В Україні немає мовної проблеми. Знову

19.01.2021
|
Губа, Роман
2206

Роман Губа

Суботній день 16 січня наче нічим не виділявся. У світі, як завжди, неспокійно. В Штатах бійці національної гвардії розміщуються в Капітолії, готуючись до інавгурації Байдена. У Москві очікують повернення з Німеччини опозиціонера Навального. А в українському фейсбуці — по суті, основному каналі комунікації так званого громадянського суспільства — інформаційний шторм. Все через те, що з цього дня набувають чинності окремі норми закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», а якщо конкретніше, то починає діяти 30 стаття цього закону. Вона говорить, що мовою обслуговування споживачів в Україні є державна мова. Умовно кажучи, якщо ви прийшли до магазину чи перукарні, то до вас мають звернутися саме українською.

 



Цей закон був одним з останніх, який підписав ще президент Петро Порошенко, вже після програшу на виборах. Іронічно, що за часи правління цей політик пройшов шлях від лозунгу «Єдина країна. Единая страна» до гасла «Армія, мова, віра». Проте згенерована політтехнологами «формула сучасної української державності», як її називав сам Порошенко, розбилася об скелі рейтингу Володимира Зеленського. Але нова влада не мала сил чи бажання змінити вектор руху — і мовний закон продовжує набирати силу. З другої спроби в Україні з’явився мовний омбудсмен, було створено відповідний секретаріат, а згодом почали діяти відтерміновані норми закону.

 

"Не так просто знайти когось, хто не підтримував би розвиток української мови."

 

Вже скоро буде два роки, як ми живемо в ситуації, коли один політичний табір монополізував за собою «право на українськість», визначив його межі й нещадно таврує тих, хто дозволяє собі сумніви. 16 січня — день чергового загострення всередині українського суспільства, в якому ледь не всі сторони впевнені, що їхня думка є остаточно правильною. Мовне питання затьмарює собою невдоволення тарифами на комунальні послуги чи чергові новини коронакризи. Смішно про це й згадувати, але в Україні досі купа політиків публічно говорить, що «мовної проблеми в Україні не існує». Що ж, вочевидь ті люди які публічно звинувачують одне одного в «рагулізмі» чи «узкоязичній щелепі» прилетіли з космосу або хоча б з Москви. При цьому, на моє глибоке переконання, не так просто знайти когось, хто не підтримував би розвиток української мови — але владі та інтелігенції вкотре виявилось набагато простіше знову розділити суспільство на войовниче налаштовані групи. Медіа публікують зразок «скарги» на неправильну мову обслуговування, окремі бійці мовного фронту планують «сафарі» на кафе та магазини. Хоча є й незадоволені: мовляв, цей мовний закон недостатньо радикальний. На їхню думку, гарно було б неправильномовних відправляти одразу в східному напрямку.

 

 Учасник акції на підтримку закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Київ, 25 квітня 2019 року

 

У цій битві зазвичай губляться аргументи про те, що мовний закон ігнорує існування російськомовних, хоча в ньому знайшлося місце для кримськотатарської чи мов ЄС. Або той факт, що в Україні функціонує двомовність, хоч українська інтелігенція й продовжує називати її смертним гріхом, який неодмінно післязавтра знищить Україну. Люди собі імена зробили на текстах про «мовну шизофренію» — не гинути ж добру.

 

"На спробу ліквідації закону «Ківалова-Колісниченко» суспільство відгукнулося акцією «Львів говорит по-русски, Донецьк говорить українською». Сьогодні це видається фантастикою."

 

Хочеться вірити, що все ж суворість закону компенсується його невиконанням, але чи треба було робити це саме так? Як це поєднується зі словами тих, хто продовжує розповідати, що в Україні ніщо нікого не розділяє? Як можна продовжувати кидати дрова в це вогнище? Що ми будемо робити, якщо це полум’я розпалиться ззовні чи зсередини? Згадується 2014-й, коли на спробу ліквідації закону «Ківалова-Колісниченко» суспільство відгукнулося акцією «Львів говорит по-русски, Донецьк говорить українською». Так от, сьогодні це видається якоюсь фантастикою. Особливо якщо не знати, що серед тих, хто тоді публічно стверджував, що «сьогодні мова не про “язик”» є ті, хто долучився до створення мовного законопроєкту 5670-д. Їм про це згадують політичні опоненти, звинувачуючи ледь не в колабораціонізмі.

Мовна проблема в Україні тим часом продовжує не існувати, як не існує ультраправих, які інтегруються у владу та силові структури, або як не існує політиків, які за останні сім років так сильно перегрілися на сонці українського патріотизму, що забули про своє політичне минуле. Це все вигадки ворожої пропаганди, не інакше.

 

Читайте також:

Історична політика в Україні (Стас Сергієнко)

Поліція лайки: чи можлива «дематюкація» мови (Сергій Оржеховський)

Неправильні вступники. Як пільги для школярів з ОРДЛО розкрили гнійник ненависті (Роман Губа)

Поділитись