Оновлення за рецептом бюрократії: щодо науково-технічної політики в Україні

На цю тему останнім часом досить активно заговорило навіть Міністерство освіти і науки (див., наприклад, [1–4]), і багато що в опублікованих ним матеріалах видається, на перший погляд, слушним. Але, пам’ятаючи, як зазвичай трансформувалися при реальному втіленні в життя «добрі наміри» цього дуже вже специфічного і надзвичайно забюрократизованого органу державного управління, спробуємо проаналізувати деякі з оприлюднених гасел і планів.

Відповідальний за науку заступник міністра Денис Курбатов з пафосом проголошує: «Пріоритети країни мають бути в пріоритетах науки» [2, 3]. Сама по собі ця теза не викликає сумнівів — пріоритети держави обов’язково мають бути серед пріоритетів науки, і наукова спільнота зобов’язана робити все можливе для наукового супроводу пріоритетних напрямів розвитку країни, щоб держава могла спиратися при цьому на найновіші досягнення відповідної галузі наукового пошуку. Але пояснення, якими автор супроводжує цю тезу, створюють враження, що він вважає поняття пріоритети науки і пріоритети країни тотожними. Він зневажливо відкидає застарілий, на його думку, підхід: «Раніше більшість тематик досліджень формувалися на основі наукових інтересів, умінь та навичок самих учених», вважаючи його таким, що не відповідає нинішнім викликам. Натомість пропонується альтернатива: «Ми запроваджуємо новий конкурсний механізм фінансування — державні кошти виділятимуться на науково-технічну продукцію за пріоритетними для країни тематиками» [2]. 

Перше враження від цього твердження: не зрозуміло, в чому тут новизна? Адже конкурсне виділення державних коштів на реалізацію визначених законодавцями пріоритетних напрямів розвитку науки передбачалось ще в законі «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності», ухваленому в 1991 році [5]¹ Щоправда, зусиллями кількох поколінь вітчизняної бюрократії такий підхід був зведений нанівець, а саме формування і реалізація пріоритетів перетворилися на бюрократичну формальність.. Складається враження, що заступник міністра бачить новизну саме в ототожненні пріоритетів — тобто в тому, що інших варіантів отримання коштів у вчених не буде. Але далі він зазначає, що все ж передбачається і базове фінансування, яке однак планується реформувати шляхом «фінансування досліджень на основі досягнутих результатів». Це, звичайно, мало б заспокоїти, проте відразу виникає сумнів щодо критеріїв оцінювання цих результатів. Якщо на основі підходів, які наполегливо запроваджує МОН (зокрема, кількості публікацій в зарубіжних журналах), можна впевнено стверджувати: перевага буде зовсім не на боці тих, хто дійсно отримав вагоме нове знання, а скоріш за все тих, хто налагодив зв’язки з фінансово потужними «паперовими фабриками»² «Паперові фабрики» (англ. paper mills) — це комерційні структури, що займаються виготовленням та продажем підробних наукових робіт., які набули сьогодні небувалої сили.

Але все ж повернемося до пріоритетів. Останніми роками завдяки зусиллям вітчизняної бюрократії їх визначення перетворилося на пусту формальність, яка практично не впливає ні на розвиток науки, ні на технологічне оновлення виробництва внаслідок того, що механізми їх реалізації фактично зведені нанівець. Однак формування відповідних документів — досить трудомістка справа. Тому МОН України вже не один рік бореться за об’єднання пріоритетних напрямів розвитку науки з пріоритетними напрямами інноваційної діяльності. Підготовлений міністерством проєкт чергового варіанту відповідного закону знову внесено на розгляд Верховної Ради України. Повністю ігноруючи той факт, що йдеться про діяльність різних людей і організацій, які фінансуються з різних джерел і суттєво відрізняються за своїми масштабами, апарат міністерства сподівається скоротити число документів, які необхідно готувати і затверджувати на законодавчому рівні.

В науково-технологічній політиці (можливо, більше, ніж у будь-якій іншій сфері) особливо небезпечними є спрощення і формалізм. Ми бачимо це й на сумному досвіді вивчення та використання вітчизняними політиками зарубіжних практик. Усі згодні з тим, що їх треба вивчати і використовувати, проте найчастіше з контексту вихоплюють якийсь один аспект, а «всілякі там подробиці» ігноруються — особливо ті, що не вписуються у спрощену схему, сформовану в уяві політиків через не надто уважний аналіз. Наприклад, діяльність створеного Міністерством оборони США Агентства з перспективних дослідницьких проєктів (DARPA) найчастіше не викликає особливого інтересу. Воно ніби випадає з наших уявлень про прагматичну орієнтацію тамтешніх урядових структур, адже фінансує лише нетривіальні винаходи і задуми, практичну значимість яких вкрай важко оцінити. І обирають ці проєкти не на основі конкурсу чи широкого опитування фахівців, а переважно покладаючись на думку невеликих груп дослідників³ Чи повертаючись до термінології Курбатова: «[…] на основі наукових інтересів, умінь та навичок самих учених»., які вже довели свій талант і результативність. Хоч переважна більшість підтриманих DARPA проєктів і виявляються невдалими, це — як не парадоксально з точки зору наших політиків — не призвело до ліквідації чи переорієнтації Агентства. Навпаки, останнім часом низка інших міністерств і відомств США почали створювати його аналоги [6]. Тому що крім проєктів, які не виправдали надій, були й такі, що дали феноменальні результати (як-от створення всесвітньої мережі Інтернет). 

Реальні механізми виникнення революційних науково-технологічних ідей, як і процес наукового пошуку загалом, слабо вписуються в схеми, що їх намагаються вибудувати бюрократи. Претензійні формулювання на кшталт «Наука як “сфера витрат” — модель, що себе вичерпала» не здатні приховати примітивної спрощеності таких оцінок. Тим паче, що на практиці вітчизняна бюрократія, ігноруючи законодавчі приписи, реалізувала зовсім іншу модель: «Наука як сфера найбільш “безболісної” економії бюджетних витрат». Від неї дійсно пора відмовитися, адже вона виявилася критично болісною для наукового потенціалу країни, довела його до формування такої вікової структури, яка фактичнозапрограмована на вимирання [7, 8]. Чомусь цього науково обґрунтованого і офіційно обнародуваного факту не помітили організатори «масштабної державної атестації понад 500 наукових установ і університетів». За допомогою цієї атестації, як твердить Денис Курбатов [3], «держава вирішила спочатку подивитися на науку такою, якою вона є сьогодні, а не такою, якою її звикли описувати, апелюючи до минулих здобутків, звань і регалій».

Створюється враження, що МОН України не тільки не тривожить той факт, що за роки незалежності кадровий потенціал науки скоротився майже на порядок, і воно не тільки не докладає жодних зусиль для припинення його скорочення, а навпаки — робить все від нього залежне, аби прискорити цей кардинально відмінний від європейських і світових тенденцій процес. Для цього запроваджується все більше обов’язкових процедур і формальностей, які ускладнюють підготовку і захист дисертаційних робіт, доводячи часом справу до абсурду. Чого варта, наприклад, рекомендація МОН та НАЗЯВО аспірантам вступати до ще однієї аспірантури, якщо у них виникли труднощі із захистом (найчастіше — зумовлені МОН-нівськими реорганізаціями) у тій установі, де вони закінчили навчання. 

Потужним засобом ускладнення публікації результатів, а отже, і відлякування молоді від вітчизняної науки, стане і запроваджувана нині МОН переатестація фахових наукових видань. Адже в її основі все те саме: намагання посилити регулювання і контроль та зменшити кількість наукових видань, звузивши сферу їх діяльності. Попри те, що сьогодні міжгалузеве співробітництво та переплетіння колись зовсім ізольованих напрямів наукових досліджень стає визначальною рисою сучасної науки, наказ МОН містить вимогу, згідно з якою науковий журнал може публікувати статті в межах лише одного кластера (це при тому, що самі ці кластери досить непрофесійно сформульовані). Серед названих наукових напрямів є навіть богослов’я. З одного боку, незрозуміло, чому його відносять до науки, а з іншого — чому у країні, де церква і релігійні організації конституційно відокремлені від держави, це питання має регулювати орган державної влади. Водночас наукознавства, наукометрії, історії і філософії науки в переліку немає. Досить авторитетний міжнародний журнал «Наука та наукознавство», який виходить у світ вже не одне десятиліття, публікує статті з наукознавства та інноватики, історії та філософії науки — тобто може бути віднесений принаймні до двох, а то і до трьох запропонованих МОН кластерів. Чи автори даного проєкту вважають за потрібне заборонити йому публікувати статті з усіх цих взаємоповʼязаних дисциплін або просто не враховувати такі публікації при захисті дисертацій?

На наше переконання (і з погляду здорового глузду!), перше, на що слід було б звернути увагу при формуванні стратегії майбутнього розвитку, — це як змінити цю запрограмованість, припинити це наростаюче вимирання. Адже внаслідок такої політики чисельність дослідників у вітчизняній науці ще до повномасштабного російського вторгнення зменшилася у шість разів (!), і її вимирання продовжується. Щороку в науку приходить дедалі менше молоді, натомість дедалі більше вчених залишають її або йдуть з життя. І вже невдовзі може виникнути ситуація, коли просто нікому буде реалізовувати навіть найактуальніші завдання технологічного розвитку країни.

Змінити ці тенденції дуже непросто. Специфіка кадрового потенціалу науки полягає в його надзвичайній інерційності: процес підготовки і становлення дослідника вимагає не тільки значних затрат, але й тривалого часу — істотно більшого, ніж підготовка фахівця для інших сфер трудової діяльності. Цей процес потребує специфічного наукового середовища, в якому формується особистість вченого. Найефективніше це відбувається в так званих наукових школах — осередках, об’єднаних спільними ідеями та задумами, прийомами і методами досліджень. Саме в таких школах прищеплюються принципи і норми академічної доброчесності та наукової етики, формується специфічна динаміка рольових функцій і взаємодії дослідників різного віку в колективі, що її свого часу Борис Маліцький назвав фазовою динамікою наукових кадрів [9].

Усе це з легкістю відкидається як «історична тяглість» на користь «команд та інституцій», чию «наукову спроможність і результативність» підтвердить МОН своєю вкрай заформалізованою і дуже далекою від об’єктивної оцінки значущості атестацією.

Дивує, що Science.City і стартапи звучать у Курбатова, по суті, як новітня заміна «застарілих» наукових установ. Ми гаряче схвалюємо підтримку цих корисних форм співпраці науки з виробництвом. Але переконані, що такий підхід до управління науково-технологічною сферою, який демонструє при цьому урядовець, загрожує остаточним знищенням вітчизняної науки.

Адже показники, за якими МОН намагається оцінювати науку, більш ніж сумнівні. На це звертає увагу Д. Маслов у нещодавно опублікованій статті в «Дзеркалі тижня» [1]. Автор на основі даних ЮНЕСКО побудував  графіки, що ілюструють наші «успіхи і звершення» в гонитві за «скопусівськими відзнаками». І вони дійсно вражаючі. Виявляється, ми вже обійшли всі передові країни світу у боротьбі за бюрократичне визнання вітчизняної науки. З 2010 по 2022 рік кількість індексованих у Scopus публікацій, що припадає на одного дослідника за рік, в Україні зросла майже у вісім разів і перевершила аналогічні показники Німеччини, Великої Британії, Японії, США та КНР. Прикметно, що у більшості цих країн він не зростав — тільки в КНР за останні сім років чисельність таких робіт трохи збільшилася (не більше ніж на 25%), а в США і Великій Британії навіть зменшилася. Скоріш за все, це свідчить про те, що в передових за розвитком науки країнах починають відмовлятися від цих улюблених бюрократами методів оцінювання, а ми під затятим тиском МОН і НАЗЯВО продовжуємо участь у цій абсолютно непотрібній і все більш шкідливій для нашої науки гонитві. 

Як шокуючий і недоречний жарт сприймається й інший показник, наведений у статті Маслова, — кількість публікацій на 1 мільйон доларів інвестицій в науку за останній звітний рік: виявляється, ми й тут стали рекордсменами і в погоні за кількістю публікацій вже у десятки разів перевершили держави, які по-справжньому розвивають свою науку. МОН України може пишатися рекордними цифрами, не звертаючи уваги на те, що за цим показником ми опинилися в компанії таких «лідерів», як Ірак, Пакистан, Туніс (!).

Як свідчення позитивних результатів нової політики Д. Курбатов говорить про «35 технологічних розробок, запущених у 2025 році, з яких 20 — у сфері оборонних технологій». Це дійсно факт, достойний схвалення. Але «за кадром» лишається те, що ініціатори таких досліджень отримали серйозну підтримку зовсім не завдяки «новій політиці міністерства», а радше — всупереч їй. Якби вони зверталися зі своїми пропозиціями безпосередньо до МОН, то навряд чи змогли б отримати належне сприяння. 

Хочеться сподіватися, що сам цей факт, як і створення нових інноваційних структур державного управління, є першими кроками до формування принципово іншого і по-справжньому нового підходу до організації управління науково-технологічним та інноваційним розвитком України. Адже чинна система управління наукою — як ключовим елементом такого розвитку, що базувався досі на одному (далеко не найвпливовішому) підрозділі суто освітнього міністерства⁴ На превеликий жаль, йдеться не тільки про те, що міністерство намагається поширити підхід «школярства» на всі сфери свого впливу, але й про давні традиції бюрократичного управління та мислення, сформовані ще за радянських часів. Цей орган влади зберіг їх і зумів пронести крізь десятиліття, попри зміну кількох поколінь працівників., — переконливо продемонструвала свою неспроможність. Вона не тільки не здатна зупинити деградацію наукового потенціалу країни, а й продовжує свої бюрократичні «вдосконалення», що прискорюють його знищення. Яскравим прикладом є нещодавно затверджена, попри гостру критику під час обговорення, «Концепція підтримки розвитку кадрового потенціалу наукової та науково-технічної діяльності “Національна система дослідників України”». У цьому документі замість вирішення дійсно болючих проблем підготовки вчених все фактично звелося до «створення чергової бюрократичної системи рейтингування (зважування) українських учених шляхом арифметичної маніпуляції величезною кількістю показників їхньої діяльності» [11].

Усе це можна пояснювати характерною будь-якій бюрократії короткозорістю і намаганням забезпечити собі можливість оцінювати навіть те, в чому не вистачає професійної компетентності. Але думається, що нині, коли порятунок решток наукового потенціалу як ключової умови інноваційного розвитку стає одним із вирішальних факторів виживання країни!, діяльність, спрямована на його  послідовне скорочення і знищення, — це робота на ворога. 

Посилання:

1. Україна представила оновлення наукової політики та домовилася про нові інструменти підтримки на зустрічі Східного партнерства в Берліні / https://mon.gov.ua/news/ukraina-predstavyla-onovlennia-naukovoi-polityky-ta-domovylasia-pro-novi-instrumenty-pidtrymky-na-zustrichi-skhidnoho-partnerstva-v-berlini Опубліковано 01 грудня 2025 року.
2. Денис Курбатов   Наука в Україні: перспективи розвитку та окремі вектори змін / Українська правда. Життя 18 травня 2024. https://life.pravda.com.ua/columns/nauka-v-ukrajini-perspektivi-rozvitku-ta-okremi-vektori-zmin-301588/.
3. Як змінилася державна політика в науці у 2025 році. https://lb.ua/blog/denys_kurbatov/718044_yak_zminilasya_derzhavna.html Блог Дениса Курбатова — 21 січня 2026.
4. Україна представила оновлення щодо розвитку досліджень та інновацій на 10-му засіданні Кластера 4 / https://mon.gov.ua/news/ukraina-predstavyla-onovlennia-shchodo-rozvytku-doslidzhen-ta-innovatsii-na-10-mu-zasidanni-klastera-4. Опубліковано 27 листопада 2025 року. 
5. Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» від 13 грудня 1991 р. № 1977-ХІІ, ВВР 1992 р., № 12, ст.165.
6. Попович З.О. Ретроспективний погляд на промислову, науково-технологічну та інноваційну політику Байдена і Трампа: уроки для України / Вісник НАН України, 2024, № 12, стор. 49–60.
7. Попович О.С. Невідкладність кардинальних заходів для відновлення кадрового потенціалу науки України / Наука та наукознавство. – 2019. – № 1 (103). С. 37–45.
8. Попович О.С., Костриця О.П. Щодо стратегії післявоєнного відновлення кадрового потенціалу науки України Вісник НАН України, 2023, № 9. С. 37–41.
9. Маліцький Б. А. Формирование возрастной структуры научных кадров на основе методика фазового баланса. К. 1979. 
10. Маслов Д. Науковий карго-культ: як стимулювання кількості публікацій перетворює українську науку на імітацію // Дзеркало тижня, 17 сiчня, 2026, 16:00.
11. Маліцький Б. А. Щодо проєкту «Концепція підтримки розвитку кадрового потенціалу наукової та науково-технічної діяльності. Національна система дослідників України» //  Наука та наукознавство , 2024, № 4(126), стор. 3–11.