Сьогодні в церкві Різдва Христового на Поштовій площі відправлялася урочиста служба за упокій душі Шевченка. Подія, як не дивно, прикувала до себе аж надто багато уваги з боку журналістів. Громадяни та громадянки розсипаються на камеру фразами про «велич українського Генія», «духовного гетьмана України», «провидця української нації» та «найвеличнішого Божого раба». Можливо, у когось такі епітети викличуть справедливий сміх. Я би теж посміявся, аби не було так сумно.
Взагалі, влаштовувати панахиду по Тарасу Григоровичу — справа невдячна. А особливо, коли «святу панахиду» перетворюють на ідеологічну акцію, і нічого більше. І я зараз поясню чому.
Який образ Шевченка постає перед пересічним громадянином, ви вже зрозуміли з попереднього абзацу. А тепер давайте, у найкращих традиціях антиконформізму, відмовимося дивитися на голограму під одним кутом, так, як нас змушує робити мода і мейнстрім, і подивимося на Тараса Григоровича зліва. І повірте, те, що ми побачимо, буде набагато цікавішим за те, що нам підносять на піалочці вже енну кількість років.
Шевченко — проти самодержав’я. Думаю, що з цією тезою ніхто не сперечатиметься.
Шевченко — проти кріпацтва. Напевне, так само не буде заперечень.
Далі — несподіваніше.
Шевченко — агностик? Чи теїст? А можливо, взагалі атеїст? Щодо релігійних поглядів Тараса Григоровича досі тривають палкі дискусії. На цю тему видають спеціалізовані статті та наукові праці. Я ж, як простий поціновувач мистецтва, який свого часу прочитав не лише «Кобзаря» і прозові твори, але й щоденник Шевченка, маю змогу припускати, що його погляди на тему релігії були близькими до агностичних. Принаймі, він точно не був канонічним християнином. І це відчувається в кожному вірші, в кожному записі його щоденника. Не вірите — почитайте. Хоча б той же «Кобзар». Але все-таки краще — «Щоденник». Там зміст думок не стиснутий вимушеними поетичними формами. І підкажіть мені, як мали реагувати наші студенти, коли кожну лекцію з шевченкознавства (факультативний курс цього навчального року в Київському університеті) пані лектор патетично закінчувала словами: «Є бог, є Шевченко, і є Українська держава!»
Шевченко — антитрадиціоналіст. Хоч деякі «науковці» вбачають у поемі «Катерина» головний мотив — зґгвалтування України Росією, мені бачиться абсолютно інше. Здається, це найкраща і найзворушливіша картина того, як безглузді суспільні норми, традиції, засновані на релігійних пересудах та моральних забобонах, калічать долі людей. Традиції — це не так «красиво й естетично», як стверджують консерватори. Це скоріше жорстоко. Це можливість виплеснути всю злість і жовч пригнобленого на «білу ворону» і ще більш знедоленого. Це найкраща зброя проти свободи й суверенітету особистості. Чому діти мають віддавати своє життя за помилки батьків? Ну, мабуть тому, що «так у Біблії написано», або «так люди кажуть».
Шевченко — апологет класової боротьби. Просто він не використовував у своїх творах звичної нам сьогодні марксистської або загальнолівої риторики.
Шевченко — націоналіст? Сумніваюся. Бо насамперед Шевченко — гуманіст. А це речі несумісні. Сьогодні націоналісти полюбляють урочисто цитувати «і вражою злою кров’ю волю окропіте!» Мабуть, вони щоразу фантазують про те, як проливається кров їхніх надуманих ворогів: національних, релігійних, сексуальних меншин, атеїстів, інтернаціоналістів, космополітів, ліваків, феміністок, пацифістів, гуманістів та інших психічно здорових людей. А Тарас Григорович щоразу змушений перевертатися в труні. Не забувайте, хто на той час підтримував національно-визвольні рухи і право народів на самовизначення? Правильно — ліві: есери, народники, анархісти, більшовики і меншовики, кадети. І якщо монархісти-охранителі вважали всіх, крім росіян, неповноцінними націями, то ліва думка пропонувала дружбу та рівність народів, поважаючи кожну культуру. Рівність і різноманітність.
Серед друзів Тараса Шевченка були етнічні росіяни, німці та поляки. Тому Шевченкові бажання визволення українського народу цілком гармонійно вписуються в ідею всезагальної свободи, рівності, солідарності та братерства.
Автор шкільного підручнику з української літератури скаржиться, що в радянську епоху ідеї Шевченка трактували занадто однобоко: його зображували лише як борця проти кріпацтва та прихильника дружби народів. Але чи не здається вам, що зараз його постать теж дедалі частіше розглядаєтья «неповно»? Тільки вже з іншого боку. Бо для нової іделогії потрібен новий ідол. До речі, як би я не критикував християнство, із заповіддю «не сотвори собі кумира» погоджуюся на всі сто.
Мені приємно сприймати Шевченка як гуманіста, людину з критичним і широким світоглядом і досить прогресивними поглядами. Але це лише моя думка. Висновки робіть самі. Бажаю всім критичного сприйняття та роширення світогляду.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЗБЕРІГАЙТЕ СПОКІЙ І ВИКИДАЙТЕ КВІТИ ТА ЦУКЕРКИ (Роман Лексіков)
РЕВОЛЮЦІЙНА ПРИТЧА ПРО РІВНІСТЬ ЛЮДЕЙ (Роман Роздольський)