Гендерна нерівність в Україні під час війни: закриті кордони, особисті трагедії та демографічні виклики

6153
Марина Овчиннікова
Статті авторки

 

Починаючи з 24 лютого феміністичні погляди українок і українців зазнають чималих випробувань суспільними суперечностями та війною. Життя змінилось і дискурс навколо гендерних питань змінився також. Відомо, що суспільна дискусія — запорука розвитку суспільства, тож у цій статті спробуємо відверто поговорити про суперечності, які сьогодні трансформують гендерну нерівність та роблять її фактично безпрецедентною у розрізі багатьох останніх поколінь на наших теренах.

Обов'язкова мобілізація чоловіків та заборона перетинати кордон

Почати необхідно з того, що громадянство будь-якої країни передбачає перелік прав та — що важливо — обов'язків для кожного, хоч свідомо мало хто на них  підписується. У Статті 65 Конституції вказано, що захист незалежності та територіальної цілісності України є обовʼязком її громадян. А можливість обмежувати певні права за умов особливого, зокрема, воєнного стану, також передбачена Конституцією. Проте ніде все ж не йдеться про гендерний вимір цих обмежень. 

Так, хоча з 1 жовтня 2022 року жінки, як і чоловіки, мають стати на військовий облік за визначеним переліком спеціальностей, їх продовжують за бажанням випускати за кордон, а також не вручають повісток на вулицях. Адвокатка Марія Левченко коментує, що жодних документів у жінок, які не служать в ЗСУ, прикордонники не перевіряють. Чоловіків же призовного віку випускати з країни заборонено із введенням воєнного стану.

Для українських жінок служба в ЗСУ — це право, за яке довго боролася частина феміністичного руху. Офіційно жінки отримали змогу служити на бойових спеціальностях у різних видах військ лише нещодавно. Питання гендерної рівності під час війни у нас зазвичай розглядають саме з цього вигідного ракурсу: влітку Міноборони звітували про понад 38 тисяч жінок у лавах ЗСУ, з яких 5 тисяч — на передовій. За їхніми словами, ці цифри є одними з найбільших серед країн-членів НАТО.

 

Солдатка ЗСУ та місцева жителька оглядають зруйнований будинок в Херсонській області, Заградівка, травень 2022 року. Фото: John Moore / Getty Images

 

Та все ж варто підкреслити, що служба в армії — це саме право українок, яким вони можуть скористатися або ні. Водночас для українських чоловіків під час повномасштабної війни — це справді обов'язок, за ухилення від якого передбачена відповідальність. Що є логічним продовженням обов'язкового призову на строкову службу в армію осіб чоловічої статі, які досягли 18 років (у жовтні 2022 року строкову службу скасували на час воєнного стану). 

В Україні та за її межами регулярно з'являються петиції та законопроєкти щодо зняття заборони на виїзд або ж розширення категорій чоловіків, яким це дозволено. Одна з петицій набрала понад 27 тисяч підписів, після чого на неї відповів президент Володимир Зеленський: заборону не буде знято до кінця воєнного стану.

Аргументи «за» заборону зазвичай починаються з узагальнень на кшталт якщо всі поїдуть, то нікому буде захищати країну, а міста легко займуть окупанти. Зокрема президент Зеленський в нещодавньому інтерв'ю прокоментував, що якби в Україні не залишилося людей, «ми втратили б нашу державу». Далі йдуть прагматичні аргументи: люди мають сплачувати податки тут, в Україні, а не за кордоном, мають підтримувати економіку, і кожен може стати у пригоді для захисту країни. Але зрештою все зводиться до того, що зараз просто має бути соромно про це говорити. Так, секретар РНБО Олексій Данілов заявив, що бажання залишити країну (для чоловіків) та розповсюдження подібних петицій — прояв боягузтва і неприпустима поведінка під час війни.

Водночас у західних ЗМІ час від часу з'являються матеріали про те, що заборона залишати країну під час війни порушує права людини. Подібні тексти, зокрема, публікували The Guardian, Foreign Policy, The Conversation, The Globe and Mail. Також наприкінці жовтня у НАЗК раптом заявили, що чинна заборона не відповідає нормам Конституції. Вони радять не скасовувати обмеження, а врегулювати нормативну базу. Це, на думку експертів, має «зняти соціальну напругу та корупційні ризики».

Ситуація, що склалася, має і зворотний бік: якщо для чоловіка сьогодні обов'язок — воювати, то для жінки, відповідно, обов'язок — залишатися самій з дітьми, доки партнер воює або чекає на повістку. Лише жінка зараз може легально вивезти дітей у безпечне місце і дбати там про них. Для чоловіка ж, навпаки, бути з дитиною — це нині право, а не обов'язок, ще й скористатися цим правом більшість чоловіків може лише тут, в Україні.

 

Дівчинка стоїть біля бункера в Сєвєродонецьку, квітень 2022 року. Фото: RONALDO SCHEMIDT / AFP via Getty Images

 

Історії виїзду чоловіків за кордон — комедія чи трагедія?

За словами представника Державної прикордонної служби Андрія Демченко, вони щодня затримують у середньому 30-40 осіб у пунктах пропуску з підробленими документами або на так званій зеленій ділянці, тобто поза пунктами пропуску. Окрім цього, щодня військовослужбовці відмовляють у перетині кордону близько 150 особам, більшість з яких становлять чоловіки 18-60 років. Виходить, щомісяця лише офіційно кордон без успіху намагаються перетнути понад 5 тисяч осіб — це 45 тисяч із початку війни. «Успішні кейси» перетину, звісно, порахувати неможливо.

Зазвичай у ЗМІ такі історії подаються як обурливі чи кумедні — чоловіки, які хотіли виїхати з України, завжди виступають антигероями, що заслуговують на суспільне засудження та висміювання. Так, «Студія Квартал 95» (колись заснована чинним президентом України), гастролюючи Європою (!), презентувала номер про чоловіка призовного віку на кордоні з Польщею, який мріє побачитись із дружиною, але прикордонниця його не пропускає. Рівень та доречність гумору багато у кого викликали подив, судячи з коментарів під відео.

Проте насправді історії виїзду чоловіків за кордон часто мають набагато більше спільного із трагедією, ніж із комедією.

Наприкінці березня військова Ярина Чорногуз опублікувала допис на своїй сторінці на Фейсбуці «про сексизм, який в часи війни може обернутися справжньою трагедією для дитини». Ярина пішла у ЗСУ ще 2020-го року, а опікунство над спільною донькою тоді взяв на себе її колишній чоловік. У перші дні вторгнення батько 7-річної Орисі вирішив евакуювати її до Європи разом із родиною знайомих, а за кілька тижнів планував до неї приїхати. Але прикордонники не приймали жодних довідок про те, що мати дитини у ЗСУ і тричі відмовляли у перетині кордону, тож дитина на півтора місяця опинилась за кордоном без рідних.

Прикордонна служба пропонувала чоловіку позбавити Ярину батьківських прав — тоді вони б погодились його випустити. Лише після допису на Фейсбуці відгукнувся один з начальників Прикордонної служби і дав батькові особистий дозвіл на перетин кордону.

 

Українські громадяни на пішохідному прикордонному переході Медика на сході Польщі, 25 лютого 2022 року. Фото: WOJTEK RADWANSKI / AFP via Getty Images

 

У квітні Верховна Рада ухвалила Закон про звільнення від військової служби, зокрема, одного з батьків неповнолітньої дитини, якщо інший/інша — у ЗСУ, незалежно від статі. Та чи допоможе це перетнути кордон у разі потреби, у тексті Закону не вказано.

Більш трагічна історія, вже без щасливого фіналу, трапилася із Сергієм (ім'я змінено) та його родиною. Жінка Сергія серйозно захворіла ще наприкінці 2021 року. До початку повномасштабної війни лікувалась в Україні, але з лютого у Запоріжжі стало небезпечно, тож вона вирішила поїхати за кордон разом із 15-річною донькою.

Опинились у Литві, отримали фінансування на лікування. Спочатку прогнози були хорошими, донька писала батькові, що все гаразд і скоро вони повернуться здоровими. Та на початку серпня жінці стало гірше. Сергій почав шукати спосіб опинитися поруч, аби підтримувати, допомагати й просто зняти цей тягар з неповнолітньої доньки.

Почали готувати документи: донька збирала довідки, відправляла поштою, Сергій їх отримував, перекладав, нотаріально завіряв тощо. Та прикордонники однаково не випустили чоловіка. У вересні Сергій потрапив на прийом до заступника голови Прикордонної служби, після чого чекав на відповідь майже місяць, і в результаті у жовтні отримав відмову. Жінці ставало все гірше, а Сергій готував позов до суду. Та 22 жовтня жінка померла у лікарні, так і не побачившись зі своїм чоловіком. Увесь цей час із мамою залишалась лише 15-річна донька. Після смерті дружини, Сергій нарешті отримав дозвіл — на виїзд за тілом.

Що кажуть в українській феміністичній спільноті

У фемспільноті України обмеження у пересуванні чоловіків називають «платою за привілеї» та наслідком патріархату. Про це, зокрема, написала головна редакторка ресурсу «Гендер в деталях» Тамара Злобіна у дописі в Інстаграм. 

Варто зауважити, що зараз, коли гендерні ролі чоловіка-захисника і жінки-берегині фактично затвердили на законодавчому рівні, більшість фемспільноти з різних причин не вважає за потрібне говорити про це.

«Зробити біженство настільки гендерованим — рішення доволі безпрецедентне. Тут треба багато переосмислювати, рефлексувати — з феміністичної точки зору зокрема. Відхрещуватись від проблем чоловіків, бо ми займаємось лише проблемами жінок, я вважаю некоректним. Це ж про відтворення уявлень про те, що має, може і повинен чоловік і заразом жінка — це не працює лише в одну сторону», — коментує соціологиня й дослідниця Оксана Дутчак.

 

Біженці з України в Польщі, Медика, 25 лютого 2022 року. Фото: Michael Kappeler / picture alliance via Getty Images

 

За словами Дутчак, жінки зараз користуються привілеями винятково за статевою ознакою. При чому, в жінки може не бути дітей, проте сама можливість одного дня їх народити сьогодні дає будь-якій жінці можливості, яких не мають чоловіки. Соціологиня вважає такий підхід дуже патріархальним. «У мене немає відповіді, наскільки правильним було таке рішення, але зрозуміло, що це було найлегше і найшвидше з усіх можливих рішень», — каже дослідниця.

Із однозначно позитивного у гендерній політиці за час війни експертки відзначають ратифікацію Стамбульської конвенції, яку Україна підписала ще у 2011-му році, а ратифікувала лише зараз під тиском ЄС. Експертка «Гендеру в деталях» Ірина Дєдушева окремо відзначає остаточну заміну радянського «дня чоловіків» на День захисників та захисниць України, а також випадки перетину кордону трансгендерними чоловіками (чоловіки, яким при народженні було призначено жіночу стать). 

Правозахисна організація Outright International провела дослідження та надала рекомендації щодо того, як усунути перешкоди виїзду трансгендерних осіб з України під час війни. Зокрема, йдеться про те, що в Україні досі спираються на медичну класифікацію, що визначає «транссексуалізм» як психіатричний розлад (хоча ВООЗ із січня 2022 більше не класифікує трансгендерність як розлад). Проте, навіть за чинних норм, трансгендерні жінки можуть отримати «білий квиток» і звільнення від військової служби. На жаль, на практиці це майже не працює, бо останнє слово щодо оцінки придатності особи до військової служби має військова медкомісія, яка рідко буває чутливою до теми ЛГБТІК.

Вибір між безпекою і родиною

Марія (ім'я змінено) мешкає у Лондоні за програмою Homes for Ukraine та працює у кіноіндустрії. Вона поїхала на запрошення по роботі, бо своє попереднє місце втратила через війну. Хлопець Марії чекає на неї (чи на перемогу і скасування воєнного стану) в Україні, вони можуть бачитись раз на кілька місяців, коли дівчина навідується додому. 

«Абсолютно щоразу, коли я кажу, що мій хлопець в Україні, мене спочатку питають, мовляв, він напевно воює? А коли я кажу, що ні, не воює — він просто чоловік і його не випускають, то всі спершу перепитують «Що, навіть у відпустку не можна?», а потім кажуть, що це несправедливо і що це гендерна дискримінація», — розповідає Марія.

 

Дорожній знак «Зона прикордонного контролю» на українсько-польському кордоні «Краковець – Корчова» поблизу села Краковець Львівської області. Фото: Pavlo Palamarchuk / SOPA Images / LightRocket via Getty Images

 

За словами Марії, кілька її знайомих жінок із дітьми, які також отримали прихисток в Англії, вже повернулись в Україну, тому що не були готові так надовго розлучатися з чоловіками і бути самі з дітьми.

Соціологиня Оксана Дутчак додає, що західні ЗМІ критикували рішення закрити кордони для чоловіків, зокрема через те, що заборона насправді зупинила від виїзду на безпечні території багатьох жінок, особливо з маленькими дітьми — вони боялися, що без чоловіка просто не впораються. Або вони навіть поїхали, але це виявилось надто складно, і їм довелося повернутися за кілька місяців.

«Звісно, складно маніпулювати ризиками, що гірше для дитини: не бачити батька, можливо, декілька років або не чути сирен і не ризикувати щодня потрапити під російську ракету. З точки зору фізичної безпеки — вибір очевидний. З точки зору психологічної — кожна родина має приймати виважене рішення», — коментує психологиня Віталіна Устенко.

Устенко додає, що період вагітності і перших років життя дитини для жінок дуже чутливий та вразливий. У цей час жінки потребують значно більше уваги, підтримки, допомоги, спокою та безпеки, про що не йде мова у воєнні часи. Залишитись без підтримки в такий період надзвичайно складно.

Експертка «Гендеру в деталях» Ірина Дєдушова також наголошує на посиленні доглядової праці для жінок: «Саме на жінок, як правило, покладається турбота та догляд за дітьми та старшими людьми в мирні часи. Війна ці процеси підсилила в родинах, де чоловіки пішли на фронт, а також в ситуаціях, коли жінка вимушена виїхати за кордон». Зазвичай за кордоном жінкам із дітьми особливо складно, бо, окрім чоловіка, вони часто втрачають і решту родичів, які в Україні допомагали із доглядовою працею.

Видання «Гендер в деталях» у травні запускало флешмоб #моя_героїня про жіночий героїзм під час війни, який часто залишається непоміченим. Про «подвиг дружини» також написав журналіст, а тепер боєць ЗСУ, Дмитро Крапивенко: «За півроку в армії я, скажу чесно, не зробив нічого значного чи видатного. А вона... вивезла дітей з Києва, який щільно бомбили і обстрілювали. Західний напрям був заблокований, манівцями, через мільйон блокпостів з двома дорослими дітьми і двома кицьками! Три доби до польського кордону. Швидко знайшла престижну добре оплачувану роботу. Відшукати комфортне житло в переповненому біженцями Любліні — дикий квест, але тобі і це під силу. Дозвілля, спортивний гурток для молодшого; школа і  приробіток для старшої — все це зробила ти, я міг тільки мугикнути щось схвальне в телефон. Пишаюся тобою. Дякую тобі за твій подвиг!».

 

Мешканка Маріуполя з дитиною чекає на евакуацію, квітень 2022 року. Фото: Leon Klein / Anadolu Agency via Getty Images

 

Не можна не згадати й про заклади освіти, які з початку війни перейшли на дистанційне навчання. Що це означає для батьків дітей дошкільного і молодшого шкільного віку нескладно уявити. Хтось мав увесь час залишатися із ними вдома, і зазвичай це були не чоловіки, як і під час пандемії.

Із позитивного експертки відзначають, що жінки, які потерпали від домашнього насильства, змогли втекти за кордон. Психологиня Віталіна Устенко розповідає, що у її практиці зустрічались вже з десяток жінок, яким війна в Україні допомогла подолати війну внутрішню і втекти від домашнього аб'юзера. Ці жінки отримали прихисток в інших країнах і точно знали, що їхні чоловіки не зможуть до них там дістатися.

Демографічні наслідки війни та Україна майбутнього

Згідно з даними ООН, від початку війни з України виїхало понад 12,5 мільйонів людей. Близько 5 мільйонів з них вже повернулися додому. Складно уявити, скільки громадян України опинились би за кордоном, якби заборону на виїзд чоловіків не оголосили в перший же день війни. Адже багатьох жінок від евакуації зупиняла і зупиняє саме неможливість поїхати усією родиною, і саме це одна з основних причин, що змушує жінок повертатись в Україну під час війни.

Також великим ризиком для гендерної рівності навіть після війни залишатиметься загроза демографічної кризи. Вже зараз експерти нарікають, що за умови неповернення українок та українців, які наразі перебувають за кордоном, на нашу країну чекають серйозні економічні виклики, адже пенсіонерів у країні буде більше, аніж працездатного населення, а народжуваність була низькою і до війни.

Дослідниця Оксана Дутчак коментує, що з великою ймовірністю після війни у нас будуть спроби обмежити репродуктивну свободу жінки. Вже зараз регулярно з'являються петиції про заборону абортів з аргументами про відновлення населення.

«Дуже важко передбачити, як усе складеться після війни — все буде складно і неоднозначно. Частина жінок, яким вдалося інтегруватися, певно, вирішить залишитись. Жінки, яким є куди повертатися, в більшості, мабуть, повернуться. Тут велике питання, що зробить держава, щоб повернулося більше людей, а не менше. Бо умови мають бути якщо не кращими, ніж за кордоном, то принаймні стерпними. Це питання житла, роботи, але так само і питання соціальної інфраструктури — чи будуть освітні та медичні заклади функціонувати на належному рівні, аби стимулювати родини повертатися», — коментує Дутчак.

Повномасштабна війна показала, що будь-яка категоричність може бути лише ситуативною, і ті умови, які існували у мирні або частково мирні часи зараз просто неможливі. Але речі необхідно називати своїми іменами і не ховати правди: гендерна нерівність в Україні, через закриті кордони й мобілізацію чоловіків, просто безпрецедентна. 

Жінка, яка втратила роботу або дім, може розраховувати на усе це зокрема за кордоном. Чоловік, який втратив роботу або дім, має набагато менше варіантів. За даними Gradus Research, гроші і робота зараз є найбільшими потребами як вимушених переселенців, так і людей, які залишились у себе вдома. Щонайменше 5 млн українців втратили роботу через війну.

Ця війна, безперечно, є безпрецедентною, тож безпрецедентні рішення є очікуваними. Але необхідно робити їх продуманими або ж корегувати із часом, залучаючи експертів та вивчаючи суспільну думку. Нещодавнє опитування КМІС показало, що більшість українців не засуджують біженців — навіть якщо це чоловіки призовного віку. Суспільство неоднорідне, люди мають різні обставини, статки, особисті виклики тощо. Будь-які політичні рішення, які за єдиною ознакою вирішують долі мільйонів — дискримінаційні, вони створюють напругу і матимуть довготривалі наслідки. Хіба такі рішення мають стати фундаментом України майбутнього?

Авторка: Марина Овчиннікова


Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Поділитись