Громадянство та виключення в сучасній Угорщині

Після так званої міграційної кризи 2015 року прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан перетворився на лідера ультраконсервативних і неліберальних європейських правих^[1], що стоять на жорстких антиміграційних позиціях і дискурсах, спрямованих проти Європейського Союзу, що вважається нездатним «захищати Європу та її цивілізацію» від «загрози», яку становлять мігранти»^[2]. Гостра риторика доповнюється послідовними виступами Орбана проти загальноєвропейських ініціатив щодо спільного керування міграційними процесами, як-от пропозиції Європейської Комісії запровадити квоти для біженців, чи кількох положень «Нового пакту щодо міграції та притулку» 2020 року.

Через такі переконання європейські колеги закликали прем’єр-міністра Угорщини до порядку. Приміром, 2015 року Лоран Фабіус, тодішній міністр закордонних справ Франції, розкритикував Орбана за «зневагу до спільних європейських цінностей». У 2018 році канцлер Німеччини Ангела Меркель охрестила промови Орбана негуманними, тоді як «гуманність є душею Європи»^[3]. Отож, позиція Угорщини щодо міграції сприйнялася як надзвичайно дикримінаційна, як моральна аномалія в європейському політичному ландшафті. Заразом оглядачі вказують на неоднозначність такої позиції у світлі скорочення населення Угорщини. Через відтік громадян на західноєвропейські ринки, Угорщина зіштовхнулася із серйозною нестачею робочої сили. Отже, обмежувальна політика країни щодо мігрантів, які є робочою силою, видається суперечливою та нераціорнальною.

У цій статті я намагаюся показати, що позиція Угорщини щодо міжнародної міграції є результатом особливих конфігурацій влади та дискурсивної напруги^[4], що стосується політичної, економічної та культурної організації ЄС. Я звертаюся до поняття «європеїзму», розвинутого у моїй докторській роботі, аби засвідчити, що угорські дискурси та практики щодо міграції та притулку насправді тісно пов’язані не лише з міграційною політикою ЄС, а й із наративами ідентичності у самому серці європейського проекту. Я припускаю, що позиція Угорщини у питанні міграції грає на руку координуванню владних відносин країни з європейськими інституціями.

Ці міркування демонструють, що міграційна політика та практика Угорщини є продуктом політики ЄС, а точніше — особливої капіталістичної (ре)організації регіону, котра була частиною європейської інтеграції. Я стверджую, що запровадження європейської економічної системи супроводжувалося виробництвом особливих (бажаних) суб’єктів. У контексті діалектичного виробництва небажаних груп я використовую поняття «моральної економіки» на позначення процесів, за допомогою яких виробничі відносини утворюють особливі уявлення про чесноти і права.

Отож, моральна економіка породжує режими громадянства та приналежності, які, по-перше, є вбудованими в окремі економічні інтереси та конфігурації, а по-друге, їх відображають. Аналіз нових моральних економік, пов’язаних із переходом до ринкової капіталістичної економіки, допоможе нам зрозуміти культуралізацію соціальних проблем, а також дозволить поміркувати про перебудову соціальних відносин на основі нових артикуляцій раси, гендеру та класу.

Угорщина в прикордонному режимі ЄС: захисниця Європи чи другосортна країна?

У 1990-х роках спільна європейська міграційна політика та політика надання притулку була організована дворівнево: йшлося, по-перше, про внутрішньо європейську зону вільного пересування, а також про обмежувальний (що пов’язано із питаннями безпеки) режим перетину кордону^[5]. Об’єктами заходів безпеки були, зокрема, люди, що намагалися в’їхати до ЄС у пошуках притулку. На 2000-ні роки припало багато нововведень, передовсім розширення повноважень Європейського агентства з управління оперативним співробітництвом на зовнішніх кордонах держав-членів ЄС (Frontex^[6]).

Це доповнилося поширенням технологій для виявлення мігрантів, збільшенням кількості прикордонників та посиленням співпраці в обміні біометричними даними — ці зміни стосуються складної системи спостереження та контролю за так званими нерегулярними переміщеннями. Система націлена на те, аби утримувати біженців якомога далі від Західної та Північної Європи. У такий спосіб, у межах європейської території Дублінська постанова дозволяє висилати біженців до першої країни в’їзду, тоді як віддаленіші країни мусять запобігати виїзду тих людей, яких держави-члени вважають майбутніми кандидатами на притулок^[7].

Коли 2004 року Угорщина приєдналася до ЄС, режим прикордонного контролю уже діяв. Вступ до Шенгенської зони зобов’язує країну включити шенгенське законодавство у своє національне, тобто йдеться про усі закони та нормативні акти, що стосуються Шенгенської зони, включно з низкою заходів, що містяться в Шенгенському кодексі кордонів^[8]. Стосовно зовнішнього прикордонного контролю, «Schengen acquis» [надбання Шенгену] зосереджується на двох аспектах: з одного боку, реформі візової політики, адже візи, що видаються на національному рівні, тепер є «шенгенськими візами» і, отже, повинні підлягати новим, ширшим обмежувальним критеріям, а з іншого боку – посиленні контролю на кордоні країни.

До того ж, через надмірну кількість арештів та обмежень, у 2000-х відкрили додаткові центри адміністративного ув’язнення. Вступ до ЄС також передбачав поступове входження громадян нових держав-членів до європейського режиму вільного пересування, що протягом наступних десятиліть призвело до зростання міграції людей зі східної частини ЄС на західні ринки праці.

Позаяк сусідами Угорщини є Україна та Сербія (а також Хорватія та Румунія, які тоді ще не були членами ЄС), їй відводилася ключова роль у режимі захисту кордонів ЄС. Уряд сприйняв цю «передову» позицію надзвичайно серйозно. За словами Шандора Іллеса та Аттіли Мелеґа, угорська влада особливо старанно стежила за прикордонним контролем, бажаючи у такий спосіб продемонструвати відданість європейському проекту^[9].

Тодішня адміністрація прагнула підкреслити, що у такий спосіб країна зверталася до своєї історичної традиції. У 2009 році Кріштіна Берта, тодішня керівниця консульської служби Міністерства внутрішніх справ Угорщини та відповідальна за реалізацію нової візової політики Угорщини, пояснила, що країна знову стала «останнім форпостом на межі Західної та Східної Європи»^[10]. Контроль над кордоном, що передбачав символічне та матеріальне дистанціювання від «Сходу», дозволив Угорщині повністю вписатися в «Захід» і міцно закріпитися у новій політичній географії регіону.

Повернення до Європи

Така позиція ідеально узгоджується з тим, що я називаю «європеїзм», тобто дискурсом, що приписує Європі спільну цивілізаційну та моральну ідентичність, яку часто вважають вкоріненою у християнство та характеризують природною тенденцією до ліберальної демократії^[11]. Така самопрезентація Європи як спільноти цінностей побудована довкола різних категорій Іншості, які шляхом виключення дозволяють встановити передбачувані межі цієї уявної спільноти. Однією із таких категорій є фігура небезпечного мігранта, який проникає у «європейську культуру» та паплюжить її. Цей образ спирається на історичні орієнталістські тропи і відіграє ключову роль у будівництві Європи^[12].

Отож, ідея європеїзму стоїть на засадах того, що Едвард Саїд називає «уявними географіями», тобто бачення світу як сукупності шляхетних та відсталих просторів, територій, які варто цінувати, та тих, які слід розвивати чи проти яких потрібно боротися. Уявні географії, пояснює Саїд, базуються на нормативних і асиметричних просторових ідеологіях і виходять з нерівних владних відносин^[13].

Стосовно Угорщини, і загалом Центральної та Східної Європи, один із проявів європеїстської риторики, який у 1980-х роках використовувався інтелектуальним класом Східного блоку в еміграції на Заході, зокрема Міланом Кундерою, ґрунтувався на відродженні ідеї «серединної Європи»^[14] [mitteleuropa]. Це німецьке поняття, щодо якого існують різні ідеологічні концепції, а також географічні визначення, сягає дев’ятнадцятого століття та історично пов’язане з метою створення єдиного, ліберального економічного простору в Центральній Європі. 

У 1980-х роках ідея серединної Європи, котра явно належить Заходу, але тягнеться вздовж Дунаю, слугувала «мостом» для розширення ЄС. Дискурс про серединну Європу видавав країни Центральної Європи за жертв «політичної крадіжки» з боку східного блоку, тоді як насправді їхня ідентичність є «культурно західною»^[15]. У такий спосіб, дискурс змінює контури уявної географії холодної війни, включаючи Центральну Європу в оновлене бачення Заходу. Це також надає особливого значення труднощам, що виникли внаслідок перехідних процесів, які тепер не вважаються результатами зміни режимів, а радше жертвами, на які треба піти, аби «повернутися» до християнської, ліберальної та капіталістичної Європи.

Коли десятки тисяч мігрантів рухались через Балкани, антимігрантський уряд Орбана встановив паркани з колючим дротом на своїх кордонах. Фото: Istvan Huszti (AFP)

Окрім вигаданої природи наративу ліберальної та універсалістської європейської моральної ідентичності, це також веде до того, що Діно Муртіч називає «ланцюгом європейських відмінностей»^[16]. На прикладі Югославії Муртіч показує, як дискурси, що базуються на ідентичності, призводять до утворення розколів та ієрархій у Європі: приміром, хорватський націоналістичний дискурс ґрунтується на представленні Європи як католицького союзу на противагу православному християнству сусідніх сербів, котрі, своєю чергою, визначають себе приналежними до Європи на противагу боснійському та косовському ісламу. Ми також часто спостерігаємо повернення антисемітських і антиромських дискурсів у східноєвропейських країнах в ім’я «автентичної» європейської культури. Іронія цієї конкуренції за європейськість дедалі приголомшливіша, враховуючи те, що Захід розглядає Центральну Європу у кращому разі як другосортну територію^[17].

Отже, «перехід» до ліберального, ринкового капіталізму та вступ країн Центральної та Східної Європи в ЄС є предметом подвійного дискурсу: з одного боку, це розглядається як процес повернення країн до історичної домівки, з іншого — як процес, що уже зазнає поразки, адже ці країни вважаються надто далекими від європеїстичного ідеалу. Хай там як, країни Центральної та Східної Європи мусять постійно демонструвати готовність діяти як хороші учні Європи, докладаючи надзусиль в надії зрівнятися із західними колегами. В інтерв’ю «Diplomata» знаходимо яскравий приклад того, як цей інфантильний дискурс засвоюється постсоціалістичними політичними елітами: Кріштіна Берта хвалиться, що ефективність Угорщини в прикордонному контролі принесла країні «відмінну оцінку в школі»^[18].

Таким чином, аналіз зв’язку між цивілізаційним міфом про доброчесну Європу, яку потрібно захистити від міграційної загрози, і підлеглим становищем нових країн Шенгенської угоди дозволяє нам простежити те, як в Угорщину вкладається роль захисниці білої, християнської Європи. З цього погляду ми можемо переосмислити міграційну політику країни не як радикальний відрив від Європи чи моральну аномалію, а радше як загострення тенденцій, що характеризують процес вступу до ЄС, і як наслідок розташування країни в європейському просторі.

Парадокси європеїзму 

Кампанії Орбана проти ЄС на перший погляд можуть здатися парадоксальними. З 2015 року його уряд послідовно виступає проти будь-якого проекту управління міграцією, що їх пропонує Брюссель. Вони посилаються на, з одного боку, відсутність демократії в прийнятті рішень на наднаціональному рівні, а з іншого — на суверенне право країн вирішувати, хто може увійти на їхню територію. У грудні 2015 року Орбан за підтримки голови словацького уряду подав позов проти тимчасового механізму примусового переселення біженців, прийнятого Радою міністрів ЄС трьома місяцями раніше. Аби продемонструвати спротив громадськості механізму переселення, 2 жовтня 2016 року був ініційований референдум. Його провели після бурхливої кампанії з антиміграційними плакатами та дискурсами, націленими на інституції ЄС. Результати референдуму не набули юридичної сили через відсутність достатньої кількості голосів^[19].

Однак, Орбан далеко не збирається відходити від ідей Європи. Його антиєвропейські позиції легітимізовувалися в ім’я збереження європейськості та «християнської спадщини» Європи. У цій дискурсивній конфігурації Орбан стверджує, що «Брюссель охопило божевілля» і він «більше не міг захищати Європу», тому Угорщина мусить запропонувати альтернативне європейське лідерство. У такий спосіб, він вибудовує образ Угорщини як нового європейського авангарду, здатного краще захистити Європу, ніж інституції ЄС і західні країни-члени. Інакше кажучи, Орбан поставив свою міграційну політику на поле політичної битви, де можна боротися з внутрішньо європейськими ієрархіями та за допомогою якого можна переглянути роль Угорщини в європейських процесах прийняття рішень.

Віктор Орбан. Фото: Wikimedia

Культуралізація капіталізму: моральна економіка нелібералізму

Отже, антиміграційна позиція Угорщини є не так результатом моральної аномалії, як виявом прагматичного політичного маневрування, спрямованого на конкретні цілі в контексті ЄС. Політична траєкторія Орбана та його партії «Фідес», яка 1989 року позиціонувала себе проліберально-демократично і відтоді перетворилася на поборника «нелібералізму», відображає цей політичний опортунізм. Один із перших випадків використання терміну «неліберальна демократія» припадає на 2014 рік, коли Орбан виступив із промовою перед групою молодих угорців у Румунії. Нелібералізм, як він його описує, — це спосіб політичної організації, спрямований на те, щоби зробити державу більш економічно конкурентоспроможною. Задля цього необхідно усунути низку перешкод, включно з організаціями громадянського суспільства, неурядовими організаціями (НГО) або громадськими рухами, що уповільнюють розвиток країни^[20]. 

Отож, нелібералізм Орбана є процесом перевизначення політичної спільноти відповідно до уявлення про те, що лише ті, хто робить внесок у конкурентоспроможність держави, є законними членами «нації»^[21]. В умовах переходу до ринкової економіки та світової фінансової кризи ця конкурентоспроможність визначається передусім спроможністю країни економічно наздогнати Західну Європу та, насамкінець, стати конкурентоспроможною на рівні світової економіки. Таким чином, траєкторія розвитку Угорщини та політична форма, яку вона породила, є продуктом її особливого розташування на європейській напівпериферії.

Згідно з такою перспективою індивіди та соціальні групи, які вважаються непродуктивними та визначені як такі, що гальмують розвиток держави, переміщуються у категорію небажаних груп, які необхідно нейтралізувати за допомогою заходів сегрегації. З 2014 року були прийняті реформи, націлені на соціальне та економічне віддалення таких груп населення, як безробітні, безхатьки, люди з обмеженими можливостями та ромські громади, котрі й доти стигматизувалися та расизувалися. Хоча тоді «мігранти» не були частиною консервативної риторики, механізми та засоби, задіяні з 2015 року для обмеження їхніх прав, вже були налаштовані довкола інших груп. 

Ці позиції, засуджені керівниками урядів ЄС як далекі від «європейських цінностей», частково є продуктом політичних та ідеологічних процесів, що діють разом із трансформацією економік центральноєвропейських країн. Зокрема, йдеться про інтеграцію цих економік в капіталістичний спосіб виробництва та в ЄС. Ба більше, ці позиції принесли політичні плоди, адже Орбан зарекомендував себе як лідер ультраконсервативних європейських правих, що набирають популярності чимдалі поширюється риторика ідентичності та безпеки в Європі.

Родина біженців на угорсько-сербському кордоні. Фото: AFP

Моральна економіка (під якою я маю на увазі режим бажаних і небажаних суб’єктивностей, що супроводжує виробничі відносини), яка лежить в основі неліберального бачення, так чи так породжує певні суперечності. Варто проаналізувати кілька речей, аби зрозуміти вплив моральної економіки на міграційну політику. По-перше, зокрема з 2015 року, Угорщина страждає від гострої нестачі робочої сили, котра лише посилюється відмовою приймати мігрантів. Нестача робочої сили спричинена насамперед різким демографічним спадом, що доповнюється стрімким зростанням міграції до західних країн ЄС^[22]. Згідно з даними «Євростату», у період з 2010 по 2020 роки відсоток людей працездатного віку, що проживають в нерідній країні ЄС, піднявся із 1,2% до 4,5% населення Угорщини^[23].

Передбачаючи проблему нестачі робочої сили, Угорщина намагалася «повертати» тих, хто вважаються «етнічними угорцями» (групи, що ідентифікують себе як такі, але при розділі Угорщини 1921 року опинилися у сусідніх країнах, зокрема у Сербії, Румунії, Словаччині та Україні). Приміром, закон про громадянство, прийнятий 2010 року, дозволяє особам, чиї предки мали угорське громадянство, отримати його без умови проживання в країні^[24].

По-друге, ці суперечності призвели до нових форм транснаціональної організації праці. Приміром, протягом кількох років спостерігається збільшення кількості «агентств тимчасової зайнятості», які діють як посередники між державами та/або різними компаніями, які мають заводи в країнах Центральної Європи. Такі компанії забезпечують дешеву робочу силу^[25]. Ця система дедалі розгорталася в часи пандемії COVID-19, коли агентства тимчасової зайнятості розширили та спростили працевлаштування громадян третіх країн. Зокрема указ, прийнятий у липні 2021 року, покладає відповідальність за працевлаштування громадян третіх країн на міністра закордонних справ і торгівлі та передбачає потенційні обмеження у трудових правах^[26]. 

Ці агенції (або, часто, субпідрядники) діють у сусідніх країнах, зокрема в Сербії та Україні, звідки пропонують «підходящих» працівників, цитуючи вислів Орбана, на короткий і визначений період. Ба більше, цей механізм нерозривно пов’язаний з особливою економічною організацією європейського простору та регіональним поділом праці, що лежить в її основі. Приміром, в Угорщині агентства підбирають працівників для автомобільної промисловості, тобто для заводів, що збирають автомобілі або виробляють різні деталі, які використовуються для виробництва автомобілів у Німеччині за низькими витратами^[27].

Отож, переміщення німецької автомобільної промисловості на Схід вимагає дешевої та надгнучкої робочої сили, тоді як низькі зарплати змушують угорців шукати роботу деінде в Європі, адже цьому сприяє зона вільного пересування. Агентства тимчасової зайнятості вирішують цю суперечність, адже антиміграційна позиція Угорщини не дозволяє їй звертатися до працівників зі східної та південної периферії Європи, котрі зазвичай і надають цей тип робочої сили решті ЄС.

Зрештою, незважаючи на брак робочої сили, існує конкуренція за роботу між угорцями та «мігрантами». Однак ця конкуренція розгортається не лише на місцевому ринку праці, а й у Західній Європі, зокрема в Німеччині, основному місці проживання угорських трудових мігрантів і першій країні, яка почала приймати біженців 2015 року. Орбан наголосив на цьому 2017 року під час зустрічі з Ангелою Меркель, вимагаючи, аби угорці й надалі мали привілейований доступ до німецького ринку праці в ім’я членства в європейській спільноті. Ставки високі, оскільки фінансові потоки, що надходять від мігрантів, становлять значну частку в угорській економіці. Оцінюється, що у період з 2016 по 2019 роки вони становили від 3 до 4% ВВП^[28].

Отже, новий консервативний моральний порядок в Угорщині є передовсім продуктом економічної організації європейської спільноти та суперечностей, які вона породжує. Європейська спільнота має на меті переосмислити суспільні відносини, аби ті грали на руку переходу до капіталістичних способів виробництва та введення країни в транснаціональний поділ праці. З цієї перспективи доброчесний громадянин — це передовсім продуктивний громадянин. Численні законодавчі та конституційні реформи, ухвалені протягом останнього десятиліття, здебільшого спрямовані на однакову мету: використовувати закон як важіль переформатування та мобілізації політичної спільноти для захисту економічних інтересів. 

Хоча з 2015 року обмежувальні заходи щодо мігрантів в європейському політичному дискурсі розглядаються як питання моралі, насправді вони є частиною ширшої капіталістичної моральної економіки та пов’язані з реформами, спрямованими на інші соціальні групи. Приміром, у грудні 2018 року, незважаючи на безпрецедентну хвилю протестів, був прийнятий законопроект, що дозволяє роботодавцям вимагати від своїх працівників до 400 годин понаднормової роботи на рік і відтерміновувати оплату цих годин аж на три роки. Ухвалення цього законопроекту пояснювали тим, що він дозволить працівникам працювати вдома, а не шукати можливості працевлаштування за кордоном^[29].

Інша сфера, де капіталістичні моральні порядки поєднуються з ультраконсервативною політикою, — це сімейне право, що за останні роки пережило декілька реформ. У 2020 році прийняли Закон про сім’ю, котрий заохочує народжуваність і у такий спосіб втручається в управління демографією Угорщини. Цей закон вкорінений в ідею традиційної сім’ї та домашньої роботи, покладеної на жінок. Консервативні гендерні ролі нав’язують через заохочення (включно із заохоченням податковими пільгами), котрі надаються гетеросексуальним парам та жінкам з дітьми. Ці поправки супроводжуються нападками на ЛГБТ+ спільноти, а також обмеженнями гендерних досліджень та феміністичних рухів. 

Наприклад, у 2020 році конституційна реформа заборонила одностатевим парам адопцію та закріпила в Конституції визначення сім’ї як «союзу, заснованому на шлюбі та зв’язку між батьками та дітьми, де мати — жінка, а батько — чоловік». Засуджене в ЄС як додатковий доказ ретроградного характеру Угорщини, ми бачимо, як таке моралізаторство стосовно сексуальності — те, що має на меті соціальне відтворення конкурентоспроможної «нації» — також є особливою відповіддю на суперечності, породжені місцем країни в економічній організації Європи та транснаціональним поділом праці, що є її результатом.

Висновок 

Підсумовуючи, радикально обмежувальна міграційна політика Угорщини вкорінена у суспільний проект, що прагне задовольнити вимоги економічної та політичної організації ЄС і світової економіки. Уміщаючи наш аналіз у цей ширший контекст, можна простежити загальну логіку широкого кола державних політик, зокрема тих, що стосуються міграції. Цю моралізацію політики, котра інструменталізує радикальну антиміграційну позицію в контексті політичного маневрування в національному та європейському масштабі, можна зрозуміти лише в світлі матеріалістичного та структурного аналізу трансформацій цих країн за останні три десятиліття.