Уривок із рукопису повісті
Коли мені було чотирнадцять років, я почав мазати стіни різною гидотою. Загалом старші помірковані люди вважають це вандалізмом, хуліганством, і, певне, вносять це до списку смертних гріхів. Але подерті фасади в очікуванні ремонту ЖРЕПу — хоча б косметичного — мовчки капітулюють перед графіті. Перш ніж випробувати своє мистецтво, я кульковою ручкою, у кращому випадку — маркером, писав у блокноті різними шрифтами назви рок-гуртів типу Cannibal Corpse чи Slayer. У цій країні графіті-рух досить розмитий, у ньому немає якоїсь одної тенденції. Поруч із роботами серйозних людей, які цим серйозно займаються і навіть інколи спромагаються заробити на цьому грошей, на стінах можна побачити малюнки й написи із низькою технікою виконання, іншими словами — незрозумілу фігню. Школярі не мають фінансової спроможності придбати якісні матеріали, натомість купують у продовольчих крамницях гуталін і залишають на стінах шкіл, громадських вбиралень, лікарень, на кришках смітників, на гаражах зрозумілі тільки їм написи.
Була ціла субкультура, яка породила музичні вподобання, стиль одягу та інші атрибути. Райтери — так ми себе називали, коли знайшли в Інтернеті словник сленґу і кілька порад щодо цієї нелегкої справи, як-от що найбільший подвиг — залишити слід свого перебування на міліцейській дільниці. Ми носили банани — такі гаманці, як у кондукторів, — аби ховати туди балон. Є навіть легенда, що один хлопець зміг запхати туди два зошити на 60 сторінок і піти так до школи.
Починали зі стікерів. Це типу наліпки, які, в ідеї, мали нести якийсь меседж. Я зробив дома двадцять стікерів із написом «Сapitalism kills» і розклеїв їх по маршрутках, тролейбусах, поштових скриньках. На цьому мій скромний запас стікерів вичерпався. Багато моїх друзів робили стікери на комп’ютерах, а потім масштабним тиражем накривали все місто. Здається, вони пропагували ідеї проти свавілля силових структур, проти расизму чи ще щось таке. Тоді було модно бути соціально активним, але ще модніший був протест. Утім, він завжди модний серед підлітків. Що може бути крутіше, ніж полити брудом владу і в кінці додати: «Така моя позиція». Поза, я би сказав.
Отже, мені чотирнадцять, і я дістаю балончик з фарбою з рюкзака, де вкупі з зошитами і приладдям для креслення лежить погризене яблуко. Руки трохи тремтять від хвилювання. Надворі вже темно — лише далекий залишок заходу сонця та світло від автомобілів освітлює провулок, у якому ми зачаїлися.
Ми — це я, Петро і Шапка. Шапку насправді звати Данило, а Шапкою його звуть, бо підстрижений був постійно під шапку. Батьки не сильно парилися щодо волосяного покрову своєї дитини, і та через це отримала таке прізвисько. Шапка був цікавий чувак, хоча до сьомого класу ми з ним не спілкувалися. Наше знайомство майже почалося з бійки. Річ у тому, що Шапка — ненормально великий для свого віку. Я би сказав, просто аномально великий. Не всі з нашого класу наважувалися зухвало говорити з ним. Точніше, ніхто не наважувався. Одного разу в роздягальні перед фізкультурою я випадково жбурнув пакет із його спортивної формою. Звичайно, хлопці заради сміху здали мене Шапці, очікуючи перегляду мого побиття прямо у роздягальні. Проте я пояснив Шапці, що то все випадково і ненавмисно. Тоді я думав, що він дуже тупий, бо великий, — але, як виявилося, зовнішність оманлива. Після того ми перекидалися кількома репліками на перервах, а потім непомітно для себе стали товаришами.
Шапка дістає трафарети з рюкзаку, йому теж страшно, але він не виказує цього, зберігає на обличчі незворушний вираз.
У нього є кілька трафаретів, які він власноруч робить. Із нас трьох він робить це найвправніше, майже по-заводському. Вдома він обирає якесь зображення з простими контурами чи напис і викреслює його на картонці, яку потім обмотує скотчем. Коли картонка повністю обмотана, він лезом для гоління вирізає контури. Все просто, як двері, хоча вимагає терпіння та не кривих рук.
Шапка бере необхідний трафарет і прикладає його до стіни, решту відклавши в поліетиленовий пакет. Починає наносити фарбу швидкими ритмічними рухами. Трохи чекає, витримуючи інтригу, і кладе трафарет до інших. Ми захоплено дивимось на стіну. Цей трафарет Шапка сьогодні використав уперше. Казав, що вчора весь вечір вирізав. На стіні рівними контурами, ще свіжою фарбою виблискує напис «ШАПКА».
Я досі тримаю балон в долонях, так нічого не намалювавши. Дивлячись на творіння Шапки, я беру один зі старих Шапчиних трафаретів і теж починаю малювати на стіні. Чути запах фарби, на диво приємний хеморецепторам. Коли я вже повністю переніс зображення на стіну, ззаду почулася якась метушня. Я повернувся і побачив, як Шапка нашвидкуруч скидає свої статки в пакет, а Петро вдає, що просто стоїть і оцінює якість наших робіт. Усюди атмосфера такого кіпішу, що я сам починаю панікувати й кидаю трафарет кудись у бік дерева, яке гілками чіпляє стіну. В очі світить ліхтарик, потім другий. Дві постаті, у яких на плечах виблискує щось металеве, швидкою ходою прямують до нас. Вони підходять настільки близько, що можна розрізнити їхні обличчя. Це два міліціонери. Я вже тоді вмів ідентифікувати їхні звання, мене навчив дідусь на цих літніх канікулах, коли ми їхали до них у Рівне. Це були два сержанти. Не представляючись, не витягуючи посвідчень (тоді я не був в курсі необхідності цих процедур для правоохоронних органів, на чому вони й зіграли) підходять до нас і починають сумлінно, імітуючи важливість усього цього процесу, виконувати свою роботу.
— От ви й попалися, хлопці, — каже один з них. Той, що тонкий, бо інший — товстий. Хоча віку вони одного, зовсім молоді. Учорашні школярі, я би сказав. — Маєте при собі документи, що засвідчують особу?
— Хіба що учнівський, — каже Петро. Тут я згадую, що його батько — міліціонер. На душі стає трохи легше, але все одно ситуація хвилююча. Доки десь творяться справжні злочини з убивствами й наркотиками, міліціянти допитують трьох неповнолітніх.
— Значить, хлопці, зараз проїдемо до відділку, там покажете свої учнівські і все решта. Звідти й батькам подзвоните. Розкажете, як стіни брудните.
— Це не ми бруднили, ми прийшли, і це вже було, — намагається відмазатися Шапка, але все марно.
Товстий підходить до стіни і проводить пальцем по свіжій фарбі. На його пухкому вказівному пальці залишається чорна пляма. Повертаючись, до свого товариша, Товстий ще й перечепився через рюкзак Шапки, і звідти вилетіли трафарети. Тонкий, посміхаючись чи то з незграбності свого колеги, чи то з того, що він довів нашу причетність, дістає з папки якісь папери і наказує нам назвати свої прізвища. Такий хід подій заводить нас у глухий кут, бо прізвищ ми казати не збираємося, але відчуваємо, що доведеться.
— Що, партизани, хочете у відділку фамілії свої називати? — питає Тонкий і додає, що зараз викличе патрульну машину, і нас негайно відвезуть у відділок.
— Ну, я Чупренко Петро Миколайович, — каже Петро, сам здивований своєю сміливістю. Ми здивовані ще більше. Але наше спільне здивування ніщо у порівнянні зі здивуванням Товстого і Тонкого.
— Як-як? — перепитує Тонкий, аби переконатися. У його голосі чути надію на те, що він недочув.
— Чупренко я. Що не так? — Петра насторожує така реакція правоохоронних органів. Ми з Шапкою переглядаємось і розуміємо: вони знають його батька.
— Петре, а твій батько ким працює? — приємним голосом Феміди питає Тонкий. Він сподівається почути у відповідь якусь поширену професію, на кшталт: торгує на ринку, працює на заводі чи водієм. Але ні.
— Майор міліції! — голосно каже Петро. Найстрашніші здогадки Товстого і Тонкого підтвердилися. Вони втратили свою жертву. Це немов наловити риби, а потім відпустити її. Обличчя міліціянтів враз спохмурніли. Той, що витягав папери, кладе їх назад до теки.
— Ще раз піймаємо — заберемо точно, а зараз ідіть геть звідси. На цей раз прощаємо. І то лише з поваги до твого тата, Петре.
Вони виходять на дорогу і йдуть у бік парку, навіть не озираючись, чи пішли ми вже, чи ще ні.
— Ну то що, малюємо далі? — жартома питає Чупренко-молодший, який сьогодні не те що балончик — ручку в школі до рук не брав.
Ми морозимося, кажемо, що ні, що й так добре, що все обійшлося. Питаємо Петра, чого ж вони так перелякалися його тата, на що він каже, що не знає, може, підлеглі абощо, і що його хвилює, щоб вони не передали нічого татові. Збираємо всі речі, які вивалилися з рюкзака Шапки через незграбність правоохоронця.
— Трафарет погнули, — з гіркотою в голосі каже Шапка і застібає рюкзак.
— Зробиш ще один, для тебе ж не проблема.
— То так, — каже він, — але все одно шкода.
Виходимо на тротуар, переходимо дорогу і йдемо у бік школи. Звідти нам усім недалеко по домівках. Поки йдемо, обмінюємося емоціями щодо нинішнього випадку. Всі розказують, що насправді їм не було страшно, то просто так виглядало. Шапка каже, що то взагалі незаконно до нас підходити, і що він може на них подати до суду, щоб вони відшкодували йому моральний збиток за зіпсоване майно (себто трафарет). Фантазуємо на тему альтернативних кінцівок цієї історії. Що було би, якби нас забрали, якби нас побили, там, якби ми сказали чужі фамілії. До кожної репліки Шапка додає «Не мають права».
— Я би сказав прізвище Борі, — кажу я, і ми всі разом регочемо.
— Слухайте, що згадав, — раптом каже Шапка схвильованим голосом. — Значить ці всі жарти з міліцією дуже небезпечні насправді. Ви ж ото смієтесь, але, насправді, подумайте: вони роблять, що заманеться. Ви думаєте, їх цікавить, чи обмальовані стіни? Сумніваюся. Насправді прикол у тому, що вони хочуть нарубати бабло. Для цього вони там і працюють. Моєму сусідові раз підкинули пакет трави на вулиці і одразу ж повезли у відділок. Його там били і вимагали свідчень, про які він і гадки не мав, бо наркотики бачив хіба що по телевізору. Хоча вони це й самі знали, але били його, поки не підпише. На третій день, весь змучений, але без жодного синця — бо вони знають, як бити — він підписав усе, що вони йому дали.
— Гей-гей, — обурюється Петро. — Не забувай, що якби мій батько не був міліціонером, нас би таки забрали.
— Ну я ж не кажу конкретно про твого батька, Петре. Є серед них і порядні люди, які дійсно пішли працювати на благо суспільства, але щось їх меншає там останнім часом. Ти пробачай якщо що, але сам спитай у тата. Так от. Потім, аби не саджати його до в’язниці, вони натякнули йому на великий хабар. Його батьки продали машину, аби відкупити його. Ви уявляєте скільки коштує авто? І ці гроші просто з куща опинилися бозна у кого. Шарите, пацани?
У відповіді він отримує тишу, тоді продовжує:
— А ще я чув, що одного мужика так побили, аби він давав свідчення, що він аж помер. І за це нікому нічого не було. От просто мужик зник серед білого дня, викликали у відділок щось спитати. А тепер рідні навіть могилу знайти не можуть. Шарите?
— Та не лякай ти нас, — каже Петро. — Хочеш сказати, що нас заб’ють до смерті заради свідчень про те, що ти написав своє прізвисько на старій стіні, на яку, певне, вже років двадцять ніхто, крім нас, не дивився.
— Хтозна. Хтозна, — каже загадково Шапка, і це дратує Петра.
Ми доходимо до перехрестя і прощаємося. Я йду прохідними двориками і розумію, що більше боюся зустріти тут міліцію, ніж нічне дворове бидло. Щось у словах Шапки є. Просто так відверто говорити про це при Петрі було незручно. Дійсно, посада його тата врятувала нас від неприємностей. Але хтозна. Хтозна.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЩЕ ОДНА ЦЕГЛИНА У СТІНІ (розділ 1) (Андрій Тужиков)
ЗА МАРКСА. СОЧИНЕНИЕ НА ТЕМУ КИНОКАРТИНЫ (Илья Власюк)
ЗАЗИРНУТИ У МАЙБУТНЄ (Тарас Саламанюк)
НЕ ЖАДАН. НЕ ФОНТАН (Денис Пілаш)