Російський імперіалізм та його монополії

2949
Пребстинг Михаель
Статьи автора

На прохання редакції журналу «Спільне» я додаю цей вступ, аби пов’язати мою статтю про російський імперіалізм із повномасштабною війною проти України. Я роблю це з задоволенням, бо писав своє есе не лише для тих, хто цікавиться науковим аналізом Росії, але і для тих, хто хоче впливати на великі події сьогодення.

Російський імперіалізм я почав досліджувати ще у 2001 році[1]. За всі ці роки поміж так званих «лівих» я зустрів чимало людей, які або рішуче відкидають тезу про імперіалістичний характер Росії, або не визнають актуальність цього питання, вбачаючи в ньому «абстрактну теоретичну дискусію».

У відповідь на ці заперечення я наголосив на величезній політичній і практичній актуальності цього питання. Разом зі своїми товаришами з RCIT я завжди наполягав на необхідності детального аналізу класового характеру Росії.

Як відомо, путінські «ліві» — різні сили спектру від сталінізму, кастро-чавізму, соціал-демократичного пацифізму та інших — виправдовують зовнішню політику Кремля оборонними маневрами держави, якій загрожує імперіалістичний альянс НАТО.

Звісно ж, це твердження не має сенсу, і насамперед із географічної точки зору — учасниці НАТО межують із Росією лише на західному її кордоні. Проте проблема сталінсько-путінського підходу виходить далеко за межі географічної неграмотності, він також ігнорує ключову особливість світової політики останніх двох десятиліть: прискорення суперництва між імперіалістичними наддержавами — передусім США, Росією, Китаєм, ЄС та Японією.

Отже, всупереч сталінсько-путінським твердженням, російська держава — не жертва імперіалістичного світового ладу, а його ключовий гравець, що прагне до підкорення пригноблених народів і розширення свого впливу коштом імперіалістичних суперників.

Встановлення імперіалістичної природи Росії допомагає зрозуміти реакційний експансіонізм, характерний для зовнішньої політики Путіна з моменту його приходу до влади понад два десятиліття тому. Дві чеченські війни, воєнна інтервенція в Сирії з 2015 року, розміщення російських збройних сил у Казахстані для порятунку режиму Токаєва від народного повстання в січні 2022 року — неможливо правильно зрозуміти всі ці події, якщо ігнорувати імперіалістичну природу Росії.

Сьогодні, коли путінські війська вторглися в Україну, це особливо актуально. Саме через заперечення імперіалістичного характеру Росії значна частина «лівих» відмовляється стати на захист України. Вони ігнорують ключове: класовий характер цієї війни. Напад імперіалістичної влади на напівколоніальну державу — у такому випадку на народ, що зазнавав національного гніту з боку великоросійського шовінізму впродовж століть.

Саме тому я твердо переконаний, що соціалісти всього світу мають згуртуватися заради перемоги українського народу (не надаючи політичної підтримки його уряду) заради поразки російського імперіалізму. Без сумніву ця війна є актом імперіалістичної агресії з боку Росії та національно-визвольною оборонною війною з боку України. Водночас, соціалісти не мають ставати на бік жодного з таборів у киплячому економічному конфлікті наддержав. Ні російському, ні НАТівському імперіалізму![2]


Посилення суперництва між наддержавами — США, Китаєм, ЄС, Росією та Японією — є й буде ще довгий час ключовою рисою світової політики. Тому для прогресивних сил потрібне чітке бачення характеру залучених держав. Це вимагає детального аналізу їх політичних, економічних та військових особливостей — аналізу далеко за межами викриття реакційної внутрішньої та зовнішньої політики урядів[3]. На жаль, багато хто з лівих не займають принципової опозиції до всіх імперіалістичних держав. Навпаки, вони симпатизують і навіть виявляють підтримку Китаю та Росії, а імперіалістичними визнають виключно західні держави[4].

У випадку з Китаєм низку інтелектуалів — «комуністів» та відомих журналів (як Monthly Review) не лише заперечують сталінсько-капіталістичний характер його режиму, але й ганьблять себе, прославляючи його за своєрідний «соціалізм»[5].

Хоча такі китайсько-сталінофільські прихильники режиму Сі не наважилися б охарактеризувати путінську Росію в таких райдужних висловах, вони однаково стверджують, що це не імперіалістична держава (і, отже, вона нібито є меншим злом, ніж її західні суперниці). Прихильники цієї точки зору часто виправдовують свої заяви, посилаючись на відносну слабкість російської економіки в порівнянні зі Сполученими Штатами або Західною Європою[6]. Нижче я зупинюсь на деяких особливостях економіки російського імперіалізму, підсумовуючи своє дослідження з цього питання[7].

 

Демонстрація міжконтинентальної зброї Росією під час військового параду 09 травня 2022 року

 

З погляду марксистської теорії імперіалізму, неправильно зводити аналіз імперіалістичної держави до обсягу експорту її капіталу. Цей критерій є безумовно важливим, але не єдиним. Історично деякі імперіалістичні держави мали сильну економіку та потужну армію, тоді як інші, більш відсталі держави, характеризувались марксистами як імперіалістичні, незважаючи на порівняно малий обсяг експорту капіталу або його відсутність. Прикладами цього є Росія до 1917 року, Італія, Австро-Угорщина та Японія[8].

Марксистські теоретики, такі як Ленін, цілком усвідомлювали економічну слабкість царської Росії, але вони підійшли до питання імперіалізму не механістично й економічно, а швидше діалектично. Так, Ленін у 1916 писав:

В останній третині ХІХ століття відбувся перехід до нової, імперіалістичної ери. Фінансовий капітал не однієї, а кількох, хоча й дуже небагатьох наддержав користується монополією. (У Японії та Росії монополія військової влади, величезних територій або спеціальних засобів для грабунку соціальних меншин, у Китаї й решті частково доповнює, частково замінює монополію сучасного фінансового капіталу[9]).

Класична марксистська теорія імперіалізму ніколи не обмежувалася питанням експорту капіталу або економічною сферою загалом. Імперіалістичний характер такої держави ґрунтується не на одному критерії (от як обсяг капіталу), а на сукупності її економічних, політичних і військових особливостей.

Отже, наукове визначення імперіалістичної держави звучить так:

«Це капіталістична держава, чиї монополії та державний апарат домінують над іншими державами та націями. У результаті надексплуатації та пригнічення вони отримують надприбутки та інші економічні, політичні та / або військові переваги».

Домінування внутрішніх монополій на російському ринку

На противагу Німеччині чи Японії, Росія є наддержавою не в економічній, а у військовій сфері. Це друга за величиною військова держава після Сполучених Штатів. Її загальний запас ядерних боєголовок становить 6255 (в той час як США мають 5550), а її частка у світовому експорті зброї становить 20 % (в цьому відстає від США, які мають 37%)[10].

Проте, з погляду монополій та експорту капіталу позиції Росії не настільки сильні. Згідно з останнім виданням списку Forbes Global 2000, серед топ-100 корпорацій є 6 німецьких, 4 французьких, 3 британських і лише 2 російських[11].

Утім, імперіалістичний характер Росії можна вивести не лише з її військових, а й з економічних особливостей. Вихідною точкою марксистського аналізу імперіалізму є панування монополій. Різні проросійські ліві характеризують цю державу як «залежну» або «периферійну» і припускають домінування в Росії іноземних монополій або її залежність від них. Але це не так. В економіці Росії домінує російський монопольний капітал. Нещодавно опублікована наукова праця про економіку Росії доходить висновку, що «частка інвестицій у російські, іноземні та спільні підприємства за останні 5 років залишилася незмінною: 86,3 %, 7,3 % та 6,4 % відповідно»[12].

Це також стосується банківського сектору, де згідно з іншою нещодавно опублікованою книгою частка іноземного капіталу за останнє десятиліття знизилася:

У жовтні 2018 року в Росії працювало 150 іноземних банків. Із них 63 банки — зі 100 % іноземним капіталом; 17 банків — з 51–99 % часткою та 70 — з часткою іноземного капіталу менше 50 %. Упродовж 2014–2018 років кількість таких банків неухильно зменшувалась, що може свідчити про перегляд іноземними інвесторами своїх планів щодо Росії. Банки, у яких частка іноземного капіталу складає 51–99 % та менше 50 % зменшилися на 63 % та 54 % відповідно. Загальна частка іноземних банків у статутному капіталі російського банківського сектору знизилася з 23 % у 2014 році до 13,4 % у жовтні 2018 року. Треба також зазначити, що майже 11 % іноземних банків контролюються російськими резидентами[13].

До того ж, Росія не має значних боргів перед іноземними імперіалістичними установами (на відміну від багатьох напівколоніальних країн). ЇЇ державний борг на 2020 рік становив лише 18 % від ВВП, вона мала стабільний профіцит поточного рахунку, а міжнародні валютні резерви становили 596 млрд (п’яте місце у світі)[14].

Варто зазначити, що російський капіталізм відрізняється від західної моделі вирішальним становищем держави. Значною кількістю її монополій володіють спільно державна і приватні власники. Державний капіталізм є важливою рисою російської економіки (до речі, навіть більшою мірою це стосується й Китаю). Згідно з нещодавнім дослідженням МВФ, частка російської держави в економіці у 2016 році була в межах 30–35 % у ВВП. Далі у звіті: «З поправкою на роль неформального сектору, частка російської держави сягає майже 40 % у доданій вартості та 50 % зайнятості в офіційному секторі економіки»[15].

Експорт капіталу з Росії та проблема «замкнутого кола» інвестицій

Хоча обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) у Росії є значним, з офіційною статистикою є певні проблеми. Почнемо з порівняння списку країн, у які інвестує Росія, зі списком країн, з яких вони надходять до неї. У таблиці 1 ми бачимо обсяги вкладеного капіталу для кожної з 15 найбільших країн за 2013 та 2018 роки.

Цей список містить низку напрямків, відомих як офшорні податкові гавані: Кіпр, Британські Віргінські острови, Багамські острови, Бермуди, Джерсі тощо. Крім того, Нідерланди також є податковим притулком, який високо цінують олігархи. Однак це не обов’язково означає, що російські ПІІ в такі напрямки є просто втечею капіталу. Як показує таблиця, великий обсяг ПІІ повертається з таких податкових гаваней у країну. Економісти називають це «round tripping» (round trip — подорож по колу) — російські капіталісти «інвестують» в іноземні офшори, а ті, у свою чергу, інвестують у Росію. Зворотний зв’язок призводить до переоцінки російських ПІІ в обох напрямках.

Основною причиною «інвестування» російських транснаціональних компаній у такі офшорні юрисдикції є мінімізація податків [16]. Крім того, російські монополії використовують їх для іноземних інвестицій у третіх країнах. Як наслідок, значна частка «іноземних інвестицій» у Росії насправді є російськими інвестиціями, що «повернулися додому» за більш вигідних умов»[17]. Очевидно, ці явища заважають оцінити реальні іноземні інвестицій у Росію. Карі Ліухто, професор фінського університету, який детально вивчав цю проблему, дійшов висновку, що «аби дізнатися реальний розмір прямих іноземних інвестицій у Росію, варто зменшити цифру, яку ми маємо, на 40–50 %»[18].

Величезний обсяг російських ПІІ часто наводили як приклад слабкості російського капіталу та аргумент проти імперіалістичного характеру Росії. Путінський режим намагається зменшити обсяги такого виведення капіталів, щоби збільшити податкові надходження держави[19]. Але, як я пояснював у інших роботах, Росія — не єдина країна, капітали якої стікаються до офшорних фінансових центрів. Нове дослідження переконливо підтверджує ці висновки. В одному із них цитується спеціальна доповідь The Economist про офшоризацію:

«У світі є понад 50–60 податкових гаваней, у яких зареєстровано понад 2 мільйони компаній, а також тисяч банків, фондів і страховиків. Понад 30 % глобальних ПІІ проходять через такі гавані»[20].

Інше нещодавно опубліковане дослідження свідчить, що частка таких «фантомних ПІІ» у світі зросла до 40 %[21]. Ними користуються не тільки економіки «третього світу», але й імперіалістичні держави, ховаючи там більшість своїх капіталів[22].

Російські мультинаціональні корпорації

Тепер розберемося з провідними монополіями Росії, які інвестують за кордон. У Таблиці 2 наведено список, опублікований Конференцією ООН із торгівлі та розвитку, який показує 15 найбільших російських нефінансових монополій, ранжованих за їхніми іноземними активами.

 

 

З цієї таблиці можна вивести кілька важливих фактів. По-перше, ми бачимо, що державні корпорації мають велику вагу, але приватні монополії домінують у списку (9 з 15). По-друге, нафтогазовий сектор і металургійна промисловість відіграють провідну роль. Однак російські монополії відіграють важливу роль також і в машинобудуванні, виробництві електроенергії, хімічній промисловості, харчовій промисловості, телекомунікаціях, інформаційних технологіях, транспорті, у банківській сфері та ЗМІ[23].

Надексплуатація російськими монополіями

Водночас з іншими імперіалістичними монополіями, російський капітал інвестує як у імперіалістичні держави, так і в напівколоніальні країни. Інститут світової економіки та міжнародних відносин (ІМЕМО) — один із найпрестижніших аналітичних центрів Росії — намагався визначити основні напрямки експорту російського капіталу. Вони дійшли такого висновку щодо іноземних інвестицій у країни Євразії за межами напівколоніальної СНД:

«Наприкінці 2016 року основними напрямками інвестицій у Євразії за межами СНД були Італія, Німеччина, Великобританія, Туреччина, Швейцарія, Ірак та Болгарія. Ця база даних показує незначні запаси російських ПІІ на Кіпрі. Реальна присутність російських ПІІ в Люксембурзі, Іспанії, Ірландії, Латвії та Нідерландах набагато менша, ніж офіційно зареєстрована»[24].

Двоє російських економістів дають таку оцінку:

У 2014 році російські ПІІ до Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) становили приблизно 15,4 млрд доларів, що еквівалентно 4% загального обсягу російських ПІІ. Обидва показники майже подвоїлися за два роки (2012–14) після створення Митного союзу між Росією, Білоруссю та Казахстаном...

Роль російських інвестицій відрізняється в різних країнах. Для Білорусі Росія є країною походження 57 % ПІІ, тоді як Кіпр і подібні території відповідають за менш ніж 15 % цього об’єму. Для Вірменії російські ПІІ також є значущими (35 % від загального обсягу). Для Казахстану ситуація протилежна: ПІІ з Росії встановлять лише 2,5 % від загального обсягу ПІІ, однак частка Нідерландів становить понад 40 %. Але багато російських компаній зареєстровані в Нідерландах або мають там філії й можуть інвестувати до Казахстану через офшорні компанії в Нідерландах[25].

 

Російські транснаціональні компанії займають абсолютну домінуючу позицію в Узбекистані: 55,6 % всіх іноземних інвестицій надходить із Росії, а Китай є другим за величиною інвестором (15 %)[26].

Імперіалістична надексплуатація через міграцію

І зрештою, коли ми говоримо про надексплуатацію Росією напівколоніальних країн Євразії, важливо також вказати на роль міграції. Як я пояснював в інших своїх роботах, міграція є однією з кількох основних форм імперіалістичної надексплуатації колоніальних і напівколоніальних країн, оскільки вона забезпечує передачу вартості від пригнобленої країни до пригноблювача[27].

Імперіалістична Росія — одна з тих країн, яка отримує величезні вигоди від надексплуатації мігрантів. Станом на червень 2019 року в Росії офіційно налічувалося 10,13 мільйона іноземних громадян[28]. Здебільшого ці легальні мігранти (8,59 млн або 85 %) походять із напівколоніальних країн СНД у Центральній Азії та Східній Європі.

 

 

Серед офіційного населення Росії (146,7 млн станом на 2019 рік) легальні мігранти становлять 6,9 %. До цієї цифри потрібно додати невідому кількість мігрантів, які проживають у Росії нелегально — за різними оцінками від 1,5 до 15 млн осіб. Декілька науковців зупиняються на цифрі 3–5 млн[29]. Отже, можна припустити, що в Росії зараз проживає орієнтовно 13–15 млн мігрантів (9–10 % від загального населення). Також до цієї цифри варто додати невідому кількість мігрантів із внутрішніх колоній Росії. Росія — стара імперія, значну кількість населення якої становлять не росіяни. Як я зазначив у своєму дослідженні 2014 року, ці меншини є національно пригнобленими народами, які здебільшого живуть у гірших економічно-соціальних умовах, ніж більшість населення. У підсумку, значна частина цих пригноблених меншин залишають рідні місця й переїжджають до більших міст — у райони, де серед населення домінують росіяни — у надії знайти там роботу.

Легальні мігранти становлять значну частку працівників у ключових секторах економіки Росії.

 

 

Подібно до інших імперіалістичних країн, мігрантів у Росії надексплуатують у якості дешевої робочої сили. Команда з трьох професорів російських університетів підраховує, що «як правило, заробітна плата мігрантів становить приблизно 70 % заробітної плати Росіян»[30].

Так вони оцінюють внесок мігрантів у російське виробництво:

«З огляду на те, що у 2016 році ВВП Росії становив 86 044 млрд рублів, додатково 5 592,8 млрд рублів було отримано завдяки використанню іноземної робочої сили, що становить 6,5 % від загального ВВП Росії».

Висновки

Росія — імперіалістична держава. Це очевидно не лише з її політичних та військових характеристик, а й з економічної точки зору. Вона не залежить ні від іноземних корпорацій, ні від іноземних фінансових інституцій. У порівняно сильній економіці домінують внутрішні монополії, рівень зовнішнього боргу є низьким, а валютні резерви — досить великі. Російські капіталісти-монополісти — так звані «олігархи» — тісно пов’язані з державним апаратом, який відіграє сильну регулюючу роль.

Ці монополії домінують у експорті капіталу Росії. І тут значну роль відіграють державні корпорації. Іноземні інвестиції Росії спрямовуються як в імперіалістичні, так і в напівколоніальні країни. Природно, що Росія відіграє сильнішу роль у напівколоніальних країнах, що входили до складу СРСР.

Встановивши імперіалістичний характер Росії, я вважаю неприпустимим для соціалістів ставати на бік такої держави навіть у конфлікті з іншими наддержавами. Підтримка Росії в будь-якому конфлікті із західноєвропейськими державами, США чи Японією рівносильна соціал-імперіалізму, тобто служінню одній чи кільком імперіалістичним державам, замаскованим соціалістичними фразами. Натомість соціалістам потрібна стратегія протистояння великим державам як Сходу так і Заходу.


Примітки

  1. ^ Це есе — «Політичні та економічні проблеми капіталістичної реставрації в Росії» — перевидано як додаток до моєї роботи «Росія як велика імперіалістична держава» (2014, ).
  2. ^ Зацікавлених читачів спрямовую на окрему сторінку на сайті RCIT, де зібрані наші документи щодо війни в Україні та поточного конфлікту між Росією та НАТО.
  3. ^  Див. «Great Power Rivalry in the Early Twenty-first Century,» New Politics (випуск 67, літо 2019). Також див. The Factors Behind the Accelerating Rivalry Between the U.S., China, Russia, EU and Japan (RCIT Books, 2019); доступна для безоплатного читання онлан та завантаження тут.
  4. ^  Див. спеціальний випуск Monthly Review «New Cold War on China» (липень-серпень 2021). Див. критику такого підходу у Michael Pröbsting, Servants of Two Masters. Stalinism and the New Cold War Between Imperialist Great Powers in East and West, липень 2021.
  5. ^ Про марксистський аналіз китайського капіталізму та його зростання як імперіалістичної сили див Michael Pröbsting, «China’s Emergence as an Imperialist Power,» New Politics (випуск 57, літо 2014). Також див. есе в другому виданні The Palgrave Encyclopedia of Imperialism and Anti-Imperialism, Immanuel Ness and Zak Cope, eds. (Palgrave Macmillan, 2020); інші роботи на цю тему.
  6. ^ Див. Michael Pröbsting: Russia and China: Neither Capitalist nor Great Powers? листопад 2018; The Catastrophic Failure of the Theory of «Catastrophism, травень 2018; Russia as a Great Imperialist Power. The Formation of Russian Monopoly Capital and Its Empire, березень 2014.
  7. ^  Michael Pröbsting, The Peculiar Features of Russian Imperialism. A Study of Russia’s Monopolies, Capital Export and Super-Exploitation in the Light of Marxist Theory, серпень 2021
  8. ^ Я описав ці історичні приклади у Michael Pröbsting, Anti-Imperialism in the Age of Great Power Rivalry, 94–102.
  9. ^ V. I. Lenin, «Imperialism and the Split in Socialism» (1916), у Lenin Collected Works, том 23, 116.
  10. ^ Див. Стокгольмський Міжнародний Інститут Дослідження Миру «Armaments, Disarmament, and International Security, Summary,» in SIPRI Yearbook 2021, 15–17.
  11. ^ Andrea Murphy, Eliza Haverstock, Antoine Gara, Chris Helman, and Nathan Vardi, «How the World’s Biggest Public Companies Endured the Pandemic,» Forbes, травень 13, 2021.
  12. ^ Veronika Chernova, Sergey U. Chernikov, Alexander Zobov, and Ekaterina Degtereva, «TNCs in Russia: Challenges and Opportunities,» у Bruno S. Sergi, ed., Exploring the Future of Russia’s Economy and Markets: Towards Sustainable Economic Development (Bingley, UK: Emerald Publishing, 2019), 188.
  13. ^ Victor Gorshkov, «Fundamentals and Recent Trends in Russian Banking,» in: Steven Rosefielde (d), Putin’s Russia: Economy, Defence and Foreign Policy (Singapore: World Scientific Publishing, 2021), 81.
  14. ^ Anders Åslund and Maria Snegovaya, «The Impact of Western Sanctions on Russia and How They Can Be Made Even More Effective» The Atlantic Council, May 2021, 10, 18; Anders Åslund, «The Russian Economy in Health, Oil, and Economic Crisis,» 27.05.2020.
  15. ^ Gabriel Di Bella, Oksana Dynnikova, Slavi Slavov, «The Russian State’s Size and Its Footprint: Have They Increased?» IMF Working Paper WP/19/53, March 2, 2019, 13; див. також Congressional Research Service, Russia: Domestic Politics and Economy, 9 вересня, 2020, 29–30; Alexander Abramov, Alexander Radygin, Maria Chernova, «State-Owned Enterprises in the Russian Market: Ownership Structure and Their Role in the Economy,» Russian Journal of Economics (No. 3, 2017), 1–23.
  16. ^ Weiner, 184–85
  17. ^ Maria Kotova, Russia’s 2021 Trade and Investment Turn to Asia (St. Petersburg, Russia: Dezan Shira & Associates, 2021).
  18. ^  Kari Liuhto, «Does Ownership Matter in an OFDI Decision of a Russian Firm? The Case of Russia’s Ten Largest Investors Abroad,» in Kari Liuhto, Sergei Sutyrin, and Jean-Marc F. Blanchard, eds., The Russian Economy and Foreign Direct Investment (Routledge, 2017), 248–49.
  19. ^ World Bank, «Russia’s Economy Loses Momentum Amidst COVID-19 Resurgence; Awaits Relief from Vaccine,» Russia Economic Report #42, December 2019, 27; див. також Maria Kotova.
  20. ^ Daniel Haberly and Dariusz Wójcik, «Tax Havens and the Production of Offshore FDI: an Empirical Analysis,» Journal of Economic Geography (No. 15, 2015), 75.
  21. ^ Kasper Brandt, Illicit Financial Flows and the Global South. A Review of Methods and Evidence (WIDER Working Paper 2020/169, грудень 2020), 10.
  22. ^ Haberly and Wójcik, 78.
  23. ^ UNCTAD, World Investment Report 2019, 59.
  24. ^  Weiner, 161.
  25. ^ Elena Efimova and Vladimir Sherov-Ignatev, Russian Foreign Direct Investments in the Eurasian Economic Union (London: Taylor and Francis, 2016), 160–161.
  26. ^ Efimova and Sherov-Ignatev, 19, 22.
  27. ^ Див. мій теоретичний аналіз форм імперіалістичної надексплуатації в главі 6 Michael Pröbsting, The Great Robbery of the South. Continuity and Changes in the Super-Exploitation of the Semi-Colonial World by Monopoly Capital. Consequences for the Marxist Theory of Imperialism (Vienna: RCIT Books, 2013).
  28. ^ Immigration to Russia
  29. ^ Yelena B. Yakovleva, Nataliya P. Kuznetsova, and Oleg A. Drozdov, «External Labor Migration in the Context of Marketing Research Evidence from Russia,» Innovative Marketing (15(1), 2019), 35.
  30. ^ Yakovleva, Kuznetsova, and Drozdov, 33.

Автор: Міхаель Прьобстінг

Переклад: Марина Стогній

Редактура та інфографіка: Олександр Кравчук 

Вперше опубліковано (без предмови) у New Politics

Поделиться