Про антикомунізм. Історія ХХ століття в інтерпретації Нольте, Фюре і Куртуа

27886

Енцо Траверсо

Енцо Траверсо (нар. 1957) – франко-італійський історик, професор Пікардійського університету в Франції і Корнелльського університету в США, автор численних книг, серед яких «Тоталітаризм. ХХ століття в дискусіях» (2001), «Європейські витоки нацистського насильства» (2002), «Марксизм після Аушвіця» (2009), «Історія як поле битви» (2010), «Кінець єврейської модерності» (2013).

Передмова Михайла Юдіна

Ми стоїмо перед лицем великої загрози – і цього разу йтиметься не про війну. Ми стоїмо перед загрозою перекручення і втрати змістів. Річ навіть не в тому, що сучасні фашисти називають себе антифашистами, а в тому, що антифашисти не поспішають називати себе антифашистами, тому що ніхто більше не розуміє, за яке світле завтра вас застрелять сьогодні і яким словом це буде названо післязавтра. Гаразд, сатано, твоя перемога: всі карти сплутані, всі мови вкотре перемішані. Але хтось повинен взяти на себе сміливість віднайти первинні значення заяложених слівець і ретельно перевірити їх на відповідність (або розходження) з історичною реальністю, а це – робота, яка робиться не на площі.

У допомогу тим, хто відчуває сили для такого дерзання, пропонується текст франко-італійського історика, професора Пікардійського університету у Франції і Корнельського університету в США, автора численних праць, Енцо Траверсо, в якому він, застосовуючи методи компаративної історіографії, демонструє, як мінімум, неочевидність аргументації таких яскравих представників антикомуністичного мейнстріму в історичній науці, як німецький історик і філософ Ернст Нольте та французькі історики Франсуа Фюре і Стефан Куртуа (за редакцією якого вийшла відома «Чорна книга комунізму»).

 

Багато хто із дослідників з подивом помітив, що падіння СРСР і завершення холодної війни зовсім не спонукали до більш «об’єктивного», менш пристрасного та «деідеологізованого» вивчення історії ХХ століття, а скоріше збурили нову антикомуністичну хвилю. І цей «войовничий» та агресивний антикомунізм тим паче парадоксальний, адже його безпосередній ворог перестав існувати. Столицею цього антикомунізму став Париж. Він досягає зеніту в 1995 році, коли виходить «Минуле однієї ілюзії» Франсуа Фюре, а двома роками пізніше – «Чорна книга комунізму» за редакції Стефана Куртуа, метою якої було показати, що комунізм є куди страшніший і кривавіший за нацизм. Обидві праці мали неабиякий розголос, відгомін якого досі не вщух 1. На іншому боці Атлантики стара школа істориків часів холодної війни здобуває другу молодість, про що свідчать «Російська революція» Ричарда Пайпса (1990) та «Радянська трагедія» Мартина Маля (1994). Саме в цьому контексті відбулося перевідкриття історика, який довгий час був маргінальний, навіть підозрілий. Ідеться про німця Ернста Нольте, найбільш дискусійний твір якого «Європейська громадянська війна» вийшов у французькому перекладі тринадцять років після оригінального німецького видання 2.

Втім треба пояснити, чому такі різні історики опинилися поруч. Вони не належать ані до спільного національного та культурного контексту, ані до одного інтелектуального покоління, та й якість їхніх робіт зовсім не однакова. Однак листування між Нольте і Фюре, як і передмова Куртуа до французького видання «Європейської громадянської війни», виплітають мережу спорідненості та чітко винаочнюють спільний фронт у нинішніх історико-політичних дебатах. Річ у тім, що, не зважаючи на різницю в методології, їхня боротьба «ангажованих» істориків збігається в одному сутнісному пункті: всі троє виводять антикомунізм до рівня історичної парадигми і перетворюють його на ключ до інтерпретації ХХ століття. Всі троє саджають Жовтневу революцію на лаву підсудних, як перший етап модерних тоталітаризмів.

Всередині цієї антикомуністичної хвилі Нольте виступає як попередник. На початку 1960-х років його сприймають як лівого історика, коли він публікує «Три обличчя фашизму», але в 1980-х він очолює німецьких консервативних істориків, які прославилися після вибуху так званої «суперечки істориків» (Historikerstreit). Колишній учень Мартина Гайдеґера, він пристає до інтелектуальної традиції німецького консерватизму і націоналізму, що від Трейчке до Майнеке, від Гайдеґера до Шмітта здобуває широке визнання. Але Нольте з’явився вже занадто пізно, в часи, коли ця школа більше не володіла своєю демонічною величчю, а її апокаліптичні обертони відлунювали як далекий відгомін почилої в бозі епохи. Сьогодні ця культура вже відкинула свої радикальні риси й добре пристосувалася до неолібералізму. Після Другої світової війни все, що лишилося від «консервативної революції», це поранена національна гордість, деколи націоналістичний ресентимент, якщо не просто апологетичне бачення німецького минулого. Всі ці риси, як ми побачимо, притаманні працям Ернста Нольте 3.

Звичайно, Нольте був не перший, хто поставив ХХ століття під знаком громадянської війни – спершу європейської, а відтак світової. Поняття «Weltbürgerkrieg» вже використовували Ернст Юнґер і Карл Шмітт (хоч їхні праці він не цитує). Юнґер у 1942 році під час перебування на східному фронті викладає ці думки в «Воєнних щоденниках» 4. Шмітт використовує його в першій своїй післявоєнній книзі «Der Nomos der Erde», в якій він аналізує кризу Jus Publicum Europæum, тобто міжнародного ладу, що постав разом з Реформацією і помер у судомах тотальних воєн нашої доби. В його баченні громадянська війна обернулася тріумфом «політичного», яке він розуміє як місце «екзистенційного» зіткнення між другом і ворогом 5. Далі це поняття використовували історики-антиподи Нольте – такі, як Ерик Гобсбаум (який вживає його у своїй післямові 6), Арно Мейєр і Ден Дайнер; для них 1914–1945 рр. увижалися періодом завершення модерної «тридцятилітньої війни», тож вони наголошували, що Друга світова війна була водночас військовим, геополітичним та ідеологічним конфліктом, в якому протистояли не тільки великі потуги, а й світогляди (Weltanschauungskrieg) 7.

Однак, на відміну від усіх цих авторів, Нольте не відносить початок цієї війни до 1914 року, разом із падінням старого європейського ладу, вибухом світової війни, відкриттям циклу революцій та контрреволюцій, бруталізацією політичного життя, які лежать у витоках модерних тоталітарних режимів. Для Нольте «європейська громадянська війна» розпочалася 1917 роком, разом із Жовтневою революцією, після якої двома роками пізніше з’являється Комінтерн, «партія світової громадянської війни» 8. Ця добре відома теза спричинить у 1986 році бурхливий конфлікт серед німецьких істориків: Аушвіц був «копією», звичайно, радикальною, але все-таки похідною від «азійського» варварства, що первісно було запроваджене на Захід більшовизмом. Як пояснити нацистські злочини, скоєні режимом, що вийшов з європейської, модерної та цивілізованої нації? Відповідь, на думку Нольте, міститься в травмі, спричиненій у Німеччині Жовтневою революцією. Більшовизм як перший приклад втіленого на практиці тоталітарного режиму, починаючи з початку російської громадянської війни, політики терору і «класового винищення», вплинув на німецьку уяву водночас як «страховисько» (Schreckbild) і як «взірець» (Vorbild) 9. Отже, злочинні й геноцидні практики націонал-соціалізму пояснюються як «загострена» реакція на загрозу знищення з боку російського більшовизму. Інакше кажучи, нацистський антисемітизм – лише «особливий різновид антибільшовизму», а геноцид євреїв – ні що інше, як «перевернутий образ іншого винищення більшовиками, винищення світового класу» 10. На підтвердження своєї тези Нольте нагадує беззаперечний факт – масову наявність євреїв у російському та міжнародному комуністичному русі. Оскільки винними у вбивствах, скоєних більшовизмом (знищення буржуазії), вважали євреїв, то нацисти дійшли висновку, що «треба їх знищувати через репресії і превентивні заходи» 11. Отже, як він писав у 1986 році, Аушвіц пояснюється ГУЛАГом – «логічним і фактичним прецедентом» нацистських злочинів 12.

Важливо зазначити, що в «генетичній» реконструкції тоталітаризму, запропонованій Нольте, колективізація радянських сіл на початку тридцятих років практично проігнорована. Смерть кількох мільйонів українських і російських селян від голоду і депортацій, на погляд німецького історика, важить набагато менше, ніж насильство громадянської війни 1920-х років. Але глибшого й серйозного аналізу цієї війни Нольте уникає (задля цього треба було дочекатися добре задокументованих праць таких істориків, як Едвард Г. Карр, Орландо Файджес і Ніколя Верт 13). Скажімо, в його дослідженні зовсім немає кількості жертв. Увага зосереджена не так на реальних жахах цього конфлікту, як на їхньому впливі на німецьку колективну свідомість. Його теза щодо засадничого характеру більшовицького насильства і похідного та «реактивного» походження націонал-соціалізму тримається на доволі хитких і суперечливих основах. Він сприймає за чисту монету численні, але непідтверджені оповіді, які свого часу поширювали царистські і націоналістичні еміграційні кола про тортури, які застосовував примарний «китайський чека». Зокрема, він відроджує страшну легенду про «клітку з пацюками» (Rattenkäfig), про яку в різних варіаціях писали, починаючи від Октава Мірбо до Джорджа Орвелла в «1984» 14. Його головне джерело – книга російського есера у вигнанні Сергія Мельгунова «Червоний терор у Росії», яка була опублікована в Берліні 1924 року; трьома роками пізніше її переклали французькою. Мельгунов наводить довгі уривки книги іншого вигнанця Р. Нілостонського, застерігаючи від деяких очевидних «перебільшень» 15. Ретельно перевіряючи джерела Нольте, Ганс-Ульрих Велер повернув цитати Нілостонського до їхнього первісного контексту: брошури, що вийшла в Берліні в 1920 році під назвою «Der Blutenrausch des Bolschewismus» («Криваве похмілля більшовизму») і яка змальовувала жахіття ВЧК. Велер наводить висновки цієї брошури: «Позаду московської комуністичної брехні торжествує єврейський світовий імперіалізм, який, згідно із заявою сіоністського конгресу, має бути реалізований за допомогою безжального винищення всього християнського люду» 16. Легенда про китайське чека пізніше була передрукована нацистською щоденною газетою «Völkischer Beobachter», а відтак у пропагандистському памфлеті Альфреда Розенберга «Pest in Russland». Разом з багатьма іншими твердженнями про насильство більшовицької пропаганди в часи громадянської війни ця легенда становить «документальну» основу, на якій Нольте будує свою інтерпретацію нацизму, гітлерівського антисемітизму і «превентивної» природи винищувальної війни проти СРСР.

Цей набір цитат не доводить тезу, але відтворює атмосферу. Завдяки багатству документації книга Нольте є цікавою з погляду вивчення сприйняття більшовизму в нацистській Німеччині. Водночас справді дивує повна відсутність критичної дистанції щодо джерел і прив’язаність до «образу ворога». Визначивши нацизм як форму перевернутого більшовизму, запропонована ним реконструкція історії більшовизму видається прямо запозиченою з контрреволюційної літератури, що мала обіг у Німеччині 30-х років, ірраціональний страх і фобії якої вона відтворює 17. Він схоплює сутнісний аспект націонал-соціалізму, його контрреволюційну природу як реакцію на російську революцію та німецький спартакізм, як войовничий антимарксизм і антикомунізм. Це стосується як фашизму Мусоліні та Гітлера, так і контрреволюції в загальнішому розумінні, яка завжди заплутано, «симбіотично», пов’язана з революцією. Жовтень 1917 року залишив глибоку травму в європейській буржуазії, порівняну в багатьох сенсах із шоком, який пережила аристократія після 1789 року. Радянська влада, як і нетривкі революційні досвіди в Баварії та Угорщині в 1919–1920 рр., викликала страх і паніку серед панівних класів. Утім це лише один бік проблеми, й було б спрощенням зводити витоки нацизму до цього вузького виміру. Звісно, післявоєнна криза дала сприятливі умови для його зародження, – всупереч твердженню Зеева Стернеля, який виводить початок фашизму з кінця ХІХ ст. в контексті справи Дрейфуса у Франції, – але численні компоненти його ідеології і зокрема антисемітизм були набагато старші Жовтневої революції. Те, що націонал-соціалізм піднявся як контрреволюційний рух, не означає, що його антисемітизм походить із контрреволюції. Не більшовизм породив нацистський антисемітизм, бо останній мав доволі міцні коріння в традиції «völkisch» націоналізму, що десятиліттями пронизував різноманітні течії німецької консервативної культури. Гітлерівський антисемітизм сформувався у Відні на початку століття, за доби, коли він ще не був ані заражений антикомунізмом, ані нажаханий наявністю євреїв у російській революції і політичних заколотах центральної Європи 18.

Продовжуючи тенденцію, що виникла після 1789 року, контрреволюція не обмежилася лише «реставрацією» старого ладу; вона «долала» минуле, набуваючи модерного виміру, й ставила за мету побудувати новий суспільний і політичний устрій, діючи як «революція проти революції» 19. Це пояснює сильну революційну риторику фашизмів, дуже поширену в Італії та Німеччині. Але зміст фашистської контрреволюції набагато старіший; він мобілізує і розвиває цілий набір вже наявних культурних та ідеологічних елементів у новому синтезі. Націоналізм та імперіалізм, пангерманізм та ідея «життєвого простору», «спокутний» антисемітизм і расизм, євгеніка і винищення «нижчих рас», ненависть до лівих і харизматичне лідерство є тими тенденціями, які виникли в більш чи менш розвинених формах наприкінці ХІХ ст. Нацизм не створив їх, а просто радикалізував в контексті поразки і піднесення комунізму 20.

На відміну від Французької революції, яка, розповсюджена наполеонівськими військами, справді лежала у витоках «європейської громадянської війни», Жовтнева революція після поразки повстань у Центральній Європі зазнала процесу «інтеріоризації». Народжена зі світової війни, вона призвела до внутрішньої громадянської війни, а в довшій перспективі – до сталінізму. Після випробувань 1920-х років і стабілізації своїх кордонів радянський режим більше не йшов на штурм світового капіталу (він радше намагався знайти modus vivendi із цим останнім), а розв’язав внутрішню соціальну війну проти селянства й проти традиційного російського суспільства. Гітлер, безперечно, розглядав СРСР як класову диктатуру, але його бачення ворога проходило крізь призму категорій євгеніки та расової біології. На його погляд, СРСР становив загрозу руйнівної революції не як авангард світового пролетаріату, а як витвір небезпечного союзу єврейської інтелігенції зі «слов’янським недолюдством (Untermenschentum21. Нацизм сприймав комунізм як смертельного ворога, що втілює антинаціональну силу; пролетаріат був лише його соціальною базою, а не реальним суб’єктом. Єврейський геноцид був замислений не як відповідь на гадане класове винищення, а більше, в соціал-дарвіністських термінах, як необхідний етап природного відбору, боротьба за життя та завоювання німецького життєвого простору (Lebensraum). Здійснене націонал-соціалізмом синкретичне змішання трьох битв – проти слов’янського світу, проти комунізму і проти євреїв – в єдину завойовницьку й винищувальну війну 22, здається, радше вказує на те, що її «моделлю» був не більшовизм, а колоніальні війни ХІХ століття, замислені європейськими імперіалізмами як апропріація «життєвого простору», грабунок багатств захоплених територій, підкорення до рабського стану автохтонного населення, знищення «нижчих рас». Ці колоніальні війни часто прибирали форму винищувальної війни європейськими арміями, які несли «цивілізаторську місію». В зовсім іншому історичному контексті вони надихалися тим самим фанатизмом і духом хрестового походу, які були характерні для війни нацистів проти Радянського Союзу. «Знищуйте їх як дикунів!» – це гасло із «Серця пітьми» Джозефа Конрада вже випробували європейці в Африці в другій половині ХІХ століття, перш ніж його перейняли нацисти в Польщі, Україні, Білорусії та Росії в Другій світовій війні 23. Сам Нольте, суперечачи власному твердженню, підкреслює цей сутнісний аспект німецької війни на східному фронті, коли нагадує сподівання Гітлера перетворити слов’янський світ у щось на кшталт «німецької Індії». Він цитує свідчення комісара Райху Ериха Коха, який стверджував, що провадить в Україні колоніальну війну, «як серед негрів» 24. У застільних розмовах Гітлера з Мартином Борманном в 1941–1942 рр. майбутнє Східної Європи бачилося фюреру в складі німецької імперії, як Азія, Африка або «Far West» для британців, французів та американців 25. Якщо Жовтнева революція й зробила внесок до радикалізації реакції в Європі й була одним з елементів зародження фашизму, то саму лабораторію нацистських злочинів слід шукати не в більшовицькій Росії, а в колоніальному минулому західної цивілізації, за класичної доби промислового капіталізму, імперіалістичного колоніалізму та політичного лібералізму. Годі й говорити, що нова антикомуністична парадигма цілковито ігнорує таку історичну генеалогію. Послуговуючись термінами Нольте, це історичне тло можна описати як «причиновий зв’язок» або «логічно-фактичний прецедент».

Такі витоки націонал-соціалізму висвітлюють його відмінності порівняно зі сталінізмом. Можна визнати частку істини в ремарці Нольте, згідно з якою нацистська Німеччина виглядала майже як «Rechtsstaat» порівняно із СРСР Сталіна 26. Звичайно, це означає визначення німецького Райху як держави, заснованої на легальному порядку, а не як «правової держави» в ліберальному сенсі слова. Гоббсівський образ «Бегемота», біблійного монстра, якого відродив Франц Нойманн для опису нацистської Німеччини, «не-держави, хаосу, панування безправності та анархії» 27, безперечно, застосовний більше до сталінського СРСР, ніж до нацистського режиму. СРСР виник завдяки революції, що глибоко змінила класову структуру суспільства. На відміну від Німеччини, в якій економічні, соціальні, бюрократичні та військові еліти зберегли свою владу, ця революція «урівняла» суспільну структуру і створила нові політичні ієрархії. Тією мірою, якою політичний режим спирався на нову суспільну структуру, в якій усі традиційні привілеї були скасовані, ніхто не був захищений від репресій та депортацій. За часів Великого Терору кожен куркуль міг стати ворогом соціалізму, кожен член партії міг переховувати шпигуна, кожен інженер міг бути саботажником, будь-який колишній меншовик ставав контрреволюціонером, будь-який давній член партії міг бути запідозрений у троцькізмі, а отже, оголошений зрадником тощо. В Німеччині, навпаки, насильство було чітко кодифіковане. Не беручи до уваги політичних опонентів (зокрема, соціал-демократів і комуністів), воно спрямовувалося лише на ті категорії населення, які визначалися чужими для німецького «фольку» і ворогами «арійської раси» (євреї, цигани, інваліди, гомосексуали тощо). На відміну від антифашистів, яких переслідували за їхні вчинки, «вина» цих груп безпосередньо випливала з їхнього існування. Політичний устрій, що відповідав такій расово-біологічній ієрархії суспільства, був, безперечно, нелюдський, але не обов’язково ірраціональний чи хаотичний. Інакше кажучи, терор не загрожував суспільству в його цілості.

Заручниця суперечностей нацистської «полікратії», німецька тоталітарна система була не більш довершена чи більш ефективна, ніж система Сталіна. Сталінізм не мав нічого спільного з расистським чи біологічним Weltanschauung, який надихав нацистські злочини 28. Сталінізм характеризувався поліційною державою, сліпими репресіями, тоталітарною організацією суспільства, «військово-феодальною» експлуатацією селянства, депортацією народів, які вважалися «ненадійними» або засуджувалися, згідно з параноїдальними критеріями, за співпрацю з ворогом. Для нацизму, з іншого боку, було характерне, по-перше, «синхронізоване» (gleischhaltet) суспільство, організоване за етнічними і расовими лініями, по-друге, колоніальна війна за завоювання німецького «життєвого простору» у слов’янському світі й расова винищувальна війна проти євреїв Європи; обидві війни злилися в знищенні СРСР і «юдео-більшовизму».

Ці суттєво відмінні логіки сталінізму та нацизму виключають гіпотезу «причинового зв’язку» між злочинами двох режимів. Вони також значно обмежують вагу поняття тоталітаризму, що ґрунтується на їхніх формальних аналогіях. Як ліберальна інтерпретація (Фюре), так і «генетична» інтерпретація (Нольте) тоталітаризму приховують один із сутнісних джерел націонал-соціалізму: євгеніку, з її проектами расового очищення, ба навіть евтаназії, лабораторією якої, починаючи з кінця ХІХ століття, була ліберальна Європа 29.

Всередині такої системи аргументації будь-яка компаративістика неминуче набуває апологетичного забарвлення. В своїй книзі Нольте потрактовує геноцид доволі широко й нечітко. Він таки визнає особливий статус «гітлерівських геноцидів», але це не заважає йому застосовувати цю категорію до всього розмаїття насильств Другої світової війни. Так, він приписує «явно геноцидний» намір Черчиллю, цитуючи деякі уривки листа останнього до лорда Бівербрука від липня 1940 року, в якому йдеться про засоби, що їх слід застосувати у війні проти нацистської Німеччини. Нольте визначає депортацію «засуджених народів», здійснювану СРСР під час війни, як «етнічні знищення із превентивною і репресивною метою». Нарешті, війну англо-американських союзників проти Німеччини він кваліфікує як «майже винятково винищувальну війну», додаючи, що депортація німецького населення на сході від кордону по Одеру-Нейсе була «етнічним убивством» 30. Звичайно, такі порівняння вкрай дискусійні: вони стирають будь-яке розрізнення між геноцидом – спланованим винищенням певної людської групи – і примусовим переселенням людей, хоч яке воно авторитарне, тоталітарне і нелюдське, а також між геноцидом і воєнними злочинами (категорія, в яку можна включити бомбардування німецького мирного населення між 1942–45 рр.). Але головна проблема, спричинена всіма цими порівняннями, полягає в їхній структурі аргументації: пояснення і Аушвіцу, і нацистської війни більш широко як превентивної війни з боку режиму, що зіштовхнувся з загрозою страшного руйнування і діяв за інстинктом самозбереження 31.

Під час Historikerstreit Габермас описав тезу Нольте як «спосіб позбутися збитків» (ein Art Schadenabwicklung 32), спосіб, що дозволив консервативному історику затемнити всі німецькі та європейські коріння нацизму й, хоч і непрямо, приписати його злочини більшовизму. На думку Саула Фридлендера, Нольте спробував радикально видозмінити історичну перспективу, перенісши всю нацистську Німеччину на бік жертв 33. З погляду Нольте, Німеччина не виглядає як суспільство, що було розколоте між ядром виконавців, більш чи менш великим прошаркомспільників і, за винятком незначної групи антифашистських опонентів, великою більшістю пасивних свідків, а як єдиний моноліт жертв, як нація-під-загрозою, природно ототожнена з режимом, який прагнув захиститися (і заблукав на шляху злочинних надмірів). У цьому сенсі Нольте одним помахом позбавляється питання «німецької вини» (deutsche Schuldjrage) – питання, яке в 1945 році порушив Карл Ясперс і яке легко можна розповсюдити на всі країни, окуповані Третім Райхом. Ясперс виокремив чотири форми вини: карна вина виконавців, політична вина організованих сил та інституцій, які підтримували нацистський режим, індивідуальна вина співучасників, «метафізична» вина тих, хто прийняв і призвичаївся до злочинного режиму без спротиву. Визначена в такий спосіб вина була джерелом, на його погляд, історичної відповідальності, яку німецька нація мала взяти на себе для того, щоб віднайти своє місце всередині міжнародної спільноти 34. Натомість, нольтівська інтерпретація «європейської громадянської війни» переносить Німеччину як цілість на бік жертв, включно із нацистським режимом, якому загрожувало спершу більшовицьке повстання, кероване з Москви, а потім війна на винищення, яку провадив СРСР і союзники. Переслідувач обернувся на жертву: ревізіонізм Нольте полягає саме в перевертанні історичної перспективи. Це не так історіографічний канон, який дуже важко визначити, а радше спільна історична свідомість.

Звідси випливає нольтівська схильність легітимізувати заперечення Голокосту, хоч прямо не визнаючи «неґаціонізм», але приписуючи його прихильникам набір «часто поважних» мотивацій 35. У своєму листуванні з Фюре він пише, що неґаціонізм «мав би бути прийнятий як внутрішнє явище для розвитку науки» 36. Хоч Фюре ставиться скептично до такої оцінки, але, вочевидь, вона його не бентежить. Попри розбіжності в інтерпретації, він висловлює німецькому колезі свою шану й захоплення. Не зважаючи на культурні, політичні та історіографічні відмінності, що їх розділяють, вони знайшли спільний майданчик длязустрічі, сказати б, одну спільну «пристрасть»: антикомунізм, морально підтриманий його неминучим наслідком – анти-антифашизмом. Цього цілком досить, щоб розходження перетворити на нормальну «дискусію ідей». Для Нольте антифашизм був лише маскою тоталітарного режиму. За винятком деяких нюансів, Фюре поділяє цей аналіз. У «Минулому однієї ілюзії» антифашизм зведений до однієї грані сталінської ідеології, демократичного камуфляжу, хитрості, завдяки якій «в часи Великого Терору більшовизм подає себе як свобода за допомогою заперечення» 37. Читаючи Фюре, складається враження, ніби ніколи не було ні демократичного антифашизму, ні антисталінського комунізму.

У 1947 році Герберт Маркузе розірвав ледь розпочате листування з його колишнім учителем Мартином Гайдеґером, увесь діалог з яким звівся нанівець через апологетичне ставлення останнього до націонал-соціалізму. Гайдеґер не бачив ніякої різниці між винищенням євреїв нацистами та депортацією Червоною армією німців, що мешкали на східному боці кордону по Одеру-Нейсе 38. В 1986 році Габермас так само обурювався позиції Нольте під час Historikerstreit. Пересичений і скептичний ліберал Фюре приберіг свою зневагу для інших суперників. Коли Нольте пропонує визнати за неґаціоністами наукову легітимність, Фюре лише висловлює ввічливий скептицизм; ніщо, навіть дуже здалека не нагадує сарказм і полемічний запал, із якими він розвінчує і побиває «популістично-леніністську вульгату» – Альбера Собуля і Клода Мазорика – щодо Французької революції 39. Вочевидь, Франсуа Фюре брав приклад зі свого великого натхненника – Алексиса де Токвіля, який у «Спогадах» називав соціалістів «наволоччю» (canailles), водночас усе життя залишаючись добрим другом та інтелектуальним співбесідником Жозефа Ґобіно, расистські погляди якого він, однак, не поділяв 40.

У передмові до французького видання «Європейської громадянської війни» Нольте визначає марксизм як «ідеологію винищення», а більшовизм – «його практичним застосуванням», як «винищувальну реальність» 41. У Фюре таких радикальних висловів немає. Услід за Раймоном Ароном він вже бачить різницю між концентраційними таборами, скажімо, Бухенвальдом і Дахау, метою яких була примусова праця, а смерть як наслідок жахливих умов, нав’язаних депортованим, і таборами смерті, як от Треблінка і Аушвіц-Біркенау, які власне діяли як заклади адміністративного та масового знищення 42. Ця різниця непомітно зникає у вступі Стефана Куртуа до «Чорної книги комунізму», де він фіксує структурну гомологію між комуністичним геноцидом «класу» і нацистським геноцидом «раси» 43. В пізнішому нарисі, присвяченому підсумку дискусії навколо «Чорної книги», Куртуа заходить навіть далі, зображаючи Луб’янку, гніздо ГПУ в самому серці Москви, як «заклад масового знищення», що нічим не відрізняється від Аушвіцу; на його погляд, єдина різниця між Луб’янкою і Аушвіцем лише в методах (в одному випадку – «традиційні» екзекуції, в другому – газові камери 44).

Попри деякі нюанси, наших трьох істориків об’єднує бачення комунізму як «ідеократії», як режиму, історичний розвиток якого випливає з ідеологічної сутності. Його історичний прецедент неминуче виводиться з якобінського Терору. «Як і 1793 року, – пише Фюре в «Минулому однієї ілюзії», – Революція в цілому походить із революційної ідеї» 45. Для Нольте саме Французька революція була першою історичною спробою «здійснити ідею винищення певного класу чи групи». Так, більшовики надихатимуться своєрідною «винищувальною терапією», спершу розробленою французькими революціонерами 46. Нарешті, Куртуа вбачає в «народовбивстві», здійснюваному якобінцями у Вандеї 1793 року, парадигму більшовицьких убивств під час російської громадянської війни 47. Останні роки ми є свідками сили-силенної праць, що зображають Вандейську війну геноцидом (передвісницю більшовицького, навіть нацистського насильства 48 і якобінського Терору як вираження «ідеократії» 49).

Поняття «ідеократії», сформульоване в 1930-х роках першими консервативними теоретиками тоталітаризму, зокрема німецьким вигнанцем Вальдемаром Ґуріаном (колишнім учнем Карла Шмітта), зробило собі кар’єру всередині ліберально-консервативної історіографії 50. Воно досягло апогею під час холодної війни на початку 1950-х років завдяки ізраїльському історику Якову Тальмону, який вказав на коріння сучасних тоталітарних ідеологій в радикально-демократичних утопіях Руссо і Маркса 51. Перейнявши цю перспективу, багато дослідників зображали традицію контрреволюційної думки (зокрема у Едмунда Берка) як перше зародкове вираження критики тоталітаризму 52. Останніми за часом істориками, які засуджували комуністичну «ідеократію», стали американські історики Ричард Пайпс і Мартин Маля. Йдучи за реакційним французьким істориком Оґюстом Кошеном (працями якого надихався і Фюре, коли писав про Французьку революцію), Пайпс порівнює «товариства думки» доби Просвітництва з гуртками російської інтелігенції кінця ХІХ століття. Підкреслюючи їхню глибоку спорідненість, він робить висновок, що в «сухому терорі» цих інтелектуальних рухів були закладені основи «кривавого терору» революційних диктатур – якобінської та більшовицької 53. За цією логікою, Комітет громадського порятунку походить із «Енциклопедії», як ВЧК – із російських народницьких і соціал-демократичних кіл, що діяли до 1917 року. Що стосується Білого терору (жертви якого нараховують сотні тисяч у 1918–1922 рр.), то, в інтерпретації Пайпса, він не відіграє жодної ролі. «Терор закорінюється в якобінських переконаннях Леніна», – пише він, додаючи, що терор виражається в бажанні «фізичного знищення “буржуазії”». Можна помітити, що в лапки взято не дієслово «винищити», а додаток «буржуазія», поняття, що обіймає не тільки соціальний клас, а й, загальніше, всіх, «хто, незалежно від соціального та економічного статусу, протистояв більшовицькій політиці» 54. Уникаючи таких крайніх формулювань, Маля йде тим самим шляхом. Він зображає комунізм як здійснення протиприродної «утопії» і витлумачує радянську історію як поступову екстеріоризацію небезпечної ідеології: «У світі, породженому Жовтневою революцією, – пише він, – ми ніколи не маємо справи із суспільством, а завжди із режимом, із режимом “ідеократичним”» 55. Всі ці позиції зводять революційний досвід до одного: а саме до терору (якобінської диктатури 1793–1794 рр., більшовицької диктатури 1918–1922 рр.), який посутньо, якщо не винятково, може бути пояснений такими категоріями, як психоз, пристрасть, ідеологія, насильство, фанатизм. Згадуючи Токвіля, Пайпс порівнює революцію з «вірусом» 56. Зі свого боку, Фюре описує її як тріумф «ілюзії політики» 57. Йдучи за цією гіпотезою, він розглядає історію комунізму як траєкторію самодостатнього поняття, для якої соціальна історія стирається, залишаючи місце піднесенню та падінню «ілюзії» 58. У своїй першій книжці про Французьку революцію, написану разом з Дені Ріше в 1965 році, Фюре протиставляє 1789 рік 1793-му, наголошуючи на відмінності між ліберальною революцією та її «відхиленням» 59. Відтепер же вся Жовтнева революція інтерпретується як «відхилення». Для Фюре головна риса комунізму полягає в його політично-месіанській природі, в його характері «світської релігії», яку її адепти сприймають із вірою і пристрастю. Нольте, можливо, єдиний консервативний історик сьогодення, який інтерпретує витоки тоталітаризму. На його думку, червоною ниткою через першу частину ХХ століття проходить смертельна битва між більшовизмом і націонал-соціалізмом. Першому він приписує відповідальність за те, що той запустив спіраль насильства і накопичувальну динаміку радикалізації, що призвела до винищувальної війни. Куртуа, який не шукає цих витоків, обмежується тим, що зводить комунізм до простого злочинного явища. Його прочитання минулого затушовує всі історичні розриви, соціальні та політичні виміри, часто трагічні дилеми й альтернативи дієвців, щоб затиснути історію в лінійну послідовність – а саме послідовність тоталітарного комунізму. Російська громадянська війна, голод, колективізація на селі, депортації та ГУЛАГ більше не виникають із множинності причин; їхнє пояснення в більшості випадків навіть втрачає свій історичний контекст; вони стають зовнішніми виявами однієї і тієї ж ідеології, що має посутньо злочинний характер, – комунізму. Сертифікат про народження цієї ідеології зводиться до «державного перевороту» жовтня 1917 року 60. У Куртуа ідеологічний детермінізм зв’язків між революцією та терором не потребує ніякого пояснення, він просто-напросто постульований апріорі. Сталін стає виконавцем проектів Леніна і Троцького; його злочини позбавляються «випадкового» і «непередбачуваного» характеру, на якому наголошують такі історики, як Ніколя Верт або Арч Ґетті, перетворюючись на ретельно сплановані заздалегідь убивства. У витоках мільйонів смертей лежала злочинна ідеологія – комунізм: Ленін був її творцем, а Сталін – виконавцем. Ці особи виростають до рівня справжніх деміургів, що в перевернутому вигляді відтворюють міфи про «непогрішного вождя» і «великого керманича», які свого часу розповсюджувала сама сталінська вульгата. Так, антикомуністична історіографія намагається запропонувати «антибільшовицьку версію “більшовизованої” історії» (за влучним формулюванням Клаудіо Інґерфлома) 61.

Безжальний засуджувач злочинів комунізму, Куртуа настільки завзятий у своєму хрестовому поході проти зла століття, що мимохідь забуває кілька елементарних правил історичної компаративістики: факти мають розглядатися в контексті, має враховуватися тривалість режиму, національний та міжнародний характер явищ тощо. Навіщо пам’ятати, що історія націонал-соціалізму завершилася за дванадцять років, тимчасом як СРСР існував сімдесят чотири роки? Навіщо намагатися розглядати комунізм як множинний і суперечливий феномен? Навіщо брати до уваги, що Троцький і Сталін, Бела Кун і Енрико Берлінгуер, Робер Ю і Пол Пот були зовсім різними історичними фігурами? Навіщо розрізняти між сталінізмом і його комуністичними жертвами? Навіщо відокремлювати комунізм-рух і комунізм-режим, комунізм утопічний і бюрократичний, комунізм визвольний і комунізм репресивний, антифашистів-членів руху опору і агентів ГПУ 62? Таких «ускладнень» метод Куртуа старанно уникає. На його погляд, комунізм – це криміногенна ідеологія і кримінальна реальність: вони тотожні самі собою за будь-якої епохи і на будь-яких географічних широтах. Методологічні спрощення Куртуа змусили деяких близьких йому істориків, як от Марка Лазара, відступити на деяку критичну відстань. Лазар вбачає «фундаментальну помилку» Куртуа в спробі «надати привілеї гомологіям, які в реальності є рідкісним явищем, замість того, щоб шукати аналогії», тобто розпізнавати спільні елементи, які можуть існувати в двох загалом відмінних явищах, як комунізм і нацизм 63. У цьому, на думку Лазара, полягає відмінність між критичною теорією тоталітаризму та її суто ідеологічними версіями. Але ця критика, здається, геть не похитнула переконаність Куртуа: він вимагає (як і французький правий політик Жан-Марі Ле Пен) Нюрнберга для комунізму й винить у всьому «фундаменталізм» єврейської та комуністичної пам’яті. На переконання Куртуа, критикують його через те, що величезна кількість читачів і критиків аж до 1989 року залишалася під лиховісним впливом «неабиякої ідеологічної сили» комунізму, «пропагандистської машини, що досконало була організована з кінця 1920-х і є всюдисущою в громадській думці, включно з університетами» 64. Власне, Куртуа не вигадує нічого нового. Він просто пропонує нову версію старої маккартистської теорії про комуністичну змову. В 1950 році британський історик Ісаак Дойчер змалював гострий і тонкий портрет колишнього комуніста, який під час холодної війни обернувся на пристрасного антикомуніста, готового боротися проти тоталітаризму тоталітарними методами. Цей портрет нібито викроєний по мірці самого екс-маоїста Стафана Куртуа:

«Він так і лишився сектантом. Але тепер він сталініст навиворіт. І світ для нього й далі ділиться на біле й чорне,але віднині кольори помінялися місцями. Як комуніст, він не бачив різниці між фашистами і соціал-демократами. Як антикомуніст, він не бачить різниці між нацизмом і комунізмом. Раніше він вважав партію непогрішною в усьому, тепер таким він вважає себе. Одного разу потрапивши в тенета «великої ілюзії», тепер він одержимий великим крахом ілюзій нашого часу» 65.

Рецензуючи останню книгу Фюре, Ерик Гобсбаум зазначив, що це не перша робота посткомуністичної доби, а радше пізній продукт холодної війни 66. Така оцінка тим паче стосується Куртуа. Від Фюре він успадкував тільки антикомунізм, але позбавлений строгості, ерудиції та смаку до історичних розповідей, якими відзначалися праці історика Французької революції.

Втім, критика антикомуністичних кліше не розв’язує для нас проблему порівняння між нацизмом і сталінізмом. Звичайно, вона вимагає перегляду Жовтневої революції, аналізу насильства громадянської війни, що спустошувалаколишню царську імперію в 1918–22 рр., до зв’язку між революцією та сталінізмом. Ці питання й далі розділяють дослідників, і було б неприйнятно протиставити ідеологічному прочитанню антикомуністичної історіографії так само апологетичну марксистську історіографію. Для деяких комуністичних істориків і політологів було спокусливо перевернути нольтівську схему й подати сталінізм як відповідь на неймовірну загрозу існуванню СРСР. «Бліцкриг» у 1941 році нібито підтвердив цей намір нацизму 67. Ізоляція Жовтневої революції в міжвоєнний час, взяття в оточення ворожим капіталістичним світом було абсолютно реальним фактом, але використання цієї реальності для виправдання поліційного насильства, московських процесів, великого голоду в Україні та ГУЛАГу, означає просто-напросто замінити історичну інтерпретацію ідеологією 68. Якщо реальність європейської громадянської війни не дозволяє моно-каузальних пояснень націонал-соціалізму, тим паче вона не приймає такі пояснення сталінізму. І якщо ми маємо розрізняти, з одного боку, революційний терор, що постав з громадянської війни і підживлювався насильством контрреволюції, а з іншого боку, сталінський терор, що вибухнув як «революція згори» всередині замиреної країни, якій не загрожувала зовнішня військова агресія 69, це зовсім не усуває проблеми більшовицької політики протягом всієї першої фази революційного процесу.

До Першої світової війни марксизм був спільним культурним тлом, яке розділяли як російські більшовики, так і німецькі соціал-демократи, як Ленін з Троцьким, так і Карл Кауцький і Юлій Мартов; інакше кажучи, він був однаково притаманний і майбутнім революціонерам, і майбутнім соціалістичним критикам російської революції 70. До 1914 року Ленін вважав себе учнем Кауцького, теорії якого він хотів прикласти до аналізу російських реалій. Цієї констатації досить, щоб відкинути інтерпретацію Нольте і Куртуа, ніби більшовицька ідеологія спричинила громадянську війну в Росії. Розпуск Всеросійських установчих зборів, цензура, придушення опозиції, екзекуції революційних трибуналів, створення перших таборів праці в 1919 році й придушення Крондштатського повстання двома роками пізніше не витікають природно з марксизму, так само як Нюрнберзькі расові закони і Аушвіц послідовно вписуються в расистський і біологічний Weltanschauung націонал-соціалізму. Але якщо червоний терор не був автоматичним побічним продуктом ідеології, він явно залежав від політичних рішень. Швидкість, з якою в Росії сформувалася політико-військова диктатура, однопартійний режим, який теоретично і практично застосовував насильство як засіб побудови нового суспільства, не може не дивувати. Розмах репресій, з якими вони придушували будь-яку критику (включно з критикою, що йшла зсередини революційного табору (Мартов)), неможливо пояснити лише історичним контекстом, насильством контрреволюції та загрозою, яку становив антирадянський військовий блок; такі заходи, безперечно, порушують питання щодо ролі ідеології в формуванні радянського тоталітаризму. Насильство російської громадянської війни було спричинене насамперед, за словами Джорджа Мосса, «бруталізацією» політичного життя після Першої світової війни у відсталій країні без будь-якої демократичної традиції та кривавим протистоянням між антагоністичними суспільно-політичними силами, що характеризує весь революційний досвід. Іншими словами, це була класична громадянська війна з усіма її «фуріями», розуміння яких не обмежується абстрактними нормами лібералізму та юридичного позитивізму. Подібно до «масового збурення» і війни у Вандеї, ВЧК і воєнний комунізм були, за твердженням Арно Мейєра, продуктом трагічного контексту, в якому «паніка, страх і прагматизм змішалися із зухвалістю, ідеологією та сталевою волею» 71. Червоний терор відповів на Білий терор у контексті хронічного соціального насильства, зі своєю спіраллю радикалізації, крайності та надміру, якій він задав напрямок. У цьому кліматі громадянської війни ідеологія та радикалізм революційних сил зробили свій внесок до побудови авторитарного, антидемократичного режиму, несумісного з емансипаційними сподіваннями на початку повстання 1917 року. Культ насильства як «повитухи» Історії, глибока недооцінка місця права в новій революційній державі, нормативне бачення диктатури як інструменту соціальної трансформації, волюнтаристських прискорень завдавали непоправних ран усьому соціальному тілу: ось елементи, які не випливають спонтанно з матеріального контексту, але які були скоріше відповіддю, привнесеною більшовиками до цього контексту. Свою частку відіграли й ідеологія та фанатизм у червоному терорі (твір Троцького «Тероризм і комунізм» (1920) був найбільш послідовною їх систематизацією 72) так само, як вони відігравали роль у якобінському терорі (Маркс один із перших критикував їх 73). Коли Ленін зображав скасування права як подолання «буржуазної демократії», а Троцький ототожнював примусову працю та державний контроль за профспілками з диктатурою пролетаріату, насильство втратило свій спонтанний та емансипативний характер, перетворюючись у систему урядування, яку виправдовують в ім’я державного інтересу 74. Холодний терор сталінізму, втілений у розкуркуленні й великих чистках 30-х років, не може приховати того факту, що основи радянського тоталітаризму були закладені за часів Леніна і Троцького, під час громадянської війни і воєнного комунізму. Те, що цей результат суперечив їхнім намірам (як стверджує Ленін у заповіті), ніяк не змінює об’єктивної ваги їхніх дій. Такий підсумок на початку тридцятих років зробив учасник Жовтневої революції лібертарний комуніст Віктор Серж 75. Заперечувати цю очевидну динаміку означає послабити, навіть дискредитувати будь-яку критику нової антикомуністичної історичної парадигми, яку сьогодні уособлюють Нольте, Фюре і Куртуа.

Можна підсумувати різні форми цієї парадигми. Для Нольте вона є ключем до розуміння століття, повністю витлумаченого під знаком громадянської війни (спершу європейської, потім світової). Його бачення, звісно, найменш прийнятне в політичному плані, але, безперечно, найцікавіше з погляду історіографії, наскільки воно закладає конфлікт між фашизмом і комунізмом в саму основу ХХ століття. Натомість ліберальний антикомунізм Фюре є антикомунізмом, який найбільше відповідає нинішньому панівному Zeitgeist. Після того, як він стверджує сумнівне з філософського та історичного погляду рівняння між капіталізмом і демократією, він прагне звести фашизм і комунізм до тимчасового відхилення на неминучому шляху до ліберальної демократії. «Найбільша таємниця співучасті між більшовизмом і фашизмом, – пише він, – це їхній спільний ворог, якого вони проганяють і заклинають, думаючи, буцімто той перебуває в агонії, але він однаково залишається їхнім поживним ґрунтом: а саме демократія» 76. Куртуа, найменш глибокий із цих трьох авторів, обмежується тим, що стверджує сутнісну тотожність комунізму та націонал-соціалізму, двох тоталітарних режимів, заснованих на однаковому проекті знищення ворожого класу або ворожої раси (для одного режиму це буржуазія, для другого – євреї). Натомість він пропонує ліберальну демократію, звільнену від спадку антифашизму (одного з її невід’ємних елементів) і безпосередньо засновану на антикомунізмі. Націонал-консервативний ресентимент (Нольте), дух реваншу пізнього хрестоносця холодної війни (Куртуа), апологія лібералізму та історичне прощання з революцією інтелектуала, який зробив з ліберального капіталізму неподоланний горизонт нашої епохи (Фюре): ось три варіанти нової антикомуністичної історичної парадигми. Жоден із цих трьох підходів не може схопити радикальну відмінність, що розділяє комунізм і фашизм, попри їхні злочинні наслідки й формальні подібності їхніх керівних систем. Шлейф репресій і смертей, який супроводжував історію сталінізму не може стерти витоки комунізму в традиції Просвітництва і гуманістичного раціоналізму XVIII ст. Марксизм вийшов із цієї культурної традиції і був одним із головних її течій аж до Першої світової війни і Жовтневої революції. Цей зв’язок пояснює, чому багато критиків (і жертв) сталінізму боролися з ним в ім’я марксизму, комуністичних ідей, демократичних принципів і гуманістичних цінностей. Натомість, фашизм і його найрадикальніший складник, націонал-соціалізм, всупереч характерного для нього сцієнтизму і культу технічно-промислової модерності, становить крайній вислід Контр-Просвітництва, загального руху заперечення універсальної ідеї людства, створеної завдяки Aufklärung. «1789 рік буде викреслений з історії», – проголосив Йозеф Геббельс, коли нацизм прийшов до влади в Німеччині 77. Комунізм боровся з капіталістичною експлуатацією та політичним домінуванням буржуазії, одночасно відстоюючи ідеї свободи, емансипації, демократії і прав людини. Фашизм не хотів знищувати капіталізм, але протиставив фігуру вождя і принцип авторитету демократії та народному суверенітету, порядок та ієрархію – свободі та праву, націю і расу – індивіду та людству. Інструментальна раціональність, що залягає в основі насильства модерного світу – тотальні війни й атомні бомби, концентраційні табори і вбивства в промислових масштабах – не змінила цієї фундаментальної відмінності. Будь-яка теорія тоталітаризму, що нездатна розпізнати цю відмінність, приречена нічого не зрозуміти в історії минулого століття.

 Перекладав Андрій Рєпа

Перекладено з французької за виданням: Traverso Enzo, «De l’anticommunisme. L’histoire du ХХe siècle relue par Nolte, Furet et Courtois», L’Homme et la société, 2/2001 (n° 140–141), p. 169–194.

Читайте також:

Роздуми над антикомунізмом (Марсель Лібман, Ральф Мілібенд)

Інтелектуали й антифашизм. За критичну історизацію (Енцо Траверсо)


Notes:

1. François Furet, Le passé d’une illusion. Essai sur l’idée communiste au xxe siècle, Paris, Laffont/Calmann Lévy, 1995 ; Stéphane Courtois (éd.), Le livre noir du communisme. Crimes, terreur, répression, Paris, Laffont, 1997.

2. Ernst Nolte, La guerre civile européenne 1917-1945. National-socialisme et bolchevisme, передмова Стефана Куртуа, Paris, Éditions des Syrtes, 2000 (оригінал: Der europäische Bürgerkrieg 1917-1945. National-Sozialismus und Bolchewismus, Ullstein, Propyläen Verlag, Francfort sur le Main, Berlin, 1987).

3. Щодо інтелектуального шляху Нольте, див.: Hans-Christof Kraus, « L’historiographie philosophique d’Ernst Nolte », La Pensée politique, 1994, p. 59-87. Щодо консервативної течії в німецькій історіографії, чільним представником якої він був, див.: Karl-Heinz Roth, « Revisionistische Tendenzen in der historischen Forschung über den deutschen Faschismus », GeschichtsrevisionismusDie Wiedergeburt der Totalitarismustheorie, Hamburg, Konkret, 1999, p. 15-48.

4. Ernst Jünger, Journaux de guerre [1958], Paris, Julliard, 1990, p. 373.

5. Carl Schmitt, Der Nomos der Erde im Völkerrecht des Jus Publicum Europaeum [1950], Berlin, Duncker Humblot, 1974.

6. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 608-609 ; Eric J. Hobsbawm, L’âge des extrêmes. Histoire du court XXe siècle 1914-1991 [1994], Bruxelles, Complexe, p. 197.

7. Arno J. Mayer, La « Solution finale » dans l’Histoire, [1988], Paris, La Découverte, 1990, p. 50-51 et La persistance de l’Ancien Régime. L’Europe de 1848 à la Grande Guerre, [1981], Paris, Flammarion, 1983, p. 12; Dan Diner, Das Jahrhundert verstehen. Eine universalhistorische Deutung, Munich, Luchterhand, 1999, p. 21-25.

8. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 27, 583, 594.

9. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 45.

10. Ernst Nolte, ibidem, p. 557-558.

11. Ernst Nolte, ibidem., p. 541.

12. Ernst Nolte, « Un passé qui ne veut pas passer », Devant l’Histoire. Les documents de la controverse sur la singularité de l’extermination des Juifs par le régime nazi, Paris, Éditions du Cerf, 1988, p. 34.

13. Див.: Orlando Figes, A People’s Tragedy. The Russian Revolution, 1891-1924, London, Cape, 1996 ; Nicolas Werth, «Un État contre son peuple», Le livre noir du communismeop. cit., p. 49-295.

14. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 142-143.

15. Sergueï P. Melgunov, La terreur rouge en Russie 1918-1924, Paris, Payot, 1927, p. 144.

16. R. Nilostonski, Der Blutrausch des Bolschewismus. Berichte eines Augenzeugen, Berlin, 1920, p. 48, цитуємо за: Hans-Ulrich Wehler, Entsorgung der deutschen Vergangenheit ? Ein polemischer Essay zum « Historikerstreit », Munich, C.H. Beck, 1988, розд. iv. Вперше оповідь про «клітку з пацюками» з’являється в О. Мірбо: Octave Mirbeau (Le jardin des supplices [1899], Paris, UGE, 1986, p. 216-218), на що звернув увагу Ален Броса в розд. «Вплив фантазмів»: Alain Brossat, L’épreuve du désastre. Le xxe siècle et les camps, Paris, Albin Michel, 1995, p. 357-372.

17. Цей аспект добре досліджений в кн.: Pier Paolo Poggio, Nazismo e revisionismo storico, Roma, Manifesto libri, 1997, p. 135.

18. «Всупереч часто поширюваній думці, – пише з цього приводу Ян Кершоу, – антисемітизм Гітлера виник не з його ставлення до більшовизму, а набагато раніше» (Ian Kershaw, Hitler. 1889-1936: Hubris, Paris, Flammarion, 1999, p. 239).

19. Див.: Arno J. Mayer, Dynamics of Counterrevolution in Europe 1870-1956. An Analytic Framework, New York, Harper Row, 1971, p. 33. Вираз «Революція проти революції» належить: Mark Neocleous, Fascism, Open University Press, Buckingham, 1997, розд. iii і iv. Гобсбаум говорить про «революціонерів контрреволюції»: L’âge des extrêmesop. cit., p. 106, 164. «Революційна» природа фашизму широко вивчена в кн.: Zeev Sternhell, La droite révolutionnaire 1885-1914. Les origines françaises du fascisme, Paris, Gallimard, 1997 (2e éd.) і George L. Mosse, The Fascist Revolution, New York, Howard Fertig, 1999.

20. Треба зазначити, що теза Нольте переглядає і суттєво змінює інтерпретацію фашизму в його попередніх працях. У першій книзі 1963 року, присвяченій французькій «Action française», італійському фашизму і німецькому націонал-соціалізму, він дошукується витоків цих рухів у контрреволюційній традиції ХІХ ст. (див. фр. вид-ня: Le fascisme dans son époque, Paris, Julliard,1970, 3 vol.); в іншій праці кількома роками пізніше він явно вилучає більшовицьку спадковість із фашизму, підкреслюючи його витоки в історичному розриві Першої світової війни й підкреслює, вживаючи марксистську термінологію, що ліквідація буржуазії як класу не означала фізичного винищення її представників (Ernst Nolte, Les mouvements fascistes. L’Europe de 1919 à 1945, [1968], Paris, Calmann-Lévy, 1969, p. 18, 31). Про це нагадує Ж.-Ж. Бекер, цитуючи слова великої фігури французького лібералізму Елі Галеві, проти Стефана Куртуа, який спирається лише на пізнього Нольте (Jean-Jacques Becker, « Quelques remarques à propos du Livre noir », Communisme, 1999, n° 59-60, p. 27).

21. Dan Diner, Das Jahrhundert verstehenop. cit., p. 53, 219.

22. Arno J. Mayer, La « Solution finale » dans l’Histoireop. cit., p. 114.

23. Sven Lindqvist, Exterminez toutes ces brutes. L’odyssée d’un homme au cœur de la nuit et les origines du génocide européen, Paris, Le Serpent à Plume, 1998, p. 186, 207-209, 212. Ханна Арендт також показала, що расизм і «адміністративні вбивства», скоєні в ХІХ ст. європейськими колоніальними силами в Африці та Азії, були лабораторією нацистських геноцидів (Les origines du totalitarisme. II. L’impérialisme [1951], Paris, Fayard, 1982, p. 168).

24. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 545.

25. Domenico Losurdo, Il revisionismo storico. Problemi e miti, Rome, Laterza, 1996, p. 212-216.

26. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 453-463.

27. Franz Neumann, Béhémoth. Structure et pratique du national-socialisme 1939-1945 [1942], Paris, Payot, 1987, p. 9.

28. Dan Diner, « Nazism and Stalinism : On Memory, Arbitrariness, Labor, and Death », Beyond the Conceivable. Studies on Germany, Nazism, and the Holocaust, Berkeley, University of California Press, 2000, p. 195-197.

29. Див.: S. Kühl, The Nazi Connection : Eugenics, American Racism, and German National Socialism, New York, Oxford University Press, 1994; Gianni Moriani, Il secolo dell’odio. Conflitti razziali e di classe nel Novecento, Venezia, Marsilio, 1999, p. 50-60; також див.: Peter Weindling, Health, Race and German Politics between National Unification and Nazism, 1870-1945, Cambridge, Cambridge University Press, 1989.

30. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 542-543

31. Глибша критика тези Нольте про «превентивну війну» подана тут: B. Pietrow, « Deutschland im Juni 1941: ein Opfer sowjetischer Agression ? Zur Kontroverse über die Präventivkriegsthese », Geschichte und Gesellschaft, vol. 14, 1988, n° 1.

32. Jürgen Habermas, « Une manière de liquider les dommages », ibidem, p. 47-60.

33. Saul Friedländer, « A Conflict of Memories ? The New German Debates about the « Final Solution » », Memory, History, and the Extermination of the Jews of Europe, Bloomington, Indiana University Press, 1993, p. 4-35.

34. Karl Jaspers, La culpabilité allemande [1946], Paris, Minuit, 1990.

35. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 552-553.

36. François Furet, Ernst Nolte, Fascisme et communisme, Paris, Plon, 1999, p. 93.

37. François Furet, Le passé d’une illusionop. cit., p. 266. Дозволю собі з цього приводу звернути увагу на мою розвідку: «Les intellectuels et l’antifascisme. Pour une historisation critique », Lignes, 1998, n° 34, p. 119-137.

38. «Herbert Marcuse à Heidegger », Les Temps Modernes, 1989, n° 510, p. 1-4. Див. повне листування (включно з листами Гайдеґґера) в кн.: Herbert Marcuse, Technology, War and Fascism, London, Routledge, 1998, p. 261-268.

39. François Furet, « Le catéchisme révolutionnaire », Penser la révolution française, Paris, Folio-Gallimard, 1978, p. 133-207.

40. Alexis de Tocqueville, Œuvres complètes, vol. ix (Correspondance d’Alexis de Tocqueville et d’Arthur de Gobineau), Paris, Gallimard, 1959.

41. Ernst Nolte, La guerre civile européenneop. cit., p. 20.

42. Raymond Aron, Démocratie et totalitarisme, Paris, Gallimard, 1965, p. 298-299.

43. Stéphane Courtois, « Les crimes du communisme », Le livre noir du communismeop. cit., p. 19.

44. Stéphane Courtois, « Le Livre noir et le travail historien sur le communisme », Communisme, 2000, n° 59-60, p. 109. Дуже схожу позицію зайняв під час Historikerstreit біограф Гітлера: Joachim Fest, « Le souvenir que nous leur devons », Devant l’Histoire, p. 85-86.

45. François Furet, Le passé d’une illusionop. cit., p. 84.

46. Ernst Nolte, « Légende historique ou révisionnisme ? », Devant l’Histoire, p. 18-19.

47. Stéphane Courtois, « Les crimes du communisme », Le livre noirop. cit., p. 18.

48. Тезу про якобінський геноцид у Вандеї обстоює Reynald Secher, La Vendée vengée, Paris, Presses universitaires de France, 1985; в іншій розвідці від порівнює цей геноцид із єврейським: Juifs et Vendéens. D’un génocide à l’autre, Paris, Olivier Orban, 1991.

49. Див.: Patrice Guenniffey, La politique de la Terreur. Essai sur la violence révolutionnaire 1789-1794, Paris, Fayard, 2000; Alain Gérard, « Par principe d’humanité ». La Terreur et la Vendée, Paris, Fayard, 2000, передмову написав Ален Безансон, який теоретизує тяглість між якобінством і більшовизмом. Якісний огляд усієї дискусії див.: Jean-Clément Martin, « À propos du génocide vendéen », Sociétés contemporaines, n° 39, 2000, p. 23-38.

50. Waldemar Gurian, « Totalitarianism as Political Religion », in Carl J. Friedrich (ed.), Totalitarianism, Cambridge, Harvard University Press, 1953, p. 123.

51. Jacob L. Talmon, Les origines de la démocratie totalitaire [1951], Paris, Calmann-Lévy, 1966.

52. Див. розгляд Берка як критика сучасного тоталітаризму ante litteram: Robert Nisbet, « 1984 and the Conservative Imagination », in Irving Howe (ed.), 1984 Revisited, New York, Harper Row, 1983, p. 180-206. З цього приводу слід нагадати, що Ханна Арендт виявила одне з джерел тоталітаризму в критиці філософії прав людини Берка (Les origines du totalitarisme. L’impérialismeop. cit., p. 286-292).

53. Richard Pipes, La Révolution russe [1990], Paris, Presses Universitaires de France, 1993.

54. Richard Pipes, ibidem, p. 736.

55. Martin Malia, La tragédie soviétique. Histoire du socialisme en Russie 1917-1991 [1994], Paris, Seuil, 1995, p. 20.

56. Richard Pipes, La Révolution russeop. cit., p. 122.

57. François Furet, Penser la Révolution françaiseop. cit., p. 98.

58. Daniel Bensaïd, Qui est le juge ? Pour en finir avec le tribunal de l’Histoire, Paris, Fayard, 1999, p. 167.

59. François Furet, Denis Richet, La Révolution française, Paris, Hachette, 1965, 2 vol.

60. Stéphane Courtois, « Pourquoi ? », Le livre noir du communismeop. cit., p. 803.

61. Claudio Sergio Ingerflom, « De la Russie à l’URSS », in Michel Dreyfus, Roland Lew (éds), Le siècle des communismes, Paris, les Éditions de l’Atelier, 2000, p. 121.

62. На «множинній, багатогранній» природі комунізму, що не зводиться до однієї партії, руху чи режиму, а складається із цілої сукупності цих елементів, наголошується в: Marcello Flores, In terra non c’è il paradiso. Il racconto del comunismo, Milanp, Baldini Castoldi, 1998, p. 10.

63. Marc Lazar, « Le Livre noir du communisme en débat », Communisme, 2000, n° 59-60, p. 21-22.

64. Stéphane Courtois, « Le Livre noir et le travail historien sur le communisme », ibidem, p. 95.

65. Isaac Deutscher, « The Ex-Communists Conscience » [1950], Marxism, Wars and Revolutions. Essays from Four Decades, Verso, London, 1984, p. 53-54.

66. Eric Hobsbawm, « Histoire et illusion », Le Débat, 1996, n° 89, p. 138.

67. Domenico Losurdo, Il revisionismo storicoop. cit., p. 238. На іншу форму апологетичної історіографії натрапляємо в численних працях Ісаака Дойчера.

68. Такий апологетичний підхід неявно застосовує історик Домініко Лозурдо, який, втім, пише доволі якісні праці: Домініко Лозурдо (зокрема, див.: Domenico Losurdo, Marx e il bilancio storico del Novecento, Gaeta, Bibliotheca, 1993).

69. Див.: Nicolas Werth, « Un État contre son peuple », Le livre noir du communismeop. cit., p. 293.

70. На цьому добре наголосив Лефор: Claude Lefort, La complication. Retour sur le communisme, Paris, Fayard, 1999, p. 59-64.

71. Arno J. Mayer, The Furies. Violence and Terror in the French and Russian Revolutions, Princeton, Princeton University Press, 2000, p. 234.

72. Léon Trotsky, Terrorisme et communisme [1920], Paris, UGE, 10/18, 1974.

73. Див.: François Furet, Marx et la Révolution française, Paris, Flammarion, 1986.

74. Elfriede Müller, « Die Bolschewiki und die Gewalt », Archiv für die Geschichte des Widerstandes und der Arbeit, 1998, n° 15, p. 157-158, 183.

75. Див.: Victor Serge, Mémoires d’un révolutionnaire, Paris, Seuil, 1951, p. 294.

76. François Furet, Le passé d’une illusionop. cit., p. 39. Щодо цього, див. сувору критику: Denis Berger et Henri Maler, Une certaine idée du communisme. Répliques à François Furet, Paris, Félin, 1996, розд. I, p. 17-57. Даніель Бенсаїд вбачає в «розчаруванні комунізмом», про яке розказує Фюре, «негативну апологію уявного лібералізму», який завершується «туманно меланхолійним упокоренням перед вічністю реального існуючого лібералізму» (Qui est le juge ?, p. 166).

77. Цит. за: Karl-Dietrich Bracher, La dictature alllemande. Naissance, structure et conséquences du national-socialisme, Toulouse, Privat, 1986, p. 31.

Поделиться