Українська мапа ідентичностей під час війни: теза-антитеза-синтез?

5616
Горбач Денис
Статті автора

Культурна та мовна гетерогенність України — добре відомий факт, яким користуються та зловживають, пояснюючи нинішню війну. Зародившись у ранньомодерний період на пограничній території, за яку змагалися три імперії — Польська, Турецька та Російська — українська нація справді сформувалася внаслідок демографічних процесів, наслідком яких став строкатий етнічний та культурний склад її представників.

Відвойований росіянами в османів у XVIII столітті Південь зазнав процесу «внутрішньої колонізації» (Etkind 2011), який полягав у очищенні новоздобутих земель від тюркомовних кочівників та заміщенні їх осілими аграріями. Імперський уряд заохочував представників переслідуваних меншин з інших країн — німецьких менонітів, османських сербів тощо — селитися на цих землях. Утім, більшість території було розподілено серед російських дворян, що привезли із собою кріпаків з основних етнічних регіонів України та Росії. Колонізація переселенцями, аналогічна до тієї, що відбувалася в Північній Америці водночас, поєднала родючі ґрунти з примусовою працею, перетворивши Російську імперію на житницю Європи.

Століття по тому, під час Довгої депресії 1873–1896 років, цей регіон був колонізований вдруге. У той час французький, бельгійський та британський капітал шукав вигідні можливості для інвестицій. Таку можливість надавав Колоніальний розподіл Африки; іншим варіантом була участь у стрімкій індустріалізації українських степів, стимульована щедрою протекціоністською політикою російського уряду. Масовий приплив робочої сили з усіх куточків імперії лише посилився в радянську епоху, коли значна частка, якщо не більшість, промислових мегапроектів були зосереджені в Південній та Східній Україні. Це призвело до появи низки промислових русофонських міст, що не мали значної етнокультурної домінанти.

Території правобережжя Дніпра, які сьогодні становлять північну та центральну Україну, увійшли до складу Російської імперії після поділів Польщі наприкінці XVIII століття. Для боротьби з впливом польського націоналізму російські етнографи просували ідею окремого українського етносу, головною відзнакою якого було православ’я на противагу польському католицизму.

Пізніше, у добу романтизму, українська інтелігенція обернула цю ідею проти російського імперського центру. Після поділів Польщі західна частина України увійшла до складу Австро-Угорської імперії, а в міжвоєнний період — до складу Польщі та Чехословаччини. Осередок націоналістичного опору протягом ​​1940-х років, Галичина, колись контрольована Польщею частина України, під час національного відродження 1989–1991 років стала «українським П’ємонтом». Бувши найменш русофонським регіоном, вона випромінювала ауру української етнічної автентичності. Габсбурзьке минуле Галичини дозволило українським націоналістам сформулювати свою ідеологію довкола пошуку втраченої європейськості, з якої, за їхніми уявленнями, мала бути вилучена «азіатська» російська складова.

Я визнаю, що це надзвичайно стислий і майже карикатурний нарис етнічної історії України, але, тим не менш, він значно правдоподібніший за спрощену казку про «дві України», складену українською націоналістичною інтелігенцією на початку 1990-х років (Riabchuk, 1992). Останню підхопив пророк цивілізаційних війн Семюель Гантінґтон ([1996] 2011) і навіть, як не дивно, такий антрополог-антинаціоналіст, як Кріс Ганн (2022). У цьому наративі історична неоднорідність населення України швидко скочується до нездоланної прірви між двома цивілізаційно різними суспільствами: прозахідними «власне українцями» та русифікованими «креолами».

Як усе починалося

Протягом 30 років незалежності України її політична географія та політичні ідентичності лишалися досить розмаїтими, однак паралельно з трансформацією політичної боротьби вони набули характеру кардинального протистояння. На відміну від націоналістичного наративу, який став домінантним лише згодом, в 1990-х роках фактичний політичний розподіл в українській публічній сфері наближався до класичної опозиції «ліві-праві» — не в останню чергу якщо розглядати терміни, що їх використовували самі політики та журналісти. Перехід до етнічно орієнтованої лексики стався після «помаранчевої революції» 2004 року, коли центр політичної ваги змістився від президента до парламенту. У результаті цього зсуву оголилося суперництво між олігархічними групами, які стояли за основними партійно-політичними утвореннями, що, відтак, передбачало відкриту передвиборчу боротьбу. Саме в цей момент етнолінгвістичні відмінності між Сходом і Заходом перетворилися на політичний розкол, що поглиблювався дедалі більше, а «культурні ідентичності» почали затіняти більш традиційні програмні відмінності.

Українська політика після Помаранчевої революції стала ареною протистояння двох конкуруючих націоналістичних проектів, відповідно до їхнього самовизначення — «етнічних українців» та «східних слов’ян» (Shulman, 2005). Перша група надавала великого значення українській мові та відповідній етнічній ідентичності, була непримиренно ворожа до Росії, яку прирівнювала до Радянського Союзу, і прагнула ліберальної євроатлантичної інтеграції. Друга зосереджувалася на захисті прав російської мови, російської православної церкви та історичної пам’яті про перемогу радянського народу в Другій світовій війні (яку вважала власною перемогою) і начебто схилялася в бік Росії. Цей поділ давав елітам легкий інструмент для мобілізації електорату, але водночас служив запобіжником від авторитарної консолідації влади: будь-який потенційний диктатор, якого підтримав би котрийсь із блоків, був би з легкістю повалений суперниками, що мобілізували би проти нього іншу «половину» країни.

Такий «дефолтний плюралізм» став відмінною ознакою української політичної системи (Way, 2015). Крім того, цей плюралізм запобігав неоліберальній консолідації в економічній сфері: важливість «популістського» компонента не дозволяла правлячим елітам відокремити економіку від місцевих соціальних та політичних конфігурацій та змушувала всі політичні сили дотримуватися механізмів перерозподілу, успадкованих від Радянського Союзу.

Таким чином, формування «розколу» між ідентичностями стало корисним інструментом для соціального відтворення протягом десятиліття економічного зростання від 2000 до 2010 року. Однак, як і у випадку будь-яких політико-економічних заходів, його дія виявилася тимчасовою. На початку 2010-х років його руйнуванню посприяли декілька факторів. По-перше, за відсутності чинників внутрішнього стримування амплітуда руху націоналістичної «пили» продовжувала збільшуватися доти, доки поляризація не досягла небезпечного рівня. На парламентських виборах 2012 року ультраправа («етнічно українська») партія «Свобода» набрала 10 % голосів. Її популярність була підігріта політикою «східнослов’янського» президента Януковича, який, вочевидь, прагнув організувати своє переобрання у 2015 році за зразком Жака Ширака у 2002 році, коли той зустрівся з Ле Пеном у другому турі виборів. Проте схоже, що Янукович недооцінив рівень напруги, акумульованої в суспільстві. Хижацька політика команди Януковича в економічній сфері дратувала не лише олігархів, але й набагато ширші верстви дрібних підприємців та представників урбанізованого середнього класу в Києві та на Заході країни, додаючи голосів націоналістам.

Це збіглося із закінченням сировинного суперциклу, який підживлював економічне зростання України у 1997–2012 роках (Chim, 2021). Об’єктів перерозподілу ставало дедалі менше — особливо з огляду на те, що у 2012 році Росія, яка постраждала від того ж повороту світового циклу, розпочала повномасштабну економічну атаку на Україну, встановивши непомірно високі ціни на газ та розв’язавши численні торгові війни проти українських експортерів. Починаючи з другої половини 2012 року, коли завершилася стимулююча дія інфраструктурних проєктів, пов’язаних із чемпіонатом Європи з футболу, Україна стрімко увійшла в рецесію. Російський економічний наступ ознаменував закриття життєво важливого для України геополітичного проміжного простору: Янукович був змушений обирати табір, знаючи, що будь-який вибір стане катастрофічним.

Кульмінацією всіх цих суперечностей стала політична криза, відома як Євромайдан 2013–2014 років. Відсторонення Януковича, анексія Криму Росією та початок війни на Донбасі до невпізнаваності змінили розподіл сил на українській політичній сцені. Мільйони «східнослов’янських» виборців опинилися поза грою, тоді як «етнічно українська» партія здобула чисельну перевагу (D'Anieri, 2018). Протистояння між ними, яким би новим і штучним воно не було, віднині практично визначало національну політику. Водночас, й «етнічно українська», і «східнослов’янська» ідентичності, запропоновані на політичній арені, не були глибоко вкорінені у світогляді простих людей. Де б людина не жила і якою б мовою не розмовляла, домінуючою в народі позицією було антиполітичне неприйняття партійно-політичних ігор як таких, а не рішуча підтримка тієї чи іншої сторони. Унаслідок цього розриву між політикумом і власне суспільством, посиленим логікою публічної сфери, президентський термін Петра Порошенка відзначився дрейфом у бік дедалі більш радикальної форми «етнічного українського» націоналізму. Як наслідок, Порошенко зазнав принизливої ​​поразки на виборах 2019 року, коли 73 % виборців підтримали Володимира Зеленського, який став справжнім втіленням популярних антиполітичних та антиелітарних настроїв.

Однак після обрання Зеленський був також змушений підкоритися структурній логіці політичного поля. Коли восени 2020 року російський уряд остаточно усвідомив, що Зеленський не прийме російської версії Мінських угод, Кремль розпочав підготовку до війни. Тим часом у нижчих ешелонах українського суспільства зберігалася давнішня відстороненість від політики ідентичностей. Так, до прикладу, одного з лідерів шахтарського страйку 2020 року в Кривому Розі, рідному місті Зеленського, після участі у двох найважчих боях у війні на Донбасі було проголошено героєм. Однак це не мало для нього суб’єктивної ваги: у полеміці навколо страйку він заявив, що ніколи не вважав себе патріотом (Gorbach, 2022).

Що відбувається зараз

Що сталося, коли Росія закінчила підготовку до війни та ввела свої війська в Україну? Показовим прикладом тут є Кривий Ріг, начебто оплот «східнослов’янської» еліти. Мера міста Юрія Вілкула було обрано у 2010 році після перемоги Януковича на президентських виборах. Його син Олександр був генеральним директором двох великих промислових підприємств міста у вирішальний момент одіозної передачі цих бізнесів Рінату Ахметову, найбагатшій людині України та традиційному спонсору «східнослов’янських» політичних проєктів. Зміцнення політичної влади сім’ї Вілкулів супроводжувалося спонсоруванням будівництва православних церков та інших релігійних об’єктів Московського патріархату, а також пам’ятників, що зміцнювали радянську версію історичної пам’яті про Другу світову війну. Місцеві націоналістичні та ліберальні активісти були переконані, що правлячі еліти перейдуть на інший бік за першої ж появи російських військ.

Натомість Олександр Вілкул очолив військову адміністрацію Кривого Рогу. Невдовзі після початку вторгнення він написав: «Дорогі друзі, у кожного покоління є своя Брестська фортеця, є свій Сталінград. Зараз настав наш час. Не віддамо оккупантам ні метру рідної землі! За нами Кривбас, відступати нікуди! За нами — наші родини. За нами — могили наших близьких.… Ворога буде розбито!» У цих кількох реченнях міститься не менше п’яти алюзій на воєнні промови Сталіна. «Східнослов’янська» ідентичність, що тривалий час сприймалась як «проросійська», стала інструментом мобілізації проти російського вторгнення. Місцеве «етнічно українське» громадянське суспільство було роздратоване й дезорієнтоване таким поворотом подій, але факт залишається фактом незалежно від їхнього ставлення: опір російському вторгненню ефективно організовується під гаслами радянського антифашизму та православної віри. Політичний лідер, який роками виступав проти українського етнонаціоналізму й боровся з постєвромайданівською «декомунізацією» міського простору, приймає дружні візити від діячів українського націоналізму та ініціює перейменування всіх топонімів, пов’язаних із Росією (що передбачає більші зміни, ніж просто заміна комуністичних назв).

А як щодо робітників? Здається, жоден із моїх колись «аполітичних» чи «східнослов’янських» респондентів із Кривого Рогу не має сумнівів щодо оцінки вторгнення. Спектр їхніх реакцій варіюється від патріотичних емоційних закликів у групових чатах до особистої участі у воєнних діях. Профспілковий лідер, якому іноземні товариші хотіли надіслати гуманітарну допомогу, просить надати зброю. Шахтар-переселенець із Донецька забув про своє скептичне ставлення до політики та з ентузіазмом долучився до оборони міста. І таких прикладів безліч.

Кінець неоднозначності?

Упродовж десятиліть ставлення українського робітничого класу до політики було відстороненим, якщо не активно антагоністичним. Політика будь-якої масті сприймалась як сфера корупції та брехні. Що змінилося? Мабуть, небагато. Одностайна реакція на російське вторгнення виявилася настільки потужною саме через свій «неполітичний» характер: досвід війни й реакція на неї є вісцеральними, вони не опосередковані «розбещуючими» ідеологіями та політиканством. На відміну від попередніх політичних подій, війна переживається як «реальна» подія. Вона торкається самої тканини повсякденного життя й не спирається на абстрактні роздуми, опосередковані інтелектуальним класом. Звідси й безпрецедентний рівень особистої залученості.

Аналогічний висновок робить Володимир Артюх, порівнюючи російський та український офіційні наративи, що супроводжують святкування річниці Другої світової війни цього року: «Якщо Україна бореться з іконічними знаками та апелює до вісцерального тілесного досвіду через знаки-індекси, Росія переважно покладається на символи, що пережитого досвіду не стосуються» (Артюх, 2022). Обидві дискурсивні стратегії унеможливлюють побудову сталого політичного руху знизу, але якщо російський символізм демобілізує, українська апеляція до прожитої реальності мобілізує, породжуючи потужну емоційну лояльність до події. Олег Журавльов та Володимир Іщенко аналізували подібну «безпосередню політику» на матеріалі Євромайдану — випадку масштабної мобілізації, яка не мала вербалізованого порядку денного, натомість покладаючись на емоційний зв’язок між учасниками руху, а також між ними та їхнім політичним об’єктом (Zhuravlev & Ishchenko, 2020).

Чи зможе цей зв’язок стабілізуватися настільки, щоби виробити колективний здоровий глузд, тим самим остаточно сформувавши «правильну», нерозділену українську націю у відповідь на війну? Гегелівський синтез двох протилежних ідеологій, співіснування яких зробило Україну дещо неповноцінною з погляду багатьох наративів, здається дуже привабливим. Однак навіть якщо такий проєкт стане реальністю, який вигляд він може мати? Він може або скотитися до вузького етнонаціоналізму, або розвинутися в інклюзивний національний проєкт, заснований на спільному досвіді війни, прагненні до інтеграції в ЄС та програмі перерозподілу. Він може або залишитися дораціональним (зрештою, що таке націоналізм, якщо не романтичне заперечення раціональності Просвітництва?), або перетворитись на більш чітку політичну програму.

Зараз, коли від підсумків війни залежить усе, включно з майбутнім географічним обличчям України, мало що можна сказати напевне. Однак важливо визнати, що війна також не є незалежною змінною; її перебіг структурований суперечливою політичною агентністю людей, які населяють країну.

Автор: Денис Горбач

Вперше опубліковано: FocaalBlog

Переклад: Ольга Папаш

Обкладинка: «Дівчата в полі» (1932), Казимир Малевич

Цей текст було презентовано на конференції ‘New Times? Confronting the Escalating Crises of Capitalism’, 26–27 травня в Будапешті, організованій Karl Polanyi Research Center for Global Social Studies and the Commission of Global Transformations and Marxian Anthropology-IUAES спільно з Working Group for Public Sociology ‘Helyzet’, ‘Capitalism Nature Socialism’, ‘Focaal — Journal of Global and Historical Anthropology’, та ‘FocaalBlog’.

Поділитись