З часів його виникнення на початку ХІХ століття соціалізм терзали дебати щодо стратегії (чого не скажеш про праві ідеології). Чи спасіння прийде, як мріяв Фур’є, від багатих благодійників, які фінансуватимуть нові комуністичні колонії, — чи може, як передбачав Прудон, через робітників, які засновуватимуть власні мутуалістичні підприємства, уникаючи політики як такої? Чи може, слід прийняти більш агресивну позу, за яку виступало в 1830-х протосиндикалістське крило британського чартистського руху? Представники цієї течії вже тоді усвідомлювали роль важелів, на які можуть натиснути робітники на робочому місці, і підтримували тактику «великого національного свята» (також відомого як загальний страйк). Чи може, найкращий шлях до соціалізму — той, що його захищав основний напрям руху чартистів? Представники цього напряму наголошували на важливості політичної дії: слід взяти контроль над державною владою, перед тим виборовши загальне виборче право.
Ці та інші течії чітко проявилися в Англії — тоді найбільш розвинутій капіталістичній країні — ще багато років тому, у тридцятих. І вони залишаються актуальними досі, бо залишається актуальною проблема, яку вони намагалися вирішити — а саме, проблема влади меншості. Кожна з цих тенденцій відповідає доступним для опозиції нішам у суспільстві, де панує капіталістичне виробництво та впливові еліти.
Здається очевидним, що винахідлива суміш стратегій, у якому поєднана сила робітничого класу, потенційне багатство кооперативів та інструменти масових партій — це золота середина політичних стратегій. Саме таку позицію ми захищаємо в цій статті. Однак щойно ми вдамося в деталі, очевидне одразу стане вкрай нечітким. Не дивно, що соціалісти не могли похвалитися тою ясністю, якою володіли праві: адже вони, на відміну від нас, зараз на коні і не надто потребують щось міняти, а ми тим часом лише шукаємо шляхів для досягнення наших цілей.
Виявляється, що стратегія поєднання різної зброї — профспілок, кооперативів і політичних партій — насправді ще з 1917 року не є головним напрямом серед лівих радикалів, принаймні в англомовних країнах. Наприклад, існують прихильники виключно недержавної стратегії і ті, хто підтримує політичні засоби, — але обидві ці течії заперечують, що кооперативи можуть відігравати значну роль до захоплення влади робітничим класом і що згуртовані революційні групи є ключем до успіху.
В цьому есе ми зосередимося на політичній арені та будемо виступати за стратегію могутньої масової політичної партії, націленої на здобуття політичної влади шляхом демократичних виборів, і лише побіжно торкнемося ролі профспілок та кооперативів.
Шлях демократії
Вибір на користь демократичного шляху найкраще аргументувати шляхом протиставлення альтернативним підходам — у нашому випадку альтернативу представлятиме інсурекціоністська стратегія, яку обирають анархісти та троцькісти і яка поширена серед революційних груп в англомовному світі.
Хоча основні стратегічні позиції з’явилися ще у 1830-х, вони стали постійними особливостями політичного ландшафту лише в часи Першого інтернаціоналу (1864—1873), коли розійшлися шляхи анархістів та марксистів — і обидві ці течії мали власне теоретичне обґрунтування розколу. Російські революції 1905 та 1917 років, в ході яких з’явилися робітничі ради, перемістили цю дискусію з протистояння між анархістами та марксистами в серце самого марксизму.
Давайте одразу розкриємо карти: політична стратегія, яку ми тут відстоюємо, передбачає спробу здобути державну владу в розвинених капіталістичних кранах законним способом — якщо хочете, вона передбачає демократичний шлях. На практиці це означає здобуття більшості голосів під час передвиборчих перегонів — за умови вільних та справедливих виборів.
Однак простого опису цього підходу, здається, недостатньо. Щоб оцінити його, слід порівняти цей підхід з альтернативними, яких загалом не бракує: від антиконсюмеризму до примітивізму («назад до природи»), до лобіювання через громадські організації, руху третьосвітистів чи протестів у стилі «Окупуй Волл-стріт» — і це лише кілька дрібніших прикладів. Для економії місця ми збираємося обмежити список альтернатив до основної стратегії, яку пропонують революційні соціалісти ще з 1917 року: знищення держави та її заміни на партисипативні робітничі ради — іншими словами, головної стратегії троцькістів та анархістів. Більше того, нам потрібен критерій вибору між альтернативами. Те, що дебати між ними тривають ще з часів Першого інтернаціоналу, свідчить, що обидва напрями мають певну слушність. Для прикладу, у своїй недавній статті у North Star Джеймс Бірлі (James Bierly) перелічив багато практичних переваг електоралізму, таких як можливість взаємодії зі звичайними людьми, які просто не ходять на демонстрації, де ви розповсюджуєте Socialist Worker. З іншого боку, антипарламентська лівиця підкреслює обмеженість здатності парламенту контролювати капітал, пов’язану з могутністю невиборної бюрократії.
Проблема з цими аргументами не в тому, що вони хибні. Якраз навпаки: проблема в тому, що вони слушні — іншими словами, і про-, й антипарламентські стратегії мають вагомі аргументи на користь своїх позицій. Тому складно обрати одну з цих двох стратегій.
Про- та антиелекторальні аргументи проходять повз одне одного не перетинаючись, як мимобіжні прямі, бо вони сформульовані в різних теоретичних площинах. Антиелекторальна позиція анархістів, для прикладу, існує не сама по собі, а необхідно випливає з їхнього неприйняття ієрархій та представництва. Схожим чином теза леніністів про те, що користь від електоралізму обмежується більш чи менш успішною пропагандою під час передвиборчих кампаній, виходить з їхнього погляду на державу як капіталістичне явище, яким робітничий клас не може скористатися для власного звільнення. Її краще знищити і (леніністи в цьому погоджуються з анархістами) замінити на більш підходящу для самоемансипації робітників форму. [Примітка: В цій статті замість щоразу писати «анархісти та леніністи» ми називатимемо їхню спільну позицію щодо повалення держави «інсурекціонізмом» або, дещо рідше, «революційним» шляхом.]
Тож питання в тому, чи слід соціалістам докладати зусиль для участі у виборах — і якщо так, то скільки зусиль. На це питання не можна дати відповідь, просто перелічивши позитивні аспекти участі у виборах, тому що така аргументація не торкається ні держави як капіталістичного за своєю суттю явища, ні питання про представництво, яке породжує репресивні ієрархії. Захисники революційного шляху — чи бодай найбільш вдумливі з них — уже знають про ці позитивні аспекти. Просто в їхньому світогляді всі ці фактори переважені контртенденціями. Список позитивних аспектів виборів служить для підтвердження віри вже навернених, але мало придатний для розширення кола сучасних центристів.
Неможливо вичерпно розглянути всі аспекти цього питання, навіть у такій досить розлогій статті як ця. Ми радше хочемо оприявнити теоретичні рамки, в які вписаний електоралізм. Саме цю стратегію в усій її повноті слід порівнювати з інсурекціоністським підходом в усій його повноті, а не електоралізм сам по собі (який, однак, є основною темою цієї статті). Для початку давайте звернемося до логіки, якою керується антипарламентська лівиця.
Революція та держава
Необхідність зруйнувати державу, що є основною стратегічною метою багатьох ліворадикальних груп, співзвучна мові соціалістичного руху ХІХ століття, нащадками якого і є сучасні інсурекціоністські групи. У період з 1789 до 1936 року в Європі було багато революцій, і це поняття міцно прижилося ДНК суспільних рухів.
Але термін «революція» може мати різні значення: наприклад, часом його вживають загалом для опису глибоких змін у структурі суспільства, таких як жіноча революція чи індустріальна революція, які тривали протягом десятків років.
Також поняття революції застосовують, коли новий клас приходить до влади — наприклад, запанування буржуазії у Франції після революції 1790-х років. Але передача влади іншому класу може траплятися різними способами: Велика Революція у Франції була раптовою та кривавою, але у багатьох країнах, таких як Швеція чи Данія, буржуазія прийшла до влади поступово та мирно. І варто пам’ятати, що в таких країнах як Швеція, де панували аристократи, буржуазія була відсторонена від участі в державній владі — і мали пройти десятиліття боротьби, перш ніж вона отримала ключі від уряду.
Існує також більш безпосередньо політичне, але не менш метафоричне використання цього терміна: наприклад, коли Меленшон, один із лідерів Лівого Фронту у Франції, закликає до громадянської революції, або коли Ціпрас із СІРІЗА схожим чином закликає до «мирної революції». У цих випадках вони хоч і прагнуть суттєво розширити демократію та зайнятися структурною реформою державного апарату, вони не закликають зруйнувати державу і замінити її на нові демократичні органи.
Саме це значення революції як розриву, як незаконного захоплення влади — не обов’язково шляхом державного перевороту, можна і за допомогою вуличних демонстрацій, які ми спостерігали у Східній Європі в 1989 році чи у Санкт-Петербурзі в 1917, і руйнування управлінського апарату — призводить до несприйняття соціалістичного електоралізму. Здобуття влади — не кажучи вже про здобуття влади демократичним шляхом — над явищем, яке ви прагнете знищити, з очевидних причин не належатиме до ваших пріоритетів.
Вибір між захопленням чи знищенням державної влади залежить від нашого розуміння держави. Для усталених анархістських чи леніністських традицій сучасна держава капіталістична, тому не може стати інструментом визволення в руках робітничого класу. Натомість її слід знищити і замінити на нові партисипативні органи. В основі підкреслення потреби знищити державу лежать міркування про те, що держава є основним гарантом капіталістичного панування, і капіталісти навряд чи люб’язно облишать контроль над своїми інвестиціями просто тому, що соціалістична партія отримає більшість. Путч у Чилі в 1973 році є найкращим прикладом того, до чого можуть вдатися праві за умов, коли контроль над їхньою власністю опиняється під питанням. Але й інших прикладів не бракує: Іспанія 1936 року є ще одним значним випадком. Насправді, важко зрозуміти і європейський фашизм, якщо не брати до уваги страх еліт перед демократичним захопленням влади з боку зростаючого соціалістичного робітничого руху. Більше того, для прихильників інсурекціоністського шляху демократія в розвинутих демократичних країнах — це обман: адже ресурси, доступні прокапіталістичним медіа та політикам, гарантують, що правиці завжди вистачатиме сил, щоб здобути достатню підтримку і перешкодити соціалістам реалізувати власну програму.
Таким чином, зруйнування держави стоїть на порядку денному першим пунктом: перш за все слід усунути державу — хрещеного батька капіталу, і тільки після цього робітничий клас може організуватися в робітничі ради та брати масову участь у суспільному житті, щоб завершити свій шлях до соціалізму. За відсутності свого захисника капітал стане вразливим до експропріації на користь мас, і таким чином революція може швидко взяти вектор на радикалізацію.
Як усі хороші теорії, ця підводить до кількох чітких наслідків для нинішньої політичної діяльності: організації, які ми прагнемо побудувати, змодельовані з інсурекціоністськими намірами. Допоки не настане революційна ситуація, в умовах якої державу можна розбити вщент, є межі того, чого можна досягнути на масовому рівні — адже саме процес революції втягує маси у суспільне життя 1. Коли революція все-таки вибухне, нові органи демократії — ради — будуть механізмом участі мас.
Наслідки для соціалістичного електоралізму висновуються за такою логікою: оскільки держава капіталістична, вона не є і не може бути механізмом соціалістичної трансформації; далі, оскільки держава не є механізмом соціалістичної трансформації, то участь у виборах з метою здобути владу — безглузда стратегія. І оскільки соціалісти-інсурекціоністи не зацікавлені в тому, щоб здобути державну владу через вибори, у них немає потреби й створювати політичні організації, спроможні цього досягти. Натомість вони прагнуть створювати політичні організації, які пасували б їхньому фундаментальному теоретичному уявленню про соціалістичні трансформації, — іншими словами, ради з масовою участю, яким революційна партія служить лише помічником.
Підтримка революційної партії у поєднанні з масовими зборами — це подвійно організаціоналістська позиція. На додачу до масових рад необхідна відверто революційна партія, яка взаємодіяла б із масами під час революційних процесів і служила би вмістилищем історичної місії у менш сприятливі часи. Але сама революційна партія грає зовсім іншу роль, ніж робітничі ради, і вона перебуває окремо від них та від передреволюційних масових організацій. Коли ми говоримо про її окремість, ми маємо на увазі, що вона інституційно вирізняється, а не те, що вони ніколи не намагалися на неї впливати. Хоч інсурекціоністська партія, звісно, хоче зростати, вона не прагне здобути підтримку більшості як організація, а натомість вбачає в появі рад шлях для мас на сцену історії.
Ми надали тут узагальнений опис того, що ми назвали б класичним уявленням про першочергову важливість інсурекції — тим самим, яке свого часу в дебатах на початку ХХ століття називали «стратегією повалення» і яке згодом запанувало серед ультралівих англосаксонського світу, перш за все завдяки процвітанню троцькістських партій, але по суті так само (хай і менш набридливо) і в класовій боротьбі анархістських груп.
Капіталістична держава
Якщо інсурекціоністська політична стратегія спирається на державу як на капіталістичну за своєю суттю силу, тоді вона має розвалитися, якщо держава не відповідає такій характеристиці. Історія державного захисту приватної власності на засоби виробництва призвела до тривалих дискусій серед марксистів про відносини між державою і капіталізмом. Позиції в цих дискусіях лежать у діапазоні від уявлення про державу як старий-добрий виконавчий комітет буржуазії до наголошення на її відносній автономії від капіталістичного класу.
Тобто марксисти на простішому краї цього діапазону розглядають державу як форму класового правління. Це не є окрема сутність, що вільно плаває над безладною реальністю класового конфлікту — радше це інструмент для пригноблення експлуатованих, тобто організаційний інструмент тих, хто контролює засоби виробництва. Це справді точна характеристика держави протягом більшої частини її історії, і вона залишається слушною у своїй суті й донині. В одній лише Ірландії безперервне й по-справжньому масове перетікання багатств від робітничого класу до капіталістів, пов’язане з втратами майна робітників у спекуляціях із власністю, є наочним прикладом балансу класової влади. Про потік багатства в іншому напрямку навіть не йдеться.
Але сучасне суспільство — складніше, ніж докапіталістичні суспільні формації. Експлуатовані вже не такі безсилі: вони заволоділи певним рівнем впливу на саму державу — цей рівень залежить від балансу класових сил у кожен конкретний момент. Сила робітничого класу в Європі ХХ століття відображена в його значних здобутках: робітники вибороли поступки в усіх сферах — від допомоги по догляду за дитиною до зниження пенсійного віку, від державних служб охорони здоров’я до звуження мілітаризму.
Інші сектори також мають доступ до впливу на західну державу. Тобто в ній домінують капіталісти, і коли дійде до прямого протистояння, держава захищатиме їхні інтереси, а не інтереси інших секторів. Ця тенденція, однак, свідчить не про те, що держава за своєю природою покликана забезпечувати капіталізм, а про те, що панування капіталістів у суспільстві проявляється в кожному політичному виборі тих, хто контролює державу. Ключовим важелем є капіталістичний контроль інвестиційного процесу, адже більшість держав залежать від дієвої економіки, яку створюють капіталісти і яка необхідна для забезпечення відносної вдоволеності населення та надходжень до бюджету шляхом оподаткування.
Здатність держави відтворювати себе залежить від капіталістичних інвестицій, але важливо, що вона не є капіталістичним формуванням за своєю суттю — це доводить існування некапіталістичних суверенних держав в історії. Держава як потужна структура з власною історією і певним ступенем свободи у видобутку ресурсів може спробувати узурпувати позиції капіталістів, замістивши його в інвестиційному процесі. Насправді саме за це ми, загалом кажучи, і виступаємо. Але нинішня конфігурація влади в державному апараті більш-менш точно відображає владу капіталу в суспільстві в цілому, і процес демократизації держави найкраще розглядати як паралельний до процесу демократизації володіння капіталом, а не як такий, що передує йому чи слідує за ним. Поки цей баланс сил не зміниться, мало причин очікувати, що держава зможе уникнути служіння потребам капіталістів.
Іншими словами, держава не працює на капіталістичний лад. Вона працює в капіталістичному контексті. Спосіб виробництва всім заправляє не тому, що будь-яка діяльність стає капіталістичною (або феодальною, або будь-якою іншою) — такий погляд на капіталізм наділяє його властивістю пройдисвіта Агента Сміта з фільму «Матриця» розширюватися й охоплювати собою все, від чого цей погляд втрачає всяку пояснювальну силу — а тому, що він чинить вирішальний вибірковий тиск на всі інші суспільні форми, в тому числі й на державу. Якщо будь-яка соціальна група бажає процвітати, вона мусить узгоджувати свою поведінку з панівним способом виробництва. Тому некапіталістичні групи на кшталт аматорських спортивних клубів часто шукають спонсорів в капіталістичних корпораціях, а науковці та дослідники залежать від фінансування цих самих корпорацій 2. Оскільки капіталізм залишається найсильнішим способом виробництва, ті держави, які залишаються ворожими до нього, будуть позбавлені інвестицій і потраплять у невигідне становище в конкуренції між державами, особливо якщо вони з запізненням починають індустріалізацію. Як правило, вони стають біднішими в порівнянні з їхніми капіталістичними сусідами, що призводить до невдоволення населення та розколів в елітах, а зрештою, ймовірно, й до повалення цих еліт внутрішніми чи зовнішніми ворогами.
Отже, держава — це не вічна істина, приречена заражати всіх, хто до неї торкається, — вона радше є ареною боротьби, яка відображає баланс сил у ширшому суспільстві. Вона є інструментом, використання якого залежить від того, хто ним розпоряджається і з якою метою. І як будь-які інші технології, вона розвивалася під певним зовнішнім тиском, тож у нашу епоху зберегла схожість із її початковою функцією (лупати населення по головах і викачувати з нього надлишковий продукт), але водночас набула нових функцій і суттєво змінилася під впливом цих функцій та тиску обставин, які зумовили їх виникнення.
Буржуазна демократія
Та навіть якщо спростувати засновок про державу як посутньо капіталістичне явище, залишається ще питання: чи форма держави у розвинених капіталістичних країнах так сильно суперечить соціалізму, що з неї буде мало користі для проектів соціальної трансформації. Але якою є ця форма? Критики-леніністи зазвичай називають це «буржуазною демократією», тобто навіть не справжньою формою демократії. Якщо така точка зору слушна, то потреба в інсурекціоністській стратегії більш чи менш доведена, і лишається тільки тактичне питання: чи вдасться знищити державу в цей конкретний момент.
Але чи є ця точка зору слушною?
Соціалізм як політична доктрина з’явився в ХІХ столітті — у період, коли за сьогоденними стандартами (загальне виборче право, свобода організацій) ще не було жодної демократії. Справді, навіть найбільш розвинута демократична країна, Сполучені Штати, на той час займалася зачисткою слідів своїх операцій проти корінного населення, і в ній аж до 1860-х років залишалося рабство, на зміну якому прийшло ціле століття правової дискримінації. В Європі ситуація була інакшою, але не набагато кращою. На континенті домінував монархічний устрій, і могутніми державами — Пруссією, Австрією і Росією — керували абсолютистські режими, захищені від будь-якого демократичного впливу. Навіть Франція, осередок революційних сподівань у ці часи, протягом більшості століття була під владою монархічних та імперських режимів. Інша велика держава Англія була більш ліберальною, але не набагато демократичнішою. Крім очевидного та досі не забутого факту позбавлення прав жінок, у 1830-х роках і робітничий клас був позбавлений права брати участь у політичному житті і нічого не досяг у боротьбі проти правової дискримінації аж до 1867; певні обмеження для робітничого класу існували аж до 1918 року.
В таких умовах право робітничого класу на самоорганізацію було суворо обмежене. В Англії Акти про збори (Combination Acts) юридично обмежували можливість організовуватися, хоча до 1870-х років ситуація почала змінюватися на користь профспілок. Щоб не відставати, Франція при Луї Наполеоні придушувала організації робітничого класу, що допомогло закріпитися антипрофспілковій філософії Прудона. Природно, ситуація була ще гірша в менш розвиненій Німеччині, де Бісмарк у 1878 році заборонив саму Соціал-демократичну партію (заборона лишалася чинною, аж поки Бісмарк не втратив владу в 1890-х), а система ретельних фальсифікацій на виборах зберігалася у Пруссії аж до революції 1918 року. Царська Росія широко відома своїми заборонами: досить сказати, що свобода організацій у цій вкрай відсталій країні була настільки обмежена прогнилим феодальним режимом, що навіть значні частини буржуазії були налаштовані революційно.
І це лише очевидні, публічно проголошені утиски робітничого класу. Є ще багато прикладів того, як держава просто-напросто підтримувала роботодавців у трудових конфліктах, так що доходило аж до розстрілу масових демонстрацій. Тобто протягом періоду, коли формувався сучасний соціалізм, навіть у цілком ліберальних в інших аспектах країнах було багато юридичних обмежень права робітничого класу на організацію — а отже, на їхню здатність здобути політичну владу. Навряд чи робітники змогли б отримати більшість у парламенті, коли їм було заборонено навіть голосувати.
Брак демократії не побороти суто демократичними засобами вже тому, що цих засобів немає. Витоки сучасного соціалізму в епоху недемократичних держав призвели до того, що соціалізм — як і багато тогочасних націоналістичних рухів — був схильний до революційності. Враховуючи, що не було ніякого демократичного способу притиснути режим до нігтя, зрозуміло, що так чи інакше для його повалення була потрібна революція.
Зневага до «буржуазної» демократії, спочатку властива анархістам, здобула широку популярність серед революційних соціалістів після розриву Леніна з марксистським центром у його масштабній радянській авантюрі та повені більшовицької полеміки, що за нею послідувала.
Але від зображення демократії як «буржуазної» нема жодної користі, не кажучи вже про неточність такого уявлення. Так звана буржуазна чи формальна демократія складається з універсального права голосу, верховенства права, громадянської рівності, свободи організацій, елементарних громадянських свобод і так далі. Хай якою суттєво важливою є демократія для соціалізму, вона не є вимогою лише соціалістів. Багато інших суспільних груп зацікавлені в прогресивній демократизації суспільства: меншини, жінки і навіть буржуазія та капіталісти, чия свобода накопичення сильно обмежується, якщо держава стає досить сильною, щоб свавільно вертіти законом.
Однак для соціалістів демократія ще важливіша: окрім того, що демократичні свободи бажані самі по собі, вони ще й потрібні, якщо ми хочемо об’єднатися у великі організації — адже мільйони людей не можуть об’єднатися як члени вільних інституцій, якщо у них нема можливості демократично встановити фундаментальну політику (конституцію, основну програму) чи обирати, контролювати і, якщо потрібно, притягувати до відповідальності лідерів, якщо вони не можуть організуватися для пропаганди нових ідей і свіжої критики і якщо, зрештою, є юридичні обмеження їхнього права все це робити. Демократичні права є передумовою — світлом і повітрям, як кажуть ортодоксальні марксисти — для того, щоб успішний масовий соціалістичний рух узагалі міг існувати. Соціалізм — це проект колективної емансипації, а для неї потрібна підтримка та участь тих, хто слід емансипувати.
Елементарні права — свобода об’єднань, організації чи будь-чого іншого — є не відхиленнями в капіталістичній системі, а рисами будь-якого соціально розвиненого суспільства, до яких належать країни, де домінує капіталістичний спосіб виробництва (але не виключно вони).
Аргумент, що демократія — це нечесна гра, адже капіталістичний клас має перевагу в багатстві, яке він може кинути на ваги, є слушним, але беззмістовним. Це проблема власності на капітал, а не проблема демократії. Культурний вплив капіталу не зникає сам по собі, коли електоральну систему, засновану на представницькій демократії, замінюють на альтернативні форми демократії — про це свідчать як дивні вуличні революції в Україні, так і перемога націоналістичних лідерів СДПН на виборах до робітничих рад у Німеччині 1918 року.
Якщо це проблема демократії, то давайте доведемо думку до логічного завершення: оскільки переважну більшість населення становлять робітники, той самий викривлюючий ефект багатства буде втручатися в чистоту демократичного процесу незалежно від форми демократії, яка використовується у цьому процесі, незалежно від того, як ми це називаємо — державою чи федерацією робітничих рад або низових зборів. Знадобиться тимчасова диктатура, щоб подолати прірву між колапсом капіталістичної політичної влади та встановленням нового способу виробництва — прірви, що може простягатися на кілька десятиліть. Троцький, принаймні на початку та в середині двадцятих, був достатньо чесним, щоб визнати логічний висновок зі своєї інсурекціоністської стратегії, але сучасні інсурекціоністи не такі прямолінійні — без сумніву, вони вірять у те, що революційний процес сам по собі радикалізує суспільство до такої міри, що бруд капіталістичної пропаганди вивітриться з голів.
Захоплення розривом
Тут проблема не в демократії, а в тому, що ми не перемагаємо в демократичній боротьбі. Оскільки нам уже не заважають перемогти ніякі юридичні заборони, як було з ранніми соціалістами, то інсурекція — це спроба вирішення неправильної проблеми. Справжні проблеми нерівності ресурсів, які ми можемо вкласти в культурну битву за підтримку більшості, а також структурної залежності держави — та й робітництва, якщо вже на те пішло — від продовження капіталістичних інвестицій вимагають зовсім іншого рішення.
Соціалісти-інсурекціоністи поставили себе у безвихідне становище: демократія — це обман через нерівномірний розподіл багатства в капіталістичних суспільствах, а усуспільнення багатства неможливе через те, що демократія — це обман. Їхнє рішення — це катастрофічний крах капіталізму, що веде до швидкого руйнування наявної політичної системи і хуткої експропріації приватної власності. Це просто сучасна секулярна версія релігійного екстазу, в якому реальна проблема власності на капітал вирішується виштовхуванням її в уявне майбутнє, де робітничий клас — обожествлений, наче воскреслий Месія — приносить людству спасіння. За іронією долі, це саме той підхід, у протиставленні до якого виник марксизм — він же науковий соціалізм. Зрештою, марксизму не бракувало соціалістичних попередників та конкурентів, і багато з них — наприклад, синдикалісти — на певному етапі мали чимало послідовників.
На порядку денному — підкорення, а не знищення
Ще одною причиною не знищувати наявну державу є те, що ми її потребуємо. На початку ХХ століття держава вже була досить давнім і складним бюрократичним утворенням, що налічувало століття історії, і метою європейських соціалістичних партій було завоювати її, а не знищити. Насправді саме через погляди на це питання вони й розійшлися з анархістами. Сучасна держава потрібна з тої простої причини, що вона виконує соціально необхідні функції, без яких технологічно розвинуте густонаселене суспільство просто розвалиться. І в порівнянні з державою часів до Першої світової війни теперішня держава надає набагато більше необхідних послуг, таких як охорона здоров’я, освіта, контроль безпеки харчування та фармацевтичних препаратів, догляд за навколишнім середовищем, забезпечення інфраструктури, а також цивільне та кримінальне правосуддя.
Якщо майбутній соціалістичний устрій не виконуватиме цих функцій, то побут швидко деградує, а це призведе до втрати підтримки соціалістичного уряду (або устрою). Візьмімо повсякденний приклад: повістки до суду через водіння у нетверезому стані будуть так само потрібні при соціалістичній адміністрації, як і при капіталістичній. В теорії державну правову систему можна замінити трибуналами, але правила процедури, експертизу в витягах із законів та їх тлумаченні, чиновників та службовців не можна просто відтворити за бажанням. Правові норми є продуктом тривалого, безладного і повчального процесу еволюції суспільства. Хай вони й обмежені, їм властива одна недооцінена чеснота: вони існують — а це вже непересічне досягнення. Труднощі, які нещодавно з’явилися в англійських троцькістів, призвели до поширення дискусій про неспроможність лівих боротися з випадками сексуального насильства. Але вони також вказують на нездоланні труднощі в розробці альтернатив системі державного правосуддя. Народні трибунали мали б виконувати функції правосуддя краще, ніж стара юридична система, — якщо новій системі буде забезпечена легітимність. На практиці це дуже важко реалізувати, тому краще поставити питання: чи варто відтворювати кожну адміністративну функцію з нуля? Питання стає ще актуальнішим, коли поставити його в розпал напруженого протистояння з правлячим класом.
Кращим підходом було б поміркувати, як можна вдосконалити наявну систему. Перш за все це можна зробити шляхом розширення демократії в самому державному апараті — для прикладу, скасувати право Верховного Суду на вето чи встановити чітку тривалість терміну служби в суді і зробити суддів підлеглими демократичним побажанням з боку різних політичних партій. Замість руйнувати цю корисну машину, ми хочемо підпорядкувати її власним цілям.
Навчитися, як перевести масштабну бюрократію в демократичний режим роботи — це надскладне завдання, яке важко схопити на льоту за кілька тижнів чи місяців під час революції. Це забере роки чи навіть десятки років. Колись життєво важливим джерелом практичного знання з адміністрування були профспілки, але зараз вони значно менш успішні. Це питання не спроможності робітників, а організації — адже ця спроможність проявляється лише в певних формах організації і за певних умов.
Стратегія розширення демократії під егідою політичної партії знижує обсяг соціальної реорганізації, яка має відбутися в один момент, якщо трапиться конфронтація з капіталістичним класом. Велика бюрократія — дуже складний механізм, а складні механізми набагато легше знищити, ніж вдосконалити. Таке вдосконалення потребує певного знання, яке наперед підкаже, чи майбутня зміна збільшить продуктивність механізму. Без такого попереднього знання будь-яка зміна буде по суті випадковою, і оскільки значно більше шансів зіпсувати (якщо не зовсім зруйнувати) механізм, то зміни, які не були чітко продуманими, можуть швидко призвести до жорсткої суспільної кризи.
Держава та усуспільнення
Але розширення демократизації всередині держави — лише частина місії партії. Немає сенсу володіти бездоганним інструментом, якщо ним тільки захоплюватися, але не користуватися. Окрім ролі незамінного ядра колективного прийняття рішень, держава є ще й інструментом усуспільнення. Найважливішою зміною є координація інвестицій. Розподіл праці стає дедалі більш інтернаціональним, тому стає нагальнішою потреба в дедалі складнішій координації — і чим вона складніша, тим менш імовірно, що нові інституційні (не кажучи вже про антиінституційні) форми, які спонтанно виникнуть у процесі революції, будуть здатні справитися з нею. Результатом стане розрив виробничого ланцюга, що призведе до різкого зниження рівня життя і негайного — а може, й безповоротного — падіння політичної підтримки нового ладу.
Точна форма, якої набуває усуспільнення, змінюватиметься в залежності від обставин, але у всіх випадках держава — і як суверенна влада, і як механізм демократичної участі — має бути ключовою. Це не обов’язково передбачає всепроникний контроль. Наприклад, держава може надавати різним банкам мандат на інвестування у відповідності до певних критеріїв, які здобули підтримку більшості соціалістичної партії.
Держава також може, використовуючи свої законодавчі та судові функції на користь робітників, створити умови, що сприяли б самодіяльності робітничого класу. Мертва рука державного примусу давно непокоїть соціалістів, і економічна стагнація в СРСР свідчить, що ця тривога і справді не безпідставна. Як тоді можна поєднати втручання держави в усуспільнення та самодіяльність? Можна нахилити поле гри на користь діяльності робітників: наприклад, надати їм законне право на продукти власної праці 3 чи дозволити перетворення приватного бізнесу на кооперативи з державним фінансуванням, якщо більшість робітників проголосують за це. Таким чином держава зробить так, щоб агресивне впровадження усуспільнення було у власних матеріальних інтересах робітників, і щоб у них не було мотивації зупинятися на державі загального добробуту.
У першому з перелічених прикладів працівники не отримають продукти своєї праці на блюдечку: борцям за соціалізм ще доведеться переконувати робітників кожного підприємства, щоб ті реалізували свої легальні права. Конфлікти між робітниками та роботодавцями у цих та інших випадках можуть вирішувати незалежні суди присяжних. Якщо судді будуть обрані випадково, як це робиться зараз, то більшість серед них становитимуть представники робітничого класу, що сприятиме рішенням на користь робітників. Звичайно, якщо ці трибунали будуть постійно ухвалювати рішення проти робітників, це стане надійним доказом, що підтримка усуспільнення йде на спад і що треба змінити стратегію. У кожному разі, усуспільнення не буде нав’язано згори проти волі більшості. Започаткований з ініціативи демократично обраної партії і залежний від щоденної підтримки працівників, розвиток кооперативної економіки спиратиметься на міцний фундамент масової підтримки. Він може взяти на себе тягар забезпечення колективних благ, так щоб робітничі кооперативи могли працювати з нижчим рівнем витрат і таким чином конкурувати з капіталістичними компаніями.
Капіталістична реакція та державна безпека
Бюджетну сферу не населяють огри, що слугують інструментами капіталу просто через свою роль у бюрократії чи через якісь поки що нез’ясовані наслідки її конкретної форми. Їхня роль у бюрократії зумовлена сукупністю факторів — не в останню чергу потребою бюрократії відтворюватися. Тією мірою, якою державний апарат залежить від продовження інвестування в економіку з боку капіталістів, у нього нема вибору, окрім як об’єднати свої інтереси з інтересами капіталістичного класу. Але якщо інший спосіб виробництва — кооперативи виробників — почне загрозливо маячити на горизонті, державний апарат не буде триматися за капіталізм, бо сам по собі він — не капіталістичне явище. Звісно, існуватиме особиста відданість, особливо на вищих ешелонах, представники яких — колишні однокласники в шикарних школах — жахатимуться однієї думки про те, що плебс може захопити владу. Якщо ці люди спробують підірвати політику усуспільнення, що її провадитиме демократично обрана соціалістична партія, то їх доведеться нейтралізувати і замінити на більш прихильних до нової політики. Важливіше те, що значна частка бюджетників, серед яких і держслужбовці, будуть на боці політики усуспільнення. Лише масова партія, що пустила коріння по всій спільноті, з організаційним охопленням на рівні католицької церкви в її кращі часи, може сподіватися на здобуття активної та пасивної підтримки бюрократії, необхідної для впровадження заходів із усуспільнення.
Тим не менш, нікого не має здивувати, якщо певні елементи в державному апараті намагатимуться підірвати хід необхідних структурних реформ, таких як контроль над кредитом, модифікація трудового законодавства на користь профспілок і кооперативів тощо. Бюрократія і зараз постійно ставить чинні прокапіталістичні уряди в глухий кут. Можна сподіватися на певний рівень співпраці серед працівників державного апарату, які й самі відчують на собі зміну балансу сил у суспільстві загалом. Зростання підтримки соціалістичної партії та дедалі вища конкурентоспроможність робітничих кооперативів уможливить тенденції до підтримки з боку державного апарату, який охочіше просуватиме новий порядок денний, підштовхуватиме до співпраці тих, хто ще не визначився зі своїми симпатіями, і опиратиметься підривним зусиллям непокірних. Але така підтримка вимагає керівництва з боку легітимного уряду, санкціонованого демократією.
Якщо ми переможемо у демократичній боротьбі, найупертішим представникам держави буде важче організувати опір. Реакційні прокапіталістичні елементи, що намагатимуться порушити хід усуспільнення, виявлять, що в них стало набагато менше засобів це зробити: вони втратили співпрацю широких кіл самого адміністративного апарату, а легітимність і навіть сама лише кількість прихильників зміни ладу посилює позиції наших союзників. Усе це полегшить нашим симпатикам у державному апараті їхню співпрацю з проектом усуспільнення. Треба влаштувати все так, щоб їм легко було підкоритися усуспільненню і дорого коштували спроби їй перешкодити.
Рано чи пізно реакціонери спробують вдатися до агресивніших заходів, в тому числі до інвестиційних страйків і, зрештою, до державного перевороту. Ми не будемо тут писати про неуникний інвестиційний тиск — лише скажемо, що якщо соціалістичний рух заздалегідь не підготувався і не забезпечив собі у виробничому секторі достатній вплив, щоб справитися з таким страйком, тоді він може попрощатися з надією впровадити які-небудь реформи, що наближали б нас до соціалізму 4.
Навіть якщо соціалістичний робітничий рух виявиться надто стійким і не прогнеться під тиском підривних дій з метою викликати економічний крах, над ним усе одно нависатиме готовий у будь-яку мить зірватися меч насильницької реакції — мобілізації масового фашистського руху або просто державного перевороту. На цей факт часто посилаються інсурекціоністи, коли доводять необхідність знищити державу як таку. Втім, на жаль, хоч знищення держави і може відібрати від панівного класу можливість використати війська для перевороту, воно, як ми вже доводили вище, не вирішує проблеми переходу до соціалістичного способу виробництва.
Зрештою, знищення держави не є і найкращим способом протистояти ймовірній насильницькій реакції. Демократична легітимність не лише допомагає справлятися з непіддатливими держслужбовцями, а й служить зброєю проти державних служб безпеки (політичної поліції, розвідки, офіцерського складу). Знову-таки, така легітимність підвищує ймовірність розколу в рядах великих служб безпеки — тобто тих, де багато рядових працівників. У багатьох значних революційних подіях в історії, в тому числі й у вирішальні моменти французької та російської революцій, ключову роль зіграла відмова рядових солдатів стріляти в протестувальників. Що сильніша наша легітимність, тим їм легше не послухатися своїх реакційних офіцерів, особливо в умовах імовірних розколів у структурі державної безпеки — коли деякі з їхніх лідерів, що засвоїли цінності ліберальної демократії, залишатимуться лояльними до легітимної влади.
Звісно, якщо сам демократичний процес буде під загрозою — через державний переворот чи тривале технократичне правління, встановлене МВФ чи ЄЦБ, — тоді старомодна вулична революція буде не просто бажаною, а необхідною. Однак поки таких умов немає, нам варто підходити до питання революції з оборонних позицій. Як сказав Енгельс, ми тактично зацікавлені в тому, щоб поставити правлячий клас у безвихідне становище і змусити його представників стріляти першими, адже тоді вони будуть відповідати за недемократичні дії, а соціалісти виступлять захисниками не лише егалітаризму, а й демократії. Це посприяє відходу наших потенційних союзників, таких як дрібні підприємці, від правих. Досвід останнього століття продемонстрував ультралівим, що не так легко організувати повстання проти демократично обраного уряду, особливо в розвинених капіталістичних країнах.
Зрештою, революція взагалі не є необхідно позитивним по своїй суті розвитком подій. У значній частці революцій в історії було мало прогресивного — наприклад, в антифранцузькому повстанні іспанців у революційні часи. А сучасні масові протести регулярно практично зводяться до ролі ідіотів, корисних для американської зовнішньої політики — яскравим прикладом служать протести 2002 року проти Чавеса. А в Ірландії низова рада робітників Ольстера, яка призвела до знищення своєї провінції в середині сімдесятих, за своєю природою була повністю реакційною.
Хорошим прикладом обмеженості вуличних повстань як ознаки прогресивності є ентузіазм, з яким (кліфітcька) Соціалістична робітнича партія спершу підтримувала Мусульманське братерство, коли воно скористалося з повалення влади Мубарака, а потім протистояла йому, коли проти його демократично обраного уряду повстала революція, очолювана військовими. Замість просувати довгострокову стратегію розбудови організацій, які були би здатними перемогти як Мусульманське братство, так і військових, вони віддали перевагу найкоротшому шляху — повстанню. Однак такі найкоротші шляхи зрештою ні до чого не призводять: немає короткого шляху до розбудови масових народних організацій, критерій оцінки яких — перемога на демократичних виборах. Ні секулярні ліберали, ні соціалісти (а ні в тих, ні в тих нема в розпорядженні таких інституцій, які має Мусульманське братство) не здатні прийняти виклик ісламістів і здобути таку масову підтримку, як вони — тому вуличні революції закінчуються перемогою абсолютно реакційних кіл військового істеблішменту.
Висновок
Так само як інсурекціоністська стратегія, стратегія виборення політичної влади і застосування держави в процесі усуспільнення тягне за собою певні політичні висновки. Ці висновки можна підсумувати так:
1. Підкорення держави вимагає і активної, і пасивної підтримки в самому її апараті.
2. Демократична легітимність має ключове значення для забезпечення такої підтримки.
3. Демократична легітимність означає здобуття влади демократичним шляхом і постійні випробування цієї легітимності.
4. Для перемоги на виборах потрібна масова партія.
Тож із нашої позиції щодо держави випливає зовсім інша концепція політичної стратегії. З одного боку ми маємо інсурекцію з революційною авангардною партією і масовими зборами, а з іншого — масові соціалістичні партії, які перемагають завдяки чинній демократичній системі. Або сформулюймо інакше: якщо нам не потрібне повстання і не потрібна цілковито інша система робітничих рад, то нам не потрібні й партії, фундаментальним завданнями яких було би просування такої стратегії. Через те що ми вважаємо соціалізм, а не інсурекцію головною стратегічною метою, у нас немає потреби підтримувати організаційно окремішню революційну партію.
Якраз навпаки. Ми хочемо об’єднати соціалістів у масові організації, щоб ідеологічно соціалістичні партії існували протягом тривалого періоду часу — щонайменше протягом десятків років, а якщо треба буде — і протягом століть.
Перекладено за:
Переклала Наталя Мартиненко
Читайте також:
Что не так с современным марксизмом? (Матейс Крюл)
Парламентська політика в Україні: за і проти (Олексій Вєдров Денис Горбач, Вадим Гудима, Володимир Іщенко)
