Хто залишиться і хто повернеться? Траєкторії українських біженців в ЄС

Повномасштабне вторгнення Росії застало багатьох українців та українок зненацька. Багато хто вважали це непорозумінням, яке політичні лідери за кілька днів чи тижнів зможуть вирішити шляхом переговорів. Вимушені переселенці планували «перечекати» у безпеці, і мало хто думали, що війна триватиме рік чи довше. Перед виїздом з України більшість громадян зволікали протягом кількох тижнів^[1]. У травні, навіть коли переговори провалилися, а війна дедалі більше затягувалася, українці почали повертатися додому з-за кордону, поки російські війська відступали з Києва та північних регіонів України. Державна прикордонна служба України повідомила, що з травня кількість перетинів кордону на в’їзд в Україну перевищила кількість перетинів на виїзд. Хто ці люди, що поспішали додому вже у квітні-травні? Чи вагалися вони? Чи варто очікувати нової хвилі мігрантів та біженців цієї зими, зважаючи на те, що Росія руйнує цивільну та енергетичну інфраструктуру?

У цій статті я показую, що очікувана тривалість війни має вирішальне значення для визначення моделей міграції українських біженців до ЄС, а також для визначення різноманітних траєкторій мігрантів і біженців. У цьому контексті також актуальні класичні теорії міграції, що враховують фактори «виштовхування та притягання» [push-pull] як у країнах-донорах, так і в країнах-реципієнтах. Однак у цей наратив необхідно вплести часову перспективу. Особливо якщо взяти до уваги статус «тимчасового захисту» українських мігрантів в ЄС, котрий передбачає вищі шанси повернутися додому «щойно завершиться війна», на відміну від статусу біженця, що передбачає триваліший розрив із батьківщиною, понівеченою війною.

Сподівання та очікування українських біженців весною-восени 2022 року

Близько двох третин біженців покинули Україну в березні (84% до кінця квітня), і лише 15% українців залишили домівку з травня^[2]. Майже половина респондентів, опитаних у травні Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), вважали, що війна завершиться у найближчі півроку, і лише 18% гадали, що вона може тривати довше: 11% вказали тривалість 6-12 місяців, а 7% — більше року.

До вересня впевненість у швидкому завершенні війни поволі зникала. Переважна більшість українців досі вірить в перемогу України та її успішне майбутнє у складі ЄС. В опитуванні, проведеному 7-13 вересня 2022 року^[3], КМІС підняв питання щодо того, чи розглядала би особа еміграцію до ЄС чи США, якби їй запропонували безумовні права на громадянство. Порівняно з 2020 роком відсоток позитивних відповідей зменшився учетверо — з 28% до 7% (навіть за умови того, що охочі до еміграції уже виїхали з початку російського вторгнення, різниця однаково залишиться відчутною: у такому випадку, за даними КМІС, відсоток позитивних відповідей був би удвічі менший).

Центр гуманітарної допомоги у виставковому залі Global Expo у Варшаві, 15 липня 2022 року. Фото: ALIK KEPLICZ/AFP via Getty Images

Згідно із дослідженням 12-18 серпня від «InfoSapiens», у людей зросло почуття гордості за те, що вони українці (2022 року цей показник сягнув 98%, порівняно із 41% — 2002 року та 69% — 2020 року). Це опитування також показало, що переважна більшість — 95% — оптимістично дивляться на майбутнє України, а 92% оптимістично розглядають власне майбутнє в Україні. Відсоток тих, хто не погоджується на територіальні поступки України в ім’я миру, залишився високим і навіть дещо зріс: з 84% у травні до 87% у вересні. Переважна більшість (86%) вважає, що Україна повинна продовжувати протистояти російській агресії навіть попри те, що з жовтня 2022 року російські терористи масово атакують електромережі, що може призвести до повного блекауту, колапсу електромережі, систем опалення та водопостачання.

Одначе, надія на короткотривалу війну згасла: цитоване вище дослідження КМІС показало, що у вересні відсоток тих, хто відчував, що війна може завершитися протягом найближчих шести місяців, знизився до 28%, а відсоток тих, хто вважав, що вона триватиме довше — виріс майже вдвічі, до 34%, причому 16% вказали 6-12 місяців, а 18% — більше року. Російські атаки на електромережі, які почалися у жовтні, справді можуть призвести до нової хвилі міграції до ЄС. Неурядові організації, що працюють з українськими біженцями в сусідніх країнах, станом на кінець жовтня повідомляли про десятикратне збільшення числа переселенців. Приміром, пункт контролю Захонь, що знаходиться на кордоні з Угорщиною, щодня повідомляє про 300-500 нових випадків, порівняно з менш ніж 50-ма випадками улітку. Навіть кілька українських високопосадовців закликали співгромадян зимувати закордоном, а тих, хто уже там — відкласти повернення до весни 2023 року.

Фактори «виштовхування та притягання» 

Із 4,5 мільйонів українських біженців, які отримали статус тимчасового захисту в ЄС, понад 80% — жінки, з них дві третини мають дітей^[4]. Водночас серед тих українців, які повертаються в Україну, лише третина мають дітей (дослідження УВКБ ООН, проведене 3-27 квітня). Це цілком очікувано: мами з дітьми вагаються більше, адже не хочуть наражати дітей на небезпеку. Молоді неодружені особи, які відчувають, що зможуть адаптуватися до нових реалій війни, а також люди похилого віку, яким важко за кордоном і які сумують за рідними домівками — ті категорії населення, що повертаються на цьому етапі швидше.

Весняне дослідження «Центру Разумкова» показало, що 79% мігрантів мали намір повернутися додому «щойно завершиться війна». Тим часом дослідження «Work.ua» показало, що 59% українських біженців вже шукали роботу за статусом тимчасового захисту. Імовірно, остання цифра може бути наслідком недостатньої підтримки в країнах-реципієнтах. Це не обов’язково означає, що українські біженці воліють залишитися на довший час, та все ж принаймні у короткостроковій перспективі ці 59% прийняли рішення інтегруватися, а не повертатися додому одразу. Проведене 3-18 травня дослідження КМІС для «CASE Ukraine» показало, що лише 42,9% українців вбачають майбутнє своїх дітей в Україні у разі тривалої війни. Якщо додати умову припинення вогню і підписання мирного договору, то ця цифра зросте до 54,7%. Жінки в цьому дослідженні мали вищі вимоги до безпеки, ніж чоловіки.

Українська біженка з собакою після прибуття на Центральний залізничний вокзал Кракова. Фото: Dominika Zarzycka/SOPA Images/LightRocket via Getty Images

Матерів, вочевидь, турбують не лише обстріли, а й те, чи відкриються школи та дошкільні заклади, чи зможуть діти мати «нормальне дитинство». Через те, що жінки більше залучені до репродуктивної праці, вони гостріше усвідомлюють важливість функціонування шкіл, магазинів, аптек, поліклінік, Wi-Fi, безперебійного постачання води та електрики… У початковій школі моєї доньки у центрі Києва дві третини батьків, що взяли участь у червневому опитуванні щодо повернення до школи 1 вересня, відповіли позитивно. Але зрештою з 20 учнів лише одна дитина відвідує школу офлайн, ще 3 — навчаються онлайн з інших куточків України, а решта навчаються за кордоном. Когось налякав російський ядерний тероризм у серпні, інших — довгий список речей, що їх потрібно скласти в тривожний рюкзак, якщо дитина раптом залишиться заблокованою у підвалі школи строком до трьох днів.

Водночас труднощі у забезпеченні догляду за дітьми та відсутність додаткової підтримки у випадку розлучення з партнером можуть підштовхнути жінок повернутися навіть до середовища, яке не є безпечним. Також існує варіант повернення матері до України, якщо вона може залишити в ЄС дітей старшого віку. Кілька шкіл-інтернатів пропонують цілодобову опіку для української молоді, а цього навчального року з’явилися приватні школи-інтернати, орієнтовані винятково на українських дітей-біженців.

У травні, на кордоні в Закарпатській області, УВКБ ООН провело дослідження щодо причин повернення українських біженців. Третина вказала головним мотивом возз’єднання з родиною, ще третина — усвідомлення, що вдома стало безпечно (зокрема йдеться про північні регіони та Київ). Можна класифікувати ці відповіді як фактори «притягання» [pulling]. Хоч і менш поширені, траплялися також і фактори «виштовхування»: відсутність житла чи труднощі з пошуком житла в країні-реципієнті (5%), відсутність можливостей працевлаштування в країні-реципієнті (йдеться зокрема про Київ (5%), адже навіть під час війни столиця могла запропонувати деяким людям кращі умови праці, ніж країни ЄС). Роль цих факторів може з часом зростати. По-перше, люди можуть бути більш готовими погоджуватися на неадекватні умови проживання у країнах-реципієнтах у короткостроковій, але не в довгостроковій перспективі. А по-друге, соціальні виплати, які пропонувалися українським біженцям у перші тижні та місяці після повномасштабного вторгнення, різко скорочуються, а це ускладнює виживання для людини, що не має повної зайнятості.

Українці збираються перед представництвом Єврокомісії у Гаазі на протест проти вторгнення Путіна в Україну, 10 березня 2022 року. Фото: Romy Arroyo Fernandez/NurPhoto via Getty Images 

Приміром, Франція, одна з найщедріших країн, спочатку пропонувала 420 євро на місяць на дорослого у вигляді соціальних виплат, безкоштовний проїзд залізницею та безкоштовне проживання в готелях. Проте на початку травня скасували можливість безкоштовного транспорту, а також додатково пропонували мешканцям виїхати із готелів, надаючи три альтернативні варіанти житла (пропозиції часто зводилися до віддалених сільських районів; у разі третьої відмови, подальші пропозиції не надходили). Цього жовтня соціальні виплати у Франції скоротили вдвічі. Другу половину залишили лише для тих, хто може підтвердити сплату оренди. Франція також обмежує термін дії документів про тимчасовий захист до 6 місяців, тобто цього вересня перша хвиля українських біженців уже мала поновити свій статус.

Соціально-класовий вимір міграції

Такі зміни мають принаймні два безпосередніх наслідки. По-перше, «відфільтровуються» більш-менш «бажані» українські біженці, тобто ті, хто зумів знайти роботу та житло. Усі інші, натомість, змушені повернутися додому, адже соціальні пільги для них обмежені. По-друге, ускладняється ситуація для новоприбулих біженців, які часто є більш уразливою підкатегорією, ніж перша хвиля. Дослідження показують, що першими виїхали люди із кращим економічним станом, ті, що мали більше соціального та культурного капіталу для того, щоби взагалі розглядати можливість переїзду за кордон. Мігранти першої хвилі здебільшого мали особисті заощадження на покриття основних потреб, аби перечекати термін розгляду заяв про тимчасовий захист. 

Опитування УВКБ ООН серед 34 145 українських біженців показало, що 12% з них мають родичів у країнах-реципієнтах, а 56% уже вдалося орендувати житло (хоча 29% досі перебували у приймальних центрах; для новоприбулих біженців ця цифра ще вища). Мігранти першої хвилі могли мати приватний транспорт (а отже виїхати з країни у перші дні повномасштабної війни), попередні контакти у країнах-реципієнтах — особисті чи професійні, знання принаймні однієї іноземної мови, вищу освіту тощо. Дослідження «Центру Разумкова» показало, що серед біженців найвищий відсоток складають люди, що обіймають керівні посади (14% порівняно з 1,5% населення України в цілому) та приватні підприємці (14% порівняно з 4% населення України в цілому), ще 12% вважають себе кваліфікованими робітниками, а 11% — домогосподарками. 

Волонтерки пакують гуманітарну допомогу для громадян в Україні перед магазином Ukramarket, Мадрид, Іспанія, 27 лютого 2022 року. Фото: OSCAR DEL POZO/AFP via Getty Images

Отже, ті, хто виїхали з України, часто мали вищий соціально-економічний статус порівняно з тими, хто залишився. Вони також частіше є вихідцями з міст (дев’ять із десяти респондентів у дослідженні «Центру Разумкова») і мають вищу освіту (86% мають або здобувають вищу освіту). Ті, хто прийняли рішення виїхати пізніше, імовірно, були вимушені зробити це через погіршення безпекової ситуації, втрату або пошкодження власних осель та інші фактори «виштовхування з України», адже у їхньому випадку фактори «притягання в ЄС» відіграють менш значну роль.

Проблеми із безпекою були основним фактором «виштовхування з України», а рівень життя діяв як фактор «притягання в ЄС» (через статус тимчасового захисту та інші пільги). Але наявна й протилежна динаміка: покращення сприйняття безпеки вдома може бути фактором «притягання в Україну», а труднощі в забезпеченні належного рівня життя — фактором «виштовхування з ЄС» чи повернення в Україну.

«Фактори притягання в ЄС» домінують у випадку більш уразливих груп, що потребують особливої допомоги: ЄС має кращу систему охорони здоров’я, заклади для дітей з особливими потребами, кращі умови для людей із хронічними захворюваннями та смертельно небезпечними захворюваннями, як-от рак. Фактори «притягання в ЄС» також домінують у середовищі молодих людей, котрі не мають власної сім’ї або потреби піклуватися про членів родини в Україні (студенти, люди без партнерів). Причиною залишатися в ЄС для таких людей також є можливість економічно підтримувати рідних в Україні («Я не можу жити з батьками, але можу надіслати їм гроші і допомогти у такий спосіб»). 

Окрім того, рішення залишитися в ЄС превалює, якщо сім’я не була роз’єднана війною, як-от у випадках, коли батько зміг приєднатися до дружини та дітей у ЄС (якщо йдеться про багатодітну родину, дітей з обмеженими можливостями або якщо батько покинув країну до 24 лютого) або випадках, коли дідусь і/чи бабуся змогли оселитися із дітьми, щоби допомагати із домашніми обов’язками та доглядом за онуками.

Українська біженка обіймає дитину на залізничному вокзалі у Перемишлі, Польща, 22 березня 2022 року. Фото: ANGELOS TZORTZINIS/AFP via Getty Images

З іншого боку, фактори «виштовхування назад в Україну» часто пов’язані з негативним першим досвідом за кордоном: бюрократія, яка займає надто багато часу, труднощі з пошуком роботи, житла, забезпечення догляду за дітьми. Труднощі з пошуком роботи стосуються не лише проблем працевлаштування — незнання місцевих мов, потреби підтверджувати навички/кваліфікації, небажання погоджуватися на «принизливі» пропозиції (приміром, працювати на фермі на міських мігрантів середнього класу), а подеколи і наявності кращих перспектив працевлаштування в Україні. Приміром, опитування «Центру Разумкова» серед українських біженців показало, що майже 60% мали достатньо ресурсів лише для того, щоби купувати їжу, основний недорогий одяг і домашнє приладдя, а ще 12% ледве зводили кінці з кінцями. В Україні ж ці показники становили 11% і 2% відповідно. 42% біженців мали проблеми з працевлаштуванням, 32% — з орендою житла, ще 21,5% не мали житла взагалі, а 15% повідомляли про некомфортні житлові умови.

Ці труднощі посилюються проблемами із забезпеченням потреб у догляді за дітьми: приміром, деякі дошкільні заклади приймають дітей лише за наявності працевлаштованих матерів; у деяких випадках потрібно мати постійну адресу, аби подати заяву на місце в дошкільному закладі; інколи робочий час батьків не відповідає розкладу роботи школи чи дошкільного закладу; деінде батьки фінансово не можуть собі дозволити навчання дітей (зокрема, це стосується ясел). 14% українських біженців із дослідження «Центру Разумкова» мали труднощі із забезпеченням освіти дітей, 13,5% — із забезпеченням дозвілля та позашкільної діяльності. 

Робочий час бюрократичних установ, магазинів та аптек також може не збігатися із робочим часом матері-одиначки, тому часто вона не встигає стежити за господарством, доглядати за дітьми та ходити на роботу. Дослідження стосовно матерів із дітьми дошкільного віку виявило, що відсутність можливостей догляду за дітьми була головною перешкодою для пошуку роботи, обмежувала біженців у виборі місця проживання і зрештою підштовхувала деяких біженців повернутися назад в Україну. У суспільствах, що приймають біженців, соціальні зв’язки набагато обмеженіші, тим часом в Україні часто можна отримати допомогу від інших членів родини чи соціальних мереж. Також наявні емоційно-психологічні труднощі: розуміння того, як працює система в Україні (в якій почуваєшся «як риба у воді») vs необхідність розбиратися з нуля, а це забирає час і ресурси (почуваєшся як «риба, яку витягли з води»).

Українські біженці після прибуття з Одеси на залізничну станцію в Перемишлі, Польща, 6 квітня 2022 року. Фото: WOJTEK RADWANSKI/AFP via Getty Images

«Щойно завершиться війна»: вплив тривалості війни на різноманітні траєкторії міграції

Як зазначалося вище, переважна більшість українських біженців спочатку висловили бажання повернутися додому: опитування «4Service», проведене в період з 28 березня по 4 квітня 2022 року, показало, що більше двох третин переселенців готові повернутися, щойно в рідному регіоні знову стане безпечно (36%) або «щойно завершиться війна» (35%). Ще 13% планували повернутися протягом року-двох після завершення війни, а 7% — якщо їхнє підприємство відновить роботу або з’явиться перспектива роботи на батьківщині. На двох полюсах опинилися 11% респондентів, які планували повернутися найближчим часом, і 7%, які взагалі не ставили такої мети. Опитування також показало, що серед тих, хто вже мав постійну роботу в ЄС, 18% не мали наміру повертатися — це один із найважливіших показників, який з часом зміниться. 

Згодом ЄС може зіткнутися із дедалі більшою поляризацією серед українських біженців. З одного боку опиняться ті, хто повністю інтегрувалися на ринку праці, отримали власне житло, влаштували дітей у школи, а отже таким буде легко залишитися в ЄС навіть після завершення дії програми тимчасового захисту. Навіть сьогодні в дослідженні «4Service» серед тих, хто не має наміру повертатися, здебільшого виокремлюються цілком передбачувані категорії: ті, хто розглядав еміграцію ще до війни (54%), люди до 35 років без партнерів, що приймають рішення лише особисто для себе (а не для всього домогосподарства), і ті, хто вільно володіє однією чи кількома європейськими мовами (64%).

З іншого боку знаходиться зневірена група біженців, яким просто нікуди повертатися, адже вдома — зруйноване житло, немає перспектив працевлаштування, а також погане повоєнне соціальне забезпечення таких вразливих груп, як-от люди похилого віку та люди з обмеженими можливостями. З 81% респондентів, які працювали до війни, лише 11% були впевнені, що зможуть повернутися на роботу, а 34% лише сподівалися, що це можливо. Водночас 12% сподівалися знайти іншу роботу, а 36% не знали, чи зможуть вони працевлаштуватися взагалі. 

Додатково скорочуватимуться можливості країн-реципієнтів приймати біженців, оскільки більш освічені переселенці середнього класу мігруватимуть далі на захід до країн із кращим забезпеченням. Така тенденція уже простежується у випадку Польщі та Німеччини: хоча спочатку Польща приймала основну масу біженців через фізичну та культурну близькість до України, до осені кількість біженців у Німеччині зросла до 800 тисяч. Багато людей з цієї групи спочатку оселилися в Польщі і лише пізніше переїхали до Німеччини у пошуках кращого рівня соціального захисту. Подібним чином Болгарія повідомила про майже півмільйона українців, які в’їхали в країну, але лише кожен десятий вирішив залишитися та отримати тимчасовий захист, а решта 90% продовжили подорож далі. 

Мітингувальники біля російського консульства в Торонто протестують проти російської агресії в Україні. Фото: Anatoliy Cherkasov/NurPhoto via Getty Images

Серед переселенців існує тенденція зупинятися на кілька місяців в одній країні, аби знайти варіанти подальшої міграції: у Facebook-групах українських біженців часто ведуться дискусії кшталту «де краще умови?», «яка ситуація з біженцями у Франції, Іспанії, Нідерландах тощо?». Порівняно з тими, хто залишився у країні в’їзду, ті, хто вирішив мігрувати далі, ймовірно, будуть більш мотивованими та уважними, адже вони провели «дослідження» щодо кращого захисту, а отже чітко знають, куди саме вони прямують, на що можуть розраховувати тощо.

Що стосується регіонального виміру в Україні, то вже з перших днів війни наявні певні відмінності, котрі з часом також загострюватимуться. Опитування групи «4Service», процитоване вище, показало, що попри те, що кожен п’ятий біженець із західних регіонів планував повернутися найближчим часом, у випадку східних і південних регіонів України йшлося лише про 6% біженців — і вони переважно мали намір повернутися не додому, а деінде в Україну. Існують також незначні регіональні відмінності щодо питання припинення війни шляхом переговорів, навіть якщо це передбачатиме територіальні поступки: хоча у східних і південних регіонах переважна більшість виступає за те, аби Україна продовжувала чинити військовий опір, цей відсоток дещо нижчий за середній по країні (69% проти 88%). Відповідно вищий відсоток тих, хто погодився би на переговори та припинення вогню (29% проти 8%). Безпосередні жахи війни, свідками яких стала набагато більша кількість людей із цих регіонів, з часом можуть поглибити прірву у досвідах війни.

Нові розбіжності, нові солідарності? 

Очевидно, що різні моделі міграції, різні вибори, а також вихідні точки створюють певні розбіжності у поглядах українських біженців. Динаміка факторів виштовхування та притягання також змінюється: сподіваючись на швидке завершення війни, люди схильні помічати позитивні аспекти повернення додому (возз’єднання сім’ї, знайомий соціальний і культурний контекст, більш стабільне житло і у деяких випадках — працевлаштування) і негативні аспекти життя за кордоном (приміром, недостатній соціальний захист, незнайомий соціальний і культурний контексти). Проте разом із занепадом сподівань на швидкий кінець війни, спадає також і мотивація. Класові відмінності між більш мобільними та впевненими біженцями середнього класу та більш уразливими групами з меншими можливостями також можуть увиразнитися.

Окрім того, соціологи зауважують наявність різних ставлень тих українців, які залишилися в країні, до тих, хто втік від війни. Експеримент з роздільною вибіркою, проведений КМІС у вересні, показав, що, хоча ставлення до всіх груп українських біженців загалом позитивне (90% респондентів висловили співчуття, і лише 5% засудили рішення біженців), наявні також і певні відмінності, залежно від ґендеру та сімейного стану біженців. Якщо йдеться про матір із неповнолітніми дітьми, чий чоловік залишився в Україні, 90% респондентів підтримують її вибір виїхати, а 6% — засуджують. Якщо йдеться про самотніх бездітних молодих жінок, підтримка падає до 87%, а засудження зростає до 9%. У випадку літніх чоловіків (приміром, 72-річний професор) підтримка падає до 83%, засудження — зростає до 10%. Насамкінець, очікувано, що підтримка є найнижчою у випадку «31-річного чоловіка-трудового мігранта, який перебував у Польщі на момент початку війни і вирішив там залишитися» (75% підтримують такий вибір, а 19% — засуджують). Неоднаковий досвід різних груп мігрантів і відмінне сприйняття цих мігрантів вдома можуть стати суттєвими перешкодами для повоєнної відбудови України, а також формування спільних соціальних наративів, що могли би подолати ці розриви та плекати солідарність.