі якої був президент, що виступав представником і арбітром між «червоними директорами», які контролювали промислові активи країни. Він йшов обережним шляхом ліберальних перетворень, вбудовуючи їх у місцеві соціальні реалії, і зберігав прагматичне ставлення до панівних політичних ідеологій, демонструючи технократичні інстинкти. На його флангах діяла ліва та права опозиція. Перша складалась з (пост)сталіністських масових партій, які мали значний мобілізаційний потенціал і значну парламентську присутність. Їхні політичні програми поєднували лівий соціально-економічний порядок денний з проросійською геополітичною позицією та неприйняттям «українізації» культурного ландшафту країни. Виборці цих партій переважно мешкали в індустріальних містах Сходу та Півдня України. Права опозиція, навпаки, спиралася на сільські західні регіони та інтелігенцію Києва і західноукраїнських міст. Вона притримувалася прозахідної, проєвропейської неоліберальної програми в поєднанні з етнічним націоналізмом.

 

агітки

Приклади агітаційних листівок Леоніда Кучми

 

Централізована та фрагментована гегемонія: бюджетники, клани, профспілки

Віднайдена стабільність цієї конфігурації була зумовлена міжкласовим альянсом, який у різний спосіб залучився підтримкою з боку двох підпорядкованих класів. Одним із стовпів цього строкатого альянсу стала загальна угода між державою та працівниками державного сектору. Державні бюрократи нижчих рангів, лікарі, вчителі та інші державні службовці, відомі як «бюджетники» («ті, кому платять з державного бюджету»), перебували у більш захищеному становищі, адже мали відносно стабільнішу зайнятість та доступ до низки пільг, що надавала держава. Зворотним боком стала надзвичайно низька офіційна заробітна плата, яка породила «другу економіку» в державних установах: бюджетники навчилися збільшувати свої мізерні доходи за рахунок неофіційних побічних платежів, у грошовій чи іншій формі (Polese and Williams 2016). Ба більше, ця мовчазна угода передбачала право держави мобілізувати своїх працівників для цілей, що виходять далеко за межі їхніх формальних посадових обов’язків: від обов’язкової присутності на політичних демонстраціях та інших зібраннях до участі в різноманітних схемах під час виборів.

Інший стовп пов’язував панівну соціальну групу «червоних директорів» з промисловими робітниками. Одним із яскравих проявів спільності їхніх інтересів у 1990-х роках була велика кількість робітничих протестів на чолі з директорами підприємств. Так звані «директорські страйки» адресували свої вимоги державі як вищому арбітру економіки країни, просячи податкових пільг, протекціоністських заходів або просто фіскальних трансфертів для ліквідації заборгованості по заробітній платі. Цей міжкласовий блок утворився на великих «містотворчих» підприємствах, які були надто великими, щоб дати їм збанкрутувати, і/або здатними включитися у важливі потоки капіталу в новій економічній кон’юнктурі: металообробка, гірничодобувна промисловість і машинобудування. Ці підприємства, зосереджені у високоіндустріальних регіонах Південного Сходу, запропонували своїм працівникам, а також місцевій та регіональній владі пакти на відносно вигідних умовах, що забезпечували колективне виживання.

 

засідання

Засідання у страйкому наметовому містечку шахтарів на Трухановому острові, 1998 рік. Фото із фондів «Укрінформу»

 

Фрагментована гегемонія вбудовувалася в наявні патронажні піраміди та глобальні ринки, переформатовуючи відносини між кланами. Харківський клан, який контролював відносно високотехнологічну машинобудівну галузь, поступово втрачав свій вплив порівняно з дніпропетровським і донецьким угрупованнями, економіка яких базувалася на гірничодобувній та металообробній промисловості. Останні два угруповання також не були в рівних умовах. Прихід до влади Леоніда Кучми розпочав період домінування бізнес-інтересів дніпропетровської групи. Окрім більш дистанційованих відносин з главою держави, значну частину донецької економіки складала вугільна промисловість, яка, на відміну від металургії, почала входити в системну кризу прибутковості. Технічно виснажені та залежні від державних дотацій вугільні шахти Донбасу страждали від найбільших заборгованостей із заробітної плати та були осередком опору робітничого класу — на противагу сусідньому Дніпропетровську. Не маючи стабільної гегемоністської конфігурації, формування панівного класу в Донецьку було більш суперечливим і характеризувалося більш відвертим насильством і конфліктами за участю кримінального світу.

Хто залишився поза суспільним пактом 1990-х років? Серед низки виключених груп одна заслуговує на згадку: працівники та працедавці у неформальному секторі економіки. За різними оцінками, частка неформального сектору швидко сягнула 50% ВВП і більше. Цьому сприяла початкова відсутність бажання або спроможності регулювати його: різноманітні дрібні торгові та виробничі підприємства зазвичай уникали оподаткування, залишаючись поза увагою держави. Їхній спосіб діяльності не дозволяв висувати легітимні претензії до держави; водночас усі претензії з боку держави (наприклад, щодо податків) також були нелегітимними.

Олігархічна демократія у 2000-х роках

Перші ознаки відновлення економіки України були пов’язані з відновленням світового попиту на метали після кризи 1997–1998 років. Скориставшись нагодою, держава погодилася підтримати «економічний експеримент у гірничо-металургійній галузі», який тривав від 1999 по 2001 рік. Він полягав у реструктуризації або списанні фіскальних боргів, накопичених у попередні роки, за умови, що підприємство сплачувало поточні податки та заробітну плату. Експеримент, який у менших масштабах відтворили в інших галузях, дозволив запобігти банкрутствам, які б загрожували існуванню цілих міст, залежних від підприємств (Пасхавер, Верховодова та Агєєва 2007).

Відтак економічне зростання стало підґрунтям для значного політичного повороту у 1999–2000 роках. Це дозволило Леоніду Кучмі перемогти на президентських виборах 1999 року, мобілізувавши голоси антикомуністичних націоналістів на Заході та застосувавши владні структури примусу і патронажу на Сході.

 

кучма

Інавгурація Леоніда Кучми, 1999 рік

 

Від кланів до олігархів (1999–2004)

На початку 2000-х років науковці поступово перейшли від терміну «клани» до терміну «олігархи» — слова, яке ввели у вжиток російські журналісти для опису впливових бізнесменів епохи Єльцина (Fortescue 2006). Це був не просто термінологічний зсув, поява нового поняття збіглася зі змістовними змінами в організації політичної та економічної влади в національному масштабі, що відбулися під час другого президентського терміну Леоніда Кучми. Відтоді він менше покладався на розпливчасту регіональну лояльність, характерну для попереднього періоду, і більше на неформальні бізнес-групи, які могли перебувати у жорсткій конкуренції між собою, незважаючи на спільне регіональне походження.

Ця диференціація простежується у випадку дніпропетровського клану, який об’єднав «неономенклатуру та капіталістів-початківців, які вийшли з кримінально-політичних угруповань і комсомолу» (Ishchenko and Yurchenko 2019). Юлія Тимошенко, місцева комсомольська активістка, яка керувала відеоклубом (Zhuk 2010: 299–301), використовувала свої зв’язки, щоб розпочати спільний з Віктором Пінчуком бізнес з торгівлі паливом: вони імпортували природний газ, розплачуючись за нього трубами, виробленими на українських заводах (Balmaceda 2009). Пізніше шляхи Пінчука і Тимошенко розійшлися; він консолідував трубну промисловість у своїй корпорації «Інтерпайп» і одружився з дочкою президента Кучми. Родинні зв’язки зробили Пінчука зразковим олігархом — мільярдером, чиє багатство і соціальний статус були зумовлені його близьким доступом до вищих ешелонів державного апарату. З іншого боку, газоторговельна компанія ЄЕСУ, що належала Тимошенко, не пережила втрати прихильності свого покровителя, колишнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка. Її економічні активи перейшли до Пінчука та інших (Matuszak 2012: 15–16).

 

тимошенко пінчук

Народні депутати Олександр Єльяшкевич, Юлія Тимошенко та Віктор Пінчук в кулуарах Верховної Ради, 1998 рік

 

Інша важлива олігархічна група з Дніпропетровська відома як група «Приват». Її засновники, Ігор Коломойський та Геннадій Боголюбов, організували бартерні схеми, постачаючи промисловим підприємствам сировину та продаючи їхню продукцію. Приватбанк, заснований за підтримки колишнього комсомольського лідера Сергія Тігіпка, досяг успіху у період гіперінфляції. Завоювавши популярність серед населення, банк зміг акумулювати 2,3% всіх приватизаційних ваучерів, випущених державою, і почав скуповувати промислові активи (Яніцький і Стек 2018). Сергій Тігіпко залишив групу «Приват», щоб заснувати власну бізнес-групу, а також розпочати політичну кар’єру; однак, як і активи Юлії Тимошенко, його економічні активи не настільки великі, щоб беззастережно кваліфікувати його як олігарха. Натомість Коломойський і Боголюбов стали класичними олігархами — мільярдерами, які використовують політичні ресурси через неформальні канали для розширення свого впливу, призначаючи лояльних до себе людей на важливі державні посади і в ради директорів державних компаній, а також вдаючись до рейдерства у масових масштабах (Rojansky 2014: 424–425).

Рінат Ахметов побудував свою патронажну піраміду на основі донецького регіонального клану, більш згуртованого, ніж політично аморфні дніпропетровські бізнесмени. Її центральною постаттю був Віктор Янукович, губернатор області, призначений у 1997 році, який став прем’єр-міністром у 2002 році. Окрім наявності чіткого політичного лідера, донецький «клан» централізував свою політичну діяльність за допомогою Партії регіонів, яка об’єднала різні олігархічні групи (Matuszak 2012: 14). Коли за часів прем’єрства Януковича клан почав розширювати свою діяльність за межі рідного регіону, початкова єдність поступилася місцем конфліктам. Найбільш успішною виявилася корпорація СКМ Ахметова, яка конкурувала з групою ІСД Сергія Тарути.

 

ахметов

Віктор Пінчук, Сергій Тарута та Рінат Ахметов розмовляють під час ланч-конференції на тему: «Україно. Що далі?» у Давосі (Швейцарська Конфедерація), 25 січня 2008 рік. Фото Михайла Марківа / POOL / УНІАН

 

Існували й інші олігархічні групи, всі вони були політично інтегровані в президентську політичну систему (Melnykovska 2015). На відміну від автономних від держави «червоних директорів», новий владний блок був більш централізованим, керованим сильною президентською владою на чолі офіційного державного апарату та неофіційних структур.

На партійно-політичній арені Кучма утвердив свою перевагу в парламенті у 2000 році, витіснивши ліві партії з ключових парламентських позицій і залучившись підтримкою правих (Kudelia 2010). Однак незабаром з’явилася нова «демократична опозиція», ідеологія якої поєднувала в собі традиційну прозахідну програму «націонал-демократів», антикорупційні та продемократичні наративи. На парламентських виборах 2002 року ця опозиція отримала більшість голосів. Цей успіх був зумовлений ресурсами дрібної та середньої буржуазії (Ільїн 2020), яка зміцніла настільки, що наважилася кинути виклик «закритому для сторонніх режиму», на чолі якого стояли олігархи (Смаглій 2006).

Бібліографія

Åslund, Anders. 2000. ‘Why Has Ukraine Failed to Achieve Economic Growth?’ Pp. 255–77 in Economic reform in Ukraine: the unfinished agenda. Armonk, N.Y: M.E. Sharpe.

Astrov, Vasily, Sebastian Leitner, Isilda Mara, Leon Podkaminer, and Hermine Vidovic. 2020. Wage Developments in the Western Balkans, Moldova and Ukraine. Research report. 444. Vienna: The Vienna Institute for International Economic Studies.

Balmaceda, Margarita Mercedes. 2009. Energy Dependency, Politics and Corruption in the Former Soviet Union: Russia’s Power, Oligarchs’ Profits and Ukraine’s Missing Energy Policy, 1995-2006. London; New York: Routledge.

Cadier, David. 2014. ‘Eastern Partnership vs Eurasian Union? The EU-Russia Competition in the Shared Neighbourhood and the Ukraine Crisis’. Global Policy 5:76–85.

D’Anieri, Paul. 2007. ‘Ethnic Tensions and State Strategies: Understanding the Survival of the Ukrainian State’. Journal of Communist Studies and Transition Politics 23(1):4–29.

D’Anieri, Paul. 2018. ‘Gerrymandering Ukraine? Electoral Consequences of Occupation’. East European Politics and Societies: And Cultures 088832541879102.

De Menil, George. 2000. ‘From Hyperinflation to Stagnation’. Pp. 49–77 in Economic reform in Ukraine: the unfinished agenda. Armonk, N.Y: M.E. Sharpe.

Edwards, Maxim. 2020. ‘Ukraine’s Quiet Depopulation Crisis’. The Atlantic. Retrieved 21 March 2020 (https://www.theatlantic.com/international/archive/2020/03/ukraine-eastern-europe-depopulation-immigration-crisis/608464/).

Fortescue, S. 2006. Russia’s Oil Barons and Metal Magnates: Oligarchs and the State in Transition. New York: Palgrave Macmillan.

Gomza, Ivan, and Johann Zajaczkowski. 2019. ‘Black Sun Rising: Political Opportunity Structure Perceptions and Institutionalization of the Azov Movement in Post-Euromaidan Ukraine’. Nationalities Papers 47(5):774–800.

Gorbach, Denys. 2018. ‘Entrepreneurs of Political Violence: The Varied Interests and Strategies of the Far-Right in Ukraine’. OpenDemocracy. Retrieved 2 May 2020 (https://www.opendemocracy.net/en/odr/entrepreneurs-of-political-violence-ukraine-far-right/).

Gorbach, Denys, and Oles Petik. 2016. ‘Azovskiy Shlyakh: Kak Ul’trapravoye Dvizheniye Boretsya Za Mesto v  Politicheskom Menstrime Ukrainy (The Azov Road: How the Far Right Movement Fights for Its Place in Ukraine’s Political Mainstream)’. Forum Noveishei Vostochnoevropeiskoi Istorii i Kul’tury 13(1).

Growiec, Jakub, Robert Wyszynski, and Pawel Strzelecki. 2019. ‘The Contribution of Immigration from Ukraine to Economic Growth in Poland’. P. 27 in. Warszawa.

Hale, Henry E. 2015. Patronal Politics: Eurasian Regime Dynamics in Comparative Perspective. New York, NY: Cambridge University Press.

Ilyin, Ilya. 2020. ‘K Voprosu o Spetsifike Ukrainskoy Natsionalnoy Burzhuazii [Towards the Question of Ukrainian National Bourgeoisie]’. Commons. Retrieved 6 May 2020 (https://commons.com.ua/uk/k-voprosu-o-specifike-ukrainskoj-nacionalnoj-burzhuazii/).

Ishchenko, Volodymyr. 2016. ‘Far Right Participation in the Ukrainian Maidan Protests: An Attempt of Systematic Estimation’. European Politics and Society 17(4):453–72.

Ishchenko, Volodymyr, and Yuliya Yurchenko. 2019. ‘Ukrainian Capitalism and Inter-Imperialist Rivalry’. Pp. 1–19 in The Palgrave Encyclopedia of Imperialism and Anti-Imperialism, edited by I. Ness and Z. Cope. Cham: Springer International Publishing.

Jessop, Bob. 1983. ‘Accumulation Strategies, State Forms, and Hegemonic Projects’. Kalitalstate 10:89–111.

Kallioras, Dimitris, and Maria Tsiapa. 2015. ‘The Regional Dimension of Economic Growth in Ukraine’. Eastern European Business and Economics Journal 1(3):71–95.

Kolodii, Serhii, Inna Kochuma, Anatoly Marenych, and Mykola Rudenko. 2018. ‘Features of Functioning National Model of Resource Economics in Ukraine’. Financial and Credit Activity: Problems of Theory and Practice 4(27):359–69.

Korostelina, Karina V. 2013. ‘Identity and Power in Ukraine’. Journal of Eurasian Studies 4(1):34–46.

Kostiuchenko, Tetiana, and Inna Melnykovska. 2019. ‘Sustaining Business-State Symbiosis in Times of Political Turmoil: The Case of Ukraine 2007-2018’. Jahrbuch Für Wirtschaftsgeschichte / Economic History Yearbook 60(2):363–76.

Kozachenko, Ivan. 2019. ‘Fighting for the Soviet Union 2.0: Digital Nostalgia and National Belonging in the Context of the Ukrainian Crisis’. Communist and Post-Communist Studies.

Kudelia, Serhiy. 2010. ‘Betting on Society: Power Perceptions and Elite Games in Ukraine’. Pp. 160–89 in Orange revolution and aftermath: mobilization, apathy, and the state in Ukraine, Woodrow Wilson Center Press. Washington, D.C. : Baltimore: Woodrow Wilson Center Press : Johns Hopkins University Press.

Kudelia, Serhiy. 2012. ‘The Sources of Continuity and Change of Ukraine’s Incomplete State’. Communist and Post-Communist Studies 45(3–4):417–28.

Kudelia, Serhiy. 2014. ‘The House That Yanukovych Built’. Journal of Democracy 25(3):19–34.

Kudelia, Serhiy. 2019. ‘Rally around “Ze!” Flag: Ballots as Pitchforks in Ukraine’s Parliamentary Race’. PONARS Eurasia. Retrieved 8 August 2019 (http://www.ponarseurasia.org/point-counter/article/rally-around-ze-flag-ukraine-parliamentary-race).

Lankina, Tomila, and Alexander Libman. 2019. ‘Soviet Legacies of Economic Development, Oligarchic Rule and Electoral Quality in Eastern Europe’s Partial Democracies: The Case of Ukraine’. Comparative Politics.

Lytvyn, Volodymyr. 1994. Politychna Arena Ukraiiny: Diyovi Osoby Ta Vykonavtsi [Ukraine’s Political Arena: Characters and Performers]. Kyiv: Abrys.

Matuszak, Sławomir. 2012. The oligarchic democracy. The influence of business groups on Ukrainian politics. Warszawa: Ośrodek Studiów Wschodnich im. Marka Karpia.

Melnykovska, Inna. 2015. ‘Big Business and Politics in Ukraine: The Evolution of State-Business Relations’. Emecon: Journal for Employment and Economy in Central and Eastern Europe 5(1):1–14.

Minakov, Mikhail. 2019. ‘Republic of Clans: The Evolution of the Ukrainian Political System’. Pp. 217–45 in Stubborn structures: reconceptualizing post-communist regimes. New York, NY: Central European University Press.

Paskhaver, Oleksandr, L. Verkhovodova, and K. Agieieva. 2007. Velykyi Ukrayinskyi Kapital: Vzaiemovidnosyny z Vladoiu i Suspilstvom [Big Ukrainian Capital: Relationships with the Authorities and the Society]. Kyiv: Dukh i Litera.

Pirani, Simon, Jonathan P. Stern, Katja Yafimava, and Oxford Institute for Energy Studies. 2009. The Russo-Ukrainian Gas Dispute of January 2009: A Comprehensive Assessment. Oxford: Oxford Institute for Energy Studies.

Polese, Abel. 2008. ‘“If I Receive It, It Is a Gift; If I Demand It, Then It Is a Bribe”: On the Local Meaning of Economic Transactions in Post-Soviet Ukraine’. Anthropology in Action 15(3).

Popov, Vladimir. 2020. A Myth of Soft Budget Constraints in Socialist Economies. MPRA Paper. 99769. Munich Personal RePEc Archive.

Porto, Tiago Couto. 2020. ‘Coalitions for Development: A New-Developmentalist Interpretation for the Abandonment of Industrial Capitalist from PT Political Coalition’. Brazilian Journal of Political Economy 40(2):355–75.

Pynzenyk, Viktor. 2000. ‘How to Find a Path for Ukrainian Reforms’. Pp. 78–93 in Economic reform in Ukraine: the unfinished agenda. Armonk, N.Y: M.E. Sharpe.

Rakhmanov, Oleksandr. 2017. ‘Sotsialnaya Osnova Oligarhicheskoy Sistemy v Ukraine [Social Basis of the Oligarchic System in Ukraine]’. Sotsiologiya: Teoriya, Metody, Marketing (3):60–73.

Riabchuk, Mykola. 1992. ‘Two Ukraines?’ East European Reporter 5(4).

Riabchuk, Mykola. 2015. ‘“Two Ukraines” Reconsidered: The End of Ukrainian Ambivalence?: “Two Ukraines” Reconsidered: The End of Ukrainian Ambivalence?’ Studies in Ethnicity and Nationalism 15(1):138–56.

Rojansky, Matthew A. 2014. ‘Corporate Raiding in Ukraine: Causes, Methods and Consequences’. Demokratizatsiya 22(3):411–43.

Ryabchuk, Anastasiya. 2014. ‘Right Revolution? Hopes and Perils of the Euromaidan Protests in Ukraine’. Debatte: Journal of Contemporary Central and Eastern Europe 22(1):127–34.

Scott, James C. 1976. The Moral Economy of the Peasant: Rebellion and Subsistence in Southeast Asia. New Haven: Yale University Press.

Segura, Edilberto, Olga Pogarska, Oleg Ustenko, Larisa Kozyarivska, and Sergey Kasyanenko. 2009. Ukraine’s Financial Crisis: Past, Present and Future. Bleyzer Foundation.

Shevel, Oxana. 2014. ‘Memories of the Past and Visions of the Future: Remembering the Soviet Era and Its End in Ukraine’. Pp. 146–67 in Twenty years after communism: the politics of memory and commemoration. Oxford: Oxford Univ. Press.

Shpek, Roman. 2000. ‘Priorities of Reform’. Pp. 29–46 in Economic reform in Ukraine: the unfinished agenda. Armonk, N.Y: M.E. Sharpe.

Smahliy, Kateryna. 2006. ‘Patron-Kliyentarni Zvyazky Ta Prezydents’ki Vybory 2004 Roku [Patron-Client Relations and the 2004 Presidential Elections in Ukraine]’. Ukrayina Moderna (10):140–58.

Svoboda, Karel. 2019. ‘On the Road to Maidan: Russia’s Economic Statecraft Towards Ukraine in 2013’. Europe-Asia Studies 71(10):1685–1704.

Tooze, J. Adam. 2018. Crashed: How a Decade of Financial Crises Changed the World. New York: Viking.

Van Zon, Hans. 1998. ‘The Mismanaged Integration of Zaporizhzhya with the World Economy: Implications for Regional Development in Peripheral Regions’. Regional Studies 32(7):607–18.

Varga, Mihai. 2011. ‘Political Involvement in Industrial Conflict in Ukraine during the World Economic Crisis, 2008-2010’. Emecon: Journal for Employment and Economy in Central and Eastern Europe 1(1):1–19.

Wanner, Catherine. 1998. Burden of Dreams: History and Identity in Post-Soviet Ukraine. University Park, Pa: Pennsylvania State Univ. Press.

Way, Lucan A. 2015. Pluralism by Default: Weak Autocrats and the Rise of Competitive Politics. Baltimore, Maryland: Johns Hopkins University Press.

Yanitskiy, Andrei, and Graham Stack. 2018. Privatnaia Istoriia: Vzlet i Padenie Krupneishego Chastnogo Banka Ukrainy [Private Story: The Rise and Fall of Ukraine’s Largest Private Bank]. Kiev: Brait Star Pablishing.

Zhuk, S. I. 2010. Rock and Roll in the Rocket City: The West, Identity, and Ideology in Soviet Dniepropetrovsk, 1960-1985. Washington, D.C. : Baltimore, Md: Woodrow Wilson Center Press ; Johns Hopkins University Press.

Zhuravlev, Oleg. 2015. ‘From Presence to Belonging: Eventful Identity of Euromaidan’. Psychology. Journal of Higher School of Economics (12(3)): 69–85.

Автор: Денис Горбач

Переклад з англійської: Павло Шопін

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись