Якось я запитав молодшого сина, чи може він передати мені сіль. «Звісно, я можу!», — відповів він, але жодних дій за словами не послідувало. Тоді мені довелося знову повторити прохання, на що син відказав: «Ти запитав, чи можу я передати сіль — я відповів. Але ти ж не сказав, що я мушу це зробити».
Хто у цій ситуацій вільніший: я чи мій син? Якщо ми розуміємо свободу як свободу вибору, то мій син був вільнішим, адже мав додатковий вибір щодо того, як моє питання тлумачити. Він міг сприйняти мої слова буквально, або ж витлумачити їх як прохання, сформульоване у вигляді ввічливого питання. Я, зі свого боку, фактично відмовився від цього вибору, автоматично поклавшись на загальноприйнятий сенс.
А тепер уявіть світ, де набагато більше людей у повсякденному житті поводиться так, як тоді мій докучливий син. Ми ніколи достеменно не знали би, що саме має на увазі співбесідник, і витрачали би величезну кількість часу на безглузді тлумачення. Хіба це не вдалий опис політичного життя останнього десятиліття? Дональд Трамп та інші ультраправі популісти користаються тим фактом, що демократичні політики покладаються на певні неписані правила та звичаї, які можна порушувати, коли заманеться, і при цьому уникати відповідальності, неявно обходячи закон.
Напередодні наступних президентських виборів трампівські лакеї з Республіканської партії переслідують саме таку стратегічну мету. Згідно з їхньою маргінальною юридичною концепцією, у федеральному законі про вибори є лазівка: законодавчий орган у певному штаті може призначати своїх виборців, якщо держсекретар визнає неспроможність засвідчити результати виборів. Республіканці, що виступають проти виборів, нині балотуються на ті посади, що дозволять їм знехтувати волею виборців 2024 року. У такий спосіб Республіканська партія намагається зруйнувати одну з головних засад демократії: що усі політичні учасники мусять говорити однією мовою та дотримуватися однакових правил. В іншому випадку, країна опиниться на порозі громадянської війни — такого наслідку нині очікує майже половина американського населення.
Ту саму умову можна докласти і до глобальної політики. Задля злагодженої роботи міжнародних відносин, усі сторони мають принаймні говорити однією мовою, використовуючи такі поняття, як «свобода» та «окупація». Росія, очевидно, цю умову оминає, коли називає свою загарбницьку війну в Україні «спецоперацією» зі «звільнення» країни. Проте український уряд також потрапив у цю пастку. Виступаючи 20 березня 2022 року в ізраїльському Кнесеті, Володимир Зеленський сказав: «Ми в різних державах і в абсолютно різних умовах. Але загроза одна: і у нас, і у вас — тотальне знищення народу, держави, культури. І навіть імені: України, Ізраїлю».
Президент України Володимир Зеленський / Фото: Офіс президента
Палестинський політолог Асад Ганем назвав промову Зеленського «ганьбою, коли йдеться про глобальну боротьбу за свободу та визволення, зокрема палестинського народу». Зеленський «поміняв місцями ролі окупанта і окупованого». Я погоджуюсь. І я також погоджуюся з Ганемом, що «потрібно надати усю можливу підтримку українцям у протистоянні варварській агресії [Росії]». Без військової підтримки Заходу, Росія окупувала би значну частину України, зруйнувавши опору міжнародного миру та порядку, а саме цілісність кордонів.
На жаль, промова Зеленського у Кнесеті далеко не поодинокий випадок. Україна часто публічно підтримує ізраїльську окупацію. 2020 року вона вийшла з Комітету ООН з питань здійснення невід’ємних прав палестинського народу, а минулого місяця український посол в Ізраїлі Євген Корнійчук заявив, що: «Як українець, чия країна переживає жорстокий напад сусіда, я співчуваю людям Ізраїлю».
Ця паралель між Ізраїлем та Україною абсолютно недоречна. Становище українців якраз більш нагадує становище палестинців на Західному березі. Так, ізраїльтяни та палестинці принаймні визнають суб’єктність одне одного, поки Росія стверджує, що українці насправді просто росіяни. Але Ізраїль не лише заперечує, що Палестина є нацією (як це робить Росія з Україною) — палестинцям відмовили у приналежності до арабського світу (як свого часу українцям — до Європи). Ба більше, Ізраїль, як і Росія — ядерна супердержава, котра де-факто колонізує меншу, набагато слабшу державу. Ізраїль робить те саме, що й Росія на окупованих територіях України — практикує політику апартеїду.
Хоч лідери Ізраїлю і підтримують Україну, але люб’язністю не відповідають. Натомість вони балансують між двома вогнями, адже потребують російського толерування своїх військових ударів по Сирії. А повна підтримка Ізраїлю з боку України головним чином відображає ідеологічну зацікавленість українських лідерів видати свій спротив за захист Європи та європейської цивілізації від варварського тоталітарного Сходу.
Таке оформлення ідеї спротиву є непереконливим, оскільки вимагає замовчування ролі Європи у становленні рабовласництва, колоніалізму, фашизму тощо. Вкрай важливо, аби справа України розглядалася в універсальних термінах, навколо спільних понять і тлумачень таких слів, як «окупація» і «свобода». Зводити війну в Україні до боротьби за Європу означає послуговуватися тими самими формулюваннями, що й «придворний філософ» Путіна Олександр Дугін, який проводить межу між «російською правдою» та «європейською правдою». Звуження конфлікту до європейських кордонів посилює глобальну пропаганду Росії, що представляє вторгнення в Україну як акт деколонізації — частину боротьби проти західного неоліберального домінування та необхідний крок до багатополярного світу.
Розглядаючи ізраїльську колонізацію Західного берега як боротьбу за свободу, Україна легалізує агресію іншої держави, у такий спосіб ставлячи під загрозу власну цілком виправдану боротьбу за свободу. Рано чи пізно доведеться зробити вибір. Чи буде він направду європейським, тим, що представляє універсальний емансипаційний проект, який Європу і визначає? Чи стане частиною популістської хвилі нової правиці?
Коли Україна спитала Захід: «Чи можете ви передати нам гаубиці?», Захід не став цинічно віджартовуватися: «Так, ми можемо!», а потім сидіти, склавши руки. Західні країни прийняли зважене рішення відправити зброю для боротьби з окупантами. А коли палестинці просять будь-якої підтримки, то отримують лише порожні заяви, доповнені солідаризацією зі своїм гнобителем. Коли вони просять сіль, її передають ворогу.
_category.jpg)
