Обмеження свободи пересування, продиктовані необхідністю стримати розповсюдження COVID-19, змусили фермерські організації (як і інших працедавців) у всій Європі бити на сполох. Фермери ремствували на нестачу працівників для збирання врожаю — роботи, де фактор часу є критично важливим. Обмеження, які заторкнули робітників з різних країн та з різним правовим статусом, були особливо суворими з березня по червень 2020 року, коли сільськогосподарська діяльність відновилася після зимової перерви. Провідні ЗМІ та широка громадськість зображали й трактували це як безпрецедентну, універсальну й абсолютно непередбачувану кризу. Однак уважніший розгляд нещодавньої політики зайнятості й тенденцій у сільськогосподарському секторі ставить таку оцінку ситуації під питання, принаймні у випадку Італії.
Передусім увагу слід звернути на поступове заміщення робочої сили італійського походження мігрантами. В основі цього процесу — зменшення ролі сільського господарства для італійської економіки у зв’язку з промисловим бумом 1960-х років. Відтак кількість зайнятих у сільському господарстві осіб постійно зменшувалася через масовий відтік італійських робітників на промисловість і до третинного сектора. Натомість з кінця 1980-х років почала зростати відносна частка сільськогосподарських робітників — негромадян Італії. Італійська та європейська міграційна політика сприяла такому заміщенню, а також певною мірою регулювала пропозицію та мобільність нових, дешевих і вразливих працівників, зайнятих у сільськогосподарському секторі.
Паралельно з цим проходила реорганізація агробізнесу в рамках неоліберального корпоративного режиму, що спричинив скорочення фермерських прибутків. Саме за рахунок робітників відбулася реструктуризація сільського господарства вздовж глобальних ланцюгів постачання, якими керують найбільші гравці на ринку роздрібної торгівлі, що диктують ціни й стандарти, і транснаціональні корпорації, що монополізували постачання насіння, добрив і техніки. Робітники часто отримують зарплату, яка є значно меншою за визначену законодавством мінімальну платню; на додачу, працедавці систематично частково або повністю ухиляються від виплати страхових внесків і допомоги працівникам. Сьогодні в сільськогосподарському секторі країни легально працевлаштовані трудові мігранти становлять третину робочої сили (приблизно 358 000 за даними 2021 року)[1]; ще 25%, за оцінками, складають незареєстровані робітники. Плинність кадрів дуже висока внаслідок жахливих умов праці та життя, з якими стикається більшість працівників.
Безперечно, те, що заходи щодо стримування пандемії в Європі та Північній Африці збіглися в часі з планованим періодом відновлення сезонних сільськогосподарських робіт після зимової перерви, суттєво зумовило відчутий Італією брак сільськогосподарських працівників. Громадяни ЄС і, ширше, вихідці з сусідніх країн (як-от Румунії, Болгарії, Марокко, Тунісу, Албанії та Македонії), які до спалаху пандемії могли легко повернутися на батьківщину (за наявності дійсного дозволу, якщо він вимагався), найімовірніше масово там застрягли. Це стосується й відносно незначної кількості вихідців із Західної Африки та Південної Азії, які на кілька місяців повернулися додому.
Сільськогосподарський сектор страждає від нестачі робочої сили. Фото: F Armstrong Photo (Adobe Stock)
Окрім того, уряд Італії та асоціації фермерів зазнали небаченої дипломатичної невдачі при спробі впоратися з труднощами, які викликало закриття кордонів під час надзвичайного стану. Схвалені на рівні ЄС знамениті «зелені коридори» для сезонних сільськогосподарських працівників, які поширювалися на робочу силу з таких країн, як Румунія та Марокко, здебільшого не привернули уваги потенційних робітників. Інакше кажучи, якби трудові мігранти хотіли потрапити на італійські ферми, вони могли б це зробити — але не стали.
ЗМІ зазвичай зображують нестачу сільськогосподарських робітників, готових узятися до роботи в Італії у стислі терміни, як нове явище. Фермерські організації неодноразово говорили про брак робочої сили задовго до пандемії, проте їхні скарги ігнорували. У 2018 році кількість трудових мігрантів (як із ЄС, так і з-поза його меж) досягла абсолютного максимуму, однак далі три роки поспіль знижувалася, а в 2021 році стабілізувалася. Зміна режимів мобільності, введення більш жорсткої міграційної політики та закриття кордонів явно вплинули на доступність робочої сили, однак не менш важливу роль відіграли суб’єктивні прагнення самих мігрантів. Трудові мігранти, зокрема наділені більшою мобільністю особи (наприклад, громадяни ЄС та мігранти з інших країн з довгостроковими дозволами на перебування й роботу, особливо якщо вони діяли в усій Шенгенській зоні), почали покидати італійські ферми ще за кілька років до пандемії. Схоже, за таким масовим від’їздом стоїть своєрідне «велике звільнення».
Східноєвропейські робітники в італійському сільському господарстві 2000-2021 років: злет і падіння
На початку 2000-х років кількість працівників із різних країн Східної Європи, особливо з Польщі, Румунії, Словаччини, Північної Македонії, Албанії, Болгарії, Молдови та України, значно зросла; максимального показника вона сягнула в 2015 році, коли східноєвропейці становили 62% всіх задіяних у сільськогосподарському секторі трудових мігрантів. Із того часу загальна частка трудових мігрантів у сільському господарстві продовжувала зростати (більш-менш стабілізувавшись після 2018 року, як згадано вище), проте в 2021 році відсоток східноєвропейців знизився до менше 44%. Наведені цифри вказують на те, що впродовж циклу 2000-2021 років, який наразі перебуває у низхідній фазі, східноєвропейські сільськогосподарські працівники в Італії переважно замінили місцеву робочу силу; нещодавно звільнені ними робочі місця переважно зайняли робітники із Західної Африки та Південної Азії, число яких (а також — меншою мірою — албанців) стабільно зростало й суттєво збільшилося протягом того ж періоду.
Отож, коли ми говоримо про нестачу сільськогосподарських робітників, яка раптово привернула суспільну увагу в 2020 році, йдеться переважно про трудових мігрантів із певних країн Східної Європи, а також про нерівномірний розподіл працівників між різними регіонами й підсекторами італійського агробізнесу внаслідок значної територіальної й національної сегментації трудових мігрантів.
В Італії третина працівників сільського господарства — мігранти. Фото: ShyamJith pattiam (Adobe Stock)
Офіційні цифри, звичайно, слід сприймати скептично з огляду на високий рівень непрозорості в цьому секторі, але попри неточність вони можуть дати непогане уявлення про масштаби явища. За офіційними даними, з 2000 по 2015 рік в абсолютному і відносному вираженні найбільше зросла кількість трудових мігрантів з Румунії: від заледве 4000 аж до (приблизно) 122 500. Найпомітніше зростання відбулося між 2006 і 2008 роками, коли число румунських робітників збільшилося вчетверо, але суттєвий приріст бачимо й між 2001 і 2002 роками: у цей період кількість працівників подвоїлася. Наразі румунські мігранти лишаються найчисельнішою групою іноземців у країні, але за шість років їхня кількість зменшилася на 35%, причому найпомітніше — у південних регіонах. Таку саму закономірність бачимо у випадку інших східноєвропейських працівників з країн, що вступили до ЄС у першому десятилітті 2000-х років. Поляки випередили інших: з 2000 по 2009 рік їхня кількість зросла на 23%, а потім почала стабільно скорочуватися й станом на 2021 рік знизилася на 30%.
З погляду антизростання найбільш помітні зміни заторкнули словацьких трудових мігрантів: у порівнянні з 2013 роком їх стало на 64% менше. За той же період кількість болгар зменшилася приблизно на 35%. Серед мігрантів, які походять з-поза меж ЄС, схожу тенденцію бачимо щодо македонців: їхнє число стабільно збільшувалося до 2015 року, а потім зменшилося, хоча й менш суттєво. Кількість трудових мігрантів інших національностей, як-от молдаван та українців, також зростала до 2013 року, а згодом відносно стабілізувалася. Активно поповнювати ряди робітників-мігрантів на фермах продовжували тільки албанці, хоча темпи зростання їхньої кількості в останні роки також уповільнилися.
Частка жінок серед східноєвропейських працівників в Італії вища за середню частку жінок серед зайнятих у сільському господарстві транснаціональних мігрантів: зазвичай чоловіки складають у цій групі переважну більшість. Особливо це стосується сезонних робіт, тобто найменш стабільної форми сільськогосподарської праці, що увиразнює те, як поєднання факторів гендеру й національності визначає моделі заміщення, вразливості та експлуатації. Територіальний розподіл робітників країною в середньому досить однорідний.
Зміни політики ЄС у питаннях міграції, кордонів і мобільності та розширення ЄС мали вирішальний вплив на формування описаних тенденцій. З 2000 року до вступу в ЄС скасування візового режиму й територіальна близькість породжували попит на східноєвропейських працівників із таких країн, як Польща, Румунія, Болгарія та Словаччина, оскільки такі трудові мігранти могли легко прибути до Італії і, відповідно, виконували роль гнучкої сезонної робочої сили, яка ставала до роботи якраз у потрібний момент. На них поширювалися запроваджені з 1992 року щорічні квоти на іноземну робочу силу, які стали дійсно масштабними після 1998 року.
Наразі румунські мігранти лишаються найчисельнішою групою іноземців в Італії. Фото: Adobe Stock
Громадяни Польщі, Словаччини, Чехії та Словенії ніколи не потребували віз для короткострокового перебування (максимум 90 днів протягом 6-місячного періоду), а для болгар і румунів візи скасували 2001 і 2002 року відповідно. Але навіть після скасування візового режиму іноземці не мали права займатися оплачуваною діяльністю. Напрошується висновок, що така політика сприяла в’їзду мігрантів, які, вірогідно, спочатку працювали нелегально, а згодом знаходили можливість отримати право на роботу через квоти. Окрім скасування віз, збільшенню кількості румунських і загалом східноєвропейських працівників між 2001 та 2003 роками сприяла масштабна легалізація, проведена урядом у 2002 році (закон № 189 від 30 липня 2002 року).
Коли їхні країни вступали до ЄС, східноєвропейські працівники поступово втрачали доступ до сезонних квот і починали неофіційно (й масово) мігрувати. Польща приєдналася до ЄС раніше за інших (2004 року), а тому саме на прикладі польської робочої сили ми вперше спостерігаємо тенденцію, яка згодом охопила болгарських і румунських робітників, країни яких увійшли до ЄС у 2007 році. Право на працю було тимчасово обмежено, але у випадку сільськогосподарської роботи це правило поширювалося лише на громадян тих країн, які приєдналися до ЄС 2004 року.
З 2004 по 2006 рік мігранти з Польщі, Чехії, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Словаччини та Словенії для роботи в Італії мали отримати дозвіл тамтешнього міністерства внутрішніх справ. Видаючи такі дозволи, чиновники керувалися спеціальними щорічними квотами, протягом 3 років збільшеними з 20 000 до 170 000. Організації італійських фермерів вітали скасування мораторію; вони впродовж багатьох років домагалися від уряду саме такого рішення, адже відчували необхідність у гнучкій і дешевій робочій силі для сезонного збору врожаю.
Так само на громадян Румунії та Болгарії після вступу їхніх країн до ЄС розповсюджувався перехідний режим, який діяв до 2012 року і передбачав, що для отримання права на регулярну роботу в певних секторах трудові мігранти потребували дозволу МВС. Водночас це правило не стосувалося сільськогосподарської та сезонної праці (а також деяких інших робіт). Зроблений для цих сфер виняток також пояснює раптове зростання й пізніше зменшення числа працівників після лібералізації доступу до інших секторів. Коли румунські та болгарські мігранти отримали легальний доступ до привабливіших, краще оплачуваних і стабільніших видів праці, вони почали залишати ферми, де, як відомо, і умови праці, і житлові умови є дуже поганими.
Фермерські організації неодноразово говорили про брак робочої сили задовго до пандемії, проте їхні скарги ігнорували. Фото: Adobe Stock
Той факт, що сільськогосподарська праця стала винятком, на який не поширювалися правила перехідного режиму для країн, що вступили до ЄС 2007 року, ще раз свідчить про високий попит на іноземних працівників у цьому секторі. Ба більше: зменшення сезонних квот на трудових мігрантів, яке почалося в 2011 році і тривало аж до 2018 року, можна пов’язати з лібералізацією умов пересування й отримання права на роботу для громадян ЄС з нещодавно прийнятих до Євросоюзу країн Східної Європи. Така лібералізація забезпечувала необхідну робочу силу, водночас вона звільняла фермерів від виконання передбачених квотами формальностей, а отже — сприяла типовим для сектора порушенням трудового законодавства.
І навпаки, нещодавнє скорочення кількості східноєвропейських працівників дозволяє пояснити паралельне збільшення квот на сезонну роботу, для працівників з країн, що не входять до ЄС, упродовж трьох останніх років. Кількість працівників з-поза меж ЄС, які отримали сезонний дозвіл на роботу на фермах, все ще становить невелику частку від загальної кількості трудових мігрантів, але вона зросла порівняно з попередніми роками — можливо, через необхідність частково компенсувати втрату сільськогосподарських робітників з країн ЄС.
Водночас на 2017 рік припав початок політики «нульової толерантності» до міграції через центральну частину Середземномор’я, а наступний рік ознаменувався найбільш активними заходами в рамках цієї стратегії. У результаті потік сформованої з мігрантів дешевої робочої сили зазнав подальшого спаду, оскільки у 2012-2016 роках ряди працівників-мігрантів масово поповнювалися за рахунок згаданого каналу міграції. На початку сільськогосподарського сезону в 2019 році фермерські організації знову скаржилися на брак робітників, спричинений одночасним впливом двох згаданих тенденцій, і (безуспішно) вимагали подальшої лібералізації трудового законодавства в сільськогосподарському секторі для подолання дефіциту робочої сили.
Разом з тим, за «нестачею» сільськогосподарських робітників, про яку заговорила широка громадськість, таїться залежність фермерів від нелегальної праці (подекуди незареєстрованих) мігрантів, не врахованих офіційною статистикою. Незважаючи на те, що у 2020 році уряд Італії оголосив чергову амністію, спрямовану, зокрема, на незареєстрованих сільськогосподарських робітників (а також працівників, залучених до домашньої та доглядової праці), замість очікуваних 150 000-200 000 сільськогосподарських робітників у ній взяло участь лише трохи більше 30 000 осіб. Причини такого становища — надзвичайно суворі вимоги до заявок та небажання працедавців легалізувати своїх робітників.
Серед вихідців зі східноєвропейського макрорегіону, залучених до сільськогосподарської роботи в Італії, не пішла на спад лише кількість албанців. Фото: Adobe Stock
Переміщення сільськогосподарської робочої сили з країн, які не входять до ЄС, штучно стримується низкою факторів, серед яких відсутність у мігрантів належних документів; обмеження права на в’їзд, поступово запроваджені сусідніми країнами ЄС щодо осіб, які є громадянами країн з-за меж Шенгенської зони; давня заборона працювати у Шенгенській зоні тим, хто має документи інших країн ЄС. Інакше кажучи, мігранти з країн, які не входять до ЄС, можуть сподіватися на отримання права на роботу в першій країні ЄС, куди вони прибули, але тільки через кілька років (щонайменше 5) це право пошириться на всю Шенгенську зону. При цьому працювати у Шенгенській зоні вони муситимуть на дуже жорстких умовах, які можуть виконати не всі мігранти: так, часто ідеться про мінімальний рівень доходу, специфічні житлові умови, тест на знання мови. У випадку тих, хто може отримати лише короткостроковий дозвіл на перебування, обмеження мобільності також пов’язані з необхідністю поновлювати дозвільні документи.
Навіть коли мігранти вирішують випробувати свою удачу деінде в Європі (особливо в таких країнах, як Франція, Німеччина та Австрія, незалежно від того, чи мають вони формальне право на роботу там), їм потрібно періодично повертатися до Італії. Те саме стосується переміщення з одного регіону Італії в інший: часто документи потрібно поновлювати саме там, де вони були видані, через труднощі, зумовлені тим, що процес реєстрації місця проживання прив’язаний до конкретної локації. Усе це, плюс постійне (попри повільніший темп) прибуття нових мігрантів через Центральне Середземномор’я, забезпечило притік сезонної робочої сили в сільське господарство, принаймні в деяких районах (особливо тих, де за останнє десятиліття було створено значну кількість центрів для розміщення прохачів притулку).
Ще одне «велике звільнення»?
Отож, міграційний режим породжує нестабільність, незадокументований статус і нерівномірне залучення. Через це багатьом мігрантам доводиться шукати роботу в секторах, де наймачі найбільш охоче працевлаштовують тих, хто не має офіційного права працювати. Сільське господарство — один з основних таких секторів економіки. Незмінну тенденцію до втечі з сільського господарства при першій же нагоді через жахливі умови праці, які там панують, демонструють і східноєвропейські, і західноафриканські робітники, хоча останні частіше там залишаються. Це також частково пояснює, чому західноафриканські й південноазійські робітники завзятіше вступають в організовану боротьбу за кращі умови праці, а також вимагають легалізації та докорінних змін в імміграційній політиці Італії.
Чітко видно, що ті, хто отримав більшу мобільність, а отже, і можливість шукати альтернативи (наприклад, громадяни країн, які нещодавно приєдналися до ЄС), активніше покидають сільськогосподарську працю, особливо в південних регіонах. Зміна міграційного режиму сприяла дистанціюванню частини робітників від робочих місць, які стали для них першим кроком на ринку праці ЄС — і на яких вони зазнали надзвичайної експлуатації. Працівники з європейських країн, які не входять до ЄС, мають непогані шанси знайти роботу в інших секторах, особливо якщо йдеться про решту країн ЄС, а також вважають за краще повернутися на батьківщину, де тим часом покращилися економічні умови. Невипадково серед вихідців зі східноєвропейського макрорегіону, залучених до сільськогосподарської роботи в Італії, не пішла на спад лише кількість албанців: економіка їхньої власної країни здебільшого не пропонує громадянам реальних альтернатив.
На початку березня 2020 року, коли країни на кшталт Румунії та Болгарії вдалися до суворих заходів контролю над потоками емігрантів, які прямували на батьківщину, італійські ЗМІ та ЗМІ країн, звідки походили і куди тепер поверталися трудові мігранти, рясніли повідомленнями про масовість цього явища. Особливо це стосувалося румунів, які їхали додому з Італії (а саме в цій європейській країні їх зареєстровано найбільше, близько 1,1 мільйона станом на 2020 рік). Румунські трудівники масово покидали північні регіони Італії: з одного боку, саме ці райони найсуттєвіше постраждали від розповсюдження інфекції, а з іншого — на них припадало найбільше число мігрантів.
Мігранти за першої-ліпшої можливості кидають роботу в сільському господарстві, а подекуди й італійський ринок праці в цілому. Фото: REUTERS
Як виявилося, чимало трудових мігрантів не бажали ризикувати своїм життям заради роботи в сільському господарстві, на будівництві чи в доглядовій сфері, де вони переважно працювали, зазвичай зазнаючи жорстокої експлуатації. Останніми роками румуни активно поверталися до своєї країни: так, у 2021-2021 роках Італію покинули понад 100 000 осіб. Те саме явище, хоча й у меншому масштабі, спостерігаємо серед українців, албанців, поляків, молдаван та болгар. Звісно, цього року війна змусила українців, навпаки, масово приїжджати до Італії, що може вплинути на ситуацію з робочими місцями в сільському господарстві.
Економічне зростання у країнах походження трудових мігрантів і далекі від ідеальних умови, у яких багато хто був змушений — іноді буквально — працювати на фермах, спонукають працівників відмовлятися від сільськогосподарської роботи. Як повідомив К’ярі Буска у нещодавній розмові македонський директор агентства з працевлаштування сільськогосподарських працівників у Італії, попит на робочу силу зростає, але пропозиція постійно зменшується. Агентство працює у надзвичайно багатому районі Ланге, звідки походять такі «зроблені в Італії» делікатеси, як вино й лісові горіхи, вже понад сім років. Щороку агентство наймає десяток постійних працівників і близько 70 сезонних робітників для збирання врожаю. За цей період, за словами його директора, оплата праці зросла несуттєво, а працівників часто обманювали, змушували самостійно забезпечувати собі харчування й житло, призначали їм обмежену кількість робочих змін і не укладали з ними постійних контрактів.
Тепер македонці й болгари (а також часто македонці з болгарськими паспортами, яких директор агентства раніше масово наймав на роботу) воліють їхати до Швеції чи Німеччини на постійну роботу на складах і заводах, внаслідок чого кілька агентств з працевлаштування в Італії збанкрутувало. Лише люди, які не можуть поїхати куди-інде — переважно через те, що вони не є громадянами країн ЄС і не можуть отримати відповідних дозвільних документів чи не мають потрібних зв’язків і коштів, як у випадку дискримінованих груп на зразок болгарських ромів, — продовжують працювати на фермах регіону Ланге. Зазвичай працівники погоджуються на роботу там лише за умови, що агентство покриває витрати на дорогу та утримання в Італії — на що, як уже згадувалося, йдуть не всі посередники.
З невдачею італійських «зелених коридорів» різко контрастує успішна робота аналогічних каналів до Великої Британії та Німеччини: навесні 2020 року до цих країн з Румунії та Болгарії прибуло кілька чартерних рейсів з тисячами працівників, готових збирати врожай спаржі та іншої садівничої продукції. Умови праці у Північній Європі виявилися гіршими, ніж очікували робітники (і ніж їм було обіцяно), зате зарплати у Великій Британії та Німеччині були в середньому вдвічі вищими за італійські. Певну роль у зробленому мігрантами виборі місця роботи — принаймні у випадку Німеччини — могли зіграти й інші фактори: поширення коронавірусу, реагування національної системи охорони здоров’я на пандемію.
Загалом очевидно, що мігранти за першої-ліпшої можливості кидають роботу в сільському господарстві, а подекуди й італійський ринок праці в цілому. Вірогідність і темпи такої втечі визначає низка факторів: неоднакова з політичних причин мобільність, різні економічні умови у країнах походження мігрантів, різна кількість і типи транснаціональних зв’язків, а також розмаїті форми расової, гендерної та релігійної дискримінації. Нинішня криза мігрантської робочої сили підтверджує тенденцію до «великого звільнення», яке охопило ринки праці постіндустріальних країн. Звісно, в Італії ця ситуація має свою специфіку з огляду на особливості сільськогосподарського сектора й національного ринку праці.
Як описаний тут відтік робочої сили вплине на зарплати, загальні умови праці та реорганізацію агробізнесу, залишається відкритим питанням, проте певні ознаки вказують на прогрес. Наразі покращень радше недостатньо для того, щоб привабити назад трудових мігрантів, які покинули Італію, проте їх можуть замінити інші групи нещодавно збіднілого й переміщеного населення (скажімо, українці). Зі свого боку, працедавці намагаються частково компенсувати свої втрати через збільшення механізації праці на тлі консолідації роздрібного агробізнесу, від якої (коштом невеликих підприємств) виграють більші за розміром ферми. На горизонті — нові виселення, звільнення й збідніння (наприклад, у зв’язку з подальшим урізанням соціального забезпечення). Можливо, масовий відтік трудових мігрантів не є хорошим довгостроковим рішенням, але наразі він, безперечно, виявився для багатьох оптимальним кроком.
Примітки
- ^ Наведені у цій статті дані головним чином узято з щорічних звітів фонду IDOS «Immigrazione : Dossier Statistico», де окремий розділ присвячено сільськогосподарській праці.
