Схоже, що соціалістичний фемінізм в Україні займає маргінальне й малопомітне становище. Це можна пояснити як поширеною недовірою до будь-чого «соціалістичного» та низькою легітимністю лівої соціальної критики, так і непевними позиціями власне фемінізму, який часто сприймається негативно навіть у найбільш м’якій ліберальній формі. Феміністична критика, якій все ж вдається проникнути до широкого медіа-простору, переважно тяжіє до тематики культурної репрезентації, приділяючи менше уваги аналізу соціально-економічного становища жінок, питанням праці тощо. Разом з тим, в українському суспільстві протягом останніх десятиліть відбувалася широка трансформація як ринку праці, так і соціального сектору, призначеного для полегшення тягаря репродуктивної праці. Ці зміни, що супроводжувалися значним зростанням соціальної нерівності та фемінізацією бідності, заново підтверджують актуальність лівої феміністичної критики, уважної до економічного підґрунтя гендерної нерівності та здатної зважати на гетерогенність самої групи «жінки» й апелювати до проблем широкої аудиторії.
Одним із прикладів такої критики є книга «Проект соціалістичного фемінізму» (The Socialist Feminist Project). Ця збірка за редакцією Ненсі Холмстром містить статті публіцисток, активісток, письменниць, а також дослідниць та дослідників, що працюють у рамках різних академічних дисциплін. Як вказано у передмові, книга має амбіційну мету — показати живучість та актуальність соціалістичного фемінізму як академічного та політичного емансипативного проекту. Попри те, що пік розвитку соціалістичного фемінізму припадав на 1970-80-ті роки, а згодом цей рух дещо ослаб через сукупність різних факторів (усвідомлення нових форм гноблення, які неможливо звести до дуальної системи «капіталізм-патріархат», домінування постмодернізму в академічному середовищі, вікові трансформації активістської спільноти та загальний крен праворуч у глобальній політиці), великий обсяг сучасних досліджень, що вписуються в цю інтелектуальну традицію, свідчить про актуальність та затребуваність такого виду аналізу в наш час.
Книга складається із шести основних розділів, кожен з яких містить статті, об’єднані певною темою. Це, зокрема, сексуальність та репродукція; сім’я; оплачувана праця; економіка та соціальне забезпечення; політика та соціальні зміни; природа, суспільство та знання. На додаток, на початку книги вміщені короткі цитати інтелектуальних матерів та батьків напряму — від утопічних соціалістів до Емми Голдман та Александри Коллонтай.
Редакторка дає доволі широке визначення соціалістичного фемінізму, включаючи до цього напрямку кожну, хто «намагається зрозуміти жіноче пригноблення в систематичний та зв’язний спосіб, що включає в себе клас і стать, а також інші аспекти ідентичності, як-то расу/етнічність чи сексуальну орієнтацію, і має на меті використати цей аналіз для звільнення жінок». Плюсом такого підходу є, безперечно, розмах представлених у книзі тем та підходів — від аналізу марксистського розуміння «жіночої природи» до дослідження зв’язку між демократизацією та зростанням гендерних дисбалансів, проходячи через художній опис особистого досвіду поєднання різних видів пригноблення та політичний маніфест прав секс-працівниць. Разом з тим, цей розмах ставить питання спільного та відмінного між вміщеними працями, а також доречності об’єднання їх в один напрямок. З одного боку, існують палкі теоретичні дебати, зокрема між марксистським та матеріалістичним/соціалістичним фемінізмом, у яких постулюється їхня суттєва відмінність та навіть непоєднуваність 1. З іншого боку, порівнюючи з іншими напрямками фемінізму — ліберальним та радикальним, — можна все-таки виділити ядро того підходу, що в цій книзі об’єднано під назвою «соціалістичний фемінізм». Зокрема, порівняно з іншими фемінізмами соціалістичний фемінізм більш чутливий до питань класу — може йтися як про просте ствердження існування класової нерівності та уваги до становища і практик жінок робітничого класу, так і про більш послідовний класовий підхід, що включає визначення класу як первинної форми пригноблення та найбільш цінного аналітичного концепту. Якщо частина авторок називає свій підхід матеріалістичним фемінізмом — таким, що першочергово розглядає матеріальні умови, в яких формуються гендерні ієрархії, — то інша частина не відмовляється від пояснювальної сили ідеології та культурних факторів. Наприклад, тоді як Чандра Талпейд Моханті у своїй статті розглядає, як ідеологія «жіночності» та «жіночої праці» передує та сприяє експлуатації жінок Третього світу, що поступово включаються в систему глобального капіталізму, Леслі Салзінгер в етнографічному дослідженні мексиканської макіладори стверджує, що гендерні ідентичності продукуються саме на виробництві як результат стратегій управлінського контролю праці.
Соціалістичний фемінізм також ставить під питання наявність широких «жіночих» інтересів, спільних для жінок різної класової чи етнічної належності, або ж говорить про можливість конфлікту між цими інтересами та, наприклад, класовими інтересами. Це питання «жіночих інтересів» на прикладі сандіністських реформ розглядає у своїй статті Максін Моліно. Що ж до пропонованих політичних заходів, об’єднані у книзі праці наполягають на виході за рамки як вимог формальної рівності в правах, так і дій, спрямованих на зміну свідомості та зміну дискурсу, задля проведення глибших за змістом соціальних програм чи структурних змін — серед яких і повний демонтаж капіталізму в довгостроковій перспективі. Приклад такої політичної стратегії можна знати в статті Розалін Печескі, яка аналізує віднесення репродуктивного та сексуального здоров’я до фундаментальних людських прав і вказує, що боротьба за дотримання цих прав неможлива без ширшої боротьби за соціальну справедливість та без програм економічного перерозподілу.
Загалом, досить важко відділити недоліки книги від її сильних сторін. Заявлений проект претендує на повноту представлення досить широкого інтелектуально-політичного напрямку і тому містить роботи, що відрізняються як теоретичними підходами (марксистський фемінізм vs. матеріалістичний фемінізм vs. мультикультурний фемінізм), так і дисциплінарною належністю (є й неакадемічні роботи). У результаті спроба оцінки за браком спільного критерію оцінювання — справа нелегка. Але якщо відійти від давніх дискусій про відмінність та поєднуваність різних типів теоретизування чи від критики окремих статей (деякі уривки з більших робіт надто короткі, відчувається їхня неповнота та вирваність з контексту), то слід відзначити беззаперечну важливість такої збірки, особливо з погляду її політичних наслідків. Книгу видано в 2002 році, і за десять років, які минули з того часу, значна частка описаних у книзі тенденцій лише посилилися. Багато заходів структурного пристосування (structural adjustment policies), впроваджуваних у тому числі як спосіб подолати економічну кризу 2008 року, були спрямовані передусім на соціальні сфери — медицину, освіту, соціальну роботу тощо. Окрім того, що це одні з найбільш фемінізованих галузей, вони надають послуги, особливо важливі саме для жінок через їхнє поточне становище в системі статевого поділу праці 2. Виняткової уваги до культури чи ідентичності недостатньо, щоб адекватно вирішити проблему посткризового зростання як гендерної нерівності на ринку праці, так і економічної нерівності загалом. Тому тип соціальної критики, що його прикладом є «Проект соціалістичного фемінізму», вигідно вирізняється як на фоні звичного ліберального фемінізму, так і на фоні фемінізму пост-структуралістського типу здатністю запропонувати альтернативну політичну стратегію емансипації жінок, не уникаючи розгляду грубих економічних реалій та апелюючи до нагальних потреб ширшого числа людей.
