Війна залишає сліди на всьому: землі, воді, людях. Але, можливо, найбільш болісно її наслідки відчувають саме дрібні агровиробники. У цій статті ми розглянемо, як війна змінила українське сільське господарство, акцентуючи на потребах дрібного агро, яке до війни активно розвивалося, але сьогодні переживає безпрецедентну кризу. Дослідники Ніна Потарська та Андрій Багінський поговорили з українським аграрієм Олегом у Харківській області, чия історія висвітлює складнощі роботи на прифронтових територіях.
Перед початком повномасштабного конфлікту дрібні фермери вирощували традиційні для регіону культури: пшеницю, кукурудзу та соняшник. Багато з них обробляли від кількох до кількох десятків гектарів, забезпечуючи продуктами місцевих споживачів. Сільське господарство до війни було одним із найрозвиненіших секторів економіки України, де працювало понад 22% населення, що складає близько 3 мільйонів людей офіційно та ще 1,5 мільйона — неофіційно. Проте війна кардинально змінила цю ситуацію. «Земля вкрита воронками від снарядів, а місцями досі стирчать залишки ракет», — зазначає аграрій Олег, підкреслюючи, як бойові дії знищили інфраструктуру і скоротили площі оброблюваних земель.
Наслідки війни для дрібного агровиробництва
В умовах війни дрібні фермери змушені переорієнтовуватися на виробництво їжі для власних потреб. Для них це тепер стратегія виживання, особливо в найбільш постраждалих регіонах. Як зазначає дослідниця сільського господарства Наталія Мамонова, необхідність у продовольчому суверенітеті стає критично важливою, оскільки малі агровиробники часто стикаються з дефіцитом насіннєвої продукції, яку їм доводиться купувати. Одна з ключових перепон продовольчій автономії — це руйнування зрошувальної інфраструктури. В розмові Олег зазначив: «Водосховища нема… ґрунтові води впали. Якби були плани там і з поливом займатися, ну, тепер це все залишилось». І додав: «Є люди, які закопали [свої гроші] в землю: трубопроводи купили, поливалки, станції… А водосховища, зрештою, немає. Труби залишилися в землі». Таким чином, навіть ті господарства, які мали змогу інвестувати в меліорацію, фактично втратили її через війну. Дослідження показують, що зміна клімату особливо негативно впливає на невеликі фермерські господарства, оскільки вони не мають доступу до соціального, фінансового та людського капіталу, який є у великих агрокомпаній (KSE, 2021). У поєднанні з воєнним і кліматичним тиском це посилює вразливість малих аграріїв і ставить під загрозу довгострокову продовольчу безпеку на локальному рівні.
«Вони приїжджали, але ми навіть не зв’язувалися з ними. Вони — організації — приходили в громаду, збирали дані про те, скільки земель потрібно розмінувати на фермах; ми подали всі ці дані, але всі відмовилися, сказали, що це занадто близько, тому вони, мовляв, ризикують. Програми існують, але ніхто в цій зоні не хоче працювати на даний момент», — розповідає Олег про обмежену присутність міжнародних організацій на прифронтових територіях.
Нерозірвані боєприпаси та інші вибухові пристрої, знайдені членами групи розмінування Державної служби України з надзвичайних ситуацій, квітень 2022 року. Фото: Oleksii FILIPPOV / AFP
Розмінування: критично важливий етап
Розмінування є необхідною умовою для повернення господарств до роботи. Проте його вартість — це значний фінансовий тягар для фермерів. «Вартість розмінування — 50 тис. грн за гектар. Для нас це просто нереально», — додає фермер. Його господарство має близько 180 гектарів замінованих полів, і за таких умов відновлення повноцінної діяльності є фактично неможливим. Попри те, що представники міжнародних організацій приїздили та збирали дані, «жодна з них не вийшла в поля, — зазначає Олег, — усі відмовляються, бо це дуже близько до фронту». Більше того, відповідальність за розмінування часто перекладається на самих аграріїв: «Сказали, займайтеся розмінуванням… а потім прислали листа, що ви ж самі відповідаєте». Це обмежує можливості фермерів працювати на більшій частині своїх угідь, тож вони змушені залишати значні площі без обробки. Водночас великі агрохолдинги мають суттєві переваги: наприклад, компанія «Нібулон» користується власною технікою для розмінування, що дозволяє їй швидше та ефективніше відновлювати діяльність. Такі нерівності в доступі до ресурсів лише поглиблюють проблеми дрібних фермерів, ставлячи під загрозу їхню економічну стабільність і фізичну безпеку (TNI).
Для подолання цього бар'єру необхідна державна програма розмінування з гарантованим фінансуванням, прозорими критеріями доступу та включенням малих агровиробників. Один із можливих шляхів — впровадження публічно-приватного партнерства для розмінування сільськогосподарських територій. Як показує досвід Хорватії, де після війни уряд у співпраці з ЄС та місцевими кооперативами реалізував програму часткового відшкодування витрат на розмінування, така модель може бути ефективною за умови належного моніторингу (GICHD, 2017). Подібна практика діяла в Камбоджі, де уряд, донори та неурядові організації створили карту пріоритетних зон розмінування відповідно до потреб фермерів і вимог продовольчої безпеки (MAG, 2020). У Колумбії, навпаки, ігнорування сільського компоненту в процесі розмінування призвело до тривалої нерівності у доступі до землі та посилило соціальну напругу в селах.
Тож розмінування слід розглядати не лише як безпековий, але й як «аграрно-соціальний пріоритет», критичний для відновлення сталого фермерства в Україні.
Фермер та ДСНСник несуть нерозірвану ракету, яка залишилася біля села Григорівка Запорізької області, 5 травня 2022. Фото: Dimitar DILKOFF / AFP
Екологічна катастрофа
Забруднюючи водні та земельні ресурси відходами, війна завдає шкоди природі в усіх її проявах. Залишки боєприпасів, токсичні речовини та важкі метали, які потрапляють у ґрунт і водойми, створюють серйозні екологічні проблеми, що потребують довготривалого вирішення. Вони не лише знищують біорізноманіття, а й становлять загрозу для здоров’я людей, які мешкають на цих землях. Забруднені водойми вже не можуть забезпечувати якісну питну воду; забруднені ґрунти знижують урожайність і роблять аграрну діяльність ризикованою. Відновлення екосистеми потребує значних ресурсів та часу — а це ще більше ускладнює ситуацію для місцевих агровиробників, які і без того страждають від наслідків війни. У результаті, через поширення забруднених природних ресурсів, екологічні наслідки конфлікту з локальної проблеми перетворюються на глобальну.
За оцінками, понад 25% території України сьогодні заміновано, що робить її — із цього погляду — однією з найбільш небезпечних країн світу. Руйнування водосховищ, зокрема Каховської дамби, призвело до зникнення джерел водопостачання. Це позначилося як на господарствах, так і на повсякденному житті. «Раніше у нас були плани розвивати поливне землеробство, але тепер це неможливо: водосховища зруйновані, а ґрунтові води зникли», — каже Олег.
Він також розповів про наслідки бойових дій для екосистем:
«Ліси горіли, плантації знищені, все зруйноване. У нашому місті у 2022 році дамба була пошкоджена і обвалилася. Тобто рівень ґрунтових вод впав. Якщо були плани займатися зрошенням, то тепер це неможливо».
Зруйноване водосховище потребує розмінування та наповнення, що, за словами фермерів, може зайняти більше року. Крім того, земля потребує рекультивації: «У нас там орний шар до 30 сантиметрів, глина, пісок. Все це зверху зараз лежить. Навіть після війни, поки там не буде проведена рекультивація, його реально обробляти неможливо буде». Водночас жодної цільової програми державного фінансування для відновлення гідроспоруд, зрошення чи рекультивації наразі не передбачено. Єдина доступна сьогодні ініціатива — це державна програма компенсації витрат на гуманітарне розмінування сільськогосподарських земель, яка дозволяє фермерам через Державний аграрний реєстр отримати 100% відшкодування витрат на ці роботи через Prozorro. Проте ця програма охоплює лише послуги з розмінування і не включає витрати на подальше відновлення інфраструктури. Сам Олег зітхає: «Ніхто нас не чує, бо ми нікому не потрібні. Виживайте як можете — це так називається». Для повноцінного відновлення агровиробництва та природних ресурсів у зонах бойових дій необхідне розширення наявних державних програм, зокрема через публічно-приватне партнерство та залучення міжнародних донорів, за прикладом Хорватії або Камбоджі. Як наголошує UNEP (2023), повоєнне екологічне відновлення мусить бути системним, поєднуючи інженерні, екологічні та соціальні рішення на основі локальних потреб.
Крім того, землі, забруднені важкими металами та токсичними речовинами з боєприпасів, стають проблемою в питаннях гарантування продовольчої безпеки. І навіть попри такі ризики, гуманітарна допомога часто не відповідає справжнім, актуальним потребам місцевих агровиробників.
Дно Каховського водосховища поблизу села Мар’янське, Дніпропетровська область. Фото: Олександр Рупета
Глобальні наслідки війни
В Україні зосереджена значна частина глобального агровиробництва. До війни країна забезпечувала близько 40% зерна для Всесвітньої продовольчої програми ООН. Проте блокада портів і руйнування інфраструктури поставили під загрозу не лише національну, а й міжнародну продовольчу безпеку. На думку деяких фахівців, війна в Україні стала своєрідним лакмусовим папірцем, що виявив обмеження міжнародної системи у реагуванні на складні багатовимірні кризи. До подібного висновку доходять і в аналізі «Рубрика», підкреслюючи важливість розробки інноваційних рішень для відновлення ґрунтів.
Важливо зазначити, що під час війни пріоритетом для міжнародної допомоги часто стають військові операції, а не цивільні питання. Один із колишніх представників ОБСЄ в Україні описав ситуацію так:
«Те, з чим ми стикалися під час наших проєктів моніторингу прав людини, полягало в тому, що не було реальної готовності допомагати або політичної волі насправді підтримувати. Усі були зосереджені на військових діях — аби або мінімізувати втрати, або виграти війну, що б це не означало».
З огляду на безпекову ситуацію наразі неможливо говорити про масштабний перерозподіл ресурсів міжнародної допомоги. Проте деякі міжнародні організації продовжують надавати обмежену підтримку аграрному сектору. Зокрема, Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО) у співпраці з Європейським Союзом реалізує грантові програми для малих і середніх сільгоспвиробників в окремих західних областях України. У межах третього етапу цієї програми, оголошеного в березні 2024 року, фермери можуть отримати до 416 500 грн (10 000 дол. США) для розвитку господарства, а кооперативи — до 1 041 250 грн (25 000 дол. США) (ДАР, 2024).
Крім того, ФАО оголосила про плани підтримати 406 900 українських фермерів у 2025 році шляхом надання насіння, послуг з ремонту систем зрошення, забезпечення кормами й іншої прямої підтримки. Для реалізації цієї програми організація залучає додаткове фінансування у розмірі 53 млн дол. США (Interfax-Україна, 2024). Проте, як свідчать самі аграрії з прифронтових регіонів, подібні ініціативи часто не доходять до них через географію, брак безпеки та надмірну бюрократизацію процесу.
Тож, хоча гуманітарні й аграрні програми існують, їхній обсяг, спрямованість та доступність залишаються обмеженими. З урахуванням того, що війна в Україні стала не лише безпековим, але й політичним викликом для країн-донорів, важливо наполягати на більш рівномірному та прозорому підході до розподілу підтримки — з більшою увагою до тих, хто працює в екстремальних умовах.
Завантаження зерна на балкер у Миколаївському морському порту. Фото: Vincent Mundy / Bloomberg
Людський вимір трагедії
Війна також серйозно вплинула на людей, які працювали на господарствах. «До війни у нас працювало 6–7 осіб із громади. Тепер усі виїхали. Техніку, яку вдалося вивезти, перевезли до сусіднього міста. Самі ми тепер живемо в іншому регіоні», — розповідає Олег. Масове переміщення населення позбавило регіон не лише робочої сили, а й соціальної інфраструктури. Школи та лікарні зруйновані, більшість послуг переведені в онлайн-режим, а громади покладаються на волонтерів навіть у найелементарніших потребах.
Попри жахливі умови, дрібні фермери намагаються відновлювати свої господарства, хоч і на мінімальних обертах. «Ми не можемо просто сидіти й чекати, поки все налагодиться. Навіть якщо це маленький клаптик землі, ми спробуємо вирощувати щось», — підкреслює наш співрозмовник Олег. У громадах люди знаходять підтримку одне в одному: хтось допомагає розбирати завали, хтось приносить їжу чи воду. Це створює відчуття, що, незважаючи на всі труднощі, життя триває.
Як зазначено в дослідженні UWEC Work Group, забруднення українських земель має тривалі наслідки для продовольчої безпеки, як в Україні, так і в світі. «Ми просто на основі власних спостережень уникаємо ділянок, де очевидно прилітали снаряди», — пояснює фермер. Відновлення цих територій потребуватиме не лише часу, а й величезних інвестицій — як міжнародних, так і державних.
Війна в Україні продовжує мати руйнівний вплив на дрібне агровиробництво, але попри всі виклики, фермери демонструють стійкість, креативність і прагнення відновити свої господарства. Вони не лише забезпечують їжею свої громади, а й зберігають ґрунти, насіння, традиційні знання та соціальну тканину села. Визнання їхнього внеску у продовольчу безпеку й підтримка цих зусиль є критично важливими — адже від цього залежить не лише виживання окремих людей, а й стабільність цілих регіонів і країн.
На інституційному рівні фермери можуть створювати кооперативи, громадські об'єднання або галузеві асоціації, через які легше доносити свої потреби до урядових структур і міжнародних донорів. Наприклад, у березні 2024 року низка аграрних спілок звернулася до Національної академії наук України з відкритим листом щодо створення спеціалізованої урядової програми підтримки малих фермерських господарств у прифронтових регіонах. У фокусі ініціативи — розмінування, рекультивація та відновлення водних ресурсів (НАН України, 2024).
Держава та міжнародні інституції можуть підтримати дрібних агровиробників через такі заходи:
- Розвиток кооперативного руху: фінансування створення та розвитку малих фермерських кооперативів у деокупованих і постраждалих регіонах.
- Інклюзивні грантові програми: розширення географії програм (як-от ФАО), щоб охопити не лише західні області, а й прифронтові території.
- Цільові програми з рекультивації та гідровідновлення: аналогічні до програм відновлення лісів чи інфраструктури, але з урахуванням агроекологічної специфіки.
- Залучення фермерів до формування політик: через дорадчі ради при міністерствах або регіональні форуми продовольчої безпеки.
Стійкість фермерів має бути підкріплена системною підтримкою, яка визнаватиме їхню ключову роль у повоєнному відновленні не лише сільського господарства, але й соціального життя країни загалом.
З повним текстом дослідження можна ознайомитися за посиланням.
