Війна і клас: уроки для України та Росії через призму розпаду Югославії

5393
Александар Матковіч
Статьи автора

 

Югославія розпадалася протягом тривалого часу. Перехідний період тривав понад 30 років, і країна пережила кілька війн: одну в 1991 році, іншу в 1995 і 1999 роках, а потім протистояння у Косово. Вже з цих причин Югославія могла б запропонувати дієвий підхід до питання війни та повоєнного періоду.

Майкл Паларет говорив про політичну економію війни, а я хочу зосередитися на тому, як війна створила нові панівні класи в Югославії, і чому це також може бути прикладом для України та Росії. Крім того, я зосереджуся на паралельному знищенні робітничого класу під час війни. Колишня Югославія так і не оговталася від цього, і, власне, ніколи не оговтається. Отже, якщо з безладного розпаду Югославії і можна винести якийсь урок, то він про те, як не варто проводити післявоєнну відбудову в Україні, а також про небезпеки, пов’язані з агресією панівного класу, як це може бути в Росії. У цьому сенсі югославський приклад міг би бути показовим «контрприкладом» для обох аспектів конфлікту. В обох випадках він попереджає про те, що може статися, якщо панівним класам дати волю і не чинити їм опору — як під час війни, так і після неї.

Диктат МВФ і прихід Мілошевича

У 1980-х роках Югославія була однією з найбільших націй-боржниць. Вона перебувала під прямим диктатом МВФ. МВФ вимагав жорсткої економії в усіх югославських республіках і провінціях разом із реструктуризацією економіки за неоліберальними принципами. Ось звідки походить останній рух робітничого класу в регіоні: з 1980-х років. Саме проти цього «затягування пасків», з яким ми асоціюємо неолібералізм, виникло багато робітничих протестів і страйків, про які сьогодні зовсім забули.

 

Робітникам було обіцяно краще майбутнє, що ще більше перешкоджало будь-якому соціалістичному опору робітничого класу.

 

Одним із прихильників ранньої форми неолібералізму 1980-х років був Слободан Мілошевич: він виступав за ринкову економіку, підтримував діяльність МВФ, приватний капітал тощо. Сьогодні його економічну програму вважали б проєвропейською. І саме через імідж реформатора йому вдалося випередити частину партії, яка виступала проти МВФ і стала асоціюватися зі «старим соціалізмом»[1]. Одночасно робітникам було обіцяно краще майбутнє, що ще більше перешкоджало будь-якому соціалістичному опору робітничого класу. Це надало ключову платформу для більшості майбутніх постсоціалістичних політичних партій і діячів. Із них постає новий панівний клас, який був загалом антикомуністичний за своєю природою, а також військові спекулянти, для яких приватизація стала другим благословенням після війни. Тепер вони нарешті могли реінвестувати все, що було набуто під час війни, будь то через грабіж, криваві гроші, контрабанду тощо. Як зазначив один з авторів Алпар Лошонц, економіст з регіону, кінець 1990-х років був, по суті, «постсоціалістичним накопиченням шляхом позбавлення прав власності». Після війни робітничий клас як суб’єкт слід було виключити з політичної боротьби.

 

Слободан Мілошевич

 

Але невдовзі ці обіцянки дедалі більше залежали від конкуренції з робітниками та партіями інших республік і, зрештою, націй. Але, вважаючи Мілошевича реформатором, багато людей у 1980-х голосували за нього, не знаючи, що він звернеться до націоналізму та розпалить війну. Коли це сталося, економіка почала повністю занепадати. Будучи державою-агресором, як сьогодні Росія, після 1991 року  Югославія, якою правили люди з кола Мілошевича та його державного апарату, була під санкціями через війну в Боснії з 1992 по 1995 рік. Вони мали неоднозначний вплив (хоча серйозніший, ніж у Росії), але Мілошевич і його кліка подбали про те, щоб робітничий клас постраждав через емісію грошей та інфляцію. Це знищило заощадження робітничого класу та в цілому послабило його владу, водночас поширюючи серед робітників націоналістичну ідеологію, яка прославляла сербів як «небесний народ»[2].

 

Панівний клас ніколи не змінювався: його шлях можна простежити в післявоєнному, воєнному та довоєнному накопиченні капіталу.

 

Насправді все виглядало, м’яко кажучи, жахливо. Будь-який індекс, всяка статистика показують падіння промислового виробництва Сербії в ті роки. У 1990 році промисловість виробляла 90% від рівня 1986 року і всього лиш 41% у 1994-1998 роках відповідно. Машинобудування впало на три чверті, і зубожіле населення було змушене відмовлятися від споживчих товарів[3]. Сільське господарство розвивалося, промисловість занепадала, техніка застарівала. Це заклало основу для післявоєнного «відновлення» після Мілошевича: опора на прямі іноземні інвестиції та кредити, приватизація «неприбуткових» соціалістичних підприємств і питання, що робити з кадрами Мілошевича, яке, фактично, так і залишилось без відповіді.

Одним із наслідків стало те, що ці кадри знову з’явилися після кризи 2008 року, реформувалися в партію під назвою «Сербська прогресивна партія» і виграли вибори, проводячи антикорупційну кампанію, спрямовану на критику невдалої приватизації та безробіття, до якого вона призвела — по суті, спроба виправити те, що спричинив сам Мілошевич. Із цих кіл вийшов і нинішній президент Сербії, міністр інформації за часів режиму Мілошевича, якому було доручено контролювати ЗМІ. Панівний клас ніколи не змінювався: його шлях можна простежити в післявоєнному, воєнному та довоєнному накопиченні капіталу.

 

Війна в Югославії, 1991-1995 роки

 

Повоєнна економіка та реконфігурація класової влади

Майкл Палере стверджує, що коли відбувається війна, економіка переходить до іншої форми, ніж та, в якій вона перебуває під час фази зростання. Якщо зростання означає розвиток галузей промисловості з вищою доданою вартістю в економіці та збільшення кількості інтелектуальної праці, то під час війни, після погіршення стану економіки, можна очікувати протилежного. Розвиватиметься сільське господарство і загалом трудомісткі сектори, відбуватиметься експорт капіталу, посилення корупції та виведення грошей з країни. Технологічному розвитку загрожуватиме стагнація.

 

Неоліберальний курс розвитку після воєн сформував новий панівний клас на таких ліберальних засадах, що еліта робила все для того, аби не визнавати будь-якого робітничого руху.

 

Саме це сталося в Югославії. Війна зумовила форму, яку прийняли панівний і робітничий класи. Кожен, хто мав освіту, виїхав з країни, залишивши робітничий клас без провідних постатей і технічних кадрів, які були б необхідні для організації будь-якого опору, тоді як робітники ручної праці були позбавлені громадянських прав. Ті самі робітники та те, що залишилося від технічних кадрів, боролися проти сербської приватизації в 2000-х роках, але, позбавлені ресурсів під час попередніх етапів приватизації, робітники могли вести лише безнадійну боротьбу. На жаль, самокалічення було дуже поширеною формою протесту робітників. Неоліберальний курс розвитку після воєн сформував новий панівний клас на таких ліберальних засадах, що еліта робила все для того, аби не визнавати будь-якого робітничого руху.

Тож як це робили на практиці? Уже в 1990-х була приватизація, потім — ренаціоналізація під час санкцій і приватизація за Мілошевича. Після його падіння та повного краху економіки у 2000-х роках у країні відбувся черговий раунд приватизації. Я досліджував ситуацію на кількох заводах, які підштовхнули до приватизації, хоча вони були прибутковими, мали нормальне обладнання та експортували свою продукцію до інших країн. Сталеливарна промисловість у Новому Саді, хімічна промисловість у Воєводині, регіоні на півночі Сербії: все було приватизовано.

 

Війна в Югославії, 1991-1995 роки

 

Навіть коли держава мала вибір, наприклад, між тим, щоб довести працівників до безробіття, запропонувати їм якусь соціальну програму чи врятувати завод і списати з нього борги за електроенергію або опалення, вона все одно звільняла працівників і закривала завод, приватизувала і продавала його на брухт. Щось подібне відбувалося в Німеччині після падіння Берлінського муру. Мав місце скандал між Східною та Західною Німеччиною через приватизаційне агентство Treuhandanstalt, яке продавало заводи за 1 німецьку марку і фактично заволоділо економікою Східної Німеччини. Німецька модель приватизації спричинила дисбаланс у сучасній німецькій економіці між сходом і заходом. Результатом став більший прогрес на заході в поєднанні з деіндустріалізацією на сході та захопленням східних компаній західними, високим рівнем безробіття та консервативною політичною орієнтацією на сході. Сербія наслідувала цю німецьку модель: белградські компанії, наприклад, заволоділи підприємствами у решті країни.

Це породило труднощі, які пережило моє покоління. Я походжу з лівого марксистського середовища, і ми розвивалися на тлі боротьби робітників у 2010-2012 роках, саме в опозиції до такої приватизації. Можливо, Сербія, або принаймні її північні регіони, мала хороший політичний потенціал завдяки працівникам хімічної промисловості та металургії — галузей, які пережили війну, — хоча це було не надто перспективним. Численні колапси в Югославії та її ринку праці й промисловості зумовили невдачі та мізерні спроби опору після війни: більшість протестів уряд або ігнорував, або відверто придушував, як у випадку з великим хімічним заводом «Югоремедіа» у Зренянині.

 

Передумовою неоліберальної флексибілізації була війна, в якій єдиним переможцем став панівний клас.

 

Як тільки робітники знову запустили виробництво і організували якесь самоуправління, опиралися приватизації, влада спустила на них собак: військових і міліцію. Були навіть бійки і стрілянина з робітниками, які використовували сечогінні засоби як пустушки, хімічні пустушки стріляли в поліцію і армію. З цієї боротьби згодом постануть нові ліві організації, як-от Лівий саміт Сербії, а згодом Партія радикальних лівих. Тож уся ця боротьба бере початок ще до того, як неолібералізм знову почав діяти, і задовго до того, як у нас з’явилися гнучкі трудові закони, запровадженню яких ми чинили опір, і які зараз просувають в Україні. Тому передумовою неоліберальної флексибілізації була війна, в якій єдиним переможцем став панівний клас.

З іншого боку, ті, хто розпалювали та наживалися на пропаганді війни, як-от нинішній президент Вучич, тепер стали правителями. Тож війна сформувала нові панівні класи, які зараз перебувають при владі — ось скільки часу потрібно, щоб війна показала свої наслідки. Для Заходу, а також для частини сербських лівих, поясненням, яке було надано, була етнічна ненависть між народами, сербами, хорватами, албанцями чи будь-якими іншими балканськими народами. Але сам по собі цей наратив не пояснює появи нових класів чи опору війні з боку народних мас, не в останню чергу з лав югославської армії, яка мала проблеми з призовом, меншим за 50% населення всієї країни, і з ще нижчими показниками в самому Белграді. 

 

Хорватські солдати в югославській війні

 

В Югославії було багатонаціональне населення, яке не хотіло воювати. Ось чому війну доводилося вести за допомогою воєнізованих організацій, які самі отримували прибуток і, зі свого боку, приєднувалися до лав панівного класу та спецслужб, що ускладнювало фактичний початок будь-якої відбудови, яка була б спрямована на позбавлення влади панівного класу. Війна насправді закладала основу для тривалого панування вищих класів. Вони пережили війну, тому що були при владі, і потім могли використати ті самі активи та політичні зв’язки, щоб повернутися знову після кризи 2008 року.

Повоєнне відновлення, яке так і не відбулося

Під час цього повоєнного етапу відбудови нові панівні класи, породжені війною, дозволили продовжити агресивну дезінтеграцію колишніх робітничих класів, яку загострила війна. По суті, це сталося саме тому, що панівні класи керували післявоєнним відновленням. Одним із наслідків цього — робітництво у Сербії втратило усі інституції, які воно колись мало: від профспілок, які тепер ставали довгою рукою держави, до освіти робітників. Югославія мала мережу з понад 200 марксистських центрів, які навчали 55 000 людей на рік лише у Воєводині: вважалося, що не можна керувати економікою без освічених робітників серед членів робітничої ради. Це було важливо, тому що в Югославії до 90-х існувало робітниче самоврядування. І це все було знищено. Отже, працівники втратили освіту, інфраструктуру, заощадження. Інфляція, викликана війною, була нападом на приватні заощадження робітників.

 

Націоналісти, як це не парадоксально, були першими, хто пожертвував своєю нацією та населенням.

 

Водночас відбувалося накопичення капіталу владною верхівкою та реструктуризація, перерозподіл бюджетів — там також створювалися нові панівні класи. Відповідно до статистичних даних соціологічного аналізу класових відносин, де вищі класи визначають за освітою, доходом, нерухомістю — виявляється, що всі класи збідніли з погляду доходу, нерухомості, освіти тощо. За винятком одного відсотка найбагатших; це був клас, який ми зараз знаємо як воєнних злочинців. Одним із уроків із усього цього було те, що націоналісти, як це не парадоксально, були першими, хто пожертвував своєю нацією та населенням.

По-друге, без опору робітничого класу, який би зупинив воєнну машину, війна спустошила як Сербію, так і держави, на які вона напала, а панівні класи доклали неабияких зусиль, щоб регіон у цілому, раніше відомий як Югославія, ніколи не оговтався від цього. Повоєнне відновлення в усіх державах, побудоване на неоліберальних принципах, лише ще більше служило класам, які брали участь у війнах. Отже, можна поглянути на колишню Югославію, щоб зрозуміти, чому в Україні слід уникати такого сценарію післявоєнної відбудови. Але водночас Сербія може бути прикладом того, що може статися з суспільством після розпалу агресивної війни, як це зробила Росія.

Примітки

  1. ^ Згідно з дослідженнями, які провели марксистські центри партії, членство в партії також скоротилося, бо робітники колективно залишили партію, зоставивши її вищому класу керівництва, що походив з військових, поліції, директорів підприємств, банкірів тощо. Невдовзі Мілошевич закрив ці марксистські центри, унеможлививши будь-який внутрішній опір.
  2. ^ Сьогодні цю ідеологію розширили шляхом копіювання концепції соціальної тотальності, взятої саме від Росії: «Сербський світ» (за зразком доктрини «Русского мира»), тобто серби є серед інших націй, які повинні входити до складу Сербії.
  3. ^ Michael Palairet, The Economic Consequences of Milošević, Europe-Asia Studies, Vol. 53, No. 6 (Sep., 2001), p. 909.Available at: https://www.jstor.org/stable/826446

Автор: Александар Матковіч

З англійської переклала Вероніка Склонна

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться