Для більшості українських ЗМІ сьогоднішні президентські вибори стали символом завершення чергового циклу в політичному і, можливо, історичному житті країни. Підбиття підсумків за «період після Помаранчевої революції» та соціологічні опитування промовисто свідчать не тільки про справжні проводи нинішньої української влади, але й про очікування її відходу з політичної та суспільної сцени. Золотий фонд надбань Помаранчевої революції найчастіше включає «свободу слова», «демократію», «повалення режиму Кучми», але що стоїть за цими поняттями сьогодні, чи не набули вони порожнього значення та паразитарної форми – їхня суспільна оцінка та аналіз найбільш резонансних подій, що привели до формування цієї оцінки, можуть пролити світло на справжні підсумки так званої «епохи Ющенка».
У 2009 році українське суспільство особливо гостро відчуло присутність цензури в культурному просторі.
Практично всі резонансні цензурні заборони пов’язані з діяльністю української Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Закон «Про захист суспільної моралі»[1], на підставі якого існує комісія, був підписаний ще президентом Кучмою, в 2003 році, проте в публічному просторі комісія активізувалася значно пізніше. Закон був прийнятий, незважаючи на рекомендації українських та іноземних експертів, а також попри відсутність підтримки профільного парламентського Комітету з питань свободи слова[2]. Як закон, у якому вперше для пострадянських країн здійснено спробу визначити термін «порнографія» і регламентувати відносини у сфері моралі, він довгий час існував без будь-яких наслідків.
У листопаді 2004 року Кабінет Міністрів, очолюваний Віктором Януковичем, ухвалив положення «Про Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі» (також: НЕК, НацКомМор). Державне фінансування комісія отримала лише в 2006 році, у лютому 2007 НЕК ухвалила документ під назвою «Критерії віднесення друкованої, аудіовізуальної, електронної та іншої продукції, в тому числі реклами, а також переданих та отриманих по комунікаційних лініях повідомлень та матеріалів до розряду порнографічної або еротичної продукції»[3]. Бурхливу діяльність, яка здебільшого проявлялася у формах хаотичного цензурного свавілля, комісія розгорнула лише з кінця 2008 року. Уже в грудні 2008 року виникла протестна інтернет-спільнота[4], що систематично відстежувала ініціативи комісії і реакції української громадськості на них. Серед іншого цензурні заборони торкнулися сучасної української літератури, кіно та реклами. За весь період існування комісії критерії відокремлення «морального» від «аморального» мистецтва так і не прояснилися, і список заборон, який я наводжу нижче, сьогодні тяжіє до стабільного розширення.
Приблизно у той самий період, восени 2008 року, стали відомі результати соціологічних опитувань, згідно з якими різко впала довіра українців до інститутів влади, до масмедіа загалом, але найбільшою мірою – до телебачення та друкованих видань[5]. Як свідчить опитування Інституту імені Горшеніна за листопад 2008 року, тільки половина респондентів визнала існування в Україні свободи слова, а про необхідність цензури в ЗМІ заявили 59,1% респондентів.
Розчарування у «досягненнях Помаранчевої революції», втома від постійних струсів політикуму та бажання порядку і стабільності, сформоване на тлі суспільної роздробленості, – перетворилися у неприйняття тих інститутів влади, що раніше асоціювалися з можливими трансформаціями суспільства. Можна зрозуміти, що у рейтингах недовіри першість здобули саме засоби масової інформації. Парадоксальність результатів цих досліджень полягає в тому, що при гострому невдоволенні державною владою більша частка опитаних в 2008 році висловила бажання щодо посилення контролю держави у сфері медіа.
Таким чином, дав про себе знати нібито існуючий в Україні консервативний електорат. Можна сказати, що цензурна діяльність НЕК розвивалася й набирала обертів синхронно з підготовкою до українських президентських виборів і відповідала очікуванням цього електорату. Ось така політична прагматика комісії, яка за один рік активного існування увійшла до сфери культурного виробництва і почала визначати персональні стратегії інтелектуалів, літераторів, художників і кінематографістів.
З найкращими намірами, «боротьба за моральні цінності й духовність» розпочала свій еволюційний наступ на простір прав і свобод українських громадян. На сьогодні в аморальності може бути свавільно обвинувачений будь-який витвір мистецтва, під загрозою такого обвинувачення знаходяться й ті, хто насмілюється на радикальне критичне висловлювання по відношенню до влади. До того ж, толерантність влади, аж до негласного схвалення, стосовно агресивних проявів ксенофобії (нетерпимості, нелегітимного політичного насилля) наділяє носіїв цих ідей додатковими функціями: вони немовби представляють таку собі низову цензуру. Приєднуючись у своїй запопадливості до комісії з захисту суспільної моралі, ультраправі угруповання зі свого боку стають на варту ідеї духовності.
Жорсткість цензури, притаманна останньому року президентства Ющенка, була проінтерпретована в статті Ольги Брюховецької «Революція і секс: Справа Володарського як дзеркало української політики»[6]. Культуролог і співзасновниця Центру візуальної культури при НаУКМА пише, що цензуру в Україні підігріває і такий ідейний стимулятор, як безпосередня фінансова користь.
Фактично відбулось і надалі відбувається освоювання подеколи абсурдних «силових методів» впливу на культурний процес. Водночас множаться відповідні прояви непокори та невдоволення.
Непристойна пропозиція: докладніше
Що б не стверджувала офіційна риторика про досягнення української демократії, цензурний тиск в Україні за минулий рік став систематичним і відкритим.
2 лютого 2009 року Національна експертна комісія заборонила роман українського письменника Олеся Ульяненка «Жінка його мрії»[7], назвавши книжку «порнографічною продукцією», десятитисячний наклад було вилучено з продажу. 16 липня через сцени гомосексуального характеру був заборонений фільм Саші Барона Коена «Бруно». У вересні комісія не дозволила провести інформаційну кампанію «Не дай СНІДу шанс» із рекламним гаслом «Будь-який секс хороший, якщо захищений», тому, що «вона містить ознаки порушення етичних норм і може завдати шкоди моральному здоров’ю населення»[8]. Активність комісії в минулому році також була скерована на фільми «Пила-6», «Хостел-2», а за «посягання на національні цінності» переслідувалась через суд газета «Блік». Жертвою цього сумбурного метушіння стала, серед іншого, і симферопольська реклама комп’ютерної техніки «Найкращі ПіСі».
Особливої уваги вартий ініційований комісією «закон 404»[9], за який 22 жовтня проголосувало 404 депутата Верховної Ради. Йдеться про закон щодо «внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України (щодо протидії розповсюдженню дитячої порнографії)»[10]. Закон містить норми, що теоретично дозволяють здійснювати повний контроль над користувачами інтернету: з моменту ухвалення закону інтернет-провайдери вимушені зберігати інформацію про всі з’єднання кожного клієнта. Також пропонується зобов’язати провайдерів і самих користувачів Мережі звертатися в органи правопорядку в разі виявлення будь-якого незаконного контенту.
Усі ці події, ймовірно, пов’язує налагоджений механізм лінійного мислення. «Непристойна» сцена у фільмі й книжці, оголене тіло на порносайтах і поза ними, реклама «ПіСі» гнітять своєю очевидністю.
Подібне неприйняття може розкрити для нас «від протилежного» виправдовувальні практики української влади, за допомогою яких створюються її моральні засади – підґрунтя непопулярної чинної політики. За моралізаторською псевдо-подійністю і драмою, що розгортається навколо порнографічної картинки, розміщений паралельний світ корупції та експлуатації. Очевидний взаємозв’язок цього паралельного світу та, наприклад, упертих пошуків української духовності, що слугують для нього своєрідною моральною основою. Як у випадку з чиновником з «Мого життя» А.П. Чехова, який брав хабарі та вважав, що йому їх дають з поваги до його духовних і моральних якостей. Буденність і повсякденність нерівності прав і можливостей, масштаби хабарництва в Україні утворюють разом з турботою про суспільну мораль певну взаємодоповнюючу зв’язку. Наприклад, факт корупції, що проникає в українські ЗМІ швидко й без наслідків для викритих, справляє на споживача інформації аж ніяк не смішне враження. Зате інфантильні жарти-заборони (як у випадку ПіСі), які НЕК видає за діяльність із захисту суспільної моралі, викликають передчуття клоунади та сюрреальності всього політикуму.
Справа Володарського
У довгий, та аж ніяк не повний перелік дискусій, що розгорнулися навколо НацКомМору, вкладається також утримання в ІТТ Олександра Володарського, який організував у Києві мирну акцію протесту, присвячену діяльності комісії[11]. Олександр Володарський до акції був відомий як автор живого журналу, писав під іменем «shiitman», вчився на програміста у Німеччині й більшість часу проводив за межами України. В ході акції, яка відбулася 2 листопада перед будівлею Верховної ради, Володарський і його однодумниця, роздягнувшись догола, зімітували статевий акт, який, за планом організаторів акції, мав дзеркально відобразити непристойність діяльності комісії з моралі і, більше того, всієї української влади. Одразу після акції активіста заарештували, проти нього було порушено кримінальну справу згідно з ч. 2 ст. 296 КК («хуліганство, вчинене групою осіб»). Відповідно до цієї статті, Володарському загрожує покарання у вигляді позбавлення волі на строк від чотирьох до п’яти років. На думку українських правозахисників, які одразу відреагували на ці неправомірні дії, міліції слід було обмежитися притягненням Володарського до адміністративної відповідальності. Вінницька правозахисна група назвала запобіжні заходи та звинувачення у хуліганстві неадекватною та непропорційною реакцією влади на акцію протесту.
Статус переслідуваного привернув суспільну увагу до акції, правда, не створив довкола Володарського ореолу геройства. В українському активістському середовищі велася дискусія про те, чи можна вважати цю акцію «політичною» і «протестною», художня спільнота відмовлялася вбачати в ній «художній жест».
І все ж таки, чому саме акція Володарського викликала настільки гнівну реакцію? Чому він, єдиний з усіх ідейних супротивників комісії, був фактично репресований та провів півтора місяці в слідчому ізоляторі?
У своїй статті Ольга Брюховецька пише, що стратегія Володарського призвела до неочікуваного стирання критичної дистанції між акціоністом і референтною йому політичною реальністю. Володарський начебто повідомив аудиторії: дивіться, наскільки обмежене та недолуге у своїх проявах те буквальне мислення, яке видає себе за моральну політику та охорону духовності. Тиражовані комісією та урядом шаблонні образи, які мають сигналізувати аморальність чи стабільну духовність безальтернативно карикатурні, ніби їхньою метою є створення ідеальних умови для розведення забобон про гомосексуалів, голих, плюндрувальників національної ідеї тощо.
Процедура знущання
Незабаром після перших цензурних скандалів, що набули міжнародного розголосу, у ніч з 29 на 30 вересня, у Києві підпалили арт-центр Павла Гудімова – «Я Галерею». На стіні галереї невідомі залишили напис: «Ні содомії. ОУН». Відповідальність за погром ніхто на себе не взяв. Організаторів не було знайдено.
Підпал в галереї став кульмінацією цілої серії акцій, спрямованих проти презентації антології «120 сторінок Содому», виданої видавництвом «Критика». У книзі зібрані переклади сучасної світової лесбі-, гей- і бі-літератури[12].
Український письменник Сергій Жадан, коментуючи для польського інтернет-видання «Критика політична» ситуацію, що склалася навколо НЕК та арешту Олександра Володарського, пише, що у діяльності комісії розкривається певна глобальна закономірність – «фатальне сповзання вправо» українського суспільства[13]. Ця тенденція в деяких ЗМІ дістала назву «правий консенсус»[14], що передбачає союз праворадикальних ініціатив і держави в орієнтації на консервацію, стабільність, підтримання порядку і національну ідею.
Існує примарна впевненість українських політиків, медіа, і навіть письменників у тому, що так звані «ультраправі» мають в Україні політичне майбутнє. Після оприлюднення результатів президентських виборів, згідно з якими орієнтований на консервативний електорат президент Віктор Ющенко отримав 5,45% голосів, а фахівець з націоналістичного епатажу Олег Тягнибок – 1,43 %, можна бути певними, що в українському суспільстві відсутній масовий попит на насильницьке перевиховання ультраправого штибу.
За грізними «правими екстремістами» стоять здебільшого маргінальні групи, знедолені та обмежені верстви суспільства, що виражають свій соціальний протест у найбільш доступний для них спосіб. Руйнівники пам’ятників радянської доби використовують екстремістську риторику, але вона не апелює до відродження ідеалів своєрідно витлумаченої справедливості. Дедалі більше поглиблення соціальної нерівності інтерпретується в міфологемах етноцентризму та ксенофобії. Після Помаранчевої революції замість національної ідеї успішно і не без підтримки влади стверджувалася ідея націоналістична, настільки примітивна, що основи національної ідентичності часто редукувалися до етнічних ознак.
Ексцеси так званого «ультраправого екстремізму» відкривають максимально великіможливості для маніпуляції у контексті відсутніх масштабних етнокультурних і просвітницьких проектів. Недержавні ініціативи, в тому числі інтелектуальні, які намагаються протистояти нетерпимості, найчастіше носять локальний і нерезонансний характер. Державні часто мирно і в різних вимірах співіснують із ксенофобією, , , а часом – робляться для неї живильним ґрунтом.
В українському культурному середовищі інтенсивна дискусія про ксенофобію виникла лише після підпалу «Я Галереї», наче раніше цього явища не існувало.
Заради дітей
У рамках дискусій, викликаних підпалом «Я Галереї», відбулася спроба об’єднати правозахисні організації й культурну спільноту навколо проблем зростання ксенофобії та цензурної діяльності НЕК. 10 грудня 2009 року відбулась дискусія «Страх і ненависть в Україні», учасники якої поставили собі за мету створення міждисциплінарної правозахисної ініціативи. Однак результати цієї зустрічі поки не дали про себе знати.
15 січня цього року українські письменники Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Андрій Бондар, Лесь Подерев’янський і правозахисник Євген Захаров провели в Києві літературну акцію «АнтиНЕК: ні цензурі!», в рамках якої відбулися прес-конференція та літературні читання[15]. Під час прес-конференції загалу було представлено звернення «До всіх, для кого поняття «свобода слова», «свобода творчості» чи «свобода інформації» є визначальними та базовими цінностями», що містило заклик ігнорувати будь-які приписи комісії, оскільки «діяльність НЕК направлена на знищення цих свобод».
Серйозність цієї заяви контрастувала з появою на читаннях трікстерного персонажа з «другого» світу, члена ультраправої партії Свобода і одночасно експертної комісії з моралі, актора Богдана Бенюка. Мораліст заявив, що комісія існує «заради захисту дітей» розповів антисемітський анекдот і нецензурно вилаявся у бік присутньої на читаннях журналістки.
Його виступ, нищачи пафос правозахисників, якнайкраще охарактеризував ниву діяльності НЕК. Національна експертна комісія, як і окремі її представники, практикує гротеск і безглуздість, також – порно-акцентуйовану клоунаду, і творить вона це на очах у здивованої публіки, яка на фоні комісії виглядає не менш карикатурно, ніж сам клоун. Простакувато демонструючи українському суспільству свої упередження, комісія тим самим робить очевидними панвні в цьому суспільстві забобони. Вульгарні, грубі, анекдотичні рішення комісії зробили відкритим невимовлене раніше: ті явища, які культурна спільнота довгий час воліла не помічати – ксенофобія, антисемітизм, гомофобія, годі вже казати про туалетний гумор – увійшли до української дійсності й можуть визначати культурну політику всієї країни.
Від часів скасування радянської політичної цензури так і не були створені чіткі правові кодекси, що не дозволяють пропаганди расизму та інших популістських проявів нетерпимості. Чиновники культурного сектору отримали сьогодні можливість припиняти художні ініціативи, які різняться з їхніми індивідуальними вподобаннями та смаками. Механізм тотального цензурування зруйновано, однак експертна спільнота не здатна змусити середовище урядовців дослухатися до її прикладних оцінок. Також ця спільнота все ще не спроможна об’єднатися задля широкої дискусії з таких важливих для нинішньої України питань, як націоналізм і ксенофобія, свобода слова і етична норма в культурі.