Вишиванка для Столипіна або нащо здалися вам царі?

Розповідають, що за день до того як Петро Столипін отримав смертельну кулю від агента охранки Дмитра Богрова у Київській опері, на якійсь київській вечірці йому розказали про те, що українські громадські діячі збирають кошти на  спорудження першого пам’ятника  Тарасові Шевченкові в Києві. Відповідь прем’єра Російської імперії була блискавичною:

– Пока я жив, этого памятника здесь не будет!

Нагадаю, що навіть за три роки після цих подій, у березні 1914 р.  царський уряд суворо заборонив відзначати 100-річчя від дня народження Шевченка, а демонстрації протесту з цього приводу розганяли війська та поліція.

Згадати про все це мене змусила стаття Ігоря Вітика «Російська імперія ХХ ст. Невідомі сторінки», вміщена в останньому номері газети «Свобода» за серпень цього року (№ 29-30). Автор намагається будь-що довести, що «за часів Миколи ІІ Росія переживала небачений період матеріального розквіту», і велика заслуга в цьому звичайно ж «великого реформатора» П.Столипіна. Теза не дуже нова, великої популярності вона набула десь років двадцять назад у російській ліберальній публіцистиці й використовувалась для виправдання реформ Єльцина, Гайдара і Чубайса, результати яких зараз відомі усім. Нажаль цього не скажеш про реформи Столипіна та часи Миколи ІІ, про які відомо лише вузькому колу істориків, чим і скористався пан Вітик.

Щоб уникнути звинувачень у наслідуванні радянській історіографії, звернемось до джерел, виданих до жовтня 1917 р. Ось скажімо в 1916 р. в Петрограді вийшла книга відомого російського демографа Сергія Новосельського «Смертность и продолжительность жизни в России». На основі першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. та даних про смертність та народжуваність, автор склав перші в Росії загальні таблиці смертності та розрахував на їх основі очікувану тривалість життя для кожного віку. Порівнявши із подібними даними по іншим країнам Європи, Новосельський дійшов невтішного висновку, що за рівнем смертності в перші 15 років життя Росія посідає перше місце в Європі. Приміром до 25 років в Англії доживало 69,4 % чоловіків та 72,5 % жінок, в Австрії 60,8 % чоловіків та 61,6 % жінок, в Європейській Росії – лише 47,6 % чоловіків та 50,7 % жінок. Тобто половина з числа народжених у імперії Романових у «золотий вік» російського самодержавства не доживала до 25 років! Це вважалося нормальним і природним: «Бог дав – бог забрав». Середня очікувана тривалість життя при народженні становила на початку ХХ ст. в Швеції 52 роки, в Англії – 46 років, в Німеччині – 42, в Австро-Угорщині – 38,5, в Росії – 32 роки [1].

А зростання населення, на яке вказує І.Вітик, відбувалося за рахунок традиційного типу демографічного відтворення, характерного й зараз для відсталих країн Азії та Африки, таких як Буркіна-Фасо чи Уганда, населення яких також зростає швидкими темпами. Чи не з них нам радить брати приклад автор? Порівняння тим більш закономірне, що в цих країнах, як і в Росії початку ХХ ст., 80 % населення живе у сільській місцевості.

Перед Першою світовою війною на 1913 р. в Україні мешкало 35,2 млн. осіб, з них 28,4 млн. – у селах і 6,8 млн. (або 19,4 %) у містах [2]. Це означає, що близько ¾ населення було зайнято в сільському господарстві. Отже Україна, як і вся Російська імперія, була типово аграрною країною.

Про рівень розвитку сільського господарства України того часу свідчить уже той факт, що при кількості зайнятих, яка більш ніж у десять разів перевищувала промисловість, воно давало лише 51,8 % валової продукції народного господарства, тоді як промисловість – 48,2 % [3]. Середня врожайність зернових по дев’яти українських губерніях Російської імперії становила у 1913 р. 9,67 центнерів з гектара. Це на тих самих кращих у світі українських чорноземах! Для порівняння, в тому ж році врожайність зернових у всій Російській імперії була 8,4, у США – 12,5, Франції – 12,8, Англії – 18,4, Німеччині – 20,7 , Японії – 22,7 ц/га [4]. Середнє виробництво зерна на душу населення становило в Україні у 1909-1913 рр. 628 кг (у 1913 – 658 кг), в той час як всього по Російській імперії – 509 кг, а в США – 1075,2 кг [5]. Так що вивозили з Росії того часу зовсім не надлишки хліба, як зі США чи Канади. Вивозили, щоб платити по іноземним кредитам (перед війною щорічні платежі по ним становили до 300 млн. рублів) та оплачували подорожі багатих російських аристократів за кордоном.

Причини такої низької продуктивності праці криються у виробничих відносинах, що панували в сільському господарстві України того часу. Основний засіб виробництва – земля – був розподілений таким чином.

Розподіл землеволодінь в Україні на 1915 р. [6]

За підрахунками М. Рубача, автора монографії про аграрну революцію в Україні, на 1917 р. в Україні було 4011000 селянських дворів. З них 487 тис. дворів (12,2 %) віднесені до категорії заможних, 1197 тис. (29,9 %)  – середняки, а 2293 тис. дворів (57,1 %) – бідняцьких. 2293 тисячам бідняцьких господарств належало всього 5,1 млн. десятин землі, а поміщикам в цілому (включаючи церкви, уділи, тобто власність царського двору, державні установи тощо) – 14 млн. десятин, куркулям – 13 млн. Якщо середній розмір земельного володіння бідняцьких господарств у 1915 р. становив 2,2 десятини, то середній розмір володінь куркулів – 25,4 десятини на двір. На одне поміщицьке господарство припадало у 1887 р. (на жаль більш пізні дані на розшукати не вдалося) пересічно 721,4 десятини землі. Як бачимо основна маса безпосередніх виробників не була відокремлена від засобів виробництва, тобто провідна галузь економіки України – сільське господарство – не пройшла ще навіть першої стадії капіталістичної формації – етапу первісного капіталістичного нагромадження, бо сутністю цього етапу, за К. Марксом, є як раз відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва.

За розрахунками економістів того часу, щоб хоч якось утримувати звичайну селянську сім‘ю в 6-7 осіб при тодішній середній врожайності, селянинові треба було 8 – 10 десятин землі на двір. Отже більшість селян, щоби вижити, мусили йти на уклін до поміщика, орендуючи в нього землю на кабальних умовах: за користування клаптиком поміщицької землі селянин-бідняк найчастіше віддавав половину врожаю або мусив сам зі своєю жінкою, конем чи волами в найгарячішу пору сівби чи жнив обробляти панські поля. Навіть там, де переважала грошова форма орендної плати, вона здебільшого поєднувалася із різними формами додаткових робіт у поміщицькому господарстві. За підрахунками економіста П.П. Теличука, за 50 років після реформи 1861 р. селяни України виплатили поміщикам за оренду землі 3 млрд. царських рублів [7]. Фактично і орендна плата, і відробіткова система залишалися трохи відозміненими формами феодальної ренти (грошової і відробіткової).

Канадський історик Орест Субтельний так оцінює вплив зазначених виробничих відносин на розвиток сільського господарства: “Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90 % населення України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності… Селянин-орач, упряжений в дерев’яного плуга, був на Україні звичайним явищем. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійну калюжу в економіці імперії” [8].

Чи варто дивуватися за таких умов, що більшість селян могли бачити на своєму столі м’ясні страви лише кілька разів на рік – під час великих церковних свят? За обрахунками Ветеринарного управління МВС Росії, середнє споживання м’яса у 1912-1913 рр. становило в Європейській частині імперії 11,47 кг на душу населення на рік, в тому числі в містах із населенням більше 50 тис. мешканців – 68,63 кг на рік, в дрібних містечках та селах – 4,91 кг на рік [9].

Погане харчування, виснаження організму важкою працею, скупченість у погано провітрюваних і ледь освітлених хатах, антисанітарні умови життя й побуту (в одній хаті з людьми особливо взимку часто перебував молодняк майже всієї домашньої худоби і птиці – ягнята, поросята, курчата тощо) – все це сприяло поширенню інфекційних, ревматичних і травматичних захворювань, що спричиняло високу й передчасну смертність населення.

Розстріляний денікінцями в 1919 р. молодий український поет Василь Чумак писав про становище українського селянства напередодні революції 1917 р., поєднуючи поетичний образ із жорстокою правдою життя:

Зубожіння більшості селянства вкрай обмежувало і внутрішній ринок для російської промисловості, що розвивалася переважно за рахунок державних військових замовлень. Загальні темпи розвитку її на початку ХХ ст. уповільнилися. Якщо в кінці ХІХ ст. на подвоєння  обсягу промислового виробництва знадобилося 10 років, то тепер такий результат було досягнуто порівняно із 1900 р. лише у 1913 р. А темпи зростання провідних галузей  промисловості виявилися в 1900 – 1913 рр. нижче, ніж в попереднє десятиліття: продукція машинобудування зросла лише на 45 % (проти 270 % за 1890-1899 рр.), виробництво сталі – на 122 % (проти 620 % за 1890-1899), а видобуток нафти навіть скоротився на 20 % [10]. Не вдалося в передвоєнні роки скоротити й відставання від країн Заходу у продуктивності праці. Якщо у 1861 р. валовий внутрішній продукт на душу населення в Росії становив 15 % від рівня США, то в 1913 р.  – лише 10 % [11].

На 1913 р. за рівнем освіченості населення Росія вже відставала від Китаю (середнє число літ навчання в Росії 1,1, в Китаї – 1,2), середня тривалість життя була вже нижче ніж у Бразилії (33 проти 36 років), а рівень дитячої смертності  –  вже вище ніж в Індії (269 проти 205 на 1000 народжених помирало до 1 року) [12].

Більшість робітників України працювало по 10 і більше годин на добу. Середня заробітна плата робітника промисловості в Україні становила у 1913 р. 216 руб. на рік (у 1910 р. вона сягала 22 % середньої платні робітника в Європі). Найбільшою вона була в металообробній промисловості – 347 руб., найменшою у харчовій – 139 руб. Частими була випадки видачі зарплати талонами на продукти в заводській лавці. В Донбасі переважна більшість робітників жили в землянках або казармах, в інших містах – на окраїнах у найгірших і найдешевших помешканнях [13]. Серед 118 міст України на 1917 рік лише 55 мали водогін, 15 – каналізацію, 14 – трамвай. За даними на 1904 рік лише 14 міст підросійської України мали електричне освітлення [14]. Письменність у віці 9 років і більше за переписом 1897 р. серед усього населення українських губерній становила 26,5 %, в тому числі серед українців 23,6 % (38,5 % серед чоловіків, 12,4 % серед жінок) [15].

Реформи Столипіна, що полегшували вихід селян із общини (громади), були спробою розв’язати селянське питання, не чіпаючи поміщицькі землі. Це була відповідь самодержавства на революцію 1905-1907 рр., коли селяни всією общиною приймали рішення про розподіл поміщицького майна [16]. Й ця відповідь не задовольнила врешті решт, ні селян, ні поміщиків. Тому й доводилося її доповнювати «столипінськими галстуками» (так тоді називали шибениці) та «столипінськими вагонами», що вивозили у Сибір непокірних. Лише з 1905 по березень 1909 р. до смертної кари було засуджено 4797 осіб, повішено й розстріляно з них 2353 особи, або 995 страт на рік. До цього часу за 1826-1905  число страчених становило 984  особи, або 11 страт на рік [17].

Столипіна вбила по суті таж сама система, яку він захищав. Парадокс, але в 1909 році, виступаючи у Державній думі, він всупереч очевидним фактам, захищав агента охранки Євно Азефа, який був главою Бойової Організації Партії соціалістів-революціонерів та безпосередньо організував убивства міністра внутрішніх справ В.Плеве та московського генерал-губернатора великого князя Сергія Олександровича. Тоді Столипін публічно заявляв, що Азеф – добропорядний агент поліції, й чутки про його участь у терористичних актах проти вищих посадових осіб держави не мають під собою жодних підстав [18].

28 серпня 1911 р. П.Столипін приїхав до Києва на урочистості з приводу відкриття земських установ та пам’ятника Олександру ІІ. Одразу стало очевидним, що його дні на вищому державному посту добігають кінця. Йому не знайшлося місця в екіпажах, якими їхали імператор, його родина та оточення. Прем’єру взагалі не надали державного екіпажу, й голові Ради міністрів довелося самому наймати карету. Становище врятував міський голова, який віддав Столипіну свій екіпаж. По місту поповзли чутки про підготовку замаху на прем’єра. Справу довершив «добропорядний агент поліції», простіше кажучи провокатор Д.Богров. Повідомивши жандармам про міфічного терориста, який готує замах на Столипіна, Богров отримав від охранки перепустку на до Київської опери, де 1 вересня на виставі був цар (у ложі) та Столипін (у першому ряду). В антракті після другого акту Богров підійшов до Столипіна й двічі вистрілив у нього.

Пораненого Столипіна увезли до лікарні, де 5 вересня він і помер. Через тиждень за вироком Київського окружного військового суду повісили Богрова. Хтось явно поспішав замести сліди. Цікаво, що справу щодо керівника корпусу жандармів П.Курлова та начальника Київського охоронного відділення М.Кулябко припинили за особистим розпорядженням царя [19]. Так відправили на той світ останню надію дому Романових. Імперія стрімко котилася до своєї загибелі.

Незрозумілим у всій цій історії залишається лише те, чому люди, які вважають себе українськими патріотами, забувають слова великого Тараса:

Доля Столипіна має нагадати усім, хто звик лизати чоботи государя, що цей же чобіт може боляче вдарити й викинути вірного собаку на вулицю. Але тоді вже жалкувати буде пізно.

Примітки

1. Новосельский С.А. Смертность и продолжительность жизни в России //Общественный врач. – П.,1916. – № 3. – С.148-152.

2. Кубійович В. Людність українських земель //Ециклопедія українознавства. – Львів,1994. – Т.4. – С.1395.

3. Гловінський Є. Капіталізм на Україні //Ециклопедія українознавства. – Львів, 1994. – Т.3. – С.954.

4. Розраховано за: Сборник статистико-экономических сведений по сельскому хозяйству России и иностранных государств. Год 10-й. – П.,1917. – С.61, 16-21,95,105,111.

5. Сборник… – С.2-3,111; Кубійович В. Зернове господарство //Енциклопедія українознавста. – Т.3. – С.806.

6. Рубач М.А. Очерки по истории революционного преобразования аграрных отношений на Украине в период проведения Октябрьской революции. – К.,1957. – С.12.

7. Якименко М.А. Земельна оренда на Україні в період капіталізму //Український історичний журнал. – 1991. – № 2. – С.55-62.

8. Субтельний О. Україна: історія. – К.,1993. – С.325-326.

9. Россия. 1913 год. Статистико-документальный справочник. – М.,1995. – С.305.

10. Бовыкин В.И. Индустриальное развитие России до 1917 г. – Л.,1970. – С.10.

11. Грегори П., Зотеев Г. Экономический рост: сравнительный анализ хозяйственных систем (Россия – США) //Коммунист. – 1991. – № 1. – C. 70.

12. Мельянцев В.А. Экономическая модернизация развивающихся стран: тенденции, факторы, последствия //Восток. – 1993. – № 1. – С.103-104; Мельянцев В.А. Россия, крупные страны Востока и Запада: контуры долговременного экономического развития //Вестник Московского университета. Сер.13. Востоковедение. – 1995. – № 2. – С.37; Санитарно-демографические материалы зарубежных стран. – М.,1959. – Вып.1. – С.188.

13. Голубничий В. Робітництво //Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т.7. – С.2534.

14. Голубничий В. Міське господарство //Енциклопедія українознавства. – Т.5. – С.1611.

15. Кубійович В. Письменність //Енциклопедія українознавства. – Т.6. – С.2050.

16. Ковальченко И.Д. Столыпинская аграрная реформа (Мифы и реальность) //История СССР. – 1991. – № 2. – С.52-72.

17. Анфимов А.М. Тень Столыпина над Россией //История СССР. – 1991. – № 4. – С.120.

18. Зырянов П.Н. Петр Аркадьевич Столыпин //Вопросы истории. – 1990. – № 6. – С.72.

19. Там же. – С.73-75.