Рух опору будується на випаленій землі. Інтерв’ю з російським опозиційним виданням DOXA

8057

 

«Спільне» поговорило з трьома редакторами та редакторками DOXA. Ініціатива виникла 6 років тому як студентське активістське медіа. Окрім тем, пов’язаних зі справедливістю в освіті, колектив фокусувався на спротиві пропаганді й репресіям. Звісно ж, такий активізм не міг лишитися поза увагою режиму, і четверо редакторів та редакторок опинилися під домашнім арештом. Але після 24 лютого основною темою для DOXA стала війна. Це прогресивне російське видання від початку повномасштабного вторгнення зайняло послідовну позицію підтримки українського опору і, не скаржачись на репресії, продовжує шукати способи опору війні.

У нас, як і в багатьох українців, накопичилися запитання до активістів із Росії. І ми вирішили поставити їх тим, хто підтримує нас, стоїть на антипутінських і антиімперіалістичних позиціях, оскільки розмова з тими, хто все ще сумнівається, неможлива. Хоча ми й не погоджуємося з колегами з багатьох питань, але раді, що цей діалог відбувся.

З нами розмовляли Армен Арамян — засновник і редактор видання, а також редакторка email-розсилки і випускова редакторка журналу, які не мають змоги висловлюватися публічно і від свого імені, як і більшість колективу DOXA. [Усі озвучені думки та міркування — це позиція не всього колективу, а трьох його учасників].

Розкажіть про діяльність вашого медіа після 24 лютого.

У перший місяць вторгнення ми сфокусувалися на email-розсилці. Вона стала чимось на кшталт бойового листка — у ній було все про методи опору. Ми продовжували це робити попри ризики кримінального переслідування. Розсилка набирала популярності, а її ідея полягала в тому, щоб люди менше думскролили. У розсилці ми не тільки інформували їх, а й давали розуміння, що можна робити просто зараз — у Росії та за межами країни, — аби чинити опір війні скрізь.

 

Редактори та редакторки DOXA Володимир Метьолкін, Наташа Тишкевич, Армен Арамян та Алла Гутнікова перед засіданням суду 1 квітня 2022 року / Фото: DOXA

 

В Україні вас помітили після відкриття кримінальної справи й читають вас здебільшого в Інстаграмі чи Телеграмі. А як працює ваша розсилка?

Наша розсилка з’явилася у перші дні після початку вторгнення. Армен ще тоді сидів під домашнім арештом у Москві. У Росії відбувалися перші масові протести, які невдовзі швидко придушили, масово блокувалися сайти. Наш теж відразу заблокували через гайд про те, як слід розмовляти з родичами і протидіяти пропаганді. До слова, наша методичка з контрпропаганди набрала двісті тисяч переглядів усього за вісім годин.

Після блокування сайту ми стали розповідати, як користуватися VPN, почали поширювати наші статті в PDF. Загалом ми шукали способи, що робити в разі найгіршого варіанту — якщо в Росії взагалі закриють інтернет чи заблокують усі соцмережі.

Була й інша проблема. Люди сильно переймались ситуацією і хотіли щось робити — але вбивали себе емоційно тим, що не могли вийти із соцмереж. Багатьом здавалося, що емоційне співпереживання — це дія. А насправді вони лише сиділи там і постійно хвилювались, вимотуючи себе та інших.

Ми обрали електронну пошту як інструмент, бо розуміли, що її навряд чи заблокують. З одного боку, це був дайджест (ми хвилювались за вас увесь день і зробили цю емоційну роботу, зібравши все найважливіше). Але водночас ми розповідаємо, що ви реально можете зробити — і все це в одному місці.

Питання, яке турбує кожного українця — чому росіяни підтримують війну? В Україні ми часто чуємо праву відповідь на це питання: тому що росіяни — орки. Таке дегуманізуюче пояснення зрозуміле, але проблема в тому, що це сильне спрощення. Дослідження, наприклад PSLab, показують, що підтримка війни є часто пасивною: люди кажуть, що вони поза політикою. І це ще гірше, ніж якби росіяни не були людьми — вони виявились людьми, яким байдуже. Як така аполітичність взагалі стала можливою, і як ви з нею працюєте?

Російський режим — дуже сильний і авторитарний. Це тягнеться ще з дев’яностих і початку ринкових реформ. Тоді політичні інститути створювали такими, аби люди не могли на них вплинути. Ми бачимо, що за останні двадцять років будь-які спалахи опору на локальному чи загальнонаціональному рівні ефективно придушували, щойно вони набирали якоїсь сили.

 

Мітинг за чесні вибори на проспекті Академіка Сахарова в Москві, 24 грудня 2011 року. Фото: Bogomolov.PL

 

Але тут є дві сторони.

З одного боку, російський режим дійсно дуже сильний і має багато влади й ресурсів. Він користувався хорошою економічною підтримкою Заходу. Були, правда, деякі символічні штуки: «нам так важливе російське громадянське суспільство, що ось вам грант». Але режиму продавали зброю і технології контролю. Дуже важливо й те, що після анексії Криму не було рішучої протидії як усередині країни, так і ззовні, яка б показала російській владі, що так робити не можна. Усі військові авантюри Путіна сходили йому з рук, адже західні країни фактично закривали на них очі.

Інше питання — це провал усього політичного антипутінського руху в Росії. І тут є багато аспектів. По-перше, ліва частина цього руху розкололася під впливом путінської пропаганди про «народне повстання» на Донбасі. Багато хто повірив у ці наративи. По-друге, останнє десятиріччя лідерами опозиції були ліберальні політики, із такими фігурами на чолі як Навальний. Вони пропонували безпечну форму протесту. І вони/ми програли. Чому?

Ми дуже розчаровані. У російської опозиції не було сильного антивоєнного консенсусу, консенсусу на підтримку України. Це відбувалося, зокрема, через величезну цензуру влади. У Росії ще до початку війни говорити що-небудь на підтримку України й особливо проти анексії Криму — це одразу кримінальна стаття.

Багато людей, переважно з міського середнього класу, які політизувалися на хвилі протестів 2011 — 2013 років, потім розчарувалися в політиці. Вони не побачили перспектив своєї участі в жодних сценаріях політичного життя.

Після Болотної антипутінський рух зазнавав дедалі більшої деескалації й намагався не виходити за репресивні рамки, створені режимом. Якщо нам не можна виходити на неузгоджені протести — будемо їх узгоджувати. Нові обмеження, пов’язані з виборами? Будем брати участь у таких виборах, які є. Це була досить слабка позиція. Багато лідерів антипутінського руху думали, що радикалізм — це погано. Російська опозиція систематично переконувала людей, що все, що поза законом, визначеним російською державою, робити не варто.

 

Силовики затримують протестувальника у Санкт-Петербурзі, 6 березня 2022 року. Фото: Andalou Agency/Getty Images

 

Такими були і протести. Якщо когось затримують на акції протесту — не можна відбивати людей, бо вас теж затримають. Це закликають робити провокатори. Потрібно діяти в заданих рамках, всередині яких ми однаково зможемо перемогти.

Коли люди приходять на протести вперше, у них ще є інтуїтивне уявлення, що якщо когось незаконно затримують — то, можливо, потрібно захистити цю людину. Але в Росії ми довгий час вчилися, що ні, не треба, що є легальні рамки, яких треба дотримуватися. З одного боку, є ця шалена сильна репресивна машина: силовики, десятки тисяч кримінальних справ, політв’язнів тощо. З іншого боку — лідери протестів погоджувалися із цими обмеженнями і вчили людей, що не треба вестися на «провокації». Після мітингу всі розходяться по домівках і ніхто не займає площі. У ретроспективі зрозуміло, що це не спрацювало. Треба пам’ятати про це, інакше ми знову наступатимемо на ті самі граблі.

А що відбувається з репресіями проти медіа?

Є дуже багато суперечок про ефективність блокувань Роскомнадзором (влітку 2022 року він включив журнал «Спільне» до списку заборонених сайтів у Росії через позицію щодо війни — прим. ред.). Але ми бачимо як гарно вони працюють — тому що продовжують виключати людей. Навчитися використовувати VPN змогла тільки частина аудиторії. Такі обмеження не дають змоги інформації виходити за межі нашої бульбашки, й це коло дедалі більше звужується.

У Росії медіа не можуть достукатися до широкої аудиторії. На неї зараз частково намагається вийти Феміністський антивоєнний опір («Феминистское антивоенное сопротивление»). Вони придумали популярні листівки, стилізовані, наприклад, під привітання «З днем весни» чи «З днем захисту дітей», — відкриваєш, а там зашифровані антивоєнні вірші.

 

Листівка «З днем захисту дітей» із зашифрованим антивоєнним віршем. Фото: Феміністський антивоєнний опір

 

А якщо говорити про більш радикальні, партизанські, форми опору, подібне відбувається? Чи можна припускати, що коли-небудь це стане масовим рухом?

Ми взаємодіємо насамперед з активістами та активістками, які залишилися в Росії і продовжують займатися правозахистом. Є така ініціатива «Зона солідарності», їхня основна мета — допомагати людям, які заарештовані за підпали або інші форми опору, які держава-терорист називає несправедливими. У перші дні війни здавалося, що це якісь дуже підготовлені люди, котрі знають, як підпалювати, документувати й не попастися.

До кінця березня сталося чотири-п’ять підпалів. Відомо, що чотирьох із цих людей уже репресували й кинули за грати, а ніхто не знає ні їхніх імен, ні навіть, чи є в них адвокати. Силовикам вдається їх ловити, тому що система відеокамер для розпізнавання людей, організована спочатку в Москві, а потім і в інших регіонах Росії, функціонує досить добре. Потім підпалів стало більше. Публікувалися особисті історії людей, і виявилося, що поміж них не тільки бойові анархісти, а й часто — прості люди.

 

Карта нападів на військкомати в Росії у лютому-травні 2022 року. Фото: HPfan

 

Нещодавно у Твіттері ми публікували історію про Ігоря Паскаря. Це людина, яка все своє життя була різноробочим. Він політизувався 2018 року, а 2021-го вперше був затриманим на мітингу в Москві. У нього було, здається, ще дві кримінальні справи за вживання наркотиків на початку нульових. Це досить неочевидний портрет людини, коли ми уявляємо палія військкоматів.

А яка історія Ігоря? Із початком війни він зрозумів, що радикально проти неї, але не знав, як діяти. Раніше Ігор заробляв на Amazon торгівлею раритетними товарами, але позбавився такого заробітку після санкцій і блокування його карти. Ігор поїхав на заробітки в Краснодар — і там спершу кинув коктейль Молотова у великий Z-банер. У нього нічого не вийшло, коктейль Молотова просто розбився, а вогонь навіть ніхто не побачив. Але Ігор пішов далі й кинув коктейль Молотова в будівлю ФСБ, розфарбував щоку в кольори прапора України й почав вигукувати відповідні гасла. Він робив усе це усвідомлено, не намагаючись утекти. Ігор хотів, щоб його дія була показовою і надихала інших. Але й тоді його ніхто не помітив. Його бачили жінка з коляскою, ще якийсь чоловік — і ніхто навіть не звернув на це уваги. Відомо про єдину задокументовану фотографію того вчинку із палаючими дверима будівлі ФСБ. Але Ігоря ніхто не знімав, про Ігоря ніхто нічого не розповідав. Що починають робити офіційні російські медіа? Розкручують його як образ чоловіка із нестабільним життям маргінала.

 

Засідання Окружного південного військового суду Ростова-на-Дону у справі Ігоря Паскаря, 6 грудня 2022 року. Фото: Активатика

 

Єдина задокументована фотографія підпалу Ігорем Паскарем будівлі ФСБ. Фото: з відкритих джерел

 

Втім, зараз ситуація покращилася. Іван Асташин — правозахисник, який відсидів майже 10 років за підпал будівлі ФСБ у 2009 році, — написав розсилку після того, як чотири студенти кілька разів підпалювали автоматику вздовж рейок. Їх затримали, а незалежні російські медіа почали писати про те, що їм потрібна підтримка. Та досі ніхто, крім нас, не публікує посилання на збори коштів. Ніхто не намагається зрозуміти, як можна допомогти цим людям. Усі досліджують це абстрактне явище підпалів військкоматів, а особисті історії практично нікому не цікаві. Лише білоруське медіа «Медіазона» й білоруський «Белсат» почали їх публікувати.

Чи має такий опір бути набагато більшим, чи він уже достатньо великий? Ми не знаємо ситуацію достеменно. Люди можуть пускати поїзди під укіс, але це приховуватиме транспортна прокуратура, заминаючи такі справи. Який є потенціал у цього опору? Судячи з того, що канал «Боєць-анархіст» зростає, і підпалів по всій Росії стає більше, то очевидно, що ця форма опору знаходить соратників і соратниць. Але доки ми не почнемо підтримувати і розповідати про них, до опору залучатиметься вкрай мала кількість людей.

Щодо рейкової війни, ми розуміємо, що вона може бути досить ефективною навіть на індивідуальному рівні. Але стосовно атак на військкомати чи державні будівлі — наскільки це ефективно в сенсі знищення даних? Ці вчинки символічні, чи практичні?

Тут ми можемо тільки висувати гіпотези. Але ті підпали, які відбувалися зараз — вони насамперед символічні. Найчастіше це роблять люди, які хочуть показати, що вони проти війни, але не знають, як це зробити, як у випадку з Ігорем Паскарем. Але і практична цінність таких вчинків точно є. Навіть у Москві влада працює «на папірцях». Повістки приходять і роздають особисто. Система, найімовірніше, досі не надто оцифрована, інакше як люди, які підлягали мобілізації, могли б виїжджати за кордон? Знищення будь-яких документів у військкоматі можуть призупиняти його роботу на якийсь час. Тому важливим лишається і так званий телефонний тероризм (погрози про замінування) — військкомати перестають працювати на день чи два, поки їх не «розмінує» МНС. Це теж впливає на темп мобілізації.

Але, як правило, підпал — це більше історія про жест відчаю, аніж символізм. До них вдаються люди без радикальних поглядів, не анархісти, не антифа, хоча й такі теж, а умовні освічені палії-партизани. Так було й у випадку сімнадцятирічної школярки, яка кинула коктейль Молотова у військкомат. Це люди, які фоловлять Навального, робітники або підлітки. Мені здається, це уособлює більш радикальний варіант того, що відбувається по всій Росії. Найнадійніший спосіб, щоб тобі розбили вікно машини — наклеїти на нього Zетку. У великих містах дуже багато антивоєнних стікерів. Люди хочуть якось показати, що вони є, і що вони проти війни в умовах, коли немає жодних інших способів спротиву.

Усе це може бути більш практичним, але за умов серйозної координації. Треба вести систематичну партизанську діяльність, проте в Росії ніхто не вміє і не готовий це робити. З початком підпалів ЗМІ про партизанщину не писали, бо такі факти важко верифікувати. Ліберальні чуваки — знову ж таки, команда Навального — Волков говорив в інтерв’ю, що ці люди — герої, але ми не знаємо, як координувати їхню роботу. Втім, уже за місяць вони сказали, що будуть підтримувати всі методи протесту й закликали звертатися до них із будь-якими ініціативами.

 

Олексій Навальний під час мітингу на підтримку політв'язнів путінського режиму, 28 вересня 2019 року, Москва, Росія. Фото: Sefa Karacan/Anadolu Agency via Getty Images

 

Ми бачимо своїм завданням змінювати публічну дискусію про методи опору. Люди не знають, що думати про радикальні методи спротиву, бо їх дуже довго вчили, що не треба ризикувати і слід залишатись у рамках. Тепер ці рамки знищено. «Радикальна» дія сьогодні може бути безпечнішою, ніж, наприклад, вийти на вулицю з пікетом. Якщо ти пустиш поїзд під укіс, маючи належну підготовку — можливо, тебе ніхто ніколи не знайде. А вийти із найневиннішим пікетом — тебе скрутять за три хвилини.

За вашими відчуттями: коли війна прийшла в дім — це якось вплинуло на позицію тих, хто «поза політикою»? Українці зараз дуже політизовані, бо коли «прилітає» — рівень політики й побуту стають одним цілим. Ми, як ліві активісти й соціологи, теж це відчуваємо. І люди в Україні, які, можливо, і симпатизували Росії до 24 лютого, побачивши на власні очі, як політика приходить у їхнє життя ракетами, швидко розуміють, на чиєму вони боці. Чи відбувається таке зрушення в Росії? Чи впливають на це вибухи в Бєлгороді, мобілізація і новини про смерті на фронті?

Хотілося б знати, скільки повісток розіслали насправді і скількох людей вдалося мобілізувати. Адже спочатку ці дані були засекречені.

Загалом у нас двояке враження. З одного боку, на початку мобілізації у кожного був знайомий або знайомий знайомого, якого мобілізували. І мало в кого були думки: «Все, збираємо шмотки і відвозимо його до бабусі». Відчувалось, що багато людей не готові битися навіть за своїх родичів. З іншого боку, деякі люди допомагали вивезти й заховати незнайомих чоловіків, яким прийшли повістки. Багато людей одразу виїжджали — і не тільки умовні айтішники, а й робітничий клас.

Заявлені цілі війни постійно змінювалися: спочатку «денацифікація», зараз їхня офіційна мета «захистити Донбас» і території, які вже оголошені російськими. Усі цілі «плаваючі», і немає єдиної ідеї, за яку люди мають іти воювати. Тут пропаганда не спрацювала.

 

Затримання протестувальника на мітингу проти мобілізації в Росії. Фото: SOTA

 

Проте вдалося закрити купу дір на фронті новим «м’ясом», адже багато хто пішов у військкомати добровільно.

З військкоматами те саме, що і з аполітичністю — проблема у відсутності суб’єктності. Якщо сказали, що «треба йти» — дуже багато людей справді піде. Ми бачили це й на всіх виборах останніх десяти років. Приходить список на роботу, і цим людям кажуть: «ви маєте сходити, проголосувати за того-то, і продовжите собі працювати, а інакше будуть проблеми». З військкоматами ситуація абсолютно аналогічна. Сказали йти у військкомат — і люди просто йдуть, сподіваючись, що їх щось захистить від призову. Але їх ніщо не захищає, навіть «резерв» на роботі. Прийшов у військкомат — тебе відправлять на війну.

Якщо ти вибудував величезний товстий панцир, то для тебе все ще нічого не відбувається. Іде якась спецоперація, але війни нема, ми ні на кого не напали. І раптом тобі кажуть: прийди підпиши папірці у військкоматі — ну, піду, значить. Така інерція — це зворотний бік деполітизації.

Навіть стикаючись із такими проблемами, люди намагаються вирішувати їх індивідуально. Якщо мого сина призивають, потрібно зробити все, щоб його не забрали. Це не політична, а побутова проблема. Треба дати хабар, домовитися зі знайомими в структурах… Аполітичність означає, що люди забули, що існує не лише індивідуальний спосіб вирішувати свої проблеми. У людей немає політичних інструментів і їх розуміння.

Є дуже важлива група, яка почала політизуватися після оголошення мобілізації — матері та дружини мобілізованих. У різних регіонах вони об’єднуються, роблять чати, звертаються до керівництва, просять повернути їхніх чоловіків, синів. Але й вони перебувають усередині провладної риторики. Вони не кажуть: «Путін, закінчи війну». Вони вірять, що можуть просто звернутися до губернатора, діяти всередині патерналістської логіки — «ми попросимо, і влада побачить, що ми просто матері, просто жінки, ми не становимо жодної загрози».

 

Акція протесту жінок Якутська. Фото: t.me/sakhaday

 

З початком повномасштабної війни багато західних лівих, котрі підтримують український опір, висловлюються і на підтримку російського антивоєнного опору як громадсько-політичного руху, який начебто вже відбувся. З одного боку, ми, звісно, підтримуємо будь-які ініціативи допомоги Україні. З іншого — вважаємо, що такий антивоєнний рух — це ілюзія, яку хочуть бачити західні ліві та ліберали. Як ви оцінюєте, чи є в Росії такий суспільно-політичний рух?

Це дуже складне питання. Нам здається, що такий рух є, і ми бачимо купу людей, які вкладають у нього все своє життя. Наш редактор був рік під арештом, його сім’я змушена була виїхати з Росії через політичний тиск. Багато людей стали політичними біженцями, але при цьому біженцями з країни-агресора. Щоразу ми обережно говоримо про проблеми цих людей, щоб не забирати спотлайт від українців під бомбами. Ми розуміємо, що це не те саме.

Можна сказати, що цей рух вибудовується, але постає на випаленому полі. Лілліан Чічеркья писала про реактуалізацію поняття класу. Мовляв, у марксистській теорії є детерміністська установка, що капіталізм сам собою передбачає виникнення і солідарність робітничого класу, а в неї є теза, що капіталізм нікому не гарантує класової солідарності. Солідарність робітничого класу і спротив — це те, що завжди відбувається «всупереч» і відкидається назад перемогами капіталізму. Неолібералізм знищив профспілки, досвід і практики спротиву, які ми зараз із великими труднощами намагаємося відновити.

Її стаття особливо відгукується, коли думаєш про те, чому в Росії немає сильного антипутінського опору. Просто тому, що ми програли. Опір було зруйновано, а заразом із ним і весь досвід. У людей, які стають частиною опору, мають бути практики, що стають частиною їхнього життя, має бути ідеологія та способи організації. Це все і стає рухом. У Росії ж за останні двадцять років бульдозером проїжджалися по антипутінській опозиції, і кожного разу все виникало спочатку.

 

Мітинг на підтримку Олексія Навального у Росії, січень 2021 року. Фото: Фонтанка

 

Щоразу рух робили нові люди без жодного досвіду. Нам 23-25 років. Коли окупували Крим, найстаршим із нас було сімнадцять. Ми політизувалися і починали будувати своє заново в середовищі, де нічого не було. І коли критикують опозиційні рухи — нас зачіпає, що дістається і людям, які останні 5-8 років намагаються робити те, що неможливо просто так вибудувати з нуля.

Це не працює так, що всі написали у Твіттері: «Путін — тиран», ми вийшли і скинули його. Рухам потрібен час на розбудову, вони мають вчитися новим методам, у них мають бути ресурси, і їх дуже легко зруйнувати силою, яка переважає. Ми почали це усвідомлювати тільки після початку вторгнення. Навіть дехто із нас перебували в умовно ліберальній ідеології: «мирний протест», «потрібно просто дати людям інформацію, і далі вони щось зроблять»…

Зараз ми усвідомлюємо: немає жодних організацій опору й розуміння, як вибудувати стратегію спротиву цій війні в найближчий рік. Що ми будемо реально робити, щоб її зупинити? Недостатньо готувати розсилку й говорити: «Війна — це жахливо, не забувайте про це». Ми будемо щодня про це пам’ятати — але лише цього недостатньо. Провал антипутінського руху — це симптом того, що ми просто не маємо політичної практики й розуміння, як демократичним рухам перемагати й довгостроково закріплювати результати своїх перемог в умовах дуже сильних авторитарних режимів.

Так, якщо порівнювати з іранськими протестами — то чого в них вистачає, так це щоденної практики. Реальні матері пам’ятають інакші часи, твоя мама каже тобі: «у мене хіджабу не було». Так зберігається традиція на рівні навіть найменших груп — сім’ї. Але в пострадянських країнах це не так. В Україні теж багато чого було інакше до 24 лютого. У нас є гра: ми запитуємо одне одного, хто що вивчив найдивніше за останні місяці, який новий скіл. Хтось розібрався в класах бронежилетів, хтось у ліках, коли їх не вистачало, хтось навчився збирати автомат. Таких знань стає дедалі більше й щоразу їх недостатньо. Ти постійно вчиш якусь нову хрінь. І часто це — історія про тілесний досвід.

Так, і в курдського руху вийшло зробити опір частиною життя. Це досвід боротьби багатьох поколінь. Та і їм можна закинути: курди, а чого ви домоглися в Туреччині? Нібито нічого на перший погляд. Але, насправді, є досвід, який їм вдається зберігати й передавати, розвиваючи рух і в Сирії, і в Туреччині. Вони надихають усіх — по всьому світу, по всьому Близькому Сходу.

Російські ж опозиційні рухи, якими керували ліберальні чуваки, і які користувалися підтримкою мейнстрімних політиків, гадки не мають, як будувати рух опору. Вони розуміють, як робити красиві антикорупційні розслідування, ютуб-канал, але не знають, як чинити опір.

Ще одне питання про російську пропаганду до вас, як до людей, які працюють у медіаполі. До 24 лютого ми часто сприймали російську пропаганду як щось смішне й кумедне, іноді дивилися її замість стендапу. Але, як ми зараз бачимо, ця штука все одно працює. Соціологи, які збирають зараз глибинні інтерв’ю, добре показують, що практично в кожного респондента є історія про конфлікт із родичами, друзями, колегами з Росії. Це дуже підсилює ефект ненависті. Пропаганда виявилася сильнішою за особисті зв’язки. Як вона працює, і чому є настільки ефективною?

Чому пропаганда недооцінена ліберальною і, ширше кажучи, антипутінською частиною суспільства? Частково через класову зарозумілість: якісь бабусі, бюджетники, пенсіонери — на загал «бидло» — дивляться щось. Це нормалізовано в російському ліберальному дискурсі, побудованому навколо міського середнього класу. Адже зомбоящику можуть вірити тільки «дуже дурні люди, з якими безглуздо працювати». Та пропаганда не має на меті дати аудиторії переконливу й цілісну картину світу, щоб у неї повірити. Пропаганда працює як максимально фруструючий контент. Його сенс у тому, щоб люди взагалі втратили віру в будь-що: скрізь брешуть, політика — брудна справа й не треба нею цікавитися.

 

Марина Овсяннікова з антивоєнним плакатом під час прямого ефіру. Скрін: «Перший канал» (Росія)

 

Ми недооцінили пропаганду, тому що думали, що це тупа хуйня, яка не працює, і люди мали б це розуміти. Але вона працює на двох рівнях, зокрема й на тих людей, які не вірять їй. Соціолог Максим Алюков каже, що люди не вірять тому, що говорять у ЗМІ — але в результаті вони нічому не вірять. Є потужний канал пропаганди, і, з іншого боку, цензурування всього іншого. Бюджет російської пропаганди й до вторгнення обчислювався сотнями мільйонів євро, а бюджети усіх опозиційних російських медіа це, умовно кажучи, три мільйони євро.

Це означає, що є потужна інформаційна структура, яка постійно показує людям, що все хуйово, і робить це в різних обгортках: для більш ліберальної аудиторії, для містян, для молоді. Навіть супераполітичні попсові митці, попспіваки й репери розповідають про те, що політика — це хуйово. Держава дуже серйозно інвестувала в пропаганду й роботу з попкультурою, і ця інвестиція окупилася.

Інше питання — чому пропаганда сильніша, ніж особисті зв’язки. У мене немає хорошої відповіді на це запитання. Із чим люди взаємодіють? Уся твоя реальність побудована на тому, що ти бачиш по телевізору. Є державні ЗМІ, які добре працюють в інтернеті. І ти починаєш думати, що, якщо мені з кожної праски розповідають, що світ так влаштований — напевно, він і справді так влаштований. І коли тобі телефонує родич з України й каже, що все не так — ти думаєш, ну не може ж усе бути зовсім по-іншому. І деякі росіяни починають думати, що їхнім родичам промили голови пропагандою. Ці картини реальності повністю несумісні.

Важливо додати, що пропаганда змінилася із вторгненням. До останніх виборів було дуже складно уявити мера Москви, який кричатиме: «За Путіна! Єдина Росія!». Раніше пропаганда створювала майданчик для відсутності політизації. А зараз вони почали завантажувати цей майданчик ангажованими позиціями про війну і про те, що весь світ згуртувався проти Росії.

 

Поліція затримує демонстрантку під час протесту проти часткової мобілізації у Москві 24 вересня 2022 року. Фото: AP

 

Також не варто недооцінювати наслідки закриття каналів інформації. Багато фінансових санкцій, які не впливають всерйоз на владу, закрили людям доступ до нормальних VPN-сервісів. Безкоштовні VPN не справлялися і блокувалися, а люди не могли оформити платний VPN через санкції. Під контролем західних урядів перебуває значна частина інфраструктури, яка могла б челенджити путінську пропаганду. Але фінансові санкції відсікли росіян від доступних VPN.

Для прикладу, ми знайшли шведську організацію, яка погодилася роздавати безкоштовний VPN, і ми роздали 30 тисяч акаунтів на рік, на півроку. Тобто ми із самого початку вторгнення шукали способи доносити достовірну інформацію про війну до максимальної аудиторії. Але в підсумку такі інструменти саботувалися рандомними діями західних політиків, корпорацій, і це просто абсурд. У них не було мети заважати незалежним медіа, але вони створили нам купу проблем. Зараз у такій ситуації перебувають усі російські незалежні медіа.

Але медіа — це ж не тільки новинні сайти. Люди можуть поширювати інформацію і у закритих чатах. Чи відбувається якийсь неформальний обмін на теми, наприклад, пов’язані з мобілізацією?

Такого дуже багато, особливо в контексті матерів і дружин мобілізованих. Тут добре було би поговорити з Феміністським антивоєнним опором. Вони намагаються знаходити матерів у чатах родичів мобілізованих, які близькі до того, щоби щось зробити й намагаються допомагати витягувати чоловіків із фронту.

Справді, по всіх містах Росії мобілізація відчувалася як загроза. Люди повідомляли про патрулі в чатах, організовувалися в шкільних та університетських чатах, взаємодіяли, попереджали. Але в інший час ніхто не відчуває загрози, і всі сподіваються, що особисто їх це мине.

У Росії серед антивоєнно налаштованих громадян дуже багато кооперації, пов’язаної з вивезенням людей, підтримкою біженців. Один наш колега, який зараз приїхав до Берліна з Росії, намагається доставити з російських в’язниць і СІЗО українських цивільних, викрадених російськими військовими з окупованих територій. Їх дуже складно знайти, але цим правозахисникам якось вдається витягнути бодай когось із них.

Допомога виглядає як єдино можливий захід. Якби люди бачили, що є якийсь ефективний варіант опору, вони би включалися. Але основна конвертація всіх антивоєнних настроїв: «Чи можу я допомогти комусь?» Це показує, що в Росії є певний антивоєнний рух. Просто в цього руху зараз немає жодної форми, пов’язаної з опором.

Поділитись