Колонки

УРОКИ МАЙДАНУ-2014

2736

Майдан де-факто став таким же легалізованим елементом політичного процесу, як закріплені Конституцією вибори та референдуми.

Вдруге за останнє десятиріччя майдан формує нову конфігурацію влади, яку визнає світ. У 2004 майдан «вичавив» із тодішньої політичної еліти нову редакцію конституції і третій тур виборів. У 2014 — не тільки змістив чинну владу, але й почав жорстко формувати вимоги до нової — в усіх аспектах політичного і суспільного життя — змушуючи на кроки, на які деякі з сьогоднішніх лідерів держави навряд чи наважилися б, якби їх не підпирав у спину (а інколи — і відверто штовхав) майдан.

Від обох революційних проявів соціального спротиву виграли одні й ті самі особи (які або програли у виборчих перегонах, але змогли взяти реванш на майдані, або, не чекаючи виборів, відразу почали з майдану). Кворум громадської недовіри отримали, знову-таки, одні й ті ж — особисто Віктор Янукович, Партія регіонів та — свідомо чи несвідомо — єдина політично представлена у політикумі «ліва» сила КПУ.

Щоб упередити можливу зливу критики, нібито я звожу лівий рух тільки до Компартії. Це одночасно не так, проте — і так (на жаль). Слід визнати об’єктивно: ліві програли. І не тому, що в результаті майдану було сформовано відверто праву більшість у парламенті; не тому, що окремі праві (а подекуди — й праворадикальні) сили здобули повний контроль над більшою частиною держави; не тому, що ВО «Свобода» є по суті правлячою партією у п’яти західних областях, а в найбільш промислово розвинених керівниками призначені олігархи Ігор Коломойський та Сергій Тарута. Насамперед ліві програли тому, що за три місяці майдану вони не тільки не сформували своєї позиції щодо цього явища і процесів, які там відбувались, і не забезпечили свою масовану присутність та просування соціальних програм, а й узагалі не були помічені суспільством як учасники майдану, а відповідно — не були витребувані у новій політичній моделі.

Я багато читаю про поодиноку присутність людей лівої спрямованості на майдані або навколо нього (у будь якому форматі — тримача плакату, роздавача листівок чи агітатора з намету), однак не можу, хай не ображаються на мене, вважати лівий рух представленим у майданному русі. Тому найважливішими уроками, які повинні винести ліві, є наступні:

1) ліві мають активніше тримати руку на пульсі суспільних процесів, оперативніше реагувати на виклики і масові вимоги громадян — не відмовчуватись, а формувати і доносити свої відповіді та пропозиції на ці вимоги ще до старту вибуху громадського протесту (а нам є з чим виходити до людей уже сьогодні, приміром — з гострою критикою антикризових заходів);

2) ліві мають займатись організацією своєї структури як у центрі, так і на місцях, щоб протестні акції не заставали нас зненацька, змушуючи впадати у ступор, коли інші вже добре організованими групами очолюють протестний рух;

3) ліві (в умовах роздрібненості партій відповідного спрямування) мають постійно обмінюватися думками, оцінками політичної ситуації, прогнозами, щоб грати на випередження, а не навздогін.

Як кажуть, «история не знает сослагательных наклонений». Але якби ліві згуртувалися наприкінці листопада — не певен, що вони очолили би протестний рух, але переконаний: вони би змогли зіграти значно більш активну роль у ньому, щоб сьогодні мати політичне право претендувати на участь у формуванні порядку денного оновленої України.

Що ж стосується тих, хто втратив владу, то для них головний урок має полягати у необхідності знайти, врешті-решт, почуття міри: і у визначенні максимальної психологічної планки терпіння власного народу, і в зіставленні її зі своїми політичними та економічними апетитами, і у необхідності дотримання чіткого балансу стримувань і противаг в еліті та суспільстві, і в необхідності підбору політичних попутників (майже не лишилося в світі країн, для яких багаторазове перефарбовування політиків є звичним, повсякденним явищем, а більшість будь-якого президента після його відходу — що Ющенка, що Януковича — тане у 4-5 разів і миттєво перетворюється на більшість його опонента).

Що ж стосується правих, то вони, напевно, і не потребують якихось додаткових уроків чи висновків. Дві спроби (2004, 2014) — обидві вдалі. Програвши своїм опонентам у легітимний спосіб — вони двічі повертали владу собі у «майданний», причому щоразу все переконливіше. У цих умовах вже народжується жарт щодо доцільності загальноукраїнських виборів, коли «майдан розставить все на свої місця».

У цьому аспекті слід розглядати і друге питання: чи підходить народне віче як майданчик для лівої агітації? Насамперед одразу відкину таке явище, як антимайдан. Його організаторам слід визнати: як у кіно рімейк завжди гірший за оригінал, так і політичний клон буде завжди слабшим за будь-яке, навіть найслабше політичне явище. Що ж до лівої пропаганди на майдані, то можливості для цього були, тим більше у тій соціальній ситуації, яка зараз є в державі. За методологією Світового банку і МОП Україна належить до категорії дуже бідних держав, де 80% населення змушені витрачати практично всі свої доходи і заощадження на їжу і час від часу — на одяг. Безробіття за методологією МОП наблизилося до рівня майже 8% (і це без урахування осіб, які працюють нелегально у країнах Єврозони чи Росії або перебувають у перших зі статусом власника туристичної візи — а йдеться про приблизно 6-7 мільйонів осіб).

У перші дні протесту громадськість принципово відокремлювалася від політиків, особливо «старої хвилі». Агітували не тільки за Європу, а й за все на світі: за боротьбу проти несправедливості, надвисоких податків, низьких зарплат і пенсій, корупції — від політичної до побутової (у школах і дитсадках, лікарнях і поліклініках, в ДАЇ та на митницях). Хіба це не позиція лівих сил? Хіба це не ліва агітація? Проблема в тому, що лівий рух не зміг виконати суспільне замовлення і підготувати публічних, яскравих трибунів, які могли би проголошувати це саме, однак не сприймались би у суспільстві як ВІП-агітатори певної політичної сили чи партії.

Не зміг лівий рух дати й достатньої кількості людей для «польової агітації», які би роз’яснювали своїм сусідам, що зміна політичних прізвищ не призводить до покращення життя, не підвищує соціальні стандарти, не зменшує пенсійний вік, не поліпшує рівень освіти чи медичного обслуговування; що протестувати потрібно не персоніфіковано і «проти», а по конкретних проблемах і «за» — «за мінімальну зарплату і пенсію в Х та Y гривень», «за створення Z нових робочих місць», «за громадський контроль і публічне витрачання коштів платників податків».

Це ще один урок майдану для лівих: на жаль, і досі ліві не мають потужної скоординованої агітаційної машини, щоб доносити своє бачення до суспільства на постійній основі, у доступному і сприйнятному вигляді.

І третє питання — майдан у контексті глобальних протестних рухів: у порівнянні з російськими «болотними» протестами, Арабською весною, рухом «Окупуй», протестами в Євросоюзі, Туреччині, Боснії, Таїланді та Венесуелі. Слід звернути увагу на різнорідність причин, природи, походження і наслідків цих явищ. Їх дуже складно не тільки порівнювати, а й навіть оцінювати одними мірками.

Скажімо, російські болотні протести — це класичне змагання правлячої вже 14 років еліти (Путін — Медведев + 15-20 осіб найближчого оточення) та не більшої за кількістю «елітної опозиції» (Нємцов, Каспаров, Собчак, нацбол Лімонов), яка знаходить симпатію серед знов-таки вузького кола прогресивно мислячих росіян. Ця діяльність характеризується нерегулярними акціями протесту у відповідь на певну поведінку влади чи подію — наприклад, на результати президентських або парламентських виборів, річницю масових арештів, анексію Криму… Ці акції — це мітинги обмеженої тривалості з виступами опозиціонерів, прогнозованими за змістом; відсутня ефективна координація заходів на центральному та місцевому рівні, а навіть там, де вона є — на місцях рівень підтримки недостатньо значний, щоб змусити правлячу еліту оцінити ситуацію хоча б як небезпечну.

Рух «Окупуй» у різних країнах світу за своєю природою, способом організації та тактикою поведінки став, по суті, разовими «фінансово-соціально орієнтованими» (за рідкісним винятком) «флеш-мобами», які не декларували ані наміру регулярного повторюватися, ані готовності до загострення ситуації, і не несли у собі достатньої загрози, щоб змусити владу до хоча б початку діалогу. Ще одна яскрава риса — відсутність очевидних і визнаних лідерів, які би могли вважатися потенційною стороною такого діалогу.

Арабська весна — це схема класичних державних переворотів із єдиною особливістю (залученням значного кола учасників для зміни влади), на відміну від характерних, наприклад, центрально- чи західноафриканських переворотів, де все це здійснюється силами 500-1000 військових чи поліцейських або радикально налаштованих представників певних етнічних груп.

Що стосується подій у Туреччині, це більше нагадує перший майдан-2004, коли влада, забезпечуючи більш-менш пристойне економічне і соціальне зростання, не усвідомлює, що з переходом людей на новий рівень життя для них на перший план висувається вже не питання, де заробити і що поїсти, а цінності іншого порядку: прозорість і відкритість влади, чесні й демократичні вибори, відсутність корупції (турків і з боку Ердогана, і з боку опозиції найбільше завели останні вибори та поширені напередодні плівки з розмовами урядовців та їхніх родичів, на яких ідеться про багатомільйонні хабарі, співпрацю влади і бізнесу поза рамками законодавства).

Євросоюз, Боснія та Венесуела — класичні соціальні протести, ключовий фактор яких — «безробіття». Саме воно, а не невиконані політичні обіцянки про «велике покращення», «зменшення податкового тягаря», «збільшення соціальних видатків», виводить на вулиці сотні тисяч маніфестантів. При цьому влада не усвідомлює, що навіть низькооплачуване, але стабільне робоче місце забере з вулиці як мінімум половину протестувальників; що більшість із них підсвідомо готові жити «по мінімуму витрат», але бути при цьому певними у цьому «мінімумі» завтра. Протести такого роду часто змінюють уряди або окремих політичних особистостей, але дуже рідко змінюють систему.

Певну подібність можна спостерігати хіба що між нинішнім майданом та подіями у Таїланді. Іноді навіть складається враження, що їхні сценарії де в чому писалися під кальку, з різницею у часі в 2-3 дні: формальний привід для початку акції — внесення до парламенту Таїланду закону про амністію vs. непідписання Вільнюської угоди; учасники першої хвилі протесту — з числа тих, хто вважав себе постраждалим від уряду Чиннавата і у яких «вкрали надію» на справедливість vs. з числа студентів, у яких Янукович вкрав «європейське майбутнє»; підстава для переходу до другої фази з широким колом учасників — розгін силами правопорядку першої хвилі; формування другої хвилі під проводом опозиційних політиків-жовтосорочечників — прибічників Демократичної партії депутата Тхаугсубана і колишнього прем’єр-міністра Ветчачиви vs Кличко — Яценюк — Тябнибок в Україні; перехід до активної фази протестів — захоплення міністерств і відомств, блокування будинків Уряду в Києві та Бангкоку.

Події дещо розійшлися у січні-лютому 2014 року, коли Віктор Янукович де-факто схвалив збройні дії проти протестувальників і згодом змушений був залишити посаду і країну, тоді як Їнглак Чиннават подала у відставку та оголосила про дострокові парламентські вибори, на яких здобула перемогу, отримавши одночасно і мандат довіри від більшості тайців, і можливість займати більш жорстку позицію у переговорах з опонентами, спираючись на підтверджену волю народу. Нагадаю: і в Україні, і в Таїланді остання крапка у протесті ще не поставлена (й досі не розійшовся майдан в Україні, а сформована нині система влади є тимчасовою та перехідною — і тайські протестувальники не згортають свої антиурядові дії), тож більш об’єктивний і завершений детальний аналіз доцільно було би провести приблизно через півроку.

Головне у цьому аспекті — щоб таке просте і зрозуміле гасло як «Банду геть» в Україні, «Нехай ідуть всі» у Словенії та їм аналогічні, спрямовані на усунення певної персони чи персон, змінилися на глобальні «Геть несправедливу, асоціальну систему», «Держава турбується про всіх, а не про “обраних”» та конструктивно-позитивне «Ми вимагаємо…» Щоб сформована у «майданний» спосіб нова влада чітко знала і розуміла, за які прорахунки, за які невиконані обіцянки та вимоги по неї прийде новий майдан.

У контексті розглянутих прикладів протестних рухів завжди поставало питання міжнародного впливу на майдани й антимайдани. Щодо майданів, підозра про те, що без «зовнішньої руки» тут не обійшлося, існувала завжди. Наприклад, виступаючи 17 лютого 2014 року зі зверненням до венесуельського народу, Президент Ніколас Мадуро заявив: «За подіями в Україні стоять ті самі спонсори, які готують цих людей. Це американські організації, які проводять імперіалістичну політику втручання і контролю над світом. В Україні відбулися дуже серйозні речі, але, при всій повазі до українського народу й уряду, Венесуела — не Україна, наш народ — інший, наші збройні сили — інші, історія — інша; тут ми здійснюємо революцію».

Так само щодо України й у 2004—2005 роках, і в 2013—2014 роках багато говорилося про потужний зовнішній фактор протестних рухів. Я переконаний: зовнішній фактор у будь-яких протестних рухах, революціях, державних переворотах завжди був, є і буде. Видозмінюється лише форма впливу такого фактору. Безумовно, у XXI столітті він буде радикально відрізнятися від століття минулого, і ми навряд чи ще раз станемо свідками чогось подібного на операцію в Палаці Тадж-Бек (Кабул, Афганістан) у 1979 році або «Urgent Fury» у Гренаді в 1983 році, чи відновлення Жана-Бертрана Аристида на посаді Президента Гаїті у 1993 році. Якщо такі форми і збережуться, то переважно для вкрай слабких держав третього світу і під потужною парасолькою міжнародних організацій, де не буде одноосібного вигодонабувача, а сам розвиток подій стане результатом досягнення багатостороннього консенсусу (так, як, скажімо, це відбувалось у процесі зміщення Президента Гбагбо у Кот-д’Івуарі). Переконаний, що революція братів-мусульман на чолі з Мохаммедом Мурсі, враховуючи діючий в Єгипті на той час військовий стан та реальну силу поліцейської машини, за місяць-півтора, а то й менше, просто би захлинулася. Якби не одне «але»: військово-поліцейська еліта отримала від Сполучених Штатів та Євросоюзу чіткий сигнал не переходити межу, головний брат-мусульманин — сигнал про те, що його прихід до влади після легалізації на загальнонаціональних виборах отримає світове визнання, а діючий на той момент Президент Хосні Мубарак — що провідні держави світу очікують на його відхід після майже тридцяти років при владі. За рік, коли генератори попереднього сигналу не отримали очікуваний результат, вони дали новий сигнал уже іншим, завдяки чому 3 липня 2013 року Мурсі фактично втративу посаду глави держави.

Аналогічні сигнали про потенційне визнання отримала й українська на той момент ще опозиція — навряд чи в іншому разі на майдані побували би топові американські та європейські чиновники, дипломати, парламентарі. Якщо зазирнути в недалеку українську історію, то треба згадати, хто писав план мирного врегулювання наприкінці 2004 року — з третім туром виборів, конституційною реформою, переформатуванням ЦВК тощо. Схожі приклади можна знайти практично по всьому світу. Та і Крим у третій декаді лютого — першій половині березня 2014 року без чіткого, однозначного, потужного сигналу з Кремля та відсутності хоча б адекватного по силі сигналу з Заходу навряд чи спробував би «на свій страх і ризик» організовувати «відхід до Росії»…

Інша складова міжнародної участі та впливу — фінансова, і вона теж посилюється, особливо щодо держав третього світу та країн, що перебувають у складному фінансовому становищі. Різноманітні фонди «зміцнення демократії» чи «проведення реформ» сьогодні оперують сотнями мільйонів доларів на рік, і для керівників держав, у яких така сума дорівнює десяти річним зарплатам усього особового складу збройних сил чи поліції, це означає постійне перебування у зоні ризику. Для країн, багатих ресурсами, але не згодних їх передавати за символічну плату транснаціональним корпораціям, фінансування протестних акцій і революцій здійснюють не тільки іноземні уряди, але й такі корпорації. Тому, не коментуючи слова Ніколаса Мадуро, я би порадив звернути увагу як на джерело небезпеки й на ті компанії, які позбулися своєї власності в результаті націоналізації чи були обкладені надвисокими податками. Адже треба усвідомлювати, що не тільки тривалі багатомісячні акції «майданного типу», але й швидкоплинні революція чи державний переворот мають свою економіку, і далеко не завжди лідерам протестного руху вистачає власних ресурсів.

Ще один вектор міжнародного впливу — це спеціальна консультативна допомога. Йдеться про надання спеціалістів із розробки спеціальних операцій, так званих «військових радників», «планувальників», «реалізаторів» тощо, які допомагають розробляти і втілювати в життя сценарій зі зміни влади. Навряд чи хтось сумнівається, що, скажімо, «самооборона Криму» (у тісному поєднанні з «ввічливими зеленими чоловічками») — це не прості вихованці дитячого скаутського чи піонерського руху, які здобули свої уміння і навички під час гри в Зарницю.

У зв’язку з посиленням позицій правих і радикально правих цілком резонними виглядає запропоноване для дискусії питання про наслідки для лівих. Наслідки вже відбулися. І не тільки для лівих. Суспільство, незважаючи на жалюгідну соціальну ситуацію в державі, сьогодні відклало це питання і фактично дало мандат довіри і карт-бланш правим. Представники парламентських «комуністів» зразково-показово зачищені навіть із таких «стратегічних» посад, як Держархів та Інститут національної пам’яті. Низові ліві політичні сили або мовчать, або змагаються в епістолярному стилі в Інтернеті. У разі збереження такого стилю поведінки ліві політичні сили зникнуть як явище, на їхньому полі (а святе місце порожнім не буває) почнуть активно грати «праві», відбираючи і довіру людей, і голоси на майбутніх виборах усіх рівнів, і зрештою й глобальну перспективу існування в державі справжнього лівого руху.

Альтернатива цьому — проактивна позиція лівих сил. Особливо важливим питанням для лівих стане готовність чи неготовність лівих сил брати участь — і не для статистики — в анонсованій на осінь парламентській виборчій кампанії. Це, по суті — останній шанс: зрозуміло, що в умовах відсутності у публічній політиці, і обмеження активності лише круглими столами, непопулярними ефірами чи нечисленними мітингами жодна ліва сила не протримається до 2019 року (часу проведення чергових президентських, парламентських та місцевих виборів) ні організаційно, ні фінансово, ні навіть ментально.

Якщо ми хочемо отримати довіру українців, треба починати вже сьогодні: з об’єктивної оцінки стану справ у державі, її економіці та соціальній сфері, з аналізу того, що вже реалізують або готують для українців «праві» у владі, і переходити до пропозицій лівої, «соціально-орієнтованої» альтернативи на кожен такий крок, на кожне рішення. Стратегія лівих має бути єдина — загальнонаціональна, яку формуватимуть усі українці незалежно від кольору прапорів, мови, віросповідання, політичних чи регіональних уподобань. Тому питання створення лівого політичного об’єднання є як ніколи актуальним і важливим. Без нього ми приречені перебувати на узбіччі політичного життя, скаржитись один одному на негаразди на різних круглих столах і конференціях або переселитись навічно у блогосферу, де й закінчити політичне життя.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ВИМАГАЄМО ВИЗНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ТИМЧАСОВОГО УРЯДУ ТА ЯКНАЙШВИДШИХ ПЕРЕВИБОРІВ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ! (Захар Попович)

ЧАС  СКОРБОТИ, ЧАС ДІЙ: ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО УКРАЇНСЬКИХ ЛІВИХ

БУТИ НІКЧЕМОЮ (Тарас Саламанюк)

Поділитись