Олексій Радинський
До художньої майстерні входять кілька осіб у чернечих рясах. Дивлячись крізь художника, що там працює, крізь розвішані на стінах роботи й розкладений художній інвентар, вони промовляють: “Це приміщення порожнє. Будемо тут робити ремонт”, після чого виходять.
Ця сцена – не витвір уяви автора-містика. Описана ситуація відбулася цього року в Києві, в одній з художніх майстерень, що знаходяться на території Києво-Печерської Лаври. В приміщенні, що протягом понад ста років свого існування стало одним із ключових осередків художнього виробництва в Києві: достатньо згадати прізвища Врубеля, Білокур та Приймаченко, пов’язані з лаврськими художніми майстернями. Історія цих майстерень запевнила їм не менше підстав вважатися невід’ємною складовою Києво-Печерської Лаври, ніж, скажімо, Лаврська дзвіниця чи Успенський чоловічий монастир.
Те саме стосується кожного з сімох музеїв, розташованих на території Верхньої лаври. Саме на цих установах базується культурна унікальність Києво-Печерської Лаври, що полягає у балансуванні між світським та церковним складниками. Наявність майстерень, музеїв, бібліотек і світських навчальних закладів є не лише гарантією постійного доступу до Лаври щораз ширшого кола відвідувачів (поза прочанами й туристами), але й запорукою того, що Лавра не перетвориться на своєрідний український Ватикан, закритий для впливів із-зовні, але спраглий щосили впливати на світське життя.
Відмінність римського та українського Ватиканів може полягати в тому, що останній являтиме собою всього лише чергову резиденцію очільника церкви сусідньої держави – патріарха Кирила. Саме задля побудови його резиденції ініційовано скандальне виселення художніх майстерень із корпусу Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Вочевидь, услід за резиденцією Кирила в Лаврі має з’явитися чимало інших споруд державного значення. Бо навіщо вслід за художніми майстернями виселяти з Лаври музей історичних коштовностей, музей декоративно-прикладного мистецтва, музей книги й друкарства, музей театрального, музичного й кіномистецтва?
Після оголошення про плановане відселення усіх цих музеїв стало зрозуміло, що керівництво Києво-Печерської Лаври оголосило війну світській культурі – причому не лише на своїй території, а в державному масштабі. Цікаво, що представники світської культури вперто цього не помічають, намагаючись домовитись з церквою за законами мирного часу. Приміром, художники, яких виганяють із майстерень, виходять на акцію протесту під гаслами “Церква і культура – не вороги”. Звісно ж, за визначенням церква й культура не є ворогами, але коли церква відкрито оголошує культуру ворогом, дивно стверджувати зворотнє.
Питання, яке варто ставити в цій ситуації, звучить не “що не так із культурою?”, а “що не так із церквою?”. Особливо якщо врахувати, що з культурою, з клерикальної точки зору, і так все гаразд: лаврські художні майстерні тепер активно займаються виробництвом ікон, що не рятує їх від гніву Божого.
Проблема в тому, що протистояння навколо лаврських майстерень, музеїв, лікарні для хворих на СНІД, Історичної бібліотеки та Академії керівних кадрів культури (їм усім загрожує виселення) розглядають у будь-якій площині, окрім властивої: площини протистояння світської та церковної культур. Щоправда, останнім часом це навіть важко назвати протистоянням: поки церковники ідуть в агресивний наступ, світські діячі намагаються їх переконати, що вони, в принципі, нічого не мають проти церкви, сподіваючись в такий спосіб уникнути конфлікту.
 |
Та коли конфлікт витісняється з одного поля, він неминуче повстане в іншому. Лаврське протистояння вже досить успішно переводиться в національну площину. Під час акції солідарності з музеями лаври, що відбулася 23 грудня, стверджувалося, що “на догоду Москві влада хоче знищити в Лаврі український дух”, прагне “віддати національну святиню під повний контроль московської церкви”. Важко заперечити, що вигнання світських закладів з Лаври відбувається на вимогу й за сприяння Московського патріархату. Але подібна постановка питання – прямий шлях до поразки.
Вбачати в Києво-Печерській Лаврі виключно “національну святиню” – це автоматично відсікати потенційну підтримку чималої частини українських православних, що належать до “московської церкви”. Водночас, переведення світсько-церковного протистояння в площину національного конфлікту – це саме те, що найбільше треба нинішній владі, яка щосили намагається збудувати суспільний антагонізм на лінії “Партія Регіонів” – ВО “Свобода”.
В своїй риториці обидві сторони конфлікту – миряни та клірики – невпинно посилаються на досвід радянського безбожництва як відправну точку теперішнього протистояння. Але, виправдовуючи теперішні безчинства діяннями більшовиків, церковники не зглянулися, як почали діяти методами своїх найзапекліших ворогів. Немає принципової різниці між, скажімо, підривом Успенського собору та виселенням лаврських музеїв.
Теперішня діяльність Московського патріархату – такий же бездумний ексцес, яким було знищення церков більшовиками. В обох випадках одна зі сторін світсько-церковного протистояння відповідає несиметричною, надмірною реакцію на зловживання, здійснені їхніми опонентами (у випадку більшовиків – на безоглядну підтримку церквою царського режиму, в випадку наших лаврських сучасників – на радянську атеїстичну політику).
Якби церковники краще орієнтувалися в світській історії, вони б зрозуміли, що така політика, окрім миттєвих (і, вочевидь, захмарних) фінансових зисків, у далекій перспективі призведе лише до одного – нової хвилі войовничого атеїзму, що рано чи пізно гойдне маятник цього протистояння у свій бік. Виселяючи музеї з Лаври та окуповуючи церковними спорудами рештки публічного простору Києва, сучасні клерикали мимоволі провокують нову хвилю нищення церковних святинь, що може надійти в майбутньому.
Уникнути дурної нескінченності цього брутального протистояння можна лише в один спосіб: церква має навчитися співіснувати зі світським суспільством, яке мусить чітко вказати церкві на межі, які не можна переходити. Сьогодні ж церква оголошує не лише Лавру своєю приватною власністю (про це обмовився архієпископ Павло в своїй знаній заяві про “притон” у “вашому під’їзді, на вашій сходовій клітині”), а й заявляє претензії на те, що знаходиться поза її межами.
Недарма в церковній риториці надміру активізувався вислів “під стінами Лаври”, здебільшого стосовно “неподобств”, що відбуваються безпосередньо за межами її території.
Дійсно, теперішній момент багато в чому є переломним для Києво-Печерської Лаври: вперше в історії її зусібіч обступили світські культурні заклади (Мистецький Арсенал, галерея “Лавра”, культурний центр “Майстер-клас”). Клерикали сприймають це як відверту загрозу, а культурні установи стикаються з випадками церковного втручання в їхню діяльність (деякі з них вже активно займаються самоцензурою).
У випадку витіснення з Києво-Печерської Лаври світських установ терени “під стінами Лаври” неминуче стануть наступним об’єктом церковної експансії. З вищенаведених причин саме церква має бути найбільш зацікавлена в тому, щоб цей процес припинити.
Читайте також:
Без Бога. Християнство, дехристиянізація та постхристиянство (Мішель Онфре)
Может ли священник быть атеистом? (Александр Марков)