• Хасиди й Умань: те, про що мовчать у медіа

    Хасиди й Умань: те, про що мовчать у медіа

    • Слайдер
    • 03/10/2013

    Власне, на прикладі Умані чудово ілюструється той економічний індивідуалізм та його наслідки, про які і пише Буден. В умовах розпаду солідарної взаємодії, уманчани замість об’єднуватися в профспілкові утворення і гуртом вимагати покращення трудових умов для себе та перенаправлення прибутків від паломників у корисне для міста русло, воліють вирішувати свої економічні проблеми особисто. Вони грають з хасидами в таку собі лотерею, де поодиноким щасливцям вдається зривати джек-поти, а більшості — тяжко гарувати щогодини за свої десять гривень. Чинними ж визнаються тільки дихотомії культурних розрізнень: толерантність (влада) / нетолерантність (ультраправі), працелюбність (бізнес) / байдикування (наймані робітники). Перекладені на різні мови і артикульовані в різних індивідуальних аргументах вони правлять за ерзац суспільства і допомагають спустити зайву пару всім втягнутим у такі розрізнення — але не більше. І Новий рік хасидів як циклічне дійство лише по-новому актуалізує в публічній сфері ті самі економічні протистояння, каналізуючи їх водночас в культурній гризні. І так, запевне, триватиме ще дуже довго, допоки… допоки самі уманчани не схаменуться і не почнуть відстоювати своє спільне благо та право на місто, що безумовно не належить ні консервативним хасидам, ні жодним капіталістам.

    Далее
  • ОБРАНІ

    ОБРАНІ

    • Місто
    • 23/03/2013

    Далее
  • БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ

    БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ

    • Слайдер
    • 27/02/2013
    Сірі бетонні стіни й підлога; вузенькі віконця, цілодобова задушлива спека й один поламаний вентилятор на кімнатку площею 20 кв.м; а ще ящірки й павуки на стінах і дерев’яні меблі… Так виглядає не тюрма й не концтабір, а одна із приватних шкіл у найбагатшому штаті на північному заході Індії. Утім, не все так страшно: кабінетам фізики, хімії й інформатики позаздрять найбільші київські гімназії. Робити ж «євроремонт» у звичайних класних кімнатах тут не прийнято — мовляв, однаково все поламають і рознесуть. Ця думка небезпідставна. У школі навчається більше трьох тисяч дітей — а це всього-на-всього сорок-п’ятдесят чоловік у класі і п’ять хвилин на перекличку за номерами в журналі: «Перший», — «Є, мем!». «Другий», — «Присутній, мем!» Щоб учителька запам’ятала твоє ім’я, тут треба бути дуже видатною особистістю. Наприклад, сваритися із сусідами по парті, кидатися папірцями, запізнюватися на ранкові молитви. До речі, молитва вже давно почалася, а учні все заходять і заходять до класу. Вони швидко зрозуміли, що я нікого не каратиму й не битиму за спізнення. Так-так, за найменші порушення дисципліни в індійських школах б’ють — боляче, з усієї сили, по щоках, а то й книжкою по голові. Фізичні покарання, за які будь-де у світі на вчителя давно подали б до суду, тут нікого особливо не бентежать. Директор школи, якому я першого робочого дня побігла скаржитись на небачену жорстокість, навіть не зрозумів, що мені не подобається; самі ж батьки й діти сприймають такий стан справ як належний і справедливий — вчителька завжди права, її авторитет незаперечний, отже, якщо когось і вдарила, то було за що. Далее