Багатьом українським лікарям довелося ризикувати життям, аби врятувати інших. У цій статті ми розповімо про медичних працівників, які, незважаючи на бойові дії, залишилися із пацієнтами, та про проблеми медицини в Україні. Це сімейний лікар, який їздив на виклики під обстрілами, старша медсестра, яка організувала госпіталь у себе вдома, санітарка, яка в холодній та знеструмленій лікарні надавала допомогу лежачим пацієнтам. Насправді таких історій багато, попри те, що держава недостатньо цінує працю медиків. Зарплати медперсоналу залишаються низькими навіть в умовах підвищеного навантаження, багато лікарень потребують медикаментів та нового обладнання. Про гордість і смуток вітчизняної медицини і йтиметься в цій публікації.
Хірург мимоволі
У перші дні повномасштабного вторгнення багато лікарень та аптек продовжували працювати, навіть коли до населених пунктів увійшли російські війська. Згодом, через обстріли, погіршення ситуації з продовольством, проблеми з теплом та електроенергією, багато працівників виїхали у більш безпечні регіони.
Але чимало медпрацівників твердо вирішили залишитись і продовжувати роботу. Серед них був і Олександр Дудик — сімейний лікар амбулаторії у селі Киселівка Херсонської області. Нашому журналісту лікар розповів, що не збирався нікуди тікати, бо вірив, що українська армія рано чи пізно відіб'є територію. До того ж, крім нього, не було кому лікувати односельців.
Олександр Дудик. Фото: ICTV
Медику щодня доводилося надавати допомогу не лише мешканцям свого села, а й жителям інших населених пунктів, які їхали до лікаря у Киселівку. Спочатку він приймав пацієнтів в амбулаторії, а коли будівлю обстріляли, почав лікувати людей у себе вдома. До тих, хто не могли самостійно пересуватися, їхав велосипедом. Під час таких поїздок неодноразово потрапляв під обстріл і, рятуючись, падав під паркан. Одного разу пошкодив велосипед.
Сімейний лікар Олександр Дудик розповів, що в якийсь момент йому довелося взяти на себе функції хірурга.
«Витягав уламки, накладати шви — чого я не робив ще з молодості. Але в людей не було іншого виходу, крім як звернутися до мене. Не було іншого виходу і в мене. Тому перевʼязував, зашивав, лікував… З іншого боку, багато з місцевих знали про мою патріотичну позицію і, певно, доповіли про це окупантам. Але вони мене не чіпали, мабуть, через те, що поряд більше не було лікарів», — розказав медик.
Лише одного разу стався випадок, коли лікар думав, що йому не жити. Якось до нього приїхали військові РФ з нашивками кадирівців, і старший із них вимагав видати бійцям «колеса».
«Я сказав, що наркотою не займаюся. Тоді старший запропонував мені подумати ще раз. Але я повторив те, що сказав до цього. Думав, що мені — все. Але кадирівці поїхали», — розповів Олександр.
Зараз йому працюється трохи легше завдяки лікарям-волонтерам, які приїздять у село раз на місяць.
Виживання у лікарні
Молодша медична сестра відділення неврології та терапії 60-річна Тетяна Тарасенко отримала орден княгині Ольги ІІІ ступеня за те, що продовжувала доглядати пацієнтів у міській лікарні Тростянця Сумської області. Місто з перших днів війни зайняли російські військові. З середини березня ситуація значно погіршилася — посилилися обстріли, було пошкоджено систему опалення лікарні та вибито частину вікон.
Тетяна Тарасенко. Фото: cukr.city
Через страх, холод і проблеми з продовольством пацієнти та персонал були змушені залишити п'ятиповерхову будівлю лікарні. До 21 березня в медзакладі залишилося 5-6 медпрацівників, а також 10 пацієнтів, з них 6 — лежачі. Через обстріл зі стін падала штукатурка, час від часу виникали пожежі, які, на щастя, персоналу разом із пацієнтами вдавалося вчасно гасити. Тетяна згадує, що не могла залишити робоче місце, хоча її будинок знаходився неподалік.
«Кинути відділення напризволяще, залишити без допомоги пацієнтів — мені тоді таке і на думку не спадало», — розповіла вона «Спільному».
Жінка продовжувала виконувати свої звичні обов'язки: перевдягала пацієнтів, протирала їх гігієнічними серветками, оскільки не було можливості помити, укутувала ковдрами, годувала. Медики зробили імпровізовану грубку, в якій гріли чай, готували супи. Незабаром виникли проблеми з продуктами, їх збирали по всіх відділеннях лікарні, а також в ординаторських. Якось вдалося знайти борошно і спекти хліб — його розділили на маленькі шматочки, аби вистачило всім пацієнтам. Мобільний зв'язок був доступний лише на горішньому поверсі лікарні. Тетяна допомагала туди підніматися пацієнтам, які трохи могли пересуватися самостійно, аби вони мали змогу поговорити зі своїми родичам.
27 березня російські війська відступили, а пацієнтів, що залишилися, вивезли в безпечне місце волонтери. Будівлю лікарні протягом року повністю відновили, тож медпрацівники змогли повернутися до своїх обов'язків.
Тетяна Тарасенко отримує нагороду від президента України Володимира Зеленського. Фото: Тростянецька міська рада
Відповідаючи на запитання щодо труднощів у своїй роботі, Тетяна Тарасенко на перше місце поставила низький рівень заробітної плати. На сьогодні місячна зарплата у жінки після відрахувань становить 5,7 тис. грн. При цьому навантаження колосальне.
«Ось лежить інсультник. Його треба перевернути, підтягнути, не один раз переодягнути. І надвечір вже не вистачає сил, доводиться просити допомогти медсестру. Не залишати ж людину лежати брудною! А ще треба погодувати, при цьому не кожен може ковтати, починаєш умовляти, як малих дітей. Багато пацієнтів хочуть з тобою поговорити, поскаржитися, поплакати. Кожного намагаєшся вислухати», — розповіла вона.
Крім того, санітарка розвозить їжу по палатах та прибирає приміщення. Наприклад, у відділенні, де працює Тетяна, десять палат, і в кожній є туалет з ванною, ще й два спільні туалети. Чистоту необхідно підтримувати постійно.
«Тут не в туалетах справа. Але має бути хоча б якась увага до нашої праці. Ось підвищили зарплати лікарям та медсестрам, а про санітарок — ні слова. Хоч би на тисячу гривень підняли. Прикро, що наша робота так низько цінується», — каже Тетяна Тарасенко.
Госпіталь вдома
Головна медсестра Високопільської лікарні Херсонської області 66-річна Надія Цалінська відмовилася надавати медичну допомогу російським військовим, коли ті обладнали свій штаб у місцевій лікарні. Забравши медикаменти та медичні інструменти, жінка разом із подругою, медсестрою Валентиною, стала приймати односельців у себе вдома.
Надія Цалінська мала багаторічний досвід роботи в хірургічному відділенні, тому, крім надання нескладної медичної допомоги, їй доводилося витягувати уламки та кулі з голови та черевної порожнини. Каже, були дні, коли по допомогу зверталися 15 осіб. І все це відбувалося під обстрілами. Тричі будинок Надії Цалінської було пошкоджено, а під час останнього обстрілу загинув її чоловік.
Надія Цалінська. Фото: mipl.org.ua
Російські військові спочатку не чіпали медсестру. Але після того, як їм вдалося захопити в полон пораненого українського військовослужбовця, у якого була зашита брова, і якого місцеві переховували в будинку для літніх людей, почали навідуватися до медсестри кожного дня. Вони запідозрили, що саме вона надала медичну допомогу військовому. Тоді жінці заборонили виходити з двору, а її будинок перевіряли майже щодня. Коли не було «особистих візитів», над будинком літав дрон, і медсестра мала виходити назовні, щоб оператор її бачив. Втім, Надія не поводился підозріло, тому «перевірки» невдовзі припинили.
Надія Цалінська також допомагала односельцям продуктами:
«Я не боялася окупантів, і одного разу навіть прямо сказала їм, що у селищі назріває гуманітарна катастрофа. Кажу: людям нема чого їсти! Наступного дня солдати привезли нам продовольство: по мішку борошна, цукру та макаронів. Ми з подругою сформували список вулиць і на велосипедах почали розвозити продукти. Давали на сім'ю по два кухлі борошна та макаронів, по одному кухлю цукру... Також пекли хліб. Багато людей місяцями не бачили, а коли отримували, плакали», — розповіла вона.
Зараз Надія продовжує працювати старшою медсестрою. Каже, що поки має сили, кидати медицину не збирається. Водночас жінку пригнічує те, як держава ставиться до освіти майбутніх медпрацівників. У Надії дві онуки вступили на медичну спеціальність: одна на бюджет, а друга — на контракт. Один курс контрактного навчання коштував 32 тис. грн. Коли у батьків виникли труднощі з роботою та грошима, студентка була змушена кинути навчання. Надія Цалінська вважає, що якщо держава хоче, аби у країні була якісна та доступна медична освіта, вартість навчання необхідно знизити у кілька разів, чи, взагалі, зробити її безкоштовною.
«Платити по 30-40 тис. грн на рік і вчитися вісім-дев'ять років, щоб потім отримувати зарплату 7 тис. грн? А коли «відбивати» витрачені гроші? Наступна проблема — якість навчання. Ось моя друга онука навчається на третьому курсі на лікаря-реабілітолога. А який з неї реабілітолог, якщо у неї заняття відбуваються дистанційно? Їй потрібна практика, потрібно знати роботу м'язів. Я взагалі вважаю, що до таких лікарів небезпечно буде ходити. В результаті мені доводиться підтягувати внучку, під моїм наглядом вона на мені практикується. Але так не повинно бути», — вважає медсестра.
Медик не повинен думати про додатковий заробіток
Молодий акушер-гінеколог Антон Белінський хоча й не працював в умовах окупації, проте неодноразово їздив на деокуповані території. Він долучився до «Медичного десанту» — організації, яка надає волонтерську медичну підтримку населенню. Група сформована з професійних лікарів, забезпечена необхідним обладнанням та ліками, а тому може повноцінно обстежувати пацієнтів.
Антон Белінський, фото з особистого архіву
Антон впевнений, що якісна медична допомога дозволяє громадянам відчути, що держава справді піклується про них:
«На деокупованих територіях багато людей і до війни не бачили якісної медичної допомоги, а тепер ситуація ще гірша. Багато людей пригнічені. І ось такі виїзди допомагають підтримувати довіру до держави, медицини, правової системи», — розповів нашим журналістам Антон Белінський.
У прифронтовій зоні лікарю разом із колегами доводилося працювати фактично на межі сил, оскільки пацієнтів було багато. В таких напружених умовах чоловік виніс для себе кілька важливих висновків про покращення рівня медицини. Перше — для якісного надання медичної допомоги медики мають бути забезпечені необхідним обладнанням. Друге — велике значення має належний освітній процес для інтернів. За його словами, у багатьох лікарнях є медпрацівники привілейованих спеціальностей, які не мотивовані навчати молодих спеціалістів, бо мають страх конкуренції. Сам Антон подібного не боїться, бо вважає, що самодостатній лікар буде радий навчити, адже це рухає медицину вперед.
І, нарешті, вкрай важливою для розвитку медицини є оплата праці. На думку нашого співрозмовника, якщо не встановити високий рівень оплати, то медики або йтимуть з медицини, або працюватимуть абияк, лише б їх не чіпали. Антон Белінський переконаний, що медпрацівник після роботи не повинен думати, де ще заробити грошей, де заощадити.
«Має бути певний рівень оплати, щоб людина могла дозволити собі відпочити, відновити сили. Щоб думати не про зарплату, а про пацієнта», — вважає Антон.
Зазначимо, що на сьогодні зарплата лікаря в Україні до відрахування податків має становити 20 тис. грн, а медичної сестри — 13,5 тис. грн. Але зважаючи на кваліфікацію та відповідальність, навіть цей обіцяний рівень зарплати виглядає вкрай скромним, порівнюючи з середньою оплатою праці в Україні. Для прикладу, медсестра сьогодні отримує менше ніж касир, вантажник, кухар — які, за даними сайту пошуку роботи work.ua, мають середню зарплату 14-18 тис. грн. Ба більше, обіцяні гроші отримують далеко не всі медпрацівники. Відповідно зарплати недостатньо для забезпечення базових потреб: житла, догляду і освіти дітей, власного здоров'я. Тому медсестри часто змушені шукати додаткову роботу або ж розраховувати на підтримку родичів.
Тиск на всіх рівнях
Дехто заперечить: доходи медпрацівників значно вищі за їхні офіційні зарплати, оскільки багато пацієнтів неофіційно «дякують» лікарям. Такі випадки справді поширені. Однак це стало можливим через багаторічне недофінансування системи охорони здоров'я, що призвело до тієї сумної ситуації із зарплатами, з якою сьогодні змушені стикатися кваліфіковані медичні працівники.
Очільниця громадського руху «Будь як Ніна» Оксана Слободяна під час акції протесту в Києві. Фото: medryh.com.ua
Окрім проблем із зарплатами, багато медпрацівників сьогодні стикаються зі свавіллям з боку адміністрації медичних закладів. Як розповіла «Спільному» очільниця громадського руху «Будь як Ніна» Оксана Слободяна, часто керівники медзакладу намагаються заощадити на медперсоналі — знижують зарплати або звільняють. Причому під скорочення насамперед потрапляють медсестри та санітарки, оскільки звільняючи лікарів медзаклад ризикує втратити пакети фінансування з боку Національної служби здоров'я України (НСЗУ). У результаті, каже наша співрозмовниця, медсестер навантажують додатковою роботою, і є непоодинокі випадки, коли одній медсестрі доводиться обслуговувати 40-60 пацієнтів. Те саме стосується і санітарок. Оксана Слободяна каже, що від молодшого медперсоналу вимагають сьогодні ідеальної роботи з прибирання приміщень та догляду за пацієнтами, при тому, що навантаження не фіксується і не залежить від знань та вмінь співробітника. Через таке ставлення у людей зникає стимул до праці.
«Крім адміністрації медзакладів є ще місцева влада, для якої медицина, скажімо прямо, є викачуванням бюджетних коштів. У цьому випадку далекий від медицини керівник об'єднаної територіальної громади (ОТГ), який не мислить стратегічно, намагається або позбутися лікарні шляхом закриття, або максимально скоротити кількість медперсоналу. Таких випадків зараз чимало. Наприклад, у Прилуках Чернігівської області сьогодні намагаються ліквідувати міську лікарню, проте створена незалежна профспілка протягом пів року не дає повністю ліквідувати медзаклад та звільнити людей», — розповіла Оксана Слободяна.
Також ми розповідали, як влада міста Соснівка Львівської області намагалася закрити лікарню. Однак завдяки зусиллям місцевої медсестри Оксани Гладун, голови первинної профспілкової організації Вільних медичних працівників України, яку підтримували медики та місцеві жителі, цього зробити не вдалося.
Утримання лікарень сьогодні покладено на місцеві органи самоврядування. При цьому далеко не всі ОТГ мають на це ресурси. У той же час центральна влада продовжує вимагати покращення роботи лікарень, проте досягти цього виходить не в кожній громаді. Черговим тягарем для медичних закладів стала нещодавня вимога встановлювати кондиціонери у кожній палаті лікарень спроможної мережі. Інакше медзаклади втрачають можливість контрактуватися із НСЗУ за певними пакетами вже з 1 січня 2024 року. За даними МОЗ, із 54 тис. палат лише 12% мають кондиціонери. Оксана Слободяна вважає, що у медзакладах, у яких по 30 років не було ремонтів, вимога встановлювати кондиціонери призведе до їх закриття. Водночас, каже вона, з боку представників НСЗУ надходить переважно критика, замість того, аби надати шляхи вирішення проблем.
«Як сказав один із лікарів Закарпатської області: “Не кажіть, що мені робити. Я це сам знаю. Скажіть, за які кошти я маю це робити”», — розповіла вона.
Лікар проводить медконсультацію у мобільній клініці «Лікарі без кордонів» на станції метро у Харкові. Фото: Adrienne Surprenant/MYOP
Зі свого боку уряд постановив підвищити зарплати медпрацівників у прифронтових територіях та зонах бойових дій, про що є відповідний наказ Мінреінтеграції. Наприклад, виплати у зонах бойових дій становлять: 28 тис. грн на місяць для лікарів, 18 тис. грн для медсестер та 9 тис. грн для молодших медпрацівників. На територіях можливих бойових дій (прифронтових територіях) відповідно — 23 тис. грн, 15,5 тис. грн та 8 тис. грн. Однак у соцмережах медики пишуть, що не всі отримують ці кошти. Адже уряд переклав відповідальність за додаткові виплати на місцеві бюджети, а у закладах охорони здоров’я та ОТГ не вистачає грошей. Зокрема, на відсутність доплат скаржаться працівники медзакладів Каховки, Шостки, Миколаєва, Нікополя, міста Селідове та багатьох інших.
Оксана Слободяна каже, що в тому ж Херсоні лікарі змушені брати по півтори ставки, щоб мати можливість додаткового заробітку, при цьому навантаження у них — величезні. В уряді мали би врахувати подібну ситуацію і вжити відповідних заходів, тим більше, що наказ про надбавки в МОЗ представляли як прояв уваги влади до роботи медпрацівників.
Фінансування — наріжний камінь медицини
Історії, про які ми розповіли, вказують на серйозну проблему із оплатою праці медичних працівників. Також недостатньо коштів виділяється на закупівлю медикаментів та обладнання, утримання лікарень. І це хронічне недофінасування триває роками. До прикладу, якщо в Євросоюзі на медицину витрачається 9-10% ВВП, то в Україні близько 4%.
Звісно, є наміри покращити ситуацію. Наприклад, у законі «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» зазначено, що обсяг коштів державного бюджету України на фінансування програми медичних гарантій передбачає 5% ВВП. Але у зв'язку з війною та руйнуваннями це навряд чи зараз можливо. Щодо фінансування медицини найближчим часом, то на 2024 рік, за даними МОЗ, на охорону здоров'я буде направлено 202 млрд грн, або менше 3% ВВП, якщо врахувати, що очікуваний номінальний прогноз ВВП наступного року становитиме 7,8 трлн грн.
Ілюстративне фото: МОЗ
Втім, якою б складною не була ситуація в країні, урядові у будь-якому разі доведеться фінансувати медицину першочергово — у цьому впевнений економіст Олексій Плотніков. На його думку, після війни в країні залишиться велика кількість людей, які втратили здоров'я: як серед військовослужбовців, так і серед цивільного населення. Якщо грошей не вистачатиме, вважає він, то влада швидше піде на скорочення фінансування науки, культури і навіть освіти, ніж економитиме на медицині.
Однак чи зможе держава забезпечити прийнятний рівень надання медичної допомоги населенню навіть за умови жорсткої економії? Олексій Плотніков у цьому переконаний. На його думку, міжнародні партнери продовжуватимуть надавати Україні певну підтримку, при цьому країна має шанси відновитися за рахунок власних ресурсів, хоча на це знадобляться роки.
Водночас, на думку низки економістів, для подолання труднощів в економіці держава має наважитися на рішучі кроки. Наприклад, запровадити прогресивне оподаткування для найбагатших, конфіскувати надлишки майна олігархічного капіталу, добитися списання зовнішнього боргу України. Зі свого боку Олексій Плотніков велику надію покладає на приєднання України до Євросоюзу, що дозволить залучити тамтешній ресурс, зокрема і на розвиток системи охорони здоров'я. Нагадаємо, що 8 листопада Єврокомісія рекомендувала почати переговори про вступ України до Євросоюзу. Втім, який шлях обере країна, покаже час.
***
Сфера охорони здоров'я набуває пріоритетного значення в умовах війни. Тому державі слід приділяти їй більше уваги, ніж у попередні роки: покращувати умови праці медичних працівників, покращувати стан лікарень і забезпечувати їх належним обладнанням та медикаментами, підвищувати фінансування медицини в цілому. Для цього держава має переглянути пріоритети. Не можна успішно реформувати один суспільний інститут без вирішення системних проблем. Важливо, щоб державна політика була соціально орієнтованою. Багато українців розуміють необхідність таких соціальних змін і готові долучатися до покращення життя в країні. І самовіддана праця медичних працівників — один із таких прикладів.
_category.jpg)
