Демократія чи влада експертів? Рецензія на «Новий авторитаризм» Сальваторе Бабонеса

  • 18 січня 2019
  • 3304
Демократія чи влада експертів? Рецензія на «Новий авторитаризм» Сальваторе Бабонеса

Дмитро Хуткий

Ця провокативна книжка — «Новий авторитаризм» — наповнена прямолінійною критикою та свіжими ідеями, підкріпленими логічними аргументами та екскурсами в історію. Ті, хто шукає влучну аналітику та чіткий висновок про сучасний стан демократії в Америці, знайде відповіді в цьому захопливому чтиві. Натомість, ті, хто надає перевагу більш глобальним інтелектуальним екзерсисам, відшукає численні посилання до філософських традицій та політичних концепцій. У будь-якому разі ця праця кидає радикальний виклик поширеному погляду на стан лібералізму, демократії та авторитаризму.

 

 

Автор книжки, Сальваторе Бабонес, — доцент в Університеті Сіднею. Завдяки освіті у США та роботі в Австралії, він має і знання про американську політику, і перевагу погляду зі сторони. Бабонес продумав власну оригінальну інтерпретацію ідеологій. Наприклад, він тлумачить відому цитату з Геттісбурзької промови — «уряд з народу, створений народом і для народу» —  як єдність трьох демократичних традицій: консерватизму, лібералізму та прогресизму. Далі він проводить сюжетну лінію вздовж історичного розвитку цих впливових ідеологій. Водночас автору вдається доповнити популярну оповідь комплексними поняттями, завдяки чому він зміцнює чіткі твердження науковою ґрунтовністю.

Безперечно, багато тез у книжці вражають. Читач не може опиратися бажанню посперечатися —  і це саме та риса незалежного мислення, яку свідомо заохочує автор книжки. Тож можна знайти вишукане задоволення в уявній суперечці із Сальватором Бабонесом. До речі, з ним також можна подискутувати письмово. Автор — активний дописувач у соціальних медіа. Він здається відкритим до полеміки онлайн.

На думку Бабонеса, Трамп завдячує перемозі самовпевненому класу експертів, який був настільки переконаний у правильності своєї публічної політики, що втратив зв’язок із реальними очікуваннями громадян. Саме цей експертний клас сам себе уповноважив ухвалювати впливові рішення у вигляді законів, які люди зобов’язані виконувати. Цей клас визначив коло прав і свобод для всіх громадян, хоча сам він не підзвітний їм. Тож Бабонес наголошує, що варто побоюватися тиранії саме цього класу.

 

"Популізм може сприяти поваленню тиранії класу експертів та повернути демократію."

 

Чи означає це, що риторика чи політика Трампа є доброчесною? Автор вважає, що хоча програма Трампа антиліберальна, його перемога у виборах насправді корисна для демократії, адже вона мобілізувала позбавлених привілеїв та зробила їх силою, з якою треба рахуватися. Таким чином, популізм може сприяти поваленню тиранії класу експертів та повернути демократію.

Окрім того, Бабонес відзначає, що яким би радикальним не здавався Трамп, він виявився неспроможним встановити диктатуру. Інші урядові інституції достатньо сильні, щоби протидіяти політиці президента. Конгрес, судова система та навіть численні органи виконавчої влади планомірно втілюють свою публічну політику. Що найважливіше, завдяки судовому огляду законодавства та верховенству судової гілки влади, Верховний суд має найвищі повноваження в політичній системі США. І він є бастіоном експертної влади.

Ба більше, автор зауважує, що освітня програма навчає цілі покоління громадян мультикультуралізму, розмаїттю та чутливості. Однак вона ж насаджує такий тип мислення, який спрямовує учнів до пошуку правильних відповідей. Але хто визначає, що є правильним? На жаль, освіта так само, як і ширший публічний порядок денний, все більше визначається не демократичним обговоренням, а директивним рішенням самодостатнього класу експертів.

 

 

Якщо авторитаризм є ідеологічно неприйнятним, що має постати як його альтернатива? Сальваторе Бабонес вказує на те, що хоча лібералізм може здаватися відповіддю, це мінливе поняття з багатьма тлумаченнями, які змінюються відповідно до політичного контексту. Це може бути історичне значення індивідуального чуття гідності супроти абсолютної влади. Або це може бути переконання про універсальність загальних прав та свобод. Але це не повинна бути практика встановлення правил, які недемократичним чином визначає спільнота експертів. Якщо за ліберального режиму обрані через інститути представницькій демократії політики наділяють експертів владою в публічній сфері, то легітимність такої експертної влади є дискусійною.

Автор суворо критикує реальний лібералізм. На його думку, хоча лібералізм захищає права соціально маргіналізованих меншин та професіоналів, він також охороняє статки багатих від експропріації. Завдяки такому збігу інтересів, на деякий час ідеї фахівців, гроші багатіїв та голоси меншин на виборах поєднуються. І це відбувається, незважаючи на те, що справжнє політичне протистояння йде між консерваторами, які обороняють інтереси можновладців, та прогресивістами, які обстоюють інтереси незаможних.

Крім того, Бабонес розвінчує авторитаризм світового масштабу. Він нагадує, що, попри ярлики, міжнародна політика США другої половини ХХ століття була якою завгодно, але не ліберальною. Вона підтримувала авторитарні режими в Тайвані, Південній Кореї та Південному В’єтнамі й водночас намагалася скинути ліві режими в Чилі, Кубі й Ірані. Прикриваючись гаслами вільної торгівлі, Транстихоокеанське партнерство було задумане для врегулювання численних прав, визначених не в демократичний спосіб, а непрозоро — непідзвітним транснаціональним класом експертів. Схожим чином сучасний Китай забезпечує громадянам широкі економічні права коштом основних свобод. З погляду автора, ці випадки розмежовують лібералізм з його вищістю економічних прав та демократію з її надважливістю політичних свобод.

Визначаючи логічність багатьох аргументів Бабонеса, варто поглянути критично на його центральні концепти. По-перше, саме аналітичне протиставлення широкої громадськості та класу експертів відносне. Громадяни можуть бути експертами у своїх професійних сферах, тоді як експерти можуть бути тенденційними виборцями та слідувати панівним настроям своїх кіл спілкування. По-друге, поняття соціального класу експертів також є дискусійним. Чи експерти мають визначальні спільні риси окремішньої соціальної страти або ж поділяють багато спільних рис з іншими стратами? Вони мають цілісну колективну свідомість або спектр  розмаїтих ідей? Чи вони діють як єдине ціле або ж їхні дії неузгоджені? Якщо має місце перше, тоді це соціальний клас. Якщо ж друге — радше розрізнена сукупність фахівців. І ці питання потребують окремого цілеспрямованого вивчення.

 

"Якщо така система настільки вразлива до популізму або експерти настільки схильні до зловживання владою, можливо, настав час для альтернативних політичних форматів?"

 

Автор книжки висловив чимало резонних тез, але корисно побачити й ширшу перспективу, що виходила б за межі концепції, окресленої в книзі. Такий погляд можна сформувати, якщо розпочати з визнання цінності як громадської, так і експертної думки. Отже, ключове питання: як же їх урівноважити? Колись це працювало завдяки процедурам представницької демократії: експерти розробляли політичні програми та висували лідерів, виборці голосували за деяких з них, потім обрані партії та посадові особи винаймали експертів для розробки та втілення публічної політики. Але якщо така система настільки вразлива до популізму або експерти настільки схильні до зловживання владою, можливо, настав час для альтернативних політичних форматів?

Якщо це так, тоді реформовані політичні інституції мають посилювати і волю народу, і внесок експертів. З боку народу, інструменти прямої демократії можуть заохочувати обраних посадовців бути більш відкритими та відповідальними. Таким чином, петиції, консультації, референдуми тощо повинні стати важливішими, ніж вони є зараз, аж до обов’язковості до виконання. З боку експертів, механізм демократичної участі має бути розроблений розмаїтою групою фахівців, які мають дійти згоди в публічних дебатах. Завдяки цьому, суть публічної політики має стати більш демократичною та ґрунтовною.

 

 

Навіть більше, демократичне обговорення може бути посилене іншими незвичайними формами творення публічної політики, наприклад рендомократією. Вона передбачає побудову випадкової вибірки громадян, репрезентативної в основних соціально-демографічних прошарках, сприяння їхній громадській освіті, обговорення певного питання, досягнення рішення та оголошення висновків громадськості. Такі збори вже довели свою ефективність у Канаді, і вони можуть природно вкластися в американську традицію журі присяжних. Якщо демократія, йдучи старими шляхами, потрапила в кризу, чому б не розвідати нові шляхи?

Насамкінець, аргументи Бабонеса вибудовані довкола припущення, що за сучасних умов демократія може бути дієвою лише в межах національних держав. Це призводить до підтримки національного суверенітету чи навіть нативізму на шкоду міжнародній єдності. Але що як справжня глобальна демократія виявиться здійсненною? Тоді суперечність між демократичними ідеалами та світовими свободами буде подолано. Можливо, навіть міжнародні експерти зможуть дійти згоди з людьми світу.

І все ж: що може об’єднати уряди, корпорації та соціальні класи з протилежними інтересами? Що може змусити їх погодитися реалізувати загальні права та свободи? Гіпотетично — глобальна катастрофа, яка зачепить усіх. Фінансова, воєнна чи екологічна. Але чи не буде занадто пізно? Це вирішувати нам.

Salvatore Babones, 2018. The New Authoritarianism: Trump, Populism, and the Tyranny of Experts. Cambridge, UK: Polity Press. xiv, 115 pp.: ISBN 978-1-5095-3308-4.

Читайте також: 
Що таке постнормальна наука і як вона може допомогти розбудові справжньої демократії (Жером Реймонд Равец)

Залишити коментар

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери