«Ваш курс несе феміно-гомосексуально-абортну загрозу…»
— студентські враження
Воістину, закінчення семестру знімає зріз не тільки з наявного рівня знань студентів (через навчальну сесію), але і з розвитку їхніх культурних уявлень (через відгуки про навчання). І річ не в тому, що студентство, поставлене в нелегкі сесійні умови, типово для себе скаржиться на важке життя, а радше в тому, що сама нелегкість сесії підштовхує його до різних форм відвертостей — деколи настільки приголомшливих, що в це буває складно повірити. Ось і в нас на факультеті соціології КНУ не так давно довелося почути такого роду одкровення. Одкровення цілком легітимне: на заключній контрольній роботі останнім було питання про враження від курсу. От і з’явилися такі «перли». Фактично, щось таке з’являється регулярно — щороку на 3-му курсі читається така собі дисципліна «Історія та теорія гендерних досліджень», і щороку протягом курсу розгортаються бурхливі (часто ненаукові) диспути між переважаючими прибічниками консервативних цінностей та їхніми нечисленними ліберальними опонентами. Але аж таке трапляється вперше.
І річ зовсім не в тому, що була висловлена якась «огидлива», «неполіткоректна» думка. Все відбувалось у «святих» ліберальних межах інтитуціалізованої критики. Річ навіть не в тому, що подібні відгуки свідчать про глибоко ненаукові клерикальні настрої у (здавалося б) зазвичай прогресивних студентських колах. Зрештою, наука (а особливо соціальна) завжди ангажована, хай навіть і клерикально. Річ у іншому: такі враження — це клініка, клініка надзвичайно покрученого стану радикальної свідомості значної частини сучукраїнського студентства. Так, ці студенти залишаються бунтівниками і радикалами у своєму ставлення… Але ставленні до чого? Замість того, щоб відстоювати власні студентські права, соціальні стандарти, пільги та, зрештою, проявляти солідарність до інших (таких, як і вони) незахищених верств населення, вони, навпаки, схиляються до улещувань і підтакувань (читай: розумних компромісів) адміністрації, всяких ідеалів «успішності» та просто бонусних подачок (читай: старт-апів для активних 1) згори. Тож у такому фрустрованому стані їм залишається проявляти радикалізм лише щодо одного — самотужки вигаданих Інших.
Одним із основних методів вигадування такого Іншого є sex (читай: стать/гендер), так чудово окреслений анонімним автором-студентом як «феміно-гомосексуально-абортна загроза». Тому не дивина, що такий поділ за sex виявляється типово сексистським (приправленим доброю порцією мачизму) — з правого боку опиняються гіпермаскулінні нетолерантні гетеросексуальні хлопці, з лівого — двоїсті фемінно-терплячі бі-/гетеросексуальні дівчата, а решта — ті, хто не вписується, — на маргінес. І саме хлопці яскраво виражають усю нормативність цього поділу, адже якщо дівчатам і дозволено співчутливе ставлення, скажімо, до геїв (їм навіть прощають їхні можливі лесбійські прояви!), то для хлопців терпимість до секс-меншин дорівнює символічному перетворенню на самі секс-меншини. Отож єдиним можливим шляхом залишається агресивний «радикалізм» до меншості (в тому числі жіночої) і ствердження за рахунок неї свого супер-роздутого-его. Цікаво, що таким sex-поділом обумовлюється негативне ставлення не лише до секс-меншин, але й до будь-яких меншин загалом (приміром, мігрантської чи політичної). Таким чином, вигадування sex-іншості виявляється базисом для формування різних «радикальних» одиниць ненависті.
Однак, зрештою, для формування цілісної структури ненависті однієї sex-негації недостатньо, мусять бути і позитивні ідеали, які б одночасно закріплювали потрібні морально-настановчі образи та повертали «радикалів» до канонів успішності й адміністративного «порозуміння». Для такої ролі чудово підходять типові глянцеві ідеали, які пропонують усілякі чоловічі журнали. Саме за допомогою них і здійснюється культивування всіх гіпермаскулінних цінностей, що черпають силу в гротескних моральних чеснотах та недосяжних естетичних принадах. Саме там розташована прикладна лабораторія побутової ненависті, заснована на еталонах гіпермаскулінної зверхності. А що в результаті? У результаті нав’язуються агресивні моделі «успішності» з відповідними засобами їх досягнення. Такий собі соціал-дарвінізм 2.0: перемагає найуспішніший, за успіх треба боротися, слабших (читай: підорів) душити одразу, із сильнішими варто домовлятися (читай: шукати компроміси).
Не відстають від своїх «радикальних» товаришів по навчанню і «терплячі» студентки. Звісно, з їхніх лав рідко коли почуєш якусь «радикальність» чи (не дай боже!) такого роду відгуки. Ні-ні, вони для цього занадто виховані (зовсім некритичні?). Проте саме за їхньої мовчазної згоди і відбувається все те ненависницьке шельмування меншин. Адже на таких «гуманітарних» факультетах як наш, де дівчата становлять переважну більшість, достатньо лише невеликого натяку, незадоволеного погляду, незатишної атмосфери, щоб меншість «радикальних» мачо перестала плодити свій ненависницький дискурс. Але ні! Їхня справа ховати голову в пісок/косметику/кухню/«стосунки»/песиків/котиків (необхідне підкреслити). Іноді (в особливо sex-«радикально» налаштованих аудиторіях) трапляється навіть так, що поодинокі критичні випади сміливих студенток просто грубо ставлять на місце. Як це було з моєю подругою, яка на завдання для семінару намалювала плакат «Жінко, кидай борщ!»… Що там одразу почалося! І ультраконсервативні зауваження, і гучні відсилання до традицій ісламу, і навіть нацистські привітання. Коротше, знай своє місце, жінко! Зауважте, все це за мовчазної згоди «терплячої» більшості студенток. Словом, жодної солідарності. Ні зі своїми товаришками, ні з іншими незахищеними. Така ультратолерантність, культивована як дзеркальна половинка до агресивного мачизму, просто поглинає своїх носійок, перетворюючи їх на ідеальний придаток для гіпермаскулінного его — і нічого більше.
Отже, маємо далеко не райдужну, можна навіть сказати, анти-веселкову картину. Такий sex-поділ не просто відвертає увагу студентів від реальних соціальних проблем, перетворюючи притаманний їм молодечий запал у радикальне ніщо (для агресивно-нетерпимих хлопців) або в нічого радикального (для ультратолерантних дівчат). Такий sex-поділ ще й безкомпромісно нав’язує нові моделі некритичного сприйняття суспільства, що в подальшому (коли ця молодь нарешті «подорослішає») і стануть визначальними, витіснивши хоч і покручені, але ще радикальні потенції молодечого минулого. Так на факультеті соціології готують спеціалістів. Але не спеціалістів у критичній соціології, чиїм призначенням було би адекватне критичне сприйняття соціальної реальності. А спеціалістів для суспільства споживання, відточених на безпроблемне сприйняття своїх ролей (професійних, гендерних, квазіполітичних) заради споживацького існування в несолідарному атомарному середовищі.
Безперечно, така картина на факультеті далеко не є тотальною. Радше це окремо взятий спосіб мислення, побудований на штучній дихотомії «радикальне»-«терпляче», що випливає із відомих соціально-політичних дискурсів, якими так захопилися в українському суспільстві. Крім того, часто це мислення розповсюджується не завдяки, а всупереч тому, що намагаються донести студентству (візьмемо, наприклад, ту саму дисципліну з гендерної теорії). Тому завжди знаходяться вдосталь студентів, здатних критично оцінити навколишнє і, врешті, перейняти інтелектуальну естафету у викладачів. Проте їх насправді не так і багато. Та й то, навряд чи хтось із них здатен піддати відкритій критиці «радикальний» мачизм (у цьому вони виявляються нічим не кращими від «терплячої» більшості студенток) чи, тим більше, прямо виступити у боротьбі за студентські (свої!) права. Їхня критика як і перейнята естафета принципово беззубі, вони обмежуються підкреслено відстроненими ліберальними пасажами, що мають дуже мало спільного із реальними оточуючими соціальними проблемами. Як сказали одні «інтєлєктуальні» студентки: «А ми академічні [що?!] феміністки».
Більше того, введений на факультеті культ кількісних методів, які розглядаються відірвано від соціальної проблематики їхнього застосування лише як капіталістичні (читай: маркетингові/ринкові) інструменти, також значно сприяє такому стану речей, оскільки конструює такий собі соціологічний гендер, що надає підставність описаному sex-поділу. Культивовані кількісні методи, які з одного боку вимагають абстрактного математичного мислення, а з іншого — пропонують перепустку в «успішний» професійний світ капіталізму, виявляються гендерно специфічними і за приналежністю до себе (фаховим володінням), фактично, поділяють студентський загал на дві моделі: маскулінну модель майбутніх «акул маркетингу», що складається з «тих, хто шарить», і фемінну модель «домогосподарок-гуманітаріїв», тобто тих студенток, які не розбираються в цих методах. Звісно, такі соціологічні гендерні моделі не ведуть неодмінно до гіпермаскулінних одиниць ненависті — все-таки дихотомія «радикальність-терпимість» sex-поділу підмінена тут позитивістською квазіоб’єктивністю. Проте ці моделі принципово їм сприяють, адже надають професійним маскулінним рисам очевидну інституційну перевагу перед фемінними (не кажучи вже про тих, хто не вписується в таку модель). От і виходить, що, впевнившись у такій своєрідній академічній підтримці, «радикальні» мачо не соромляться висловлювати своє презирство до критичних соціологічних дисциплін, мовляв, «я тут розшарюся в SPSS 2 і буду стригти бабло, а на ваші збочення я клав». Ось так і з’являються такі відгуки — маркетингу в принципі не потрібна соціальна критика, хай навіть її беззуба ліберальна форма.
Що з цим робити? Резонне питання, особливо зважаючи, що подібні одкровення з’являються не лише на факультеті соціології КНУ. Так, нещодавно в університеті Каразіна особливо «радикальні» студенти взагалі дійшли до того, що донесли на викладачів, які проводили гендерну дисципліну, в РПЦ, де, в свою чергу, подали до суду на «збоченців». Крім того, якби ж то йшлося лише про юнацькі вигадки… Але ж за вигаданими sex-поділом Іншими ховаються цілком реальні люди! І це лише поки що доходить лише до словесного шельмування і пасивного зубоскалення, а що буде, як ці горе-радикали розпустяться? Що ж, доведеться згадати «славні» чорносотенські традиції університету Шевченка — факельні ходи, погроми меншин, агресивне ставлення до «інших» студентів. Словом, перспектива жахлива. Крім того, умови соціально-політичного дискурсу неабияк їй сприяють. Тому треба докласти всіх зусиль, щоб цього не трапилося. Зокрема:
1. Відмовитися від згубної ультратолерантності (як «мовчазній більшості», так і студентам-«інтєлєктуалам»). Агресивний мачизм не можна ігнорувати. За нетерпимість горе-радикалів нам усім треба відповідати нетерпимістю до них та ізолювати їх. Інакше ніяк.
2. Безкомпромісно критикувати позитивістську навчальну програму, яка замість того, щоб плекати критичну соціальну науку, зорієнтовує студентів на професійні ролі одурювачів суспільства. А це лише легітимує спраглу до такої «успішності» гіпермаскулінність sex-поділу.
3. Врешті, зосереджувати свою увагу на соціальній боротьбі за права. Тільки вона може стати дієвою альтернативою тому корпусу «радикалізму», який активно просувають зараз.
Зрештою, тільки наше небайдуже та активне ставлення до тих ірраціональних sex-покручень студентської свідомості, що розгортаються у деяких вишах, може змінити ситуацію на користь раціональності. Тільки воно може скерувати її в конструктивне русло всупереч усім зовнішнім несприятливим обставинам та, врешті-решт, розсіяти гендерне мракобісся. Університет багато разів виступав джерелом просвітництва і генератором соціальних змін, чому б до цього не вдатися і в теперішні темні часи.
