Відверто про життя переміщених осіб в Австрії: хто прагне додому, а хто будує нове життя

5762
Ірина Бучинчик
Статті авторки

Хоча 24 лютого я була не в Україні, ніколи не забуду, як мама описувала скупчення людей на центральному залізничному вокзалі Києва — натовпи бажаючих потрапити хоч у якийсь потяг, щоб дістатися безпеки та покинути місто, на яке неслись ракети. Пам’ятаю відео в соцмережах з довжелезними чергами людей на пунктах перетину кордону, які тулилися в авто з усім найціннішим чи стояли на холоді годинами, аби вберегти себе та близьких від нападу ворожого сусіда. Вже тоді було зрозуміло, що переважна більшість переміщених осіб — це жінки та діти, чиї чоловіки, батьки, сини, родичі, друзі не мають права виїжджати за кордон і, можливо, будуть вимушені взяти до рук зброю.

Десятки тисяч біженок і біженців з України опинилися в Австрії: станом на лютий 2023 року в країні було офіційно зареєстровано 90 тисяч переміщених осіб. Мабуть, коли у людей минув перший шок та несприйняття реальності нашої реальності, а також після багатьох зусиль, які було докладено для вирішення питань з документами, житлом та іншими базовими потребами, вони почали думати: а що ж робити далі. Питання про майбутнє вимушено переміщених українців усе частіше цікавить не тільки науковців та уряди, а й викликає жорстку полеміку між переміщеними особами та тими, хто залишилися в Україні. Ще більше подібні дискусії підігріваються тим фактом, що саме жінки становлять 70% переміщених осіб, від яких, ймовірно, очікується швидке повернення додому

Як я вже писала, повномасштабна війна застала мене не вдома, а саме в Австрії. Добігав кінця мій останній рік навчання, я розмірковувала над темою дипломної роботи і планувала повернення до рідного Києва. В березні у вільний час я допомагала на гуманітарному складі, де більшість волонтерок та волонтерів були переміщеними особами, і вже тоді чула різні історії та думки. У цій статті я спробувала відповісти на питання про майбутні наміри переміщених українок та українців, а також отримати інсайти про їхній досвід у межах мого дослідження інтеграції переміщених осіб у Австрії.

Українські біженці в Австрії — хто вони

Щоб представити середньостатистичну переміщену особу з України в Австрії, я спираюся на дані опитування, отримані дослідниками Віденського університету економіки та бізнесу і Австрійської академії наук. Вибірка їхнього дослідження охоплює 1094 респонденти, яких було опитано в період з квітня по червень 2022. Саме тому можна вважати, що дослідження доволі точно відображає інформацію про людей, які мали час прийняти рішення розміститися в Австрії та цілеспрямовано подати документи на одержання тимчасового прихистку саме в цій країні.

 

гуманітарна допомога українцям

Волонтерки у Відні розвантажують авто з гуманітарною допомогою для українських біженців. Фото: SOS Balkanroute

 

За результатами опитування, 89% респондентів — жінки. Середній вік респондентів — 39 років, при цьому більшість з них одружені або мали партнера на момент виїзду з України. Деякі навіть прибули до Австрії зі своїм партером/-кою. Ще одна деталь, яку варто відмітити — висока «селективніть» переміщених осіб з України, зокрема в рівні освіти: 75% жінок і 80% чоловіків одержали ступінь бакалавра та/або магістра чи доктора наук. Тобто рівень освіти респондентів вище середнього показника в Україні. Знання мов серед вибірки дослідження також було на задовільному рівні: у віковій групі від 18 до 44 років 74% володіли англійською мовою. Рівень зайнятості серед респондентів також був високим: 91% були (само)зайнятими до початку повномасштабної війни. Ця ж селективність відслідковується і в інших показниках. До прикладу, близько 50% респондентів віднесли себе до верхнього середнього класу за розміром прибутків, а 84% респондентів володіли об’єктами нерухомості в Україні[1].

Респондентів також запитували про те, чи мають вони намір повернутися додому. Відповіді можна розділити на три умовні групи: повернусь, як тільки завершиться війна (34%), можливо повернусь, якщо війна закінчиться (25%), я не знаю (27%). Ще 6% відповіли, що повернуться в Україну навіть за умови продовження війни, а 8% зазначили, що залишаться за кордоном, адже повертатися їм немає куди. 

В Австрії українські біженки та біженці підпадають під дію Директиви про тимчасовий захист 2001 року. До Директиви внесли зміни, які дозволяють продовжити термін дії тимчасового захисту на період до трьох років. Цей тимчасовий захист в Австрії узаконено наданням переміщеним особам ID-картки переселенця, також відомої як «Blaue Karte». 30 січня 2023 року Парламент Австрії прийняв рішення про продовження права на проживання для українських біженців до 4 березня 2024 року. Однак цей дозвіл можуть відкликати, якщо загроза, що призвела до переміщення, зникне. Особи, яким надали тимчасовий захист, отримують дозвіл на проживання, мають вільний доступ до ринку праці, освіти, медичної допомоги, житла та соціального забезпечення. Крім того, їм дозволяється звертатися з проханням про надання статусу біженця, проте робити цього не рекомендують.

Соціальний портрет: ким є українські біженці в Австрії

У межах дослідження я провела інтерв’ю з 11 переміщеними особами. Всі респондентки — жінки віком від 18 до 54 років, їхній середній — вік 38 років. Усі, крім наймолодшої, високоосвічені люди, які отримали ступінь магістра, а двоє ступінь доктора наук. Більшість опитаних біженок втратили роботу в Україні, тож тепер шукають можливості для працевлаштування в Австрії або зацікавлені в одержанні нової освіти. Для цього вони вивчають німецьку мову. Тільки троє респонденток, які продовжують працювати віддалено в Україні, вирішили не відвідувати мовні кури. Усі респондентки приїхали до Австрії із найбільших міст України: Дніпра, Запоріжжя, Харкова та Києва. Зараз вони перебувають у Відні. Семеро мають дітей шкільного віку.

 

пункт прийому біженців у Австрії

Один із пунктів прийому українських біженців у Відні. Фото: Train of Hope

 

Звісно, робити висновки про досвід усіх біженців на основі 11 інтерв’ю важко. Проте саме завдяки глибинним інтерв’ю вдається глибше пірнути в почуття, мотиви та думки людей, тим більше, коли вибірка охоплює певні варіації. Мені вдалося поспілкуватися з жінками одруженими та розлученими, з дітьми і без, молодими й зрілими, відкритими та стриманими, були й позитивно налаштовані і пригнічені, але всі — сміливі та сильні.

Як живеться людям на чужині?

Людям важко сказати, що вони належать до суспільства, частиною якого вимушені стати, або що навіть вони до цього прагнуть. Після довгого перебування в місті, яке живе за своїми правилами, ти починаєш під ці правила підлаштовуватися, незалежно від того, хочеш ти цього чи ні. 

«Тут би вижити. Проблемами інтеграції займатимусь потім, коли почну жити. Поки що я виживаю. Тому це другорядне питання. Коли ми висимо на якійсь скелі, то думаємо про те, як нам вилізти нагору, і вже там ми можемо розводити багаття і таке інше. А коли ми висимо, то головне — не звалитися в прірву».

Оксана, 44 роки

Певною мірою таке виживання і передбачає адаптацію до нових умов життя шляхом слідування звичаям нового суспільства. Респондентки, розповідаючи про свій досвід,  зазначали такі банальні речі, як слідування правилам сортування сміття,  невербального спілкування і поведінки з місцевими. Хочеш-не-хочеш, але з часом ти  вивчаєш усі правила і починаєш дотримуватись неписаних законів. Проте це ще не означає, що людина відчуває себе інтегрованою.

За результатами опитування громадської думки «Омнібус», 90% українців, які зараз перебувають на території України, в цілому розуміють і не засуджують українських біженців у Європі. Проте лишається невеликий відсоток громадян, які вважають, що люди, можливо, навмисне мігрували в країни ЄС. Результати мого дослідження свідчать, що це враження оманливе. Майже всі респондентки були задоволені своїм життям в Україні до війни. Більшість із них мали змогу подорожувати Європою як в туристичних, так і в робочих цілях. Опитані жінки заявляли, що за бажання вони могли б виїхати за кордон і до початку повномасштабного вторгнення.

 

гуманітарна допомога українцям

Гуманітарна допомога українцям в Австрії. Фото: SOS Balkanroute

 

«Якби ми дійсно хотіли сюди переїхати — це одне питання, але коли це вимушено, це насправді всі біженці підтверджують, ти не хочеш ні Барселони, ні Відня, нічого… Ти хочеш додому».

Ольга, 44 роки

«Додому хочеться. В Україні значно легше жити, ніж у Відні. У Відні теж непогано, але дім є дім. Тут я чужа, як не крути, я тут гість».

Марина, 31 рік

«Абсолютна чужорідність. Це дивне відчуття, я не відчуваю що я турист, але й не вдома».

Оксана, 44 роки

Спільною ланкою всіх інтерв’ю є відчуття виснаженості респонденток від стану невизначеності. Це емоційно важко як дорослим, так і дітям. Мої респондентки часто говорили про проблеми адаптації у дітей, особливо в контексті школи та спілкування з місцевим населенням. Діти, хоча й спілкуються з іншими українцями, регулярно цікавляться, коли вони зможуть повернутися додому, до сім’ї та друзів. Підліткам та дорослим часто доводиться найскладніше. Багато хто з дорослих описує свій підвішений стан так: «живеш одним днем». Безперечно, це описує й становище людей, які залишилися в Україні. 

«Чесно кажучи, великий ресурс іде на подолання емоційних і психологічних проблем».

Світлана, 41 рік

«Особисто я знаходжуся в такому стані, такий frozen».

Оксана, 44 роки

Заміжні жінки часто говорили про відчуття провини перед своїми чоловіками. Загалом, хоча й в інтерв’ю питання про рідних, які залишилися в Україні, відкрито не ставилося, мало хто згадували про когось, окрім своїх партнерів. Лише одна респондентка згадала не лише про чоловіка, а й про родину. Це можна пояснити заклопотаністю людей власними проблемами, адже їх насправді вистачає.

«Мені дуже подобається в Австрії, але я відчуваю провину, бо мій чоловік і батьки залишилися в Україні. Я тут тільки через те, що потрібно було надати безпечні умови дитині».

Ірина, 30 років

 

день вишиванки у відні

День вишиванки у Відні, травень 2022 року. Фото: Фейсбук Посольства України в Австрії

 

Результати дослідження свідчать про те, що більшість біженок вирішили виїжджати з України на початку війни задля фізичної та емоційної безпеки своїх дітей. Наразі респондентки відверто говорять, що не готові повертатися додому, поки ситуація в країні не буде контрольованою, а дітям нічого не загрожуватиме. Опитані жінки вважають, що зараз в Україні вони не змогли б дозволити дітям минулі свободи: прогулянки з друзями, відвідування гуртків та звичайне безтурботне дитяче життя. Тому і лишають в Австрії.

«Чому я, наприклад, допоки у нас продовжують активно обстрілювати цивільні об'єкти, не готова повертатись? Бо розумію, що у дітей не буде такого життя, яке вони мали в Києві до війни. Вони не зможуть вільно гуляти, як гуляли, бо я цього не допущу».

Світлана, 41 рік

До емоційних переживань біженок додаються й повсякденні питання, які турбують переміщених осіб не менше: пошук роботи, яка б відповідала академічним досягненням та практичному досвіду, вивчення мови, пошуки доступного помешкання тощо.

Важливо зазначити, що абсолютно всі респондентки розуміють свою привілейованість — їм вдалося залишити країну, в якій йде війна та дістатися відносної безпеки. Вони ставляться з повагою до суспільства, яке їх прийняло та не знецінюють важливість допомоги і підтримки, яку вони тут одержали від багатьох небайдужих людей. Знову ж таки, це не те, про що всі мріяли, але біженки розуміють, що їм поталанило мати можливість жити нормальним життям.

«Ви знаєте як я завжди кажу — це найкраща ситуація, яка могла статися в тих найгірших обставинах, що зараз є».

Оксана, 44 роки

Плани на майбутнє: повернутися чи залишитися?

В межах мого опитування відповідь на це питання була однозначною для чотирьох респонденток із одинадцяти. Одній 38 років, вона раніше навчалася в Австрії, володіє німецькою мовою, мала успішну кар’єру в Україні, незаміжня. З початком війни втратила роботу, друзі, з якими вона раніше навчалася, допомогли виїхати до Австрії. Наразі розглядає своє переміщення більше як трудову міграцію. Крім того, вона, як іще одна моя 31-річна респондентка, не відкидає можливості, але не робить це пріоритетом, зустріти за час свого перебування в Австрії людину, з якою виникне бажання побудувати сім’ю. 

«Я незаміжня, тому у мене була така ідея, що, можливо, тут будуть якісь шанси зустріти цікавих чоловіків. Зараз я про це особливо не думаю, наразі у пріоритеті робота».

Марія, 38 років

«Тут усе залежить від сімейного стану. Не факт, що через два роки я ще буду незаміжня, сама з котом. Якщо сімейне життя складеться у Відні, не обовʼязково з австрійцем, але в Відні, то, звісно, я обиратиму сім'ю. Дім є дім, але майбутнє треба будувати своє. Наразі такі умови, що я тут і мушу приймати рішення будучи тут. Якщо закінчиться війна протягом року, то, звісно, повернуся, якщо затягнеться більше, ніж на рік, або, не дай Боже, ми її програємо, то повертатись не буде куди».

Марина, 31 рік

 

українські біженки

Українські біженки в Австрії. Фото: REUTERS

 

Іншій респондентці, яка планує повернутися до України, 47 років. Вона розлучена, має повнолітню доньку, працює віддалено в українській компанії. У Відні жінка займається волонтерством та організовує постачання гуманітарної допомоги в Україну. Вона відверто говорить про мінуси життя в Австрії, розповідає, наскільки змінилося враження від Відня порівняно з тим, що вона спостерігала як туристка. Волонтерство — це єдине, що цікавить її у Відні, і чому вона присвячує весь вільний час. Її однозначне рішення — повернутися додому. 

«Повертаюсь в Україну. Якщо не вийде в Київ, там де я живу, то житиму десь в західних регіонах».

Олена, 47 років

Іще дві респондектки, хоча вони не були такими категоричними і однозначними в своїх відповідях, висловили бажання в довгостроковій перспективі повернутися додому.

«Я точно націлена повертатись в Україну. Хоча я не зарікаюсь, що ніяких причин [залишитись] не виникне, але я не націлена на це».

Марина, 36 років

«П’ять років — так. А далі я, безсумнівно, хочу повернутися. Тому що, звичайно, ніде так не добре, як вдома».

Дарина, 18 років

Інші респондентки (7) не можуть дати точну відповідь, хоча всі вони прагнуть повернутися в Україну. Для них це питання часу — коли вони зможуть оцінити становище вдома як безпечне для повернення. Можливості встановити точні часові рамки наразі немає, тому всі продовжують планувати короткостроково та намагаються з користю проводити час на чужині. 

 

біженці у Відні

Один із пунктів прийому біженців у Відні. Фото: Train of Hope

 

«Далеко планувати я не можу. Однаково мене тягне додому... Я знаю, деякі люди вже спалили всі мости, вони сказали — ми стовідсотково лишаємось тут. Я ні. Я не хочу, бо я дуже люблю Україну».

Надія, 30 років

«Плануємо повертатись, бо чоловік і батьки там. Ми не розглядаємо варіант нелегального виїзду для мого чоловіка. Він залишатиметься в Україні і, якщо це буде потрібно, піде захищати державу. Але я мрію, що ми повернемось».

Ірина, 30 років

«Все залежить від того, як буде з війною. На жаль, ми бачимо прогнози. Всі так хотіли, щоб вона закінчилася до літа, але поки війна триває. Хтось повертається, таких людей дуже багато, не витримують, бо насправді важко. Важко коли сім'ї розділені… Особливо важко жінкам, чиї чоловіки залишились в Україні. Багато хто повертається на всій страх і ризик. Так, небезпечно, але… Я поки не готова повертатись, хотілося, щоб було безпечніше».

Ольга, 44 роки

«Оскільки я працюю з інформацією та аналітикою, то розумію, що зараз важко зробити прогнози відносно військових дій. Чого б мені точно не хотілося, так це травмувати дітей потенційними ракетними ударами».

Світлана, 41 рік

Хоча кількісні дані для мого дослідження були зібрані майже рік тому, вони все ще залишаються актуальними і відображають дійсний стан речей. Я вважаю, потрібно ставитися з розумінням до того, де та як люди обирають жити за умов повномасштабної війни. Головне — це небайдужість і активна підтримка тих, хто ризикує власним життям заради нашої свободи. Зрештою, в українців за кордоном і тих, хто лишилися в Україні, одне спільне бажання — перемога. Чим раніше вона настане, тим більша вірогідність, що українські біженці нарешті повернуться додому. Звісно, після повернення постануть нові виклики — процес реінтеграції не обіцяє бути легким.

Примітки

  1. ^ Для порівняння надається статистика по Україні (актуальність відповідає найновішим офіційним даним з відкритих джерел державної статистики):У середньому за 2021 рік рівень зайнятості населення у віці 15 років і старше становив 49,3% (14,7% самозайняті; 83,7% працюючі за наймом).Серед зайнятого населення розподілення за рівнем освіти наступне: 65,7% мають повну вищу освіту, 58,2% – базову вищу, 53,7% – неповну вищу, 56,5% – професійно-технічну, 36,4% – повну загальну середню, 9,8% – базову, початкову, загальну середню або не мають освіти.У 2021 році розподіл домогосподарств за оцінкою матеріального добробуту виглядав так: 1% відніс себе до представників середнього класу, 31,9% – до небідних, але ще не представників середнього класу, 67,1% – до бідних. Станом на 2018 рік у власному житлі проживали 95% домогосподарств, 1% – у державному чи відомчому, а 4% – наймало у фізичних осіб. 

Авторка: Ірина Бучинчик

Обкладинка: Катерина Грицева

Поділитись
Не як риба у воді: як ми слухали досвіди біженок і почули себе У єдності — сила: вимушене самотнє материнство та мережі доглядової підтримки  українських біженок Хто залишиться і хто повернеться? Траєкторії українських біженців в ЄС Консолідація, джинса та почуття провини. Будні волонтерства у нейтральній Австрії Уроки біженства. Що варто переймати у європейської медицини «Ми не від бідності сюди приїхали, а від війни»: медичне страхування, лікування і реабілітація українців в Австрії