Передмова
Багато хто чув про Тімоті Снайдера – історика та публіциста. Він рішуче захищав Майдан від наклепів ворожої пропаганди. Він закликав Європу боронити Україну від російської навали. Він попереджав про небезпеку путінського експансіонізму не лише для України, але й для Європейського союзу та всього цивілізованого світу. Принаймні двічі приїздив та виступав перед київськими інтелектуалами у 2014 році. Дехто навіть називав його «істориком №1 у світі». Але чи всі, хто його хвалить, читали його книжки?
Американський журналіст Даніель Лазар прочитав. Прочитав основну історичну роботу Снайдера «Криваві землі» і детально розібрав її по кісточкам. Виявляється, Снайдер по суті слідує дискредитованій реакційній концепції правого історика Ернста Нольте. Тобто він не просто у типовий для антикомуністичної пропаганди спосіб проводить паралелі між нацизмом та комунізмом, але й упритул наближається до того, щоб представити нацизм із його злочинам лише відповіддю на більшовизм, і в такий спосіб непрямим чином виправдовує його. Снайдер навіть примудрився звинувачувати у провокуванні нацистських звірств антифашистських партизан – у тому числі євреїв, які тікали з таборів знищення.
Критичність Снайдера щодо, скажімо, минулого українського націоналізму може стати незручною для дедалі сильнішого в нас націонал-консервативного трактування історії (адже цей історик справді був одним з небагатьох на Заході, хто критикував Віктора Ющенка за присвоєння Степану Бандері звання Героя України, нагадавши в статті з красномовною назвою «Фашистський герой у демократичному Києві» про масові вбивства послідовниками Бандери з ОУН (б) та УПА євреїв, поляків і українців), але в головному ліберал Снайдер і націоналістичні автори єдині – у кінцевому рахунку, соціалістична революція у них постає винуватцем усіх бід XX століття, а фашизм – лише «захисною реакцією».
Сумнівна історична концепція Снайдера має очевидний вплив і на його теперішню політичну позицію та публічну діяльність, у якій він претендує на інтелектуальне лідерство у «партії війни» на Заході. Разом із згаданими у статті Лазара членами редакції New Republic він є одним із ідеологів західного «ліберального інтервенціонізму». Українські ліберали люблять згадувати, що в теперішньому конфлікті Путіна масово підтримують європейські крайні праві. І це правда. Тільки при цьому замовчується, що «друзями України» часто також можуть виступати малосимпатичні люди. Як Тімоті Снайдер. І це привід задуматися для українських прогресивних інтелектуалів, кого саме вони піарять як «історика №1» і для чого вони це роблять.
До того ж, обізнаність Снайдера в актуальному українському контексті також викликає сумніви – зокрема, він дбайливо уникає теми олігархізації політичної та економічної системи як витоку проблем України (натомість пропонуючи змиритися з всевладдям великого капіталу та наївно покладатися на те, що «олігархи повинні дорости до того моменту, коли вони готові будуть віддати всі свої кошти та стати слугами народу. Їх не можна примусити, але інколи це відбувається»).
У статті Даніеля Лазара є й проблематичні моменти, особливо в останньому її розділі, який рясніє твердженнями щодо «натиску» Заходу на Росію – навіть редактори такого виваженого видання, як The Guardian, там тавруються як відомі (кому?) «своєю антиросійською позицією». Справедливо критикуючи Снайдера за фактичне відбілювання політики нацистської Німеччини, Лазар, схоже, схильний до подібного ж відбілювання політики путінської Росії. Він вдається до досить типової для лівої громадськості на Заході помилки «розуміння Путіна». Зокрема, не згадуючи внутрішньополітичні й імперіалістичні витоки агресивної зовнішньої політики Росії, Лазар інтерпретує її, насамперед, виключно як відповідь на експансіонізм НАТО та попередні спроби утвердити американську глобальну гегемонію на Близькому Сході (часто з не менш брутальним порушенням норм міжнародного права, ніж у випадку анексії Криму). І це теж має значну частку правди. Однак, агресивна політика старих імперіалістичних хижаків не виправдовує агресивної політики молодих імперіалістичних хижаків. Як і навпаки. Проблема не в тому, що ЄС порушив межі, які Росія вважала «своєю» сферою впливу, а в тому, що такі країни як наша у світі, поділеному на сфери впливу між імперіалістичними блоками, не мають жодного шансу на суверенну політичну суб’єктність у принципі, що й продемонстрували події останнього року та останні антисоціальні економічні ініціативи нового уряду на вимогу МВФ. У цьому глобальному протистоянні не слід ставати на жоден бік, не слід намагатись його «зрозуміти» та виправдати, а необхідно формувати інтернаціоналістичну класову альтернативу, викриваючи та розвінчуючи ідеологічні виправдання пропагандистів як російського, так і західного імперіалізмів.
Коли погана книжка є важливою? З одного боку, коли вона стосується важливої теми, чогось болючого, бентежного — скажімо, нацизму і Голокосту. Або ж коли її тези широко розходяться, захоплюють уяву читацької публіки, суттєво формують їхнє мислення.
Однією з таких книг є праця Деніела Гольдхагена «Добровільні кати Гітлера: прості німці та Голокост» (Hitler’s Willing Executioners: Ordinary Germans and the Holocaust) 1996 року, у якій автор стверджує, що справжньою причиною загибелі шістьох мільйонів євреїв був не нацизм як такий, а «винищувальницьке» мислення, яке захопило душу німецького народу ще десятиліття до того, — і тільки американізація змогла допомогти його позбутися. Не варто й казати, що це звучало як музика для вух фанатів «незамінної нації».
Більш свіжим прикладом є книга Тімоті Снайдера «Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним» (Bloodlands: Europe between Hitler and Stalin, 2010), вкрай напружений опис кривавих мук Східної Європи в період із 1933 до 1945 року. Книга «Криваві землі» стала бестселером в Америці, Німеччині та Польщі, отримала багато нагород і була перекладена на двадцять сім мов. Ця книга просто купається в похвалах. Анна Епплбаум у New York Review of Books назвала її «хороброю та оригінальною», Семюел Мойн у Nation написав, що ця книга — «видатне, навіть тріумфальне звершення», Адам Хохшильд охарактеризував її як «дуже цінну» в Harper’s, а Ніл Ашерсон вихваляв Снайдера у The Guardian як «не просто вишуканого письменника, але й великого дослідника».
«Криваві землі» поставили Снайдера в ряд із найшанованішими вченими мужами і здобули для нього ласе місце постійного автора New York Review of Books, де він просторікує не тільки про Східну Європу, але й про Рух чаювання (Tea Party), ідеологічні викривлення Республіканської партії та інші пов’язані теми.
Криза в Україні піднесла його ще вище. Поєднуючи академічну експертизу та глибоку прихильність до пострадянських «революцій» 1989—1991 років, Снайдер написав більше двох десятків статей, поки криза загострювалася і розросталася після листопада 2013 року. У своїх статтях, які з’явилися в NYRB, Financial Times, Die Welt та інших подібних виданнях, він раз у раз наполягав, що справжньою проблемою є не присутність кількох ультраправих на барикадах у Києві, а безпрецедентна влада, яку Путін накопичує в Москві.
На початку його тон був досить поміркованим, але поступово наростав, коли події розгорталися дедалі стрімкіше. Після анексії Криму у квітні Снайдер писав, що Путін загрожує не тільки Україні, а й усій європейській спільноті. Він пише, що російський лідер має на думці дві мети:
…створення блоку вільної торгівлі Росії, України, Білорусії та Казахстану і зруйнування Європейського союзу шляхом підтримки європейських ультраправих. Імперський суспільний консерватизм забезпечив ідеологічне прикриття для насправді дуже простої цілі. Путінський режим залежить від продажів вуглеводнів, які транспортуються до Європи трубопроводом. Об’єднана Європа може розробити [незалежну] енергетичну політику […], [тоді як] роз’єднана Європа залишатиметься залежною від російських вуглеводнів. Окремі національні держави були б більш податливими, ніж ЄС.
Мета Путіна — ослабити та поділити ЄС таким чином, щоб залишити його на поталу не тільки «Газпрому», а й відродженому російському імперіалізму. Якби Путіну все вдалося, то азійська деспотія простяглася б «від Лісабона до Владивостока», — пише Снайдер. «Раніше політики та інтелектуали говорили, що немає альтернативи Європейському проекту, — веде далі він. — Але ж тепер уже є — це Євразія». У New Republic він заявив:
Сталін думав, що союз із Гітлером — іншими словами, співпраця з європейськими праворадикальними силами — стане ключем до повалення Європи. Він сподівався, що союз Німеччини з СРСР поверне Німеччину проти її західних сусідів і призведе до ослаблення чи навіть до знищення європейського капіталізму. Такі розрахунки не дуже відрізняються від того, як Путін міркує зараз.
Так само як Сталін прагнув знищити Захід у 1939 році, Путін рішуче налаштований це зробити через сімдесят п’ять років. Він тісно співпрацює з такими людьми як Марін Ле Пен, він прагне повалити ліберальний капіталізм, він хоче розпалити конфлікт із Німеччиною — уся ця патетика зводиться до заклику братися до зброї, який на фоні хвилювань довкола України приваблює дедалі більшу аудиторію.
Популярність Снайдера сягнула піку в середині травня, коли Леон Візельтір із New Republic (яка з 2012 року належить мільярдеру з «Фейсбука» Крісу Х’юзу) призначив Снайдера основним промовцем п’ятиденної конференції в Києві під назвою «Україна: мислити разом» (Ukraine: Thinking Together). На конференції були присутні такі світила як Пол Берман, Тімоті Гартон Еш [1], Бернар Кушнер і невгамовний Бернар-Анрі Леві, який провів лекцію про «la résistible ascension d’Arturo Poutine» [2]. Наш історик із Єльського університету постав як інтелектуальний лідер партії війни.
Методологія Снайдера
Усе це робить «Криваві землі» вартими уважнішого погляду. Чи справді ця книга достойна таких почестей? Як вона вписується у войовничу риторику, що так розбуялася цієї весни?
Перше, що вражає читача після занурення у п’ятсот-із-чимось-сторінкову книгу, — її тон. Ми всі звикли до тверезих викладів історії, які холодно та раціонально висвітлюють проблему, але тут із самого початку стає зрозуміло, що такий стиль — не для Снайдера. Його проза не аналітична, а розжарена добіла. Він закидує читачів вельми провокативними фразами та поняттями, які не завжди витримують прискіпливішого погляду.
Найбільш очевидним прикладом є власне фраза «криваві землі» — ярлик, який Снайдер навішує на цілу пограничну зону між Росією та Німеччиною, територію не тільки України, а й Польщі, Білорусі, а також також країн Прибалтики. Це «інтермаріум» між Чорним та Балтійським морями, поділений навпіл пактом Молотова-Ріббентропа у 1939 році; по ньому у 1941 році пронісся Вермахт, а в 1943—1945 роках прорвалася назад Червона армія. Згідно з підрахунками Снайдера, з часів Сталінської колективізації і до Другої світової війни тут загинули близько 14 мільйонів жителів. Він пише про це так:
[Н]а цей регіон зійшло масове насилля у масштабах, раніше небачених в історії. Жертвами його стали головно євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни і прибалти — корінне населення цих земель. 14 мільйонів убито протягом якихось дванадцяти років між 1933 та 1945 роками, коли Гітлер і Сталін перебували при владі. Хоча Криваві землі в ці роки стали полем бою, всі ці люди були жертвами винищувальної політики, а не бойових дій. Друга світова війна стала найсмертоноснішим конфліктом в історії, причому близько половини всіх солдатів, що загинули на всіх бойовищах світу, полягли тут, у цьому ж регіоні, на Кривавих землях. А проте серед згаданих 14 мільйонів жертв не було жодного солдата, який відбував службу. Більшість становили жінки, діти і старі; ніхто з них не носив зброї; перед смертю багатьох обібрали до нитки, позбавивши навіть одягу[3].
Числа жахливі, мова палка, аж пече — а логіка мутна. Снайдер не пояснює, чому, власне, саме цей шматок території заслуговує на назву «криваві землі», а інші — ні. Югославія втратила 1/8 свого населення — вона на другому місці за часткою загиблих під час Другої світової війни серед усіх народів, але чомусь не заслуговує на включення до «кривавих земель». Греція також не належить до них, а вона втратила одну людину з чотирнадцяти. Якщо ж криваві землі — «це всього-на-всього місце, на якому найбільш душогубні режими Європи вершили свої найтемніші справи», то чому ж така країна як Естонія, яка пропорційно набагато менш постраждала, підпадає під цей означник?
Інше питання — це питання часу. Періодизація завжди проблематична, але часові демаркації Снайдера видаються особливо довільними. Чому саме з 1933 до 1945? Прикордонна зона була ареною масової різні і під час Першої світової війни, а підрахунки загиблих під час Громадянської війни та голоду в Росії сягають 10 мільйонів, багато з яких — в Україні. Чому варто відраховувати час із 1933 року, а не з 1914 чи 1918?
"Період з 1933 до 1945 року важливий не тільки тим, що це був особливо кривавий час, але й тим, що в цей час були при владі і Гітлер, і Сталін."
Відповідь на це питання є політичною. Період з 1933 до 1945 року важливий не тільки тим, що це був особливо кривавий час, але й тим, що в цей час були при владі і Гітлер, і Сталін. Тож це дає Снайдеру можливість зіставити злочини одного кривавого тирана зі злочинами іншого і показати, як вони нібито спонукали один одного заходити все далі. Питання взаємодії є ключовим, адже теза Снайдера в тому, що Гітлер і Сталін разом скоїли більше злочинів, аніж вони коли-небудь могли би скоїти окремо. Він пише про це так:
Іноді нацистський та радянський режими були союзниками — зокрема у спільній окупації Польщі. Часом, навіть як вороги, вони мали узгоджувані цілі — наприклад, коли Сталін вирішив не допомагати варшавським повстанцям у 1944 році, дозволивши німцям убити людей, які згодом противилися б комуністичному правлінню. Саме в цьому полягає суть того, що Франсуа Фюре назвав їхньою «войовничою співучастю». Часто німці й росіяни нацьковували одне одного на загострення, що забирало більше життів, аніж забрала б політика якоїсь однієї з цих держав.
Результатом цього був дует монстрів, у якому Сталін підбурював Гітлера на його численні злочини, і Гітлер теж підбурював Сталіна на те саме. «Віддаючи половину Польщі Радянському Союзу, — пише Снайдер, — Гітлер відчиняв сталінському терору, який забрав життя стількох поляків, двері в саму Польщу. Завдяки Сталіну Гітлер отримав змогу на території Польщі почати втілювати політику масового вбивства». Він пише, що ГУЛАГ надихнув створення Аушвіца, який став «гігантським трудовим табором, який дуже нагадував радянську модель», і додає, що, піддаючи радянських військовополонених масовому голодуванню, нацисти «імітувал[и] й загострювал[и] практику радянського ГУЛАГу». Тому мільйони радянських військовополонених «загинули унаслідок взаємодії обох систем».
Білоруські партизани, 1942
Єврейські погроми, які прийшли по слідах вторгнення Гітлера в Радянський Союз 22 липня 1941 року, так само були продуктом радянсько-нацистської взаємодії, оскільки вони «відбувалися там, куди нещодавно прийшли комуністи, і де нещодавно встановлено радянську владу; де впродовж останніх місяців радянські органи примусу влаштовували арешти, страти й депортації. Ці погроми були спільною постановкою, нацистською редакцією радянського тексту». Мільйони загиблих «були у той чи інший спосіб жертвами обох систем».
Таким чином, нацистський та радянський режими утворили єдину величезну машину для вбивств. Але як відбулося це об’єднання, чому його вдалося втілити? Снайдер про це нічого не пише. «[К]лючем до націонал-соціалізму та сталінізму, — стверджує він, — була їхня здатність відбирати в груп людей право вважатися людьми». Невдовзі він додає:
По-перше, легітимне порівняння нацистської Німеччини зі сталіністським Радянським Союзом мусить не лише пояснити злочини, а й прийняти людяність усіх, що були в них задіяні, разом із жертвами, винуватцями, пасивними спостерігачами й очільниками. По-друге, легітимне порівняння мусить починатися з життя, а не зі смерті. Смерть не є вирішенням, а лише суб’єктом. Вона мусить приносити неспокій, а не задоволення. Понад усе, вона не повинна бути завершальною риторичною фігурою, що приводить історію до визначеного кінця. Оскільки сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливо спитати: як можна було (як можна) привести таку велику кількість людських життів до наглого кінця?
Тут необхідне пояснення, але його не буде. Саме коли читачка очікує отримати відповідь, вона губиться у словесному тумані, в якому смерть не є вирішенням, а лише суб’єктом, джерелом неспокою, а не задоволення тощо.
Напускання туману має свої переваги — це дозволяє уникати питання про причинно-наслідкові зв’язки, огортаючи його риторичною димовою завісою. Так Снайдер може влаштувати, щоб Гітлер і Сталін допомагали один одному у злочинах саме тоді, коли вони були готові вчепитися один одному в горло, не завдаючи собі клопоту пояснити, як таке взагалі могло бути. Після цього можна стверджувати, що обидва режими морально рівнозначні, водночас уникаючи необхідності відкрито зачіпати менш приємні наслідки такої позиції, пов’язані з питанням моральної рівнозначності, яке постало під час знаменитої Historikerstreit у вісімдесятих роках.
Ця «суперечка істориків» спалахнула в Німеччині, коли правий історик Ернст Нольте висунув тезу про те, що військові злочини Гітлера не варто вважати безпрецедентними — натомість вони є реакцією на більшовицькі ексцеси. Хіба нацисти перші винайшли масові вбивства? Як пише Нольте у Frankfurter Allgemeine Zeitung, хіба вони радше не
…здійснили, можливо, «азійські» вчинки лише тому, що вважали самих себе потенційними жертвами «азійських» вчинків? Хіба «архіпелаг ГУЛАГ» не передував Аушвіцу? Хіба більшовицьке вбивство цілого класу не було логічним та фактичним попередником «расистських убивств» націонал-соціалізму?
Іншими словами, як зазначав у продовження дискусії співредактор Frankfurter Allgemeine Zeitung Йоахім Фест, Гітлер «був готовий, як він сам говорив, “протиставити кожному акту марксистського терору у десять разів більший”». Тож якою б неспівмірною не була відповідь нацистів, саме Ленін зрештою несе відповідальність за все, адже він першим винайшов поняття масової помсти цілій суспільній категорії. Непропорційна представленість євреїв у радянському репресивному апараті — Снайдер повідомляє нам, що наприкінці тридцятих років «[є]вреї складали близько 40 відсотків вищих ланок НКВД, ще більше — понад 50 відсотків — їх було серед очільників наркомату» — це натяк на те, що ліві євреї відіграли вирішальну роль у розвитку технологій, які пізніше стануть згубними для них у руках ультраправих.
Це була б вибухонебезпечна теза незалежно від того, хто її висунув, але особливо провокативно вона звучала з вуст німецького історика. Тому ця дискусія завершилася тим, що Нольте отримав невеличкого прочухана, — і тому Снайдер зараз старанно зважає, щоб не потрапити в ту саму пастку. Замість проговорити, як саме один режим призводив до злочинів іншого, він обмежується проведенням паралелей між ними двома і на цьому зупиняється:
Коли колективізація спричинила в радянській Україні спротив і голод, Сталін звинуватив куркулів, а також українців і поляків. Коли наступ Вермахту зупинено під Москвою, а американці вступили у Другу світову війну, Гітлер звинуватив євреїв. Рівно ж як куркулі, українці й поляки понесли вину за перешкоди на шляху побудови радянської системи, євреї понесли вину за перешкоди на шляху її знищення.
Сталін звинувачував куркулів, Гітлер звинувачував євреїв, але як перше призвело до другого — про це Снайдер не бажає говорити.
«Криваві землі» структуровані так, щоб підводити до думки, що тут не просто є причинно-наслідковий зв’язок, але й що, як стверджували також Нольте та Фест, саме Сталін дав перший поштовх. Він почав усе це своєю жорстокою колективізацією, показовими судовими процесами та масовими розстрілами. У розділі, де йдеться про прихід нацистів до влади, Снайдер описує, як політично зумовлений голод в Україні дав Гітлеру зброю, якої той потребував для боротьби з марксизмом у цілому — незалежно від позиції окремих марксистів щодо сталінізму: «Одним словом (“марксисти”) Гітлер поєднував масову загибель людей у Радянському Союзі з німецькими соціал-демократами, оборонцями Ваймарської республіки». Війна проти куркулів схожим чином проклала шлях антиєврейським бойкотам: «Подібно до колективізації, цей бойкот показував, яка частина суспільства найбільше втратить від майбутніх соціальних і економічних перетворень — євреї, а не селяни, як в СРСР». Аналогічно, чистка, яку влаштував Ернст Рьом зі своїми прибічниками в Ніч довгих ножів, якимось чином призвела до посилення репресій у Росії після вбивства ленінградського партійного боса Сергія Кірова, що, у свою чергу, призвело до поширення арештів гомосексуалів, волоцюг, алкоголіків, свідків Єгови та інших «асоціалів» у Німеччині. «Як і радянське НКВД, — зазначає автор «Кривавих земель», — німецька поліція у 1937—1938 роках проводила організовані рейди по окремих районах і мала виконувати репресивні квоти в певних секторах суспільства. Сповнена бажання довести свою відданість і догодити начальству, німецька поліція теж часто перевиконувала ці квоти».
«Подібно до колективізації», «як і радянське НКВД» — Снайдер обігрує такі схожості з явним наміром подати ці два явища як однакові за своєю суттю. Якщо, наприклад, постійно повторювати, що кити, як усі риби, мають плавники і живуть у воді — тоді, якщо відмінності між китами і рибами не прописані, важко звинувачувати читача, коли він зробить висновок, що кити і є рибами.
Джерела антисемітизму
Як помітив історик Томас Кюне, Снайдер просто пише у традиції «діянь Великих Людей». Гітлер і Сталін для нього — гіганти, які ніколи не панікують і не припускаються помилок, натомість завжди точно знають, що роблять. Тож Гітлер «мав намір використати Радянський Союз для розв’язання британської проблеми», він «знав» про економічну цінність України тощо, а Сталін «навмисно» заморив Україну голодом, «вирішив убити мільйони людей» і був причетний до явно «навмисного масового вбивства».
Звісно, Снайдер визнає, що Сталін помилився, коли повірив Гітлеровим обіцянкам миру в 1941 році. Але в усьому іншому він змальовує Сталіна як великого стратега. Сталін скористався «[н]еприхован[им] насильство[м] у нацистській Німеччині» з метою підвищити престиж СРСР, — пише Снайдер, — він використав піднесення фашизму, щоб відволікти увагу від власних злочинів, а в серпні 1939 року спритно скористався новим пактом про ненапад з Німеччиною, щоб покласти край маневрам Японії на Далекому Сході.
Підносячи двох супертиранів, Снайдер применшує суспільні сили, що стояли за ними, і виправдовує політичних діячів на проміжних рівнях. Оскільки в усьому винні Гітлер і Сталін, то інші не несуть жодної відповідальності. Насильство зовсім не виникає всередині самих пограничних зон, воно виключно вторгається до них ззовні. «У Східній Європі, — пише Снайдер, — складно знайти приклад політичної колаборації з німцями, що не був би пов’язаний із попереднім досвідом радянського правління». Іншими словами, якщо поляки, прибалти чи українці після німецького вторгнення влаштовують масові єврейські погроми — вони в цьому не винні, бо в усьому винні комуністи.
Але кожен, хто хоч трохи знайомий з історією Східної Європи, знає, що цей регіон має власну багату історію антисемітизму. Хоч Снайдер і ввічливо згадує про «великого суперника» Юзефа ПілсудськогоРомана Дмовського — польського націоналіста, який успішно відстоював незалежність Польщі під час переговорів у Версалі після Першої світової війни, — він нічого не каже про запеклий антисемітизм Дмовського чи про те, як далеко в минуле цей антисемітизм простягається. «Якби суспільство піддалося єврейським впливам, ми могли би взагалі втратити здатність до суспільного життя», — написав Дмовський у 1913 році. Це свідчить про те, що антисемітизм не пришов до Польщі по слідах більшовицької революції через чотири роки.
Насправді з початку двадцятих років антисемітизм у Польщі був жорстокіший, ніж у Німеччині, і поступово наростав у міжвоєнний період — іншими словами, перед пактом про ненапад, а не після. Скажімо, тоді як нацисти були розчаровані прохолодною реакцією громадськості на погроми Кришталевої ночі в листопаді 1938 року, у Польщі потужні вибухи насильства проти євреїв сталися десь у дев’яносто семи містах лише з 1935 до 1937 року. Польський антисемітизм явно жив своїм життям.
Снайдер усіма способами намагається зняти будь-які підозри з пограниччя. Він пише, що «антисемітів у [польській] Армії крайовій була меншість». Що ж до польських селян, які спостерігали за потягами, що перевозили депортованих євреїв, він стверджує: «Жменька уцілілих євреїв із ненавистю згадувала побачені жести, в яких пальцем проводилося упоперек горла. Жести ці мали повідомити євреям, що вони невдовзі загинуть — хоча й не конче те, що поляки їм цього бажали», — примітне твердження, яке Снайдер ніяк не намагається обґрунтувати.
Насправді — і це чудово знав уряд, що перебував у вигнанні в Лондоні — настрої в Польщі були загрозливими. У грудні 1939 року представник польської підпільної Армії крайової повідомив Лондону, що «євреї так люто переслідують поляків і все, що пов’язано з польськістю в радянській частині […], що за першої ж можливості всі тутешні поляки, від старих людей до жінок і дітей, так жахливо помстяться євреям, як жоден антисеміт навіть не може собі уявити».
У східних лісах та болотах члени фашистських Народних збройних сил (Narodowe Siły Zbrojne, NSZ), нападали на росіян та євреїв не рідше, ніж на німців, а Армія крайова, яка поглинула NSZ в 1943 році, оголосила війну «єврейським бандам у лісах, що грабували селян та плюндрували їхнє майно». Малися на увазі євреї-втікачі, що намагалися поцупити трохи їжі. Одного разу Армія крайова напала на дюжину членів повністю єврейської за складом групи бєльських партизанів, коли ті поверталися з пошуків їжі, і вбила всіх, крім одного.
Також Армія нападала на білорусів, вбивши приблизно 1200 мешканців міста Ліда та його околиць у 1943 році, і розпочала повноцінну війну з литовськими партизанами-націоналістами в околицях Вільнюса та Навагрудака та в самих цих містах у 1943—1944 роках. Нічого з цього не висвітлено у «Кривавих землях», автора яких Армія крайова цікавить лише як жертва Радянського Союзу. Снайдер особливо прагне захистити Армію крайову від звинувачень, що вона ніяк не допомогла повстанню у Варшавському гетто, що тривало з 19 квітня до 16 травня 1943 року. Для цього він застосовує таку приголомшливу логіку, що цю частину варто навести повністю:
Командувачі Армії крайової у Варшаві мали низку стратегічних застережень щодо ідеї постачання євреям зброї. Хоча АК тяжіла до партизанської діяльності, її члени побоювалися, що повстання в гетто спровокує загальне повстання в місті, і що німці його розгромлять. Наприкінці 1942 року Армія крайова не була готовою до такого бою. Командувачі АК трактували думку про передчасне повстання як комуністичну спокусу, якої варто уникати. Вони знали, що СРСР, а отже, і польські комуністи закликали місцеве населення негайно підняти зброю проти німців.
СРСР прагнув спровокувати в Польщі партизанську війну з метою послабити німців — але і з метою послабити майбутній польський спротив їхньому правлінню. Завдання Червоної армії було б простішим, якби партизани завдали втрат німецьким військам, а завдання НКВД було б простішим, якби польська еліта загинула за спротив німцям. До Єврейської бойової організації входили комуністи, які вважали, що Польщу слід підкорити Радянському Союзові. Як дуже добре пам’ятав провід Армії крайової, Друга світова війна розпочалася із спільного вторгнення СРСР та німців у Польщу. Половина Польщі половину воєнних років провела у складі Радянського Союзу. СРСР хотів повернути собі східну Польщу, а може, й більше.
З погляду Армії крайової, радянське правління було не набагато кращим за правління нацистське. Метою АК була незалежна Польща. Обставин, що виправдовували б незалежницьку організацію в постачанні зброї комуністам у Польщі, годі було знайти. Попри ці застереження, у грудні 1942 року Армія крайова все ж надала Єврейській бойовій організації декілька пістолетів.
Тобто повстанці з Варшавського гетто намагалися заманити Армію крайову у влаштовану Радянським Союзом пастку, передчасно почавши повстання. Ця теза — не що інше як повторення старого твердження АК про те, що євреї — національний ворог поляків, тому поляків не має турбувати їх знищення. Бюро антикомуністичної пропаганди Армії крайової «Антик» заявило влітку 1942 року, коли нацисти влаштовували облави і щодня зганяли по п’ять-шість тисяч варшавських євреїв до потягів на Треблінку:
Подобається нам це чи ні, комуністи атакують нас. Знищення євреїв німцями на європейському просторі, що стане кінцевим результатом німецько-єврейської війни, з нашої точки зору є безсумнівно сприятливим розвитком подій, що ослабить вибухову силу комунізму на момент краху Німеччини — або ще раніше. Давайте не плекати ілюзій. Знищення євреїв не рівносильне знищенню комунізму, за яким криється Комінтерн і через який євреї хочуть узяти над нами реванш.
Під тиском Лондона генерал Стефан Ровецький, командир Армії крайової, погодився надати Варшавському гетто невелику кількість зброї, як і зазначає Снайдер. Але ворожість від цього не зменшилася. Ровецький так повідомив про це Владиславу Сікорському, прем’єр-міністру у вигнанні:
Зараз, коли вже запізно, євреї з різноманітних дрібних комуністичних груп звертаються до нас по зброю, так ніби у нас нею заповнені цілі склади. Я дав їм кілька пістолетів для проби. Я не впевнений, що вони будуть їх використовувати. Більше зброї я їм давати не буду, бо у нас самих, яки ви знаєте, її нема. Я чекаю на поставки. Дайте мені знати, які засоби зв’язку мають наші євреї у Лондоні.
Насправді АК, за власним визнанням її членів, мала цілком достатньо зброї у своїх складах, схованих в околицях Варшави після перемоги німців три роки тому: 135 важких кулеметів з 16 900 стрічками, 190 ручних кулеметів з 54 000 стрічками, 6045 гвинтівок з 794 000 патронами, 1070 пістолетів і револьверів з 8708 патронами, 7561 гранат і сім малих протитанкових гармат на 2147 пострілів тощо. Не вся зброя була у робочому стані, але Королівські військово-повітряні сили допомогли АК поновити запаси. При цьому Армія крайова вважала за потрібне віддати повстанцям у гетто лише кілька пістолетів, багато з яких були несправними.
«Коли нам постачають лише кілька пістолетів без патронів, складається враження, що нашою долею цинічно граються. Це підтверджує припущення, що отрута антисемітизму і далі шириться у правлячих колах Польщі», — написав командуванню АК Мордехай Анелевич, молодий радикал на чолі ополчення в гетто. Але це ніяк не подіяло на АК. Насправді єдиним союзником лівих поза межами гетто була Польська робітнича партія — так комуністи назвалися після того, як Сталін дозволив їм відновити свою діяльність у 1942 році, — яка й сама мала жалюгідно мало зброї, але героїчно робила все можливе для підтримки бійців у гетто. Хоч Снайдер і переконаний, що мешканці гетто слідували вказівкам СРСР, коли збурили повстання, насправді вони були загнані у глухий кут і не мали вибору.
Масові облави скоротили населення гетто з майже півмільйона до всього лиш 60 000 мешканців на початку 1943 року — і ті, хто все ж таки вижив, усвідомлювали, що «кожен із них носить у кишені свій смертний вирок», за висловом історика Емануеля Рінгельблюма. У них не було іншого вибору, окрім як боротися всіма доступними засобами. Через бойкот АК — який, як би це неймовірно не звучало, захищає Снайдер — в їхньому арсеналі практично не було нічого серйознішого за ножі, сокири, ломи, дубці та саморобну вибухівку.
Партизани
Цікаво, чи Енн Епплбаум із New York Reveiw of Books хоча б дочитала «Криваві землі» до цього місця, чи вона була в такому захваті від антирадянського запалу книжки, що сходу вирішила розхвалити її до небес? Як так сталося, що Леон Візельтір із New Republic, який зазвичай так вміло виловлює найменші крихти антисемітизму у своїх ворогів, не помічає такої грубої атаки на єврейство з боку свого нового друга?
Снайдер застосовує таку саму чудернацьку логіку, коли пише про радянських партизанів, війна яких проти Вермахту з 1942 року ставала дедалі успішнішою. Через політичну кон’юнктуру холодної війни західні історики були схильні утримуватися від публічних похвал цих елементів, на відміну від, скажімо, французьких Maquis чи італійських Partigiani. Наприклад, Люсі Давідовіч у своїй впливовій праці 1975 року «Війна проти євреїв» (The War Against Jews) так написала про євреїв, які втекли до лав радянських партизанів: «Перший урок, який засвоював тут партизан (байдуже, єврей чи не єврей), якщо йому вдавалося вижити достатньо довго, щоб чогось навчитися, — це що оборона Радянського Союзу варта будь-яких людських втрат». Схоже, замість рятувати людей, радянська влада була зацікавлена тільки у власному звеличенні.
Але «Криваві землі» заходять ще далі. Як зневажливо Давідовіч не ставилася б до радянського командування, вона принаймні визнає, що «приєднання до лав партизанів давало євреям з гетто, на додачу до можливості битися з німцями, принаймні рівні шанси вижити за умов особистої автономії». Снайдер нічого з цього не визнає. Його засудження партизанів цілковите. «Партизанська війна, — пише він, — була (і залишається) незаконною тому, що підважує звичай, за яким армії у військових формах спрямовують насильство одна проти одної, а не проти навколишнього населення». Таким чином, наслідком партизанської війни було примноження бід мешканців Білорусі та інших місцевостей, яких віддавали на поталу посиленню як німецького, так і радянського насильства. Автор «Кривавих земель» додає:
Коли радянські партизани підривали поїзди, вони знали, що це фактично означає знищення навколишнього населення. Коли радянські партизани закладали міни, то знали, що частина цих мін здетонує під тілами радянських громадян. Для прочісування мінних полів німці змушували місцеве населення, білорусів та євреїв, іти ними, взявшись за руки. Радянське керівництво здебільшого мало переймалося такими втратами людського життя. Загиблі перебували під німецькою окупацією, а відтак були людьми ненадійними і життя їх важило ще менше, ніж життя пересічних радянських громадян. Німецькі акції помсти також поповнювали лави партизанів, оскільки на вцілілих часто не чекала ані домівка, ані хліб, ані родина.
Оскільки нацисти та комуністи морально не відрізняються, логічно, що їхні дії теж мають бути однакові. Євреї, які втекли, щоб приєднатися до партизанського руху, згідно зі Снайдером, робили це «коштом участі у спіралі масового насильства». Вони «сприяли радянському режимові й брали участь у радянській політиці накликання помсти на цивільне населення» — така характеристика дуже нагадує, як Армія крайова описувала євреїв як національних ворогів поляків.
Як і у випадку з мешканцями варшавського гетто, можна лише гадати, що би Снайдер порадив євреям робити натомість. Фає Шульман була дев’ятнадцятирічною дівчиною, яка жила у маленькому містечку на сході Польщі, поки Вермахт не замордував її сім’ю разом із рештою єврейського населення у серпні 1941 року. Над нею тимчасово змилувалися через її навички професійної фотографині, за першої ж можливості вона втекла з партизанами і, на її радість, вони прийняли її до своїх лав:
Битва закінчилася. Партизани поверталися до своїх баз, і я була з ними і живою. Здавалося, що я уві сні. Мене прийняли до лав радянських партизанів! Я не знала, що на мене чекає попереду, що буде далі з моїм життям. Але я знала, що мені дуже пощастило. Тепер я партизанка, і я більше не боюся нацистів. Я відірвала жовту зірку Давида. Ми почали нашу подорож до лісу.
«Я вирішила зголоситися брати участь в активних бойових операціях, щоб боротися за свій народ — за єврейську честь і гідність — і щоб знищити нацистську машину для вбивств», — додає Шульман у своїх спогадах. Чи це робить її злочинницею? Що мав робити радянський солдат, коли отримував змогу втекти з табору військовополонених, у якому рівень смертності через перенаселення, голод і жахливу антисанітарію наближався до 2% на день? Якщо йому щастило дістатися до лісу, то його останньою надією було приєднатися до груп інших втікачів, здобути зброю і боротися за виживання.
Це з саме стосується жертв облав у пошуках рабів. Снайдер визнає, що в 1943 році нацистські війська прочісували Білорусь, вбиваючи жінок та дітей і відправляючи чоловіків на рабську працю в Німеччину. Що залишалося робити таким людям, як не опиратися всіма доступними способами? Незрозуміло, як реагувати на скарги Снайдера, що партизанська війна суперечить правилам ведення воєн, якщо знаєш, що люди брали в руки зброю саме для того, щоб боротися проти військової машини, що коїла злочини безпрецедентних масштабів, винищуючи євреїв та комуністів і жорстоко обходячись із простим населенням. Але оскільки радянська влада була співучасником нацистської агресії, то опір був не менш злочинним, ніж саме вторгнення. Оскільки радянська влада «дозволи[ла] Гітлерові розв’язати війну» у 1939 році, як пише Снайдер, то вона не мала права скаржитися, коли той направив свою зброю проти Радянського Союзу в 1941 році.
Автор «Кривавих земель» не пропускає жодного приводу полаяти партизанів, звинувачуючи їх у розстрілах євреїв, викраденні їхньої зброї та тероризуванні цивільного населення. «[Х]оча партизани врятували близько 30 тисяч євреїв, у висліді складно сказати, чи їхні дії провокували, чи стримували вбивство євреїв», — пише Снайдер. У звичаях партизанів, як пише Снайдер, були й сексуальні знущання: «Стандартним звертанням до дівчат і жінок у партизанських загонах було слово “баба” [4], і жінки, як правило, не мали іншого вибору, як шукати чиєїсь протекції». Але спогади Фає Шульман свідчать про інше:
Стать не була великою проблемою в нашому гурті. Ми не думали в категоріях «чоловіки», «жінки», «хлопці» чи «дівчата». Ми поводилися одне з одним на рівних. Не було якихось особливих привілеїв для жінок; ми всі були партизанами і знали, що смерть на війні нікого не оминає. У битві, звісно ж, немає різниці між чоловіками й жінками. Всі наші думки зосереджувалися на знищенні ворога.
Звісно, партизанські загони були різні — особливо на початку, коли ліси були повні погано організованими групами відсталих солдатів і втікачів. Німецькі війська були так розмазані по захоплених територіях, що кожен підрозділ безпеки відповідав за патрулювання території, більшої за площу Бельгії, і внаслідок цього бліцкриг призвів до вакууму влади, який кинулися заповнювати всі, хто хотів — бандити, націоналісти, комуністи тощо. Дисципліна була розхристана, і бійці, що «експропріювали» їжу, часом не могли стриматися, щоб не прихопити й коштовностей, годинників, хутра. Це відбувалося не лише у Східній Європі: грецьких партизанів також звинувачували у викраденні сільських жінок та нападах на них.
Радянські командири заламували руки над поширенням духу «партизанщини» — цей термін міг означати як свободу та самодостатність, так і лінощі, пияцтво та розбій. Євреї, які втікали до лісів, тільки вітали зусилля з запровадження певного рівня дисципліни та контролю — адже є різниця, чи тебе вб’ють як свідка мародери, чи візьме під захист добре дисциплінована бойова сила.
Всупереч Снайдеровому опису партизанського руху як апарату терору та гноблення, покликаного погіршити життя селян, цей рух швидко розвивався. Поворотним моментом стала подія вересня 1942 року, коли Народний комісаріат оборони випустив відомий Указ №189, який проголошував, що «партизанський рух розвивається дедалі ширше і глибше… він охоплює найширші маси радянського народу на окупованій території».
Для євреїв цей указ став хартією вольності, адже ці слова означали, що тепер вони, схоже, мають своє місце в русі, так само як будь-хто з росіян, українців чи інших слов’ян. Один білоруський комісар повідомив своїм партизанам, що, як радянські громадяни, тепер вони мають дотримуватися радянських законів і утримуватися від антисемітських висловлювань. Коли російський командир сказав Тувії Бєльському, лідеру бєльських партизанів, що євреї — це всього лиш злодюжки, Закон НКО №189 дозволив йому відповісти на це так:
Я командир загону радянських партизанів, названого в честь Маршала Жукова. Ми не злодюжки. Якщо ви справжній радянський ватажок, то ви мали би знати, що в інтересах нашої батьківщини ми мусимо разом побороти німецького ворога. Наша батьківщина не робить різниці між євреями та неєвреями, вона лише відрізняє вірних, порядних громадян від розбійних бандитів і шкідників.
Наступний знаковий момент був у квітні 1943 року, коли партизани відмовилися від політики «випаленої землі» на користь політики захисту селянських господарств. Тепер замість спалювати урожаї, щоб вони не потрапили до рук німців, партизани допомагали селянам відтіснити нацистські війська. Тоді як раніше партизани неохоче приймали жінок, дітей та літніх людей, бо ті лише обтяжували б їх, тепер вони мусили брати їх під свою опіку. Коли один партизан поскаржився: «Ми тут для того, щоб боротися з німецькими собаками, а не щоб няньчитися з дітьми», то його командир різко відповів: «Тільки негідники можуть так говорити. Мені соромно за тебе! Я так бачу, ти не розумієш обов’язків партизана. Наше основне завдання — захищати людей, які постраждали від фашистів. Рятувати життя означає боротися з ворогом».
Коли П’ята ленінградська партизанська бригада потрапила у скрутне становище восени 1943 року, командири бригади, замість діяти далі за стандартною партизанською тактикою, вирішили захищати місцеве населення. Один офіцер описував це як «питання принципу: яке враження це справить на суспільство? Тому [ми] вирішили битися, і битися так, щоб перетворити кожне село на фортецю партизанської боротьби і покинути його лише тоді, коли залишатися вже буде неможливо».
Радянські партизанки в Україні, 1943
Фає Шульман відверто писала про недоліки, на яких Снайдер так любовно зупиняється. У її спогадах є про крадіжки та пияцтво, про партизанського офіцера, який ледь не вбив її, коли вона відмовила йому в прихильності, і про майже всюдисущий низькосортний антисемітизм. «Через те, що я єврейка, мені доводилося працювати удвічі більше, ніж неєврейки, щоб мене вважали достойною дівчиною, — пише вона. — Коли я працювала і вдень, і вночі, мені казали: “Ти не така, як єврейки. Ти така сама, як російські дівчата”. І це говорилося з наміром зробити комплімент». Але вона завжди відповідала: «”Так, але я єврейка”. Моя праця медсестрою, фотографинею, а особливо солдаткою була для мене підставою високо тримати голову, пишатися собою та своєю спадщиною».
Звісно, обурює те, що Шульман взагалі потрапила в таке становище. Але що ясно і чітко простежується в її спогадах — і на що нема й натяку в описах Снайдера — це безмежна гордість своєю новою професією та відданість справі:
Всі ми належали до однієї бригади. Ми навчилися жити разом, їсти разом, воювати разом і виживати разом. Часом було важко пережити день, не кажучи вже про роки. Між більшістю з нас була міцна дружба, співпраця, вірність і бажання допомагати одне одному.
У лісі встановлювалися зв’язки між різними людьми. Холод, голод, стрес перетворював незнайомців на одну сім’ю. Також ми були товаришами по зброї, і всі ми однаково стояли перед справою життя і смерті. Наше життя було під загрозою від небезпек, серед яких ми жили. Проте особливий зв’язок існував між тими з нас, хто пережив схожі жахи під владою нацистів.
«Часом цей давно минулий світ здається мені більш реальним, ніж теперішній, — додає вона через багато років. — Я пишаюся своїм минулим і тими, хто, як і я, змогли протистояти ворогу. Те, що взагалі були повстання і опір, що двадцять тисяч чи більше східноєвропейських євреїв воювали як партизани, проявляючи найвищу хоробрість в історії єврейського народу — це те, що завжди має залишатися в нашій пам’яті».
З такими почуттями важко посперечатися — проте, на думку Снайдера, Шульман всього лиш робила свій внесок у порочне коло, накреслене «гротесковим спільним зусиллям Гітлера та Сталіна, які разом ігнорували закони війни та інтенсифікували конфлікт за лініями фронту». Шульман думала, що вона боролася, щоб зробити цей світ кращим, але Снайдер вважає, що насправді вона робила його гіршим.
Варто зауважити, що партизани були єдиною багатонаціональною силою на контрольованих нацистами прикордонних територіях — тобто вони були єдиними, хто був здатен підтримувати бодай якусь дружбу народів на тлі загального хаосу, спричиненого німецьким вторгненням. Поки Снайдер до нестями обурюється придушенням Армії крайової з боку радянської влади, спогади Шульман описують такий собі гоббсіанський пейзаж, у якому «єврейські партизани опинилися в центрі боїв із численними місцевими бандами, які спонсорували нацисти, — ці банди були особливо антисемітськи налаштовані і завжди полювали на євреїв». Йдеться не тільки про аківців (тобто членів АК), — пояснює вона, — а й про бандерівців (послідовників українського націоналіста Степана Бандери), бульбівців (послідовників суперника Бандери — українського ватажка, відомого як Тарас Бульба-Боровець) і власівців (послідовників радянського генерала-зрадника Андрія Власова).
Національна політика Сталіна, з її масовими депортаціями та великоросійським шовінізмом, була жахіттям, і ставала лише жахливішою після війни. Але принаймні ця політика прославляла соціалістичний інтернаціоналізм під час боїв, тоді як польські націоналісти, яких звеличує Снайдер, з їхніми взаємними побоїщами та проявами дріб’язкової ненависті — це явно тупикова гілка розвитку.
Нольте повертається
Снайдер багато в чому є спадкоємцем Нольте. Попри всю туманність викладу, «Криваві землі», по суті, доводять, що злочини Сталіна не просто передували Гітлеровим, а й певним чином призводили до них. Тоді як правий німецький історик Андреас Хілльгрубер вихваляє Вермахт за те, що той стримував червону орду, навіть якщо для цього треба було утримувати табори смерті, Снайдер стає на бік АК в її протистоянні радянським спробам підняти збройне повстання, навіть якщо для цього треба було стояти осторонь і спостерігати, як Варшавське гетто стирають з лиця землі.
Він прагне знайти виправдання місцевим погромникам, стверджуючи, ніби вони діяли за наказами німців: «Завдяки участі вишколених колаборантів і допомозі місцевого населення німцям у Литві не бракувало підтримки. […] Упродовж наступних тижнів і місяців німці звозили литовців до місць убивства навколо Каунаса. З 4 липня 1941 року литовські загони під німецьким наглядом і командуванням убивали євреїв». Але литовські праві не працювали лише за наказами: вони почали вбивати євреїв ще до того, як прибув Вермахт, — і з такою дикістю, яка шокувала навіть німецьких офіцерів.
Наприклад, литовський фашист Алгірдас Клімайтіс влаштував у Каунасі 25 червня 1941 року погром, під час якого було вбито 1500 євреїв, зруйновано кілька синагог і спалено вщент близько шістдесяти будинків. Німецький офіцер описав це видовище як найбільш огидну сцену, яку він коли-небудь бачив, а фельдмаршала на ім’я Ріттер фон Лееб ця подія спонукала висловити офіційний протест. Снайдер пише, що у Львові «айнзацгрупа С за допомогою місцевої міліції зорганізувала погром, який не вщухав декілька днів», починаючи з 1 липня 1941 року. Але Айнзацгрупа C не організовувала цього погрому. Хоч нацисти, звісно, й висловили своє схвалення, та організаторами були місцеві бандерівці, які провели цю справу від початку й до кінця. Про це написано в одному недавньому джерелі:
Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери була рушієм погрому. Ця організація на короткий час, з 30 червня 1941 року, встановила у Львові свій уряд на чолі з несамовитим антисемітом. Водночас ОУНівці обклеювали місто листівками, які пропагували етнічні чистки. Вони також сформували загони міліції, які взяли на себе роль лідерів у погромі. Міліціонери ходили з квартири до квартири в єврейському кварталі й арештовували єврейських чоловіків і жінок.
У «Кривавих землях» жодного разу не згадано про Єдвабне, предмет знаменитого викривального дослідження Яна Гросса, виданого у 2001 році. Ян Гросс пише, що 10 липня 1941 року місцеві поляки вбили в Єдвабному приблизно 1500 євреїв, загнавши їх до сараю та підпаливши. У Єдвабному тоді було мало німців, якщо вони взагалі були, й розповідь Гросса ясно показує, що городяни діяли виключно за власною ініціативою.
«У десятиліття, що минули після завершення ери масового вбивства в Європі, — пише Снайдер, — значну частину відповідальності покладено на “колаборантів”». Але, додає він, «[м]айже ніхто з цих людей не колаборував з ідеологічних міркувань, і лише мала меншість мала бодай якісь політичні мотиви». Однак погромники Єдвабного були цілком свідомі політичного виміру своїх дій, адже вони змусили своїх жертв повалити пам’ятник Леніну і марширувати, співаючи: «Війна точиться через нас, війна точиться за нас». Через те, що Снайдер вважає нацистів та Радянський Союз морально нерозрізнюваними, він хоче, щоб ми повірили, що ідеологія — це щось другорядне. Але говорити таке про ту частину Європи, де партизани давали своїм загонам назви «Смерть фашизму» чи «Смерть німецьким окупантам» — це те саме, що стверджувати, ніби релігія була другорядною під час Тридцятирічної війни.
Загін радянських партизанів на чолі з євреями на навчанні, 1942
Автор «Кривавих земель» настільки вороже налаштований проти руху опору нацистам, що йому навіть вдається сказати гидоту про Гершеля Гриншпана — відчайдушного сімнадцятилітнього польського єврея та біженця, який у 1938 році в Парижі вбив німецького дипломата, чим дав нацистам привід почати єврейські погроми, відомі під назвою «Кришталева ніч». Вчинок Гриншпана, — пише Снайдер, — був «сам по собі прикрий, ще й у поганий момент: убивство сталося 7 листопада, в річницю більшовицької революції». Але значення цієї нумерології Снайдер не пояснює, так само як не пояснює, чому вчинок Гриншпана слід вважати прикрим, а не героїчним.
Політика реставрації
Якщо Ернст Нольте у вісімдесятих викликав у Німеччині скандал, то чому ж тоді значно радикальніші твердження Снайдера зараз зустрічають одностайними оваціями? Чим можна пояснити таку зміну?
Можна перелічити низку можливих пояснень, але всі вони так чи інакше стосуються колосальних подій, що прокотилися Східною Європою та Росією приблизно двадцять п’ять років тому. Historikerstreit, у певному сенсі, був останнім пострілом академічних лівих, останньою спробою протистояти правому повороту, що почався з Тетчер, Рейгана та Гельмута Коля. Завдяки величезним натовпам та закликам до радикальних політичних змін масові повстання 1989—1991 років скидалися на революції, але насправді були чимось протилежним — не намаганнями просунути суспільство вперед, як під час класичних зразків революцій 1789 чи 1917 років, а спробами повернути годинник навспак, до уявного безтурботного дорадянського періоду. Ось як сказав про це такий поважний авторитет як Адам Міхнік: «Революцію живлять обіцянки великих змін; реакція ж обіцяє повернення до “старих добрих часів”».
Але які саме старі добрі часи? Двадцяті роки — роки інфляції, економічної нестабільності та білого терору, особливо в Польщі та Угорщині? Чи, може, тридцяті, з їхнім поглибленням економічного краху і ще різкішим поворотом праворуч? Різноманітні рухи за незалежність у сімдесятих та вісімдесятих роках почалися з поєднання релігії, лібералізму й економіки вільного ринку — суміш, що на третину складалася з Папи Івана Павла II, на другу третину зі скандинавської соціал-демократії, а на останню — з Мілтона Фрідмана. Але все це призвело до жорсткого економічного струсу, потім до хиткого споживацького відновлення за правління Буша-молодшого, а зрештою до лютої рецесії після краху 2008 року — схема, що підозріло нагадує події міжвоєнного періоду.
Старі політичні сили стають дедалі наполегливішими посеред уламків катастрофи. Угорський письменник Імре Кертес зізнався, що був одним із «наївних та довірливих», які думали, що перехід приведе їх до епохи демократії та прогресу, але натомість його чекав «один сюрприз за іншим: брехня, ненависть, расизм, дурість виходили на поверхню довкола мене — так ніби чиряк, що наривав протягом сорока років, раптом прокололи скальпелем». До лютого 2009 року, згідно з опитуванням, в Угорщині буйно розквітнув антисемітизм: дві третини дорослих погоджувалися з твердженням, що євреї мають надто багато влади в бізнесі; тим часом упередження проти ромів також різко зростали.
У Польщі Міхнік, чиїм планом було зближення дисидентського руху з церквою, постійно перепрошує за свої помилки, які він зробив ще до «визволення» — за те, що не зміг передбачити жахи капіталістичної реставрації, що недооцінив відсталості церкви, що не усвідомлював глибини антисемітизму тощо. Але він і далі продовжує робити помилки: він підтримав вторгнення Буша-молодшого в Ірак у 2003 році чи, з більш недавніх прикладів, жорстко зайняв позицію за приєднання України до НАТО.
Далі на північ події розвиваються ще більш примхливо. Дві прибалтійські країни, у яких після здобуття незалежності в 1991 році залишилися великі російськомовні меншини (30% в Естонії та 34% у Латвії), зреагували на це позбавленням громадянства всіх, хто переїхав до цих країн після встановлення радянської влади в 1939—1940 роках — тобто актом колективного покарання, порівняно з яким антиросійські заходи, ненадовго введені в Україні після лютневого перевороту, здаються м’якими.
Німці страчують партизана під Мінськом
У 2002 році в Пярну, маленькому містечку на південному сході Естонії, встановили пам’ятник Другій світовій війні — барельєф, що зображує солдата в уніформі Ваффен-СС, з таким підписом: «Присвячено всім естонським солдатам, які загинули на війні за визволення своєї країни та за вільну Європу в 1941—1945 роках». Для місцевих уповноважених Ваффен-СС є силами добра, що воювали проти радянського режиму. У 2007 році естонський уряд демонтував радянський меморіал Другої світової, відомий як Бронзовий солдат Таллінна, що спровокувало російськомовних громадян, які становлять близько половини населення столиці, бунтувати протягом двох діб. Коли ЄС у 2005 році запропонував заборонити нацистську символіку, то Вітаутас Ландсбергіс, перший голова держави Литва після розвалу Радянсько Союзу і чинний член Європарламенту, відповів на це закликом заборонити «символи не менш жорстокої комуністичної диктатури».
Того ж року Естонія та Литва відхилили офіційні запрошення на святкування Дня Перемоги у Москві, за що їх належним чином нагородив своїм візитом Джордж Буш. «Більшу частину Німеччини поразка привела до свободи, — проголосив Буш на зустрічі в Ризі. — Більшій же частині Східної та Центральної Європи перемога принесла правління залізної руки чергової імперії».
Ця логіка була доведена до абсурду в 2006 році, коли литовська газета Respublika назвала Їцхака Арада, давнього директора музею Голокосту «Яд Вашем» у Єрусалимі, «штурмовиком НКВД» через те, що в молодості, коли він жив у вільнюському гетто, йому вдалося втекти і приєднатися до партизанів. Місцева прокуратура провела офіційне розслідування, а два роки по тому — ще одне розслідування діяльності двох літніх єврейок, Фані Йохелес Бранцовської та Рахилі Марголіс, які під час війни також приєдналися до партизанів. Як зазначив Арад, такі розслідування ґрунтуються на уявленні про подвійний геноцид: мовляв, був не лише «коричневий голокост», справа рук нацистської Німеччини та незначної кількості прибалтів, а й рівноцінний йому «червоний голокост» — справа рук Радянського Союзу та місцевих колаборантів. «Щоб виправдати участь литовців у масових убивствах євреїв, — пише Арад, — відчувалася потреба винайти євреїв, які, у свою чергу, вбивали литовців».
Так було проторено шлях для нашого професора з Єлю, щоб той міг проспівати справжнісіньку оду поняттю подвійного геноциду, у якій він прирівнює партизанів до штурмовиків і звинувачує в єврейських погромах Радянський Союз. Коли євреї протестували проти урочистого перепоховання Юозаса Амбразявічюса-Бразайтіса, нацистського маріонеткового прем’єр-міністра, який у 1941 році видав наказ про переселення євреїв до гетто у Віліямполі, один литовський науковець вигукнув: «Чудово, що є такі історики як Тімоті Снайдер, який допомагає Заходу зрозуміти, що тут насправді сталося». Успіх книги «Криваві землі» був, як кажуть соціологи, наддетермінований.
Американський Drang nach Osten
Америка не є фашистською країною, принаймні поки що. Але протягом років вона без проблем уживалася з різними фашистськими режимами — від Муссоліні («цього чарівного італійського джентльмена») до Франко та Петена (з яким США підтримували дипломатичні відносини навіть після завоювання французького Алжиру в 1942 році). Навіть у Гітлера тут були свої прихильники. Рузвельт розмірковував, чи надання Німеччині більшого «простору для життя» не може відвернути війну, а Брекінрідж Лонг, посол Рузвельта в Італії, у 1935 році написав: «Хоч німецьке панування й буде важким та жорстоким — принаймні на початку — та воно бодай буде посилювати культуру, більш споріднену з нашою, ніж російська».
Після війни США проводили свою політику під гаслом «хто давнє пом’яне, той лиха не мине»: у 1951 році Ейзенхауер зазначив, що «німецькі солдати хоробро та з честю билися за свою батьківщину», а Метью Ріджвей, наступник Ейзенхауера на посаді верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі, попросив членів Вищої комісії союзників у 1953 році помилувати всіх німецьких офіцерів, які були засудженні за воєнні злочини на Східному фронті. Таку різанину як в Орадорі-на-Глані у 1944 році, під час якої Ваффен-СС знищили 642 чоловіків, жінок та дітей, все ще неможливо пробачити. Але на сході, де таких Орадорів були сотні, німецькі солдати, виявляється, просто перестаралися.
У вісімдесятих роках мюнхенське «Радіо “Свобода”» вже випромінювало в Радянський Союз відверто антисемітську та профашистську пропаганду, стверджуючи, що бандерівці, які приєдналися до дивізії СС «Галичина», зробили це не для того, щоб допомагати нацистам, а щоб «боротися проти окупантів, звідки б ті не прийшли».
Але хоч цей інцидент з «Радіо “Свобода”» і справив невеличкий фурор у Вашингтоні, всі ці обмеження одразу були відкинуті, коли Радянський Союз розпався. Під час протестів Євромайдану американські чиновники з усіх сил намагалися відбілити репутацію бандерівців із партії «Свобода» і Правого сектору, наполягаючи, що їхня присутність на барикадах не мала суттєвих наслідків, а гігантський портрет Бандери, що висів на будівлі КМДА, можна спокійно ігнорувати.
Преса покірно відтворювала офіційну лінію. У лютому 2014 року, коли уряд Януковича висів на волосині, New York Times запевнила своїх читачів, що ультраправі займали незначне місце у протестах, довівши це цитатою зі слів одного учасника: «Ви не почуєте тут людей, які кричать про Степана Бандеру. Люди просто хочуть жити у вільній країні». Кілька тижнів по тому The Times додала, що зображення київських протестувальників як фашистів та антисемітів — це «карикатури у дзеркалі російського медіабалагану», що Свобода «стала поміркованішою», і Правий сектор теж докладає «зусиль, щоб достукатися до російськомовних громадян та донести до загалу свою поміркованість».
Радянські солдати марширують по Києву, 1943
У кінці квітня New Republic повідомила, що «більшість українців уже не називають партію [Свобода] радикальною. Багато хто жартома називає її «білою і пухнастою»: вона нешкідлива, як кролик». Те, що Гумберт Вольфе сказав про британську пресу, стосується американської преси ще більше.
Але досі ніхто не був більш агресивним, ніж Снайдер. У лютому він звинуватив Росію в «маніпулятивному використанні пам’яті про Другу світову війну» за те, що вона наважилася вказати на антисемітизм українських ультранаціоналістів. У New Republic він напав на Кремль за «сюрреалістичне розпалювання війни», а потім у New York Review of Books оголосив, що відповідальність за підйом «Свободи» несе передусім не хто інший як Віктор Янукович — людина, яку «Свобода» допомагала скинути: «Одним із моральних звірств режиму Януковича було те, що він розчавив правоцентристську опозицію, а натомість підтримував ультраправу». Звісно ж, коли Янукович пішов, то обеззброєна Свобода має тяжіти до центру.
На CNN.com Снайдер прирівняв анексію Криму до Гітлерового аншлюсу Австрії у 1938 році, а в квітні в The Guardian він натякнув, що Росія несе відповідальність за зловісні заклики до українських євреїв з’явитися на реєстрацію до «сепаратистської влади». Це вже було занадто навіть для відомих своєю антиросійською позицією редакторів The Guardian, які вставили тут примітку з уточненням, що листівки з цими закликами очевидно були сфальсифіковані. У травні Снайдер звинуватив Росію у введенні у Донецьк і Луганськ військ, яких жоден інший журналіст не зміг виявити. Кілька днів по тому він звинуватив Путіна у спробах дестабілізувати ситуацію не тільки в Україні, а й у Європі загалом.
Лиходій тепер лише один, а не два, але в усьому іншому тут простежується та сама логіка, що і в «Кривавих землях». Путін — корінь усього зла, а бійці Євромайдану — прості люди, які борються за свободу і демократію. Ріст партії «Свобода» — не провина українців, а нав’язана ззовні проблема. Розмах Путіна не менш глобальний, ніж у Сталіна, і якщо Європа нічого на зробить, щоб зупинити його, він запровадить рабовласницький лад по всій Євразії.
Але найкраще розуміти такі аргументи Снайдера як прояв психологічної проекції, якою Снайдер приписує Росії свої власні міркування. Зрештою, НАТО після розпаду СРСР додала до списку своїх членів дюжину країн, які входили до сфери впливу колишнього Радянського Союзу. Такі неоконсерватори як Річард Перл, Елліотт Абрамс, Кеннет Адельман, Мідж Дектер, Френк Гаффні, Майкл Ледін і Джеймс Вулсі намагалися створити підтримку Чеченським бойовикам з початку дев’яностих, а в серпні 2008 Джон Маккейн заохочував президента Грузії Михайла Саакашвілі почати «погано сплановану реконкісту» бунтівної області Південна Осетія — якби цей задум вдалося здійснити, це могло би призвести до розриву всіх зв’язків Росії на півдні.
Це було більш агресивно, ніж будь-яка дія Росії у відповідь. Насправді значна частина зовнішньополітичного істеблішменту США пішли ще далі: після розпаду Радянського Союзу вони закликають розвалити і пострадянську Росію. Як зазначив незалежний журналіст Роберт Перрі, Дік Чейні, за словами колишнього міністра оборони Роберта Гейтса, «хотів стати свідком розвалу не лише Радянського Союзу та Російської імперії, а й самої Росії, щоб вона більше ніколи не могла загрожувати всьому світу».
Збігнєв Бжезінський, радник Джиммі Картера з питань національної безпеки, закликав до такої самої політики у своєму бестселері 1997 року «Велика шахівниця» (The Grand Chessboard), де він стверджував, що «більш децентралізована Росія буде менш здатна на імперську мобілізацію». Тож він закликав перетворити Росію на «конфедерацію зі слабкими зв’язками», яка «складатиметься з Європейської Росії, Сибірської Республіки та Далекосхідної Республіки». Бжезінський також закликав Америку оточити Росію — чи, точніше, росіян — купою маленьких держав, щоб загнати її у глухий кут:
Чіткий вибір Росії на користь європейського варіанту замість імперського стане більш імовірним, якщо Америка успішно впровадить другий імператив своєї стратегії щодо Росії, а саме зміцнення геополітичного плюралізму на пострадянському просторі… Консолідація суверенної України, яка тим часом перевизначає себе як центральноєвропейську державу і тісніше інтегрується до Центральної Європи, є критично важливим компонентом такої політики…
Колишню частину російської сфери впливу, тобто Україну, тепер треба від’єднати і ввести до орбіти Європейського Союзу. Це було визначним передчуттям політики, яку Вікторія Нуланд, колишня радниця Чейні з питань національної безпеки, тепер призначена адміністрацією Обами до Києва, провадила на початку 2014 року, коли роздавала печиво бійцям на барикадах, позувала для фотографій із лідером партії «Свобода» Олегом Тягнибоком і оглядала членів нового націоналістичного парламенту.
Тоді як Росія здала свої позиції, НАТО лише розширилося. На противагу словам Снайдера, проблема не в прориві Росії на Захід, а в пориві Америки на Схід, який лише посилився після Євромайдану. Теза Держдепартаменту про демократичну хвилю, що накриває Східну Європу, спростовується масовим безправ’ям російськомовних меншин, зростанням ідентифікації прибалтів із Третім Рейхом і звеличенням Бандери у таких містах як Львів і Київ.
Посилення руху подвійного геноциду, який має підтримку Вацлава Гавела, президента Німеччини Йоахіма Гаука і Вітаутаса Ландсбергіса, можливо, є найбільшою небезпекою, адже це великий крок до релятивізації нацистських воєнних злочинів шляхом прирівнювання їх до звірств Сталіна. «Криваві землі» є важливою книгою через те, що це не так спроба зрозуміти, що сталося в 1933—1945 роках, як показник процесу взаємодії з місцевими реваншистськими силами.
Захоплене сприйняття цієї книги у мейнстрімних медіа є ознакою того, що інтелектуальний опір пориву Америки на схід ось-ось зазнає краху. Ймовірно, США можуть зреагувати на дедалі небезпечнішу ситуацію в Україні шляхом обмеження підтримки ультраправих сил, і цим понизять градус пристрастей. Але не варто на це дуже розраховувати.
