Альона Мамай
Сірий кабінет. Парти вибудувались у ряд. За вчительським столом — психологиня, вона роздає результати тестів. Лунає дзвінок — тридцять дітей із різною швидкістю вибігають, але вона мене зупиняє: «Ти не подобаєшся половині класу. Тобі варто подумати над своєю поведінкою. З тобою явно щось не так». Так почалася моя перша депресія.
Я була в сьомому класі. Якраз у тому, де учень у бійці зламав до відкритого перелому руку іншому школяру. Де одного з хлопців зацькували так, що він із ярості проломив гіпсокартонну стіну в кабінеті й пішов зі школи, не протримавшись і півроку. Але з класом та школою проблем бути не може — це ж спеціалізований ліцей, тут учиться майбутня технічна еліта. Проблеми з дітьми, які відчувають себе некомфортно в таких умовах. Саме про таких дітей знімають підліткове романтичне кіно, для таких дітей — Гаррі Поттер. Але це нічого, вони виростають і стають нормальними законослухняними громадянками. Якщо й залишається якась дивина — йдуть у «творчі» професії. Варто лише трохи попрацювати з такими дітьми — слідкувати за ними й направляти в потрібне русло.
Система освіти — з дитячого садочка й до аспірантури — націлена не лише на передачу людям знань. Вона також оцінює розумність, успішність, нормальність дітей. Думка, критична до викладач_ки, освіти, або й держави загалом, рідко вітається в освітніх інституціях. Українські виші навряд можна назвати осередками таких думок. Історії, які я зібрала в матеріалі, відбулися протягом останніх декількох років. Ця стаття є спробою вибудувати окремі фрагменти в певну систему. Усі викладені історії дуже емоційно наповнені й болючі для мене — чи то випадки, пережиті мною особисто, чи то такі, що сталися зі знайомими мені людьми. Кожен випадок ставить під питання ієрархію викладач — студентка, правоохоронні органи — громадянин тощо. В усіх історіях мова йде про цензуру.
У будь-якій незрозумілій ситуації — викликай СБУ
Адміністрація одного з вишів у Харкові вирішила обрати репресії, як педагогічний метод, коли дізналася від правоохоронних органів, що лібертарна активістка Юлія, (ім’я змінено) разом із групою активіст_ок займається захистом прав людини, екологічними й феміністичними проектами:
«В какой-то момент куратор моего потока стал закидывать вопросы об активистских проектах в Харькове: “А была ли ты на такой-то акции? А кто её организовал?”. Через какое-то время мне сообщили, что сотрудник правоохранительных органов заинтересовался харьковским коллективом, и пошло-поехало. В течение нескольких месяцев я стала ключевым звеном в испорченном телефоне: от правоохранительных органов, через руководство универа до меня доходили недвусмысленные сообщения. Самым топовым для меня стало: “А ты в курсе, что участвуешь в коллективе, который использует школьников и недалеких студентов в своих грязных делишках? Были найдены скрытые каналы финансирования этого коллектива Москвой, и в течении следующих месяцев всех пересажают, так что покинь-ка ты эту организацию, пока не поздно”.
Для коммуникации с правоохранительными органами существует официальная процедура: тебе выдают повестку — ты идешь общаешься, все другие случаи можно назвать превышением полномочий. Даже присутствовали нехилые такие спекуляции: я выиграла университетский конкурс и через пару дней должна была лететь в Германию, мне заявили, что вылет из страны для меня будет запрещен, в случае если я откажусь от разговора. В общем, довольно стрессово было услышать такое, когда билеты уже куплены, но я все равно отказалась.
Видимо пообщаться со мной хотели ну очень сильно, так что придумали вот такую хитрость: отказаться от общения с представителем высших органов без повестки — можно, но вот отказаться мне, как студенту, от общения с деканом никак нельзя, так что мне позвонили из деканата и сообщили: “Завтра декан хочет с тобой поговорить, приходи”. Ну и дальше события легко представить, хотя степень лицемерия доходила до крайности. Когда я пришла к декану, он сказал: “Ой, слушай, мне так интересно разузнать у тебя о конкурсе, который ты выиграла, расскажи-ка мне все поподробнее”, сказал мне человек, который был организатором этого конкурса. Через пару минут в кабинет зашел человек, который, как видимо, так долго и упорно хотел со мной поговорить. Представился, показал документы, ну и начал разговор, подробности которого вам вряд ли будут интересны, да и мне не особо хочется их расписывать. Если вкратце: это были вопросы о активистком коллективе и деятельности».
«Парад членів» Спартака Хачанова в НАОМА
СБУ — служба, у чиї повноваження входить слідкувати за багатьма вишами, адже думка, критична до викладач_ки, системи освіти, сприймається, як непатріотична й така, що підриває державний лад. Студентська робота Спартака Хачанова «Парад членів» викликала жорстку реакцію у викладача Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Володимира Харченка. Він зруйнував її, оголосивши, що Спартак для нього «не студент, а ворог». У наступні дні під академією з’явилась ультраправа організація С14, а художником і студентською ініціативною групою, яка його підтримує, зацікавились правоохоронні органи. Дехто телефоном запросив студенство на зустріч в академії, на що останні відповіли чітким «ні». Попри це, наступного дня два чоловіки все-таки з’явились у ректораті НАОМА. Вони запропонували поговорити, але документи показувати відмовились, і на цьому комунікація закінчилась.
Схожа історія сталася й після останнього нападу на Гендерний клуб Національного педагогічного університету ім. Драгоманова в Києві минулого року, коли його організаторку Валерію Зубатенко вдарив дверима вдягнутий у балаклаву ультраправий студент. Перші, хто зацікавилися подією у виші, були саме працівники СБУ. Через декілька днів представник цього органу подзвонив Валерії та запросив на неофіційну зустріч. У їдальні університету, куди організаторка клубу розважливо прийшла разом із юристкою, сбушник довго розпитував, що студентці відомо про нападників, хто, на її думку, ці люди. Якось захистити Валерію Зубатенко від подальших нападів СБУ не обіцяла.
Цей загадковий зацікавлений у подіях чоловік був присутнім і на закритті виставки «Виховні акти» у вищезгаданому університеті. Коли художниці й художники вирішили не забирати свої роботи з простору виставки, два чоловіки в цивільному одязі були найактивнішими відвідувачами протестних до вишу подій. Сплутати їх із «геями», які за словами поліції, що охороняла відкриття виставки, одні тільки й відвідували «Виховні акти», було неможливо — Валерія Зубатенко впізнала в одному з чоловіків знайомого сбушника. У них також був помічник — студент університету періодично заходив у простір зацензурованої виставки, уважно слідкував за перебігом подій, і в присутності художниць усе переповідав СБУ.
Нездоровий фемський двіж
У ситуації, коли шкільні психологині доводять дітей до депресії, викладацтво відмовляється вчити студентство, а Служба безпеки України нікого ні від кого не захищає, не важко впасти в клінічний стан. На другому курсі вишу я записалася до психолога в студентську поліклініку на КПІ та спробувала поділитися з ним проблемами, які мене мучили на той момент. Проблеми були прямо пов’язані з першою депресією в токсичному шкільному колективі, але психологу явно цікавіше було слухати про моє статеве життя. Врешті він поставив мені заключний діагноз — за його словами, я мала істерію й у мені, пряма цитата, «сидів диявол».
Істерія — це клеймо часів Фройда. Хвороба, що буцімто розвивається, якщо жінка не переходить від кліторального оргазму до вагінального. Фройд не знав, що ніякого вагінального оргазму немає, а клітор має складнішу будову, ніж здається візуально. Істерія, як діагноз, уже давно нікому не ставиться. Поміж тим, студенток у вишах, які наважуються боронити себе від домагань, деякі коментатори продовжують вважати істеричними божевільними, «нездоровим фемським двіжом».
Петра Романенка, викладача біології та медицини КНУ ім. Шевченка, звинувачують у тому, що він періодично домагався студенток протягом як мінімум шести років. Студентка Клементина Квіндт, яка винесла на обговорення цю ситуацію в університетській спільноті та зібрала підписи за звільнення викладача, не тільки не здобула широкої підтримки серед студентства, а й наштовхнулася на протидію студпарламенту. Частина представни_ць цього органу почала збирати підписи на захист викладача, називаючи звинувачення в його бік перебільшеннями. Голова студпарламенту відмовився дати слово Клементині Квіндт на засіданні, на якому мало обговорюватися питання щодо звільнення викладача, і закрив засідання. Після цього студентський парламент піднявся увесь разом, із криками «Ганьба» й саркастичним сміхом. 11 лютого комісія з адміністрації вишу мала вирішити питання щодо звільнення Петра Романенка з посади викладача, але поки що вона відмовчується, тож ситуація залишається підвішеною.
Муза — жіночого роду
Діяльність художниці Каріне Морель також не прийшлась до вподоби викладацтву львівського коледжа ім. Івана Труша. Виставки з оголеними мужчинами-натурниками, як і оголені бібліотекарки, зовсім не те саме, що прекрасні музи, які за мізерну зарплатню позують викладачам й іноді студентству.
автопортрет ректора НАОМА Андрія Чебикіна
Мисткиня спробувала опрацювати у своїх виставкових проектах травму, яку отримала в гуртожитку того таки коледжу ім. Труша — в 15 років вона пережила там сексуальне насилля від чоловіка, який так і не був притягнутий до кримінальної відповідальності. Виставки з оголеною натурою адміністрація коледжу сприйняла як розпусні й Каріне виключили. Сама художниця описує: «Вони так пояснили моїм батькам, типу — а ви знаєте, що вона вино п’є в Дзизі кожен вечір? Що вона з прекрасного гуртожитку пішла нічого не сказавши! Усі в гуртожитку живуть, а вона балувана! Виставки ганебні робить, курить біля навчального закладу, на пари не ходить, десь пропадає. Неколективна. Тату взагалі наплели щось про проституцію типу. І про те, що я пила на парах в аудиторії». До цькування художниці долучилось і студентство: «в мене глиною кидали в обличчя. І ще руки після гончарення об мій одяг хтось витер у роздягальні, все пальто було вимазане взимку». Адміністрація не була лояльною до художниці й під час вступу заявляла, що «пільговикам тут не місце! Ти будеш займати місце здорової дитини! Діти вступають які на підготовчі репетиторства ходять протягом року. А ти дівчинка незрозуміло звідки й до біса твій диплом із художньої школи».
Каріне та її роботи
Відрахування — розповсюджений метод опору адміністрації вишів студентству. Зараз йдеться про виключення Спартака Хачанова — випадок цензури його роботи у виші вже був згаданий вище. Мене, як і його, два роки тому також хотіли виключити з НАОМА. Тоді все було дещо інакше — я не писала імпресіоністично-соцреалістичні олійні роботи у стилі більшості викладацького складу академії, натомість вимагала запровадити в НАОМА викладання перформансу, відео-арту й інших медій. Лаконічна відповідь адміністрації — в академії немає фінансування і спеціаліст_ок із вказаних дисциплін. Єдиною можливістю залишитись у виші стало виконання академічного завдання. Всю купу постановок із оголеною натурою я мусила написати за 10 днів. Тиск із боку адміністрації та мій власний розпач були настільки сильними, що я потрапила з нервовим зривом у психіатричну лікарню ім. Павлова. Рада, що Спартак може принаймні певний час перепочити в Гельсінкі, а не ловити тривожні флешбеки ситуацій із токсичними педагогічними колективами в лікарні.
Товариство, незалежність, солідарність та інші бздури
Українські вищі навчальні заклади застосовують цілий арсенал опору своєму студентству і критиці: відрахування, потурання втручанню СБУ в життя студентів та студенток, толерантність до домагань, байдужість до цькування студентства іншою студентською групою (чи залученість до нього). Іноді виші стають майданчиками для діяльності ультраправих угрупувань, як у випадку з ініціативами організації «Український студент» у стінах Національного університету «Києво-Могилянська академія». Іноді побоювання щодо приходу ультраправих виправдовують цензуру, як у випадку із закриттям виставки «Виховні акти» в університеті Драгоманова, згаданому вище. Тож навчальні заклади поступово перестають бути безпечними місцями для вільного висловлювання (і перебування).
Будучи чітко ієрархізованою структурою, адміністрація й викладацтво сприймає підважування внутрішніх університетських ієрархій, як загрозу існуванню вишу. Не встигаючи осмислювати поточну геополітичну й культурну ситуацію, вони реагують репресіями на намагання внести на територію вишу нові віяння. Ці фактори наближають момент, коли необхідно буде переглянути не лише зміст представлених в освітніх закладах програм, а й сам спосіб навчати.
Я все ще продовжую згадувати мій шкільний випадок із психологинею, закриття «Виховних актів» врізалося мені в пам’ять, а у снах я іноді бачу, як мене знову і знову виключають із НАОМА. Місяць тому я насмілилася знову піти на психотерапію, і моя лікарка не ставила мені діагнозів із півслова. Коли я розказала їй про випадок зі студентським психологом, вона засміялась, а потім взялась за голову. Як виявилось, до неї вже приходили люди з подібним досвідом — у різних варіаціях лікар повторює це дуже багатьом студент_кам. Можна лише здогадуватись, що повторює на лекціях (і після них) Петро Романенко, противниця гомодиктатури Ганна Турчинова, чи Володимир Харченко. Що мені точно ясно — це має припинитись. У минулому студентська профспілка Пряма дія була рушійною революційною силою, однією з організацій, що проводили потужну кампанію «Проти деградації освіти» 2010–2013 років. Тепер ситуація змінилась і саме на плечах сьогоднішніх студенток і студентів лежить перевинайдення цієї профспілки чи створення інших інституцій чи організацій, які б могли протидіяти такій деградації.
Для обкладинки статті використана робота Вольта Агапеєва, експонована на «Виховних актах» (фото надано ГО «Insight»). Сам автор зазначає: «Першочергово “Конфронтація” задумувалась як робота, площину якої пересікав розріз, утворений стиком жовтого та блакитного кольору. Однак під час підготовки до виставки організаторами було висловлене занепокоєння щодо використання кольорової гами і формату, дотичних до державної символіки. Оскільки подібні дії могли стати тригером для певної групи праворадикалів та призвести до переслідувань та цькувань кураторів, мною було прийняте рішення надати роботі додатковий шар білого кольору, як антагоністу чорній плашці цензури». Подібні дії не вберегли виставку від цензури з боку адміністрації НПУ ім. Драгоманова. Вона, аргументуючи закриття виставки, усе одно заявила, що в зображеннях, представлених на ній, паплюжиться національна символіка.
Читайте також:
«Акція в дверях» (Альона Мамай)
