У єдності — сила: вимушене самотнє материнство та мережі доглядової підтримки українських біженок

Після російського вторгнення в Україну в лютому 2022 року приблизно 7,8 мільйона українців виїхали до європейських країн^[1] у пошуках безпеки^[2]. Згідно з регіональним звітом ООН, близько 87%^[3] українських біженців — це жінки й діти. На основі звіту можна підрахувати, що українські діти у Європі становлять 35% (приблизно 2,7 мільйона) біженців^[4]. Оскільки український уряд вирішив обмежити транскордонну мобільність чоловіків, гендероване транскордонне переміщення біженців призводить до реконфігурації праці в розділених сім’ях. Структури гендерної та економічної нерівності змушують жінок у всьому світі — не лише в Україні — взяти на себе непропорційно велику частку репродуктивної праці. Однак, розглядаючи становище українських біженок, доцільніше говорити навіть не про цей непомірний тягар, а про феномен вимушеного самотнього материнства, коли відповідальність за репродуктивну працю повністю лягає на жіночі плечі.

У цій статті я аналізую репродуктивну працю українських біженців у контексті вимушеного самотнього материнства. Зокрема, мене цікавить роль неформальних, глибоко гендерованих і деполітизованих мереж підтримки, які забезпечують жінок таким критично необхідним для суспільного відтворення ресурсом, як час. Як ці мережі підтримки (заново) створюються під час і після переміщення? Як вони структурують життя й досвід українських біженок? Які структури нерівності стоять за ними, і як слід оцінювати ці неформальні мережі з політичного погляду? Я запропоную попередні відповіді на ці запитання, спираючись на інтерв’ю з українськими біженками, включене спостереження та власний досвід вимушеного самотнього материнства у статусі біженки.

Особиста справа суспільного відтворення за капіталізму

Ідеальна модель капіталізму передбачає, що люди заробляють гроші для підтримки власного життя та життя своїх сімей. Однак в умовах суспільно-економічної нерівності, яка спричиняє бідність і безробіття, суспільство явно не може покладатися лише на оплачувану працю як джерело ресурсів для суспільного відтворення. Окрім того, ідеальна модель капіталістичної системи на ідеологічному та практичному рівнях ігнорує ту частину суспільного відтворення, яка залежить від репродуктивної праці; йдеться, зокрема, про домашню та доглядову працю, які уможливлюють функціонування окремих індивідів, родин, спільнот, капіталістичного виробництва й суспільства загалом. Така критична перспектива розвинулася в рамках феміністської марксистської теорії суспільного відтворення^[5].

Українська біженка з дитиною в аеропорту Цюриха після приземлення літака з Кракова, 22 березня 2022 року. Фото: FABRICE COFFRINI/AFP via Getty Images

У рамках марксистської теорії суспільного відтворення постали  численні теоретичні дебати, розгляд яких не є метою моєї статті. Але ось що важливо згадати в контексті повсякденних механізмів суспільного відтворення: як підкреслює марксистська теорія, люди отримують додаткові ресурси для суспільного відтворення завдяки державному втручанню, благодійності, натуральному сільському господарству й неформальним мережам^[6]. Отже, загадку суспільного відтворення в капіталістичному суспільстві неможливо розв’язати без врахування позаринкових відносини.

Загалом суспільне відтворення в сучасному суспільстві залежить від хиткого (дис)балансу матеріальних ресурсів і часу, який підтримується капіталістичними та патріархальними структурами. По-перше, матеріальні ресурси для суспільного відтворення працівників переважно надходять від оплачуваної праці, а щоб реалізувати через неї свою робочу силу, потрібен час. По-друге, їх доповнюють матеріальні ресурси, отримані завдяки іншим видам діяльності, частина з яких також є часовитратними, як-от натуральне сільське господарство й підробітки. Щоб «отримати» цей час — а також час на репродуктивну працю — ми звертаємося до інших джерел^[7], серед яких найбільш стабільними, а тому ключовими, є державне втручання й неформальні мережі.

На відміну від державного втручання, реалізованого у вигляді доглядової інфраструктури, неформальні мережі приховано за завісою приватного життя. Попри свою величезну роль вони натуралізовані й деполітизовані. У контексті війни, переміщення й політик, які породжують феномен самотнього материнства серед українських біженок, неформальні мережі набувають особливого значення — хоча, слід сказати, їхнє значення завжди було вагомим.

Подолання прогалин у сфері догляду

У довоєнні «нормальні» часи (з притаманною їм, проте, стабільною гендерною нерівністю) українські жінки були інтегрованими в місцеву й переважно державну систему догляду. Разом з тим, стан цієї системи роками погіршувала неоліберальна політика жорсткої економії^[8]. На тлі хронічного недофінансування реформи доглядової інфраструктури, заявлені як «оптимізація» дитячих садків, шкіл, лікарень та інших закладів догляду, створили фемінізовану групу працюючих бідних^[9] і викликали численні проблеми з доступом до закладів догляду й функціонуванням самих цих закладів^[10], що поглибило гендерну нерівність.

Як і в інших суспільствах, проблема прогалин у доглядовій інфраструктурі вирішувалася всередині нуклеарних або розширених сімей через особисті мережі підтримки та місцеві спільноти. Такі гендеровані й глибоко персоналізовані мережі підтримки досі латали дірки в інфраструктурі суспільного відтворення (з іншого боку, їхня специфіка породжує чергові форми нерівності – наприклад, коли йдеться про самотніх матерів^[11]). Але через війну й переміщення жінки отримують ще менше підтримки від закладів догляду і мереж доглядової допомоги. 

Українські біженці проходять медичний огляд у конгрес-центрі в Празі, Чеська Республіка, 15 березня 2022 року. Фото: AP Photo/Petr David Josek

У ситуації переміщення через кордон і вимушеного самотнього материнства українським біженкам часто не вдається цілком інтегруватися у місцеві заклади догляду. Це спричинено як міграційними тенденціями, так і структурними проблемами закладів догляду, серед яких брак потужностей і працівників, коротший робочий день тощо. У багатьох випадках жінки стикаються з уже знайомими їм прогалинами в догляді, які є наслідком місцевої версії неоліберального курсу на сувору економію^[12]. Водночас українські біженки мусять вирішувати додаткові завдання, пов’язані з бюрократією, зайнятістю, станом здоров’я та інтеграцією в приймаюче суспільство.

Загалом же українські біженки — які перебувають у різних умовах через місцеву специфіку й різну політику приймаючих суспільств — мають самостійно давати раду прогалинам у функціонуванні місцевих закладів догляду. Вони також можуть намагатися отримати додаткову підтримку від волонтерських ініціатив чи традиційних неформальних мереж. Однак перший варіант забезпечує лише спорадичну, короткострокову й подекуди ненадійну допомогу в репродуктивній праці. У найкращому разі, волонтери та організації, що надають підтримку біженцям, здатні піклуватися про дітей кілька годин на тиждень; до того ж, їхні послуги можуть припинитися у будь-яку мить.

Єдиною відповіддю часто залишаються традиційні (звичні) неформальні мережі, проте в умовах раптової втрати попередніх контактів вони не виникають заново автоматично. Так, уміння «виплітати» зв’язки й використовувати неформальні мережі для надання й отримання допомоги прописане у жіночих гендерних ролях і соціалізації — але аналіз того, за яких обставин і згідно яких моделей відбувається формування й використання цих контактів, увиразнює не лише їхню важливість, а й структури нерівності, що стоять за ними.

Перенесення та мобілізація мереж підтримки

Найпередбачуваніша стратегія українських біженок з дітьми — тікати від війни спільно з друзями та родичами, щоб перенести за кордон фрагменти наявних мереж підтримки. Через встановлені урядом обмеження кордон переважно перетинають жінки, які входять до таких мереж: матері, сестри й подруги. Вони часто поселяються разом або поряд і більш чи менш активно долучаються до домашньої й доглядової праці, підтримуючи жінок, які вимушено стали самотніми матерями. Таке перенесення мереж підтримки й необхідні для цього кроки є відносно спланованими (хоча рішення нерідко приймаються в умовах надзвичайної ситуації) і відтворюють звичні моделі догляду.

Найбільш «природним» джерелом догляду, до якого звертаються біженці у випадку перенесення мереж підтримки, виступають представниці старшого покоління сім’ї. В Україні, як і в низці інших суспільств, бабусі часто відіграють важливу доглядову роль: інколи вони стають основними доглядальницями дитини (компенсуючи  відсутність доступного догляду за дитиною віком до 3 років), іноді — другою піклувальницею в домогосподарствах самотніх матерів. За таким «природним» для українського суспільства станом речей стоять капіталістичні й патріархальні структури нерівності. З одного боку, через низьку заробітну плату чимало родин не можуть вижити за рахунок заробленого одним годувальником, поки інший дорослий (зазвичай матір дитини) перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Це штовхає обох батьків на ринок праці та спонукає їх шукати альтернативні варіанти догляду.

Родина українських біженців на кордоні з Польщею. Фото: Michael Kappeler / dpa / picture alliance

Традиційні гендерні ролі, відносно низький пенсійний вік (60-65 років^[13]), дуже малі пенсії (115 євро в середньому^[14]), дискримінація літніх жінок на ринку праці та відсутність фінансової можливості жити у власному житлі, що змушує різні покоління мешкати разом, — усі перелічені фактори сприяють тому, що найчастіше піклувальницею із розширеної родини стає бабуся. Втеча від війни за кордон, супроводжувана перенесенням туди наявних мереж та способів догляду, є найбільш передбачуваним і стабільним варіантом втечі. 

Інші стратегії передбачають мобілізацію та часткову розбудову наявних мереж. Перш за все, жінки вирішують, куди їм тікати, орієнтуючись на існуючі транскордонні мережі. Вибір місця, куди прямують вимушені самотні матері, визначають потенційні мережі підтримки в приймаючих країнах. Тікаючи за кордон, жінки часто обирають країну й місто, де живе хтось знайомий, і оселяються у домогосподарстві таких осіб або принаймні десь неподалік, щоб мати доступ до постійної чи спорадичної допомоги з репродуктивною працею. Залучені у цей процес мережі — дуже різноманітні: від близьких родичів і друзів до відносно далеких знайомих.

Наприклад, вибором однієї жінки, з якою я спілкувалася, керувало те, що поруч мешкала подруга її матері. Інша біженка попрямувала туди, де жила зі своєю родиною її колишня колега. Зрештою, описана стратегія може виявитися як вдалою, так і невдалою, оскільки ми говоримо не про реальні, а про потенційні мережі підтримки. Можна домовитися про допомогу з доглядом заздалегідь, можна просто припустити доступність такої допомоги, але в обох випадках доглядова підтримка іноді не спрацьовує. 

Перенесення мереж підтримки подекуди супроводжується їхнім створенням, як-от коли жінки тікають від війни разом із тими, хто раніше не надавав їм активної підтримки у доглядовій праці, але тепер погодився це робити. Перенесення мереж підтримки може відбуватися у формі незвичної для учасників (різних сімей із дітьми) співпраці: так, не пов’язані між собою родини, які раніше не мали домовленостей про доглядову допомогу, виїжджають за кордон спільно й оселяються разом, щоб підтримувати одна одну. У рамках цих домовленостей про співпрацю може відбуватися й обмін ресурсами. Скажімо, жінка може запропонувати іншій родині час у вигляді догляду за їхньою дитиною на додачу до своєї власної, а натомість отримати від цієї сім’ї матеріальну підтримку.

Такі кооперативні сім’ї пов’язані різноманітними стосунками: вони можуть бути родичами, друзями, знайомими, сусідами чи навіть колегами. Інакше кажучи, мобілізації зазнають всі можливі типи мереж. В одному випадку жінка втекла від війни за кордон разом із другом свого чоловіка та його родиною. В іншому — колеги з дітьми вирішили виїхати й оселитися разом. Трапляється також, що спільний виїзд організовано ззовні й прораховано таким чином, щоб ті, хто тікає від війни, спиралися на взаємодопомогу.

Українські біженці у Польщі. Фото: DW

Наприклад, резиденція для працівниць культури з дітьми передбачала, що її учасники оселяться разом і будуть підтримувати одна одну у питаннях догляду. Або іноземна корпорація організувала виїзд своїх працівниць до сусідньої країни та поселила їх разом у готелі. Жінки продовжили працювати на місцевому заводі корпорації та позмінно доглядали за дітьми одна одної. Останній описаний спосіб організації догляду допомагає жінкам впоратися з подвійним тягарем самотнього материнства і роботи, водночас дозволяючи працедавцю обійтися без додаткових витрат. У цьому випадку можна говорити про поєднання прибуткоорієнтованого підходу та припущення щодо «природних» рішень, а не про усуспільнений догляд.

Виплітання мереж підтримки

У багатьох випадках перенесення мережі за кордон чи її мобілізація неможливі, і жінкам, вимушеним до самотнього материнства, доводиться виплітати ці мережі з нуля. Конструювання мереж часто локалізується там, де проживають біженці й там, де здійснюється доглядова праця. Біженки знайомляться в таборах і гуртожитках, де їх розмістили; у довгих чергах на оформлення документів та соціальних виплат; у дитячих садках, школах та на дитячих майданчиках; під час різноманітних заходів, у соціальних мережах і чатах, організованих для українських біженців з дітьми. Ці локації стають вузлами, які сприяють розпізнаванню спільних досвідів, уможливлюючи, прискорюючи та спрощуючи появу зв’язків, на основі яких може постати доглядова взаємодопомога. 

Ступінь взаємодопомоги у новостворених мережах може бути різним і залежить як від потреб жінок у підтримці, так і від їхньої змоги надати її у відповідь. Наприклад, у крайньому (хоча не дуже поширеному) випадку жінка, яка не може прилаштувати дитину в місцевий дитсадок, але має чи хоче піти на інтеграційні курси, шукає іншу жінку в такій же ситуації, щоб доглядати дітей позмінно. Оголошення подібного змісту час від часу трапляються у місцевих чатах, створених з метою підтримки біженців, хоча важко сказати, наскільки цей спосіб є дієвим. Мені не траплялися такі випадки; одна жінка, з якою я розмовляла, скаржилася, що хотіла організувати такий доглядовий обмін, але не отримала позитивного відгуку від інших біженок.

Для тих, чиї діти навчаються у початковій школі, саме шкільне подвір’я стає місцем зустрічі й налагодження перших контактів, здатних перерости у мережі підтримки. Особливо такому встановленню зв’язків сприяє існування окремих класів для українських дітей. Жінки, які мешкають поруч, досить часто по черзі забирають дітей зі школи; це може бути і регулярною практикою, і засобом вирішення надзвичайних ситуацій (коли мама з якихось причин не встигає забрати дитину). Чим старші діти, тим менше доглядової підтримки потребує жінка. Біженки з дітьми підліткового віку використовують новостворені мережі підтримки радше для інших цілей: психологічної підтримки, обміну інформацією, соціалізації тощо.

Перебуваючи в однаковій ситуації, переживаючи той самий досвід і маючи нагоду для зустрічей і спілкування у просторах, прямо пов’язаних із суспільним відтворенням, українські біженки схильні підтримувати одна одну у доглядовій праці. Разом з тим, гендерні ролі й гендерна соціалізація можуть викликати появу мереж солідарності за межами спільноти біженців. У певних випадках приймаючі сім’ї не лише допомагали жінкам з облаштуванням на новому місці, але й надавали їм спорадичну підтримку в питаннях догляду. За словами однієї жінки, основну підтримку в доглядовій праці вона отримала від сусідки з Туреччини. Як людина, яка сама має дітей і знає, що таке бути з ними в чужій країні, сусідка запропонувала доглядати за дитиною біженки, щоб українка мала час на себе. 

Потяг з українськими біженцями прибув на головний вокзал Праги, березень 2022 рік. Фото: Давід Малік / Блеск

Іншою стороною цієї історії є нестача мереж підтримки й те, як це впливає на жінок в умовах біженства. Мої розмови з українськими біженками вказують на те, що відсутність підтримки та нездатність знайти й налагодити доглядову мережу можуть призвести до фізичної та психологічної неспроможності впоратися з вимушеним самотнім материнством, а іноді навіть до рішення повернутися з дітьми в Україну. Здається (хоча цей досвід важче відстежити), що страх відриву від звичних мереж підтримки може суттєво впливати на рішення тих, хто залишається з дітьми у рідному місті або тікає від війни всередині України, продовжуючи наражатися на загрозу обстрілів, відключення електроенергії, відсутності доходів і сувору зиму. 

Політичне майбутнє біженських мереж доглядової допомоги та структури, які за ними стоять

Переміщення, спричинене російською військовою агресією, та встановлені українським урядом правила перетину кордону впливають на вихідний резерв мереж, які можна перенести за кордон, мобілізувати й вибудувати для того, щоб впоратися з вимушеним самотнім материнством. Однак підтримку у сфері догляду біженки здебільшого отримують від жінок: родичок, подруг, колег і знайомих. Структури гендерної та економічної нерівності, гендерні ролі та соціалізація визначають жінок як піклувальниць і тих, хто має здійснювати неоплачувану репродуктивну працю. Саме тому наперед створені, узгоджені, передбачені й заново організовані моделі доглядової підтримки жінок, які рятуються від війни, мають гендерований характер. До війни в Україні, як і в багатьох інших країнах, для подолання прогалин у догляді (породжених прибуткоорієнтованою економікою та політикою жорсткої економії) здебільшого використовувалися жіночі мережі підтримки. Та сама тенденція переважає в умовах біженства. 

Структури класової нерівності можуть також відігравати парадоксальну роль у доступі біженок до мереж доглядової підтримки. Жінки, які загалом перебувають у більш привілейованому становищі через наявний дохід і вже налагоджені професійні зв’язки за кордоном, часто відразу або досить швидко оселяються в окремих квартирах і не мають потреби у соціальних виплатах. Це суттєво полегшує життя з матеріального погляду, але частково ізолює їх від інших українських біженок: вони не живуть у таборах і гуртожитках, не мусять регулярно відвідувати різні соціальні установи. Відповідно, вони мають не так багато можливостей налагодити зв’язки й створити мережу доглядової допомоги. За словами однієї жінки, яка п’ять місяців жила зі своїм малюком в таборі для біженців, а потім разом з іншою родиною поселилася в гуртожитку, їй пощастило: на відміну від сестри, яка оселилася в окремій квартирі, вона мала змогу налагодити зв’язки з іншими українками, а відтак — отримати від них доглядову підтримку. Інша жінка, яка працює в дослідницькій установі та живе з сином в окремому помешканні, прямо сказала, що відчуває себе ізольованою і не має на кого спертися. 

Описані мережі підтримки безперечно ґрунтуються на повсякденній солідарності та взаємодопомозі. Але ця солідарність не обов’язково трансформується в організовані колективні зусилля, спрямовані на вирішення проблем суспільного відтворення та структурних нерівностей, які їх породжують. Жіночі мережі повсякденної солідарності та взаємодопомоги локалізовано у сфері відтворення, яку в сучасних суспільствах штучно витіснено до приватного виміру; вони спираються на «природну» доглядову працю й виплітаються навколо неї, а тому мають лише базовий потенціал для політичної мобілізації.

На додачу, біженські мережі доглядової підтримки фрагментовані й нестабільні; їх пронизує вразливість, невід’ємна від контексту війни та переміщення. Тим не менш, інколи ці мережі сприяють мобілізації українських біженок до волонтерської чи політичної діяльності, яка стосується війни та спрямована на подолання її наслідків: так, через них поширюється інформація про акції протесту на підтримку України та потребу в спільних діях для забезпечення гуманітарної чи військової допомоги. У цьому сенсі вони наразі відіграють роль додаткових мереж, нечітко прив’язаних до різних політичних та інших ініціатив. Наскільки ці мережі можна мобілізувати для вирішення проблем доглядової інфраструктури на політичному рівні — у біженстві чи в Україні — залишається відкритим питанням.

Дослідження стало можливим за підтримки Фонду Рози Люксембурґ.