Відтворення, руйнування та адаптація: догляд в Україні під час війни

Повномасштабне вторгнення Росії, а також національна та міжнародна політика подолання наслідків війни, безумовно, вплинули на простори та мережі соціального відтворення українського суспільства. Руйнування і, як наслідок, переміщення, неоліберальна політика жорсткої економії, безпрецедентний прикордонний режим і політика щодо біженців — усе це призвело до радикальних змін у соціальному відтворенні.

Але для того, щоб дійсно зрозуміти, що відбувається, потрібно уважніше придивитися до процесів і відносин соціального відтворення в Україні протягом останніх років. Як політика, що її впроваджують від 2014 року, вплинула на публічну (державну, комунальну, муніципальну) інфраструктуру соціального відтворення? Яким був вплив війни, і як соціальне відтворення адаптується до нових реалій? Як неформальні мережі заповнюють прогалини, спричинені руйнуванням і переміщенням? І які процеси формують потенційне майбутнє соціального відтворення в Україні?

Слід зазначити, що в цій статті я передусім аналізую динаміку розвитку публічної інфраструктури догляду, хоча приватні актори (як комерційні, так і некомерційні) також відіграють свою роль. Однак даних про приватних акторів дуже мало, і для оцінки змін у приватній інфраструктурі догляду потрібні додаткові дослідження. Крім того, публічна інфраструктура догляду є (і повинна бути) найбільш універсальною структурою для винесення догляду за рамки сім’ї. Тому найбільшу увагу в цій статті приділено публічним закладам освіти, охорони здоров’я та догляду за людьми похилого віку. Варто зауважити, що існують також інші, дедалі важливіші (в умовах війни) складові публічної інфраструктури догляду, зокрема, інфраструктура для дітей та дорослих з інвалідністю. Зміни у цьому сегменті потребують подальшого дослідження.

Соціальне відтворення та його вбудованість

У марксистському фемінізмі соціальне відтворення визначають як біологічне відтворення людського виду (включно з відповідним середовищем) і відтворення індивідуальної робочої сили як товару^[1]. Як зазначає Ліз Фогель, відтворення робочої сили в класовому суспільстві охоплює як відтворення людської здатності до праці, так і підтримку тих представників робітничого класу, які (ще або вже) не здатні працювати^[2].

У різних теоретичних рамках соціальне відтворення може включати біологічне відтворення, сексуальні та емоційні обов’язки, відтворення культури та ідеології^[3]. Тут ми зосередимося на тій частині соціального відтворення, яка охоплює біологічне відтворення або відтворення робочої сили і в якій хатня та доглядова праця відіграють вирішальну роль. Хоча соціальне відтворення значною мірою залежить від сфери виробництва, його також у той чи інший спосіб підтримують благодійність, особисті зв’язки, держава, неоплачувана репродуктивна праця, натуральне сільське господарство тощо^[4].

Ілюстративне зображення

Соціальне відтворення вбудоване в різні формальні та неформальні мережі, а також інституції, особливо ті, що виконують певну частину праці з догляду. Інфраструктура догляду є просторово фіксованою, значною мірою зумовленою державною політикою та зовнішніми обставинами, а отже, залежною від втручань і вразливою до потрясінь. Водночас, оскільки соціальне відтворення пов’язане з відтворенням самого життя (поштовх йому надає «прагнення працівника до самозбереження та продовження роду»^[5]) і різною мірою спирається на неформальні мережі, воно є відносно «адаптивним». Ця вбудованість в інфраструктуру та мережі має вирішальне значення для розуміння соціального відтворення в умовах політики жорсткої економії та війни.

«Оптимізація» інфраструктури догляду до 2014 року

Хоча неоліберальна політика жорсткої економії українського уряду викристалізувалася та закріпилася після 2014 року за президентства Петра Порошенка і продовжилася після обрання Володимира Зеленського у 2019 році^[6], підґрунтя для скорочення публічної інфраструктури було закладено ще за часів Віктора Ющенка і активно зміцнювалося вже за президентства Віктора Януковича (2010–2014 роки). Скорочення відбувалися за логікою «оптимізації»: за цією логікою економічний аргумент ефективності витрат має пріоритет над доступом до інфраструктури догляду як соціального права. Тож публічна установа вважається достатньо корисною лише тоді, коли вона надає «послуги» значній кількості людей.

У процесі «оптимізації» від 2005 до 2013 року кількість сільських шкіл скоротилася на 11,7%^[7]. За цей же період кількість місць у дошкільних навчальних закладах (яслах і садках) фактично не змінилася, а частка дітей, охоплених цією інфраструктурою, навіть зросла. Проте, у 2013 році лише 41% дітей у віці 3–6 років у сільській місцевості були охоплені дошкільними навчальними закладами^[8]. Ба більше, майже не було публічних закладів догляду за дітьми віком до двох років, і дуже обмежена кількість місць для дітей віком від двох до трьох років — у 2013 році лише близько 15% дітей у віці 0–2 років відвідували публічні заклади догляду.

У період від 2005 до 2013 року кількість лікарень у сільській місцевості зменшилася на 70%^[9]. Дані щодо закладів догляду за людьми похилого віку є менш доступними^[10], але огляд свідчить про те, що за цей період не відбулося суттєвого скорочення цієї інфраструктури. Втім, кількість публічних закладів догляду за людьми похилого віку все одно була вкрай низькою — наприклад, у 2010 році в пансіонатах різного типу (включаючи будинки-інтернати для людей похилого віку) було лише 50 000 місць для дорослих^[11], тоді як оціночна чисельність населення віком 65 років і старше становила майже 7 мільйонів осіб. Важливо враховувати, що значну частину догляду за людьми похилого віку здійснювали соціальні працівниці центрів соціального обслуговування, відвідуючи їх вдома. Однак догляд вдома, який забезпечують соціальні працівниці, охоплює різні категорії осіб, і не існує окремої статистики щодо того, скільки людей похилого віку було охоплено цією публічною послугою до 2014 року. За наявними даними^[12], кількість населення в цілому, яке отримувало різні види соціальних послуг та допомоги від центрів соціального обслуговування, зросла з 1,51 мільйона осіб від 2010 до 2013 року приблизно на 90 000 осіб (6%). У той же час, кількість «виявлених»^[13] людей похилого віку, які потребували соціальних послуг та допомоги, зросла майже на 160 000 (11%) у період з 2011 по 2013 рік, і в 2013 році понад 540 тисяч людей похилого віку потребували догляду вдома.

Ілюстративне зображення

Хоча передбачалися додаткові заходи, наприклад, шкільні автобуси або автобуси для дитячих садків, коли заклад (переважно в сільській місцевості) закривається, це часто не працювало так, як планували. Наприклад, могли бути періоди, коли автобуси не працювали через брак пального або через сніжні зими, які блокували дороги в сільській місцевості; іноді взимку сільська школа могла бути закрита на кілька тижнів, оскільки не було грошей на опалення.

Описана «оптимізація» публічної інфраструктури догляду, яку виправдовували гаслом ефективності, зменшила доступ багатьох сімей до різних форм догляду, особливо в сільській місцевості. Спираючись на ідею про ринкову логіку, цей курс «оптимізації» продовжували і в наступні роки.

Неоліберальна жорстка економія після 2014 року: огляд

Починаючи від 2014 року — після анексії Криму Росією та початку війни на сході України, політичних змін, економічної кризи та умов, які висунули кредитори, — скорочення публічної інфраструктури догляду продовжилося згідно нового неоліберального бачення. Частково слідуючи логіці «оптимізації» попередніх років, ці заходи спочатку виправдовували неоліберальною жорсткою економією у відповідь на фінансову кризу. Однак незабаром вони утвердилися вже не як тимчасові чи надзвичайні зміни, а як загальні реформи відповідних секторів — освіти, охорони здоров’я та соціальних послуг.

Після 2014 року девізом реформ у цих секторах стали «гроші ходять за людиною», що означає відмову від підходу фінансування публічної інфраструктури владою — натомість влада повинна купувати «послуги» у різних постачальників для задоволення потреб населення. Термін «послуга» (медична послуга, освітня послуга, соціальна послуга тощо) не був широко розповсюджений в українському публічному та політичному дискурсі до початку згаданих реформ. Поданий як більш відповідний для «європейського» суспільства, він став сигналізувати про два принципи, що лежать в основі реформи: ринкову логіку та відхід від універсалізму. У цьому випадку послуги може надавати будь-хто, хто відповідає певним стандартам, а влада відіграє лише роль покупця, заохочуючи конкуренцію між постачальниками. Послуги не є універсальним соціальним правом: влада може купувати їх або не купувати, залежно від наявного бюджету та пріоритетів його розподілу.

Антикризові заходи жорсткої економії були представлені як необхідні, неминучі, технічні та аполітичні заходи, а пізніше — як «реформи», які просувалися в мейнстримних дискусіях. Але з точки зору доступу населення до інфраструктури догляду вони мали відносно схожі результати з попередньою «оптимізацією». 14% шкіл, тобто загалом 2498, було закрито в період з 2014 по 2019 рік^[14];  2281 з них — сільські школи, тобто 19% усіх сільських шкіл було закрито за цей період. Не відбулося такого значного скорочення закладів дошкільної освіти, оскільки охоплення ними дітей віком 3–6 років коливалося між 71% у 2013 році та 68% у 2019 році^[15] (40–43% у сільській місцевості). Однак у випадку сільських дитсадків недостатнє фінансування з боку місцевої влади могло призвести до того, що дитсадок працював лише половину робочого дня або автобус до дитсадка у сусідньому селі ходив лише в один бік, що ускладнювало повернення додому батькам, які обов’язково супроводжували малих дітей. Водночас дошкільні заклади у великих містах часто були переповнені: у деяких випадках у групах було вдвічі більше дітей, ніж передбачено нормативами. Ба більше, 2019 року охоплення дітей віком від 0 до 2 років публічними закладами догляду становило 16,5% — ледь вдвічі менше, ніж у середньому по ЄС.

Від 2014 року до кінця 2016 року в селах було закрито 39% лікарень і 21% поліклінік^[16]. Активна реорганізація сектору охорони здоров’я ускладнює порівняння більш пізніх років, оскільки деякі типи закладів були перейменовані, об’єднані та реорганізовані. З огляду на це, можна обережно зазначити, що за інформацією Міністерства охорони здоров’я^[17], у 2021 році в сільській місцевості залишилося лише 20 лікарень, що означає закриття 81% закладів після 2014 року. Кількість фельдшерсько-акушерських пунктів — одних із ключових закладів охорони здоров’я у невеликих населених пунктах, які активно не закривалися у 2014–2016 роках, у 2021 році становила 8708, що означає падіння на 34% після 2016 року. Водночас від 2014 до 2021 року у п’ять разів зросла кількість сільських лікарських амбулаторій, які, ймовірно, компенсували скорочення інших закладів, перебравши на себе їхні функції^[18].

Ілюстративне зображення. Художниця: Gracia Lam

За наявними даними^[19], кількість «виявлених» людей похилого віку, які потребували соціальних послуг або допомоги, зменшилася до приблизно 900 000, тобто майже на півмільйона (33%) у період з 2014 по 2020 рік. За той самий період кількість «виявлених» людей похилого віку, які потребували догляду вдома, зменшилася на понад 160 000 (34%) до 328 000 у 2020 році. Водночас кількість населення в цілому, яке отримувало соціальні послуги та допомогу в центрах соціального обслуговування, зменшилася на понад 400 000 (30%). Важливо враховувати, що після 2014 року український уряд втратив контроль над частиною території, але це повністю не пояснює таку динаміку. Хоча більшість територіальних втрат цього періоду припадає на час до 2016 року, найбільше відносне зменшення кількості людей, які отримували соціальні послуги та допомогу від центрів соціального обслуговування, відбулося у 2019–2020 роках — майже на 12%^[20]. А єдині наявні дані щодо охоплення допомогою людей похилого віку свідчать про зменшення майже на 120 000 (13%) між 2019 та 2020 роками. Тож очевидно, що відбулося зменшення охоплення населення похилого віку соціальними службами.

Що стосується стаціонарного догляду за людьми похилого віку, то у 2020 році^[21] в публічних пансіонатах різних типів (зокрема, для людей похилого віку) налічувалося близько 43 000 місць для дорослих, в яких проживало трохи менше 20 000 осіб пенсійного віку, тоді як людей віком 65+ налічувалося вже понад 7,1 мільйона осіб. Умови в публічних будинках-інтернатах, де перебувають люди похилого віку, іноді привертають увагу громадськості. Про них повідомляють журналісти і так звані «монітори» за дотриманням прав людини — в рамках спільного «Національного превентивного механізму», створеного владою та громадськими активістами, вони мають доступ до місць обмеження свободи (в тому числі до пансіонатів). Майже повсюдно повідомляється про різноманітні порушення та погані умови утримання, а також про «випадки жорстокого або такого, що принижує людську гідність, поводження з підопічними»^[22]. У такій ситуації не дивно, що, згідно з опитуванням 2014 року^[23], лише 3% людей похилого віку в Україні вважали, що пансіонат є найкращим варіантом для людини, якщо вона більше не може про себе подбати; 40% погодилися, що потрапити до пансіонату — це найгірше, що може статися з людиною в останні роки її життя.

Кризи, які посилюють одна одну: вплив реформ, війни та пандемії COVID-19

Усі ці зміни в публічній інфраструктурі догляду не лише вплинули на доступ сімей до допомоги по догляду, а через нього — на становище жінок та ґендерну нерівність в Україні. Вони також вплинули на ґендерну нерівність в інший спосіб: призвели до скорочення робочих місць у цих переважно жіночих публічних секторах економіки — хоча часто вкрай низькооплачуваних, але відносно захищених від неформальної зайнятості та з соціальним пакетом відповідним законодавству. У процесі реформ їхня заробітна плата (часто близька до мінімальної), а також умови праці майже не привертали уваги влади. Наприклад, у 2020 році середня заробітна плата особи, яка працює в системі дошкільної освіти^[24], становила 5241 грн або на той час приблизно 170 євро (після сплати податків): на 35% вище мінімальної заробітної плати^[25], але лише 57% від середньої зарплати в Україні, що нижче, ніж у будь-якій країні ОЕСР.

Одна з найбільш показових реформ останніх років відбулася у секторі соціальних послуг. На основі нового законодавства, запровадженого у 2020 році, реформа мала на меті продовжити перехід від більш універсальної до дедалі більш адресної системи соціального забезпечення та створити ринок соціальних послуг. Водночас реформа майже повністю переклала їхнє фінансування на місцеві бюджети і не приділила жодної уваги умовам праці та (вкрай низькій) заробітній платі переважно жіночої робочої сили в цьому секторі. Уряд сподівався, що ринок заповнять приватні актори (які вийдуть з тіньової економіки), а також благодійні та громадські організації. Це дозволило б продовжити суттєві скорочення державної інфраструктури, але цей сценарій не справдився. Наприклад, у 2022 році серед організацій у відкритому реєстрі надавачів соціальних послуг 14% становили благодійні організації, і лише 4% — приватні^[26]. Майже 80% зареєстрованих надавачів були державної чи комунальної форми власності.

Ілюстративне зображення. Художниця: Chris Silas Neal

Скасування соціальних виплат і субсидій активно скорочувалися, починаючи з 2014 року^[27], ще до реформи системи соціальних послуг, як частина «антикризових» заходів. Деякі виплати, так як виплата по догляду за дитиною до трьох років, були скасовані. Інші виплати продовжували трансформуватися у більш адресні: було додано більше критеріїв для того, щоб людина мала право на їх отримання, підвищено базові показники оцінювання^[28]. Показовою в цьому плані є виплата людині, яка самостійно виховує дитину (у переважній більшості випадків — матері). До радикального повороту до жорсткої економії вона була універсальною соціальною виплатою, де самого факту виховання дитини без партнера було достатньо, щоб отримати цю (невелику) підтримку від держави. Перетворення цієї виплати на дедалі більш адресну призвело до того, що кількість людей, які її отримують, скоротилася з півмільйона у 2016 році до менш ніж 120 000 у 2021 році.

Усі ці скорочення публічної інфраструктури догляду та соціальних виплат відбувалися на тлі анексії Криму та війни на сході України, що спричинило хвилю внутрішнього переміщення. На кінець 2021 року було зареєстровано майже 1,5 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які тепер перебували переважно на підконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей, міста Києва та області, а також Харківської, Дніпропетровської, Запорізької та Одеської областей^[29]. Такий перерозподіл населення означав підвищений попит на інфраструктуру догляду в цих регіонах, з додатковими проблемами в селах і на прифронтових територіях. Навіть під час відносного затишшя бойових дій і після стабілізації лінії фронту ця лінія стала географічною перешкодою. У поєднанні з неоліберальною політикою це створило феномен «інфраструктурної вразливості»^[30] — фрагментації та деградації публічної інфраструктури в місцевих громадах, яку не вирішувала і не могла вирішити гуманітарна допомога.

Пандемія COVID-19 та пов’язана з нею криза створили додаткові виклики для соціального відтворення в українському суспільстві. Протягом кількох місяців українські сім’ї були повністю позбавлені публічних можливостей догляду за дітьми — дошкільні заклади та школи були закриті, а влада не запропонувала майже жодної додаткової підтримки (інфраструктурної чи матеріальної). Хоча працівники освітніх закладів повинні були отримувати більшу частину заробітної плати за місяці локдаунів, вони часто були змушені брати частину щорічної оплачуваної відпустки або неоплачувану відпустку, поки заклади були зачинені. І хоча уряд запровадив різні надбавки для працівників ключових секторів (таких як охорона здоров’я та соціальна робота) за додаткові ризики та навантаження, виплата цих надбавок не завжди була послідовною, а для соціальних працівниць виплата цих надбавок залежала від можливостей місцевого бюджету. Зрештою, населення в цілому, працівники сфери догляду та ключової інфраструктури часто змушені були самостійно виживати, часто маючи мізерні матеріальні та часові ресурси.

Водночас пандемія призвела до посилення політизації проблем у сфері охорони здоров’я завдяки низовому руху медсестер «Будь як Ніна», який виник наприкінці 2019 року. Викликаний реформою охорони здоров’я та її нездатністю забезпечити вищі зарплати та кращі умови праці, рух об'єднав через соціальні медіа кілька десятків тисяч медичних працівниць (переважно медсестер), і матеріалізувався в численні вуличні протести під час пандемії. До кінця 2021 року рух підштовхнув уряд до підвищення базової заробітної плати в секторі охороні здоров’я: наприклад, від січня 2022 року заробітна плата медсестер мала бути збільшена вдвічі^[31]. Однак у лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, і це підвищення зарплат стало лише «рекомендованим» кроком.

Руйнування та інституційна адаптація інфраструктури догляду після 24 лютого 2022 року

Інфраструктура соціального відтворення в Україні зазнавала фізичного руйнування від початку війни у 2014 році. Цей процес надзвичайно посилився після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року. За офіційними даними, зібраними на веб-порталі «Освіта під загрозою», 3798 закладів освіти — шкіл, дитячих садків, університетів, дитячих будинків — зазнали бомбардувань та обстрілів, 3428 — пошкоджень, 365 — повністю зруйновані^[32]. Згідно інших офіційних джерел, станом на березень 2023 року^[33] було зруйновано 410 освітніх закладів, у тому числі 116 дошкільних закладів та 226 шкіл; кожна сьома школа була пошкоджена. Хоча важко встановити загальну кількість навчальних закладів, тобто визначити точну частку зруйнованих, приблизний підрахунок^[34] дозволяє зробити висновок, що від початку повномасштабного вторгнення Росії було пошкоджено або зруйновано понад 12% освітньої інфраструктури.

Ілюстративне зображення. Художник: Antoine Maillard

Не лише прямі влучання зупиняли роботу навчальних закладів. Продовжувати роботу змогли лише ті заклади, які мали або змогли організувати укриття, зазвичай звичайний підвал — але в регіонах, наближених до лінії фронту, навіть наявності підвалу було недостатньо (див. приклад Харкова нижче). За офіційними даними^[35], у 2022–2023 навчальному році лише 56% дошкільних закладів працювали в режимі офлайн (плюс 15% у змішаному форматі), а 29% — дистанційно; лише 34% шкіл працювали в режимі офлайн (плюс 35% у змішаному форматі), а 31% навчали дистанційно. За даними Міністерства освіти і науки, на початок 2024 року близько 900 000 школярів навчалися дистанційно — онлайн або вдома.

Хоча очевидно, що дошкільні навчальні заклади, які працюють дистанційно, різко втрачають свою роль як інституції догляду, випадок зі школами є складнішим. Оскільки школи, особливо початкові та групи продовженого дня, все ще відіграють важливу роль у підтримці догляду за дітьми, той факт, що вони працюють дистанційно, також частково позбавляє сім’ї підтримки у догляді за дітьми. Якщо повітряна тривога трапляється, коли школа або дитячий садок мають відкритися, дитячий садок не прийме дітей до закінчення тривоги, а школа відновлює свою роботу після закінчення тривоги, іноді лише у дистанційному форматі (залежно від місцевих правил). Це робить непередбачуваним кожен день навчання, ніхто не знає напевне, чи піде дитина до закладу і коли саме.

Прикладом інституційної адаптації до умов воєнного часу є положення про те, як працюють навчальні заклади під час війни. Вони визначають, які заклади можуть працювати, які існують сценарії їхньої роботи в різних умовах і як ця робота має бути організована. Окремим прикладом такої інституційної адаптації є Харків — великий обласний центр, розташований лише за 30 кілометрів від кордону з Росією. Ця близькість до лінії фронту ставить місто в зону досяжності артилерії (яку майже неможливо перехопити) і означає регулярні обстріли; з цих причин місцева влада (як і в багатьох громадах поблизу лінії фронту) не дозволила школам працювати, маючи в якості укриття лише підвал, — натомість вони повинні були мати належне укриття, якого станом на 2022 рік не мала жодна з місцевих шкіл. Водночас Харків — одне з небагатьох українських міст з підземним метрополітеном, що підштовхнуло місцеву владу у вересні 2023 року до нестандартного рішення — відкрити школу під землею, в технічних приміщеннях метрополітену. Понад тисячу дітей звозяться туди шкільними автобусами з усього міста. Це приблизно шістдесят класів (понад третина з них — першокласники), які працюють у дві зміни. Також є інформація, що одному з ліцеїв Харкова вдалося побудувати належне укриття за кошти донорів, а навесні 2024 року місцева влада відкрила першу підземну школу для близько тисячі дітей (планується відкрити ще декілька). Це все ще краплі в морі, і окрім вищезгаданих варіантів, місцеві діти можуть ходити до приватних шкіл, кількість яких зараз стрімко зростає і які ігнорують правила та працюють без належного укриття. Те ж саме стосується і дошкільних закладів у місті, проте, на відміну від шкіл, жодного підземного дитсадка у місті немає.

Станом на листопад 2023 року Міністерство охорони здоров’я повідомило, що 1468 закладів охорони здоров’я було пошкоджено, а 193 — повністю зруйновано. Тож, приблизно 14%^[36] української медичної інфраструктури було зруйновано або пошкоджено після початку повномасштабного вторгнення. Особливістю закладів охорони здоров’я є їхня обмежена можливість працювати дистанційно, або ж серйозний негативний вплив дистанційної роботи на надання медичної допомоги. Водночас, у багатьох закладах практично неможливо перемістити всіх пацієнтів до укриття, коли починається повітряна тривога. У цьому випадку інституційна адаптація залежала від типів закладів та їхнього місцезнаходження. Вона варіювалася від евакуації закладу до більш безпечного місця, часткової організації роботи в укритті, використання мішків з піском та інших запобіжних заходів для мінімізації можливої небезпеки. Щоб утримати персонал на територіях, наближених до лінії фронту, Кабінет Міністрів запровадив надбавку до заробітної плати. Однак для молодшого медичного персоналу це означало лише на 19–34% більше від вкрай низької мінімальної заробітної плати^[37]. Ба більше, враховуючи, що такі надбавки не виплачувалися в повному обсязі під час COVID-19 та в інших випадках, залишається незрозумілим, чи виплачувалися вони стабільно цього разу.

Ілюстративне зображення. Художниця: Hanna Barczyk

Догляд за людьми похилого віку — відвідування соціальними працівниками, а також публічні інтернатні заклади — також відчули на собі наслідки війни. На початку повномасштабного вторгнення люди з пансіонатів не були евакуйовані вчасно, і деякі з них опинилися в окупації або під обстрілами; для багатьох людей похилого віку своєчасна евакуація до притулку була неможливою; пізніше евакуація створила додаткові проблеми для пансіонатів у приймаючих громадах. Численні проблеми догляду за людьми похилого віку згадувалися в кількох тематичних звітах міжнародних організацій^[38]. Там, де сім’ї були розділені — зазвичай молодші покоління евакуювалися в межах України або за кордон, а деякі люди похилого віку залишалися, — виникало додаткове навантаження на низькооплачуваних соціальних працівників, які надавали виїзний догляд поблизу лінії фронту, в той час як загальна кількість таких працівників зменшувалася. Враховуючи, що більшість тимчасових притулків для ВПО були недоступні для деяких категорій (люди на колісних кріслах, прикуті до ліжка), деякі сім’ї після евакуації також були роз’єднані, і членам сімей похилого віку доводилося їхати в пансіонати. І якщо тема догляду за дітьми та інфраструктури догляду за дітьми відносно активно обговорюється владою та медіа, то проблеми догляду за людьми похилого віку під час (і до) війни майже не згадуються.

Заповнення прогалин у догляді

Задля продовження соціального і індивідуального відтворення, хтось має перейняти на себе частину освіти та догляду, яка загубилась у прогалинах, утворених «оптимізацією», урізаннями, неоліберальною жорсткою економією, пандемією, війною та окупацією, а також інституційною адаптацією, пов’язаною з війною. Як і в усьому світі, неформальні мережі — нуклеарні та розширені сім’ї, а також особисті мережі поза ними — відіграють вирішальну роль у заповненні прогалин у сфері догляду в Україні як до, так і після лютого 2022 року.

В Україні, як і в багатьох інших суспільствах, непропорційно велика частка догляду за дітьми в нуклеарній сім’ї покладається на матерів, тоді як жінки старшого покоління розширеної сім’ї часто беруть активну участь у догляді за дітьми, а жінки молодшого покоління — у догляді за людьми похилого віку. Це зумовлено чинним ґендерним режимом, який включає відносно традиційні ґендерні норми, а також інституціоналізовану та соціально-економічну нерівності. Ці ролі з догляду з’являються або тому, що вони повністю замінюють часто дисфункційні державні та недоступні приватні заклади догляду, або тому, що вони покривають час і функції, які не охоплює інфраструктура догляду, або тому, що вони «підставляють плече», коли трапляються форс-мажорні обставини. Наприклад, згідно з дослідженням 2014 року^[39], приблизно 33% жінок у віці 60–64 років регулярно допомагають у догляді за дітьми, а 43% роблять це час від часу^[40].

Повномасштабне вторгнення у 2022 році порушило не лише функціонування публічної інфраструктури догляду в Україні, а й призвело до масового переміщення населення, часто розриваючи наявні мережі догляду. У більш конкретних випадках, пов’язаних з просторовими змінами, це стосується ситуації тих, хто перебуває під окупацією, ВПО та біженців. Але це також стосується ситуації, коли члена сім’ї вбито або (у переважній більшості випадків — чоловіка) мобілізовано до армії.

Наймасштабніший розрив у мережах догляду стосується біженців — як через їхню кількість (за оцінками, 6,4 мільйона^[41]), так і через безпрецедентне рішення українського уряду обмежити транскордонну мобільність чоловіків. У результаті 80% дорослих українських біженців — жінки. Згідно з дослідженнями, 32% домогосподарств українських біженців складаються з однієї дорослої особи — в переважній більшості випадків жінки — із залежними від неї людьми, а 24% — з двох і більше дорослих осіб з іншими залежними від них^[42]. Таким чином, серед українських біженців широко поширена ситуація вимушеного самотнього материнства.

Ілюстративне зображення. Художниця: Sally Deng

Українські біженці з дітьми або іншими залежними від них людьми відірвані від звичної інфраструктури та мереж догляду. Щоб продовжувати організовувати догляд, їм потрібна не лише інтеграція в місцеву інфраструктуру догляду, але й неформальні зв’язки, яких вони були позбавлені через переміщення. Українські трудові мігранти часто відіграють активну, хоча й невизнану роль у підтримці соціального відтворення біженців. Однак, якщо придивитися уважніше, то можна побачити й інші процеси на індивідуальному рівні. Для того, щоб вижити, українські біженки із обов'язками піклування використовують різні стратегії, залежно від особистих обставин: вони можуть тікати разом з частиною своїх попередніх мереж (з бабусями, сестрами тощо), або туди, де можна отримати потенційну підтримку (від родичів, друзів тощо), або вони можуть відновлювати ці мережі з нуля — як правило, об’єднуючись з іншими біженками з України.

Будучи глибоко ґендерованими і переважно деполітизованими, нові мережі догляду українських біженців відіграють важливу роль у соціальному відтворенні. Нездатність створити такі мережі в деяких випадках може навіть призвести до того, що біженці повертатимуться в Україну. Страх втратити такі звичні зв’язки також може відігравати певну роль в ухваленні рішення про втечу від війни. Неформальні мережі догляду або їх відсутність також важливі для ВПО: відсутність таких мереж або неможливість їх створити може стати серйозною перешкодою для жінок у питаннях поселення, працевлаштування і навіть отримання гуманітарної допомоги та підтримки.

Окрім деполітизованої адаптації соціального відтворення на рівні окремих мереж та малих груп, триває політичний процес на рівні рухів. Від початку повномасштабного вторгнення, незважаючи на вкрай несприятливі обставини, продовжує діяти рух медсестер «Будь як Ніна». Їм вдалося зареєструвати профспілку, організувати кілька невеликих демонстрацій (незважаючи на пов’язані з воєнним станом обмеження на протести), надати гуманітарну підтримку медичним працівникам, підтримати їх у судах, налагодити зв’язки з місцевими, іноземними та міжнародними організаціями. Продовжуючи озвучувати проблеми та критикувати політику в сфері охорони здоров'я, рух медсестер потенційно може зменшити прогалини в догляді та мати структурний вплив на соціальне відтворення під час та після війни.

Агресія, виснаження та солідарність

Хоча відтворення капіталістичних відносин «постійно вразливе до можливості криз і катастроф»^[43], в українському контексті воно переживає низку криз, які вже кілька десятиліть поспіль примножують негативний вплив одна одної на суспільство. Неоліберальні скорочення та реформи, війна на сході України, переміщення населення та пандемія COVID-19 призвели до того, що прогалини в інфраструктурі догляду збільшилися, а соціальне відтворення вже перебувало під загрозою. Особливо це стосувалося тих, хто жили у просторово та структурно несприятливих умовах, — сільського населення, внутрішньо переміщених осіб, прифронтових громад та інших.

Проте багато що змінилося 24 лютого 2022 року. Наразі російська агресія є головною загрозою для соціального відтворення в Україні: вона вбиває і калічить, руйнує інфраструктуру та мережі догляду, змушує до інституційної адаптації, що неминуче дедалі більше розширює прогалини догляду. Крім того, державна політика (або її відсутність) створює реальність, в якій тягар витрат через війну та пов’язані з нею кризи переважно перекладають на плечі домогосподарств і громад. Нині в Україні ми бачимо географічні та структурні простори, де на перехресті військової агресії, пов’язаного з нею (подекуди катастрофічного) впливу на довкілля та економічної кризи, а також зниження рівня соціального забезпечення з боку держави відбувається радикальне виснаження соціального відтворення^[44].

Водночас, через масове переміщення населення за кордон, частина соціального відтворення екстерналізується, і величезна частина навантаження припадає на інфраструктуру догляду в ЄС та інших країнах. Хоча ця екстерналізація — те, що можна умовно назвати «інфраструктурною солідарністю» — має незаперечні переваги, пом’якшуючи шок від руйнувань на індивідуальному та загальному рівнях, вона також має очевидний потенціал для неоднозначних змін у соціальному відтворенні українського суспільства в майбутньому. Цей потенціал зростає з часом, в умовах відсутності соціально орієнтованої державної політики в Україні під час війни та в перспективі відбудови, і значною мірою зумовлюватиметься результатом російської агресії та невизначеністю: коли і як закінчиться війна.

В Україні та за її межами мережі солідарності відіграють свою роль у відтворенні індивідів, сімей, громад та суспільства в цілому. У той час як деякі з них — зокрема, неформальні мережі українських біженців — допомагають підтримувати соціальне відтворення у повсякденному житті, інші політизують його. Останні — у формі профспілок, організацій та політичних ініціатив на місцевому, національному та транснаціональному рівнях — можуть мати найбільший позитивний вплив на формування інфраструктури догляду та соціального відтворення в Україні.