Передмова Тараса Білоуса
Цього року в Україні згадують події столітньої давнини: проголошення незалежності УНР, Берестейський мир, окупація німецькими та австро-угорськими військами, гетьманський переворот, повстання Директорії. В дискусіях про цей період привертає увагу нестача ширшої міжнародної перспективи. У націоналістичному дискурсі проблема Української революції 1917—1921 років загалом зводиться до питання: «Чому Польщі й країнам Балтії вдалося, а нам — ні?». В історіографії в найкращому разі ставиться питання про місце Української Держави Скоропадського у Першій світовій війні. Дізнатися з актуальної публіцистики та історіографії, якою до жовтня 1917 року була позиція українських політичних сил щодо ключової проблеми, яку тоді гостро обговорювали у світовому соціалістичному русі, — війни та миру, нелегко.
Водночас коли мова йде про події 1918 року, напрошується порівняння України та іншої колишньої периферії Російської імперії — Грузії. В обох випадках помірковані соціалістичні уряди мають конфлікт із більшовиками, запрошують німецькі війська окупувати їхню країну й ведуть переговори з Антантою. В обох випадках Німеччина погоджується, переслідуючи свої матеріальні інтереси. Але чому в одному випадку німці скидають уряд, що їх запросив, а в іншому не втручаються в соціальні експерименти? Чому грузинські меншовики, бувши частиною загальноросійської партії, проявляли більший націоналізм у своїй політиці щодо національних меншин, ніж українські соціалісти, що переважно організовувалися в незалежні партії? Зрештою, для нас одне з найцікавіших питань до тих подій — який зв’язок існував між політикою різних течій соціалістичного руху та поразкою спроби загальноєвропейської соціалістичної революції?
З метою привернення уваги до цих проблем пропонуємо вам критичну рецензію на нещодавно видану книжку про Грузинську Демократичну Республіку, століття проголошення якої відзначалося 26 травня.
У своїй новій книзі «Експеримент: Забута революція в Грузії, 1918—1921» журналіст та історик Ерік Лі торкається двох питань. По-перше, він розповідає маловідому й заплутану історію грузинської революції та недовговічної незалежної держави, що постала внаслідок неї.
По-друге, Лі використовує досвід Грузії цих років, аби продемонструвати переваги її меншовицького, соціал-демократичного уряду над більшовицьким (згодом комуністичним) урядом Радянської Росії. Лі стверджує, що грузинський меншовицький уряд був демократичнішим і ближчим до справжнього соціалізму, ніж комуністичний уряд Росії. Автору, який досліджує цю тему з 1987 року, вдалося чудово розповісти історію грузинської революції, подавши це читабельно й захопливо, але я вважаю його аргументи на користь меншовизму непереконливими: по суті, докази, що він надає з неухильним дотриманням фактів, часто суперечать точці зору, яку він обстоює.
Передісторія
Грузія, яка добровільно стала російським протекторатом у 1783 році, була приєднана до Російської імперії 1801 року. Грузини, поза сумнівом, перетворилися на пригноблену національну меншину в межах так званої «тюрми народів». Обставини й події, що призвели до розпаду Російської імперії, добре відомі: авторитарність уряду, відсталість країни, величезна економічна й соціальна нерівність, невдачі в Першій світовій війні та зрештою Лютнева революція 1917 року. Все це уможливило революції як у самій Росії, так і в колишніх грузинських губерніях імперії. У Росії (включно з Грузією) відбулися вибори до Установчих зборів, і меншовики — поміркована фракція російських соціал-демократів, а фактично вже кілька років незалежна партія — здобули в Грузії перемогу.
"Грузинські меншовики затаврували більшовиків як узурпаторів, що здійснили в Росії державний переворот і встановили диктатуру своєї партії."
Однак у Росії більшовики скинули Тимчасовий уряд, спираючись на ради робітників, селян і солдатів, а потім розігнали новообрані Установчі збори. У складі Установчих зборів більшовики були другою за представництвом партією (24 %) — після Партії соціалістів-революціонерів (40 %), тоді як підтримка меншовиків у межах екс-імперії була порівняно незначною (менш ніж 3%). Але більшовики розпустили Установчі збори, стверджуючи, що ради, де вони мали більшість, є демократичнішою формою організації, яка забезпечує права трудящих класів. Володимир Ленін, голова нового, радянського уряду, в якому переважали більшовики, проголосив: Радянська Росія бере курс на побудову соціалізму. Грузинські меншовики затаврували більшовиків як узурпаторів, що здійснили в Росії державний переворот і встановили диктатуру своєї партії. Це зміцнило рішучість місцевих соціал-демократів йти власним шляхом.
Після повалення царського режиму на Грузію напала Османська імперія. Незабаром грузини, вірмени й азербайджанці створили недовговічну Закавказьку Демократичну Федеративну Республіку на чолі з меншовиком Миколою Чхеїдзе. Федеративна держава проіснувала ледь більше ніж місяць, і 26 травня 1918 року Грузія проголосила незалежність. Відбулися вибори до місцевих Установчих зборів, де меншовики отримали більшість, а лідер партії Ное Жорданія став прем’єр-міністром. Саме в цих умовах війни, революції та урядування меншовиків Грузія скликала власний парламент, створила збройні сили та почала керуватися тими принципами, які історично обстоювали європейські соціал-демократи.
Акт про державну незалежність Грузії, 1918
Випробування Грузії
Грузинський проект зіткнувся з труднощами й загрозами. По-перше, Грузія була невеликою, відсталою сільськогосподарською країною, розташованою між двома великими державами: Османською імперією (згодом Туреччиною) та імперською Росією (пізніше Радянською Росією). По-друге, із завершенням тут Першої світової війни й крахом російського контролю над цією територією інші великі держави — спершу Османська імперія, за нею Німеччина та врешті-решт Велика Британія — намагалися захопити Грузію. По-третє, Грузія була частиною кавказького регіону, де жили також народи Вірменії й Азербайджану, так само як і менш чисельні осетини й абхазці. Кожен із цих народів мав свої національні прагнення. Спроби створити Закавказьку федерацію зазнали невдачі як через міжетнічне суперництво, так і внаслідок політичних маневрів великих держав, зокрема Радянської Росії. Усе це означало, що меншовики, як і більшовики, намагатимуться розбудовувати націю в умовах практично безнастанних селянських повстань, міжетнічної ворожнечі та міжнародного військового протистояння.
Ким були ці меншовики, які прагнули очолити національну революцію в Грузії? Хто були їхні лідери? Якою була їхня соціальна база? Якою була їхня програма? Лідери грузинських меншовиків, як пояснює Лі, були представниками вищого або середнього класу, переважно інтелігентами. Це контрастує з європейськими соціал-демократичним партіям, що майже завжди формувалися на основі профспілок. Лі цитує одного історика, який описує меншовиків як «колишніх дворян, купців, юристів, випускників духовних семінарій та дітей священиків». Провідний німецький соціал-демократ Карл Каутський, друг грузинських меншовиків, так перелічує професії 102 меншовиків, присутніх у національних Установчих зборах: «...тридцять два робітники, решта інтелігенти: двадцять вчителів, чотирнадцять журналістів, тринадцять юристів, сім лікарів, три інженери й тринадцять чиновників» (Lee 2017: 114). Однак дрібнобуржуазне керівництво меншовиків встановило міцні зв’язки з профспілками й селянством, що дало змогу партії виробити національну політичну програму.
Міністри Грузинської Демократичної Республіки
Як й інші соціал-демократи, меншовики вірили: робітнича соціалістична революція може відбутися тільки після встановлення капіталізму й буржуазної демократії. Такою була і їхня програма: розбудова капіталізму й демократії. Але тут, як і в Росії, революція створила водночас парламент і ради, тож і суперництво між буржуазною демократією й трудовими масами. Лі припускає, що в Грузії не існувало двовладдя, оскільки меншовики координували альянс між парламентом і радами, але інші історики з цим не погоджуються. Рональд Грігор Суні вважає, що більшовиків підтримували як солдати, так і російські робітники в Грузії, а представництво більшовиків стрімко зростало й ставало більш вагомим (Suny 1989: 324—348). У будь-якому разі грузинський парламент, очолюваний меншовиками, став провідною силою й був бастіоном проти радянської влади. Лідер меншовиків Ное Жорданія свого часу заявив: «Нинішня революція за своїм змістом не є справою якогось певного класу; пролетаріат і буржуазія разом керують справами революції» (Lee 2017: 35). Як пише Лі, це був класичний меншовизм, класична соціал-демократія.
"Грузія стала у своєму регіоні дрібною імперіалістичною державою, що не бажала надати національним меншинам незалежність."
Соціал-демократична програма грузинських меншовиків передбачала створення республіки, проведення аграрної реформи, що перерозподілить землю на користь селянства, визнання профспілок і запровадження загального виборчого права для чоловіків і жінок. З огляду на тогочасні умови значна частина цієї програми була радше декларативною, ніж здійсненою, хоча за короткий час меншовики дійсно виконали багато чого з перерахованого. Землю відбирали у великих землевласників без компенсації, а потім продавали селянам, але дворянство зберегло більшу частину своїх володінь і як соціальний клас лишилось недоторканим. Ное Жорданія пояснював Етель Сноуден з британської Лейбористської партії, дружині лідера лейбористів Філіпа Сноудена: аграрна реформа «була для всіх — як багатих, так і бідних, і ті, хто мав більше, повинні були поділитися з тими, хто нічого не мав» (Lee 2017: 179). Меншовики не націоналізовували нічого значного з приватної власності, натомість заохочували створення кооперативів. Вони закликали профспілки збільшити обсяги виробництва, що дозволило б розвинути економіку країни, і загалом домоглися підтримки робітників, незважаючи на те, що вугільні й марганцеві шахти залишилися в старих господарів.
Грузинські меншовики, що боролися з пануванням Туреччини та Радянської Росії, були націоналістами, які водночас самі боролися з іншими етнічними групами за панівне становище в Закавказзі. Це призвело до війн та збройних конфліктів не лише з Вірменією, але й з Абхазією, Аджарією та Осетією. З євреями, адже вони не мали територіальних претензій, в них склалися кращі стосунки, хоча сіоністській партії все ж таки завадили пройти в Установчі збори. Автор визнає: Грузія стала у своєму регіоні дрібною імперіалістичною державою, що не бажала надати національним меншинам незалежність, а в разі їхніх повстань поводилася жорстоко. Як пише Лі, відносини грузинів з іншими етнічними групами всередині й поза межами країни були ахіллесовою п’ятою меншовиків: вони унеможливили створення закавказького об’єднання, яке могло б стати політичною основою для збройного протистояння спільним ворогам.
Що більш важливо, від самого початку грузинські меншовики постали перед вибором: підтримати російських більшовиків чи об’єднатися з тією чи іншою імперіалістичною державою, що прагнула знищити більшовизм? Очоливши національну революцію в маленькій країні та прагнучи зберегти незалежність від Туреччини й Радянської Росії, вони намагалися домовитись спершу з урядом Німецької імперії, а потім з Великою Британією. Обидві були зацікавлені в ресурсах Закавказзя: нафтових родовищах Баку (нині столиця Азербайджану), розташованому на узбережжі Каспійського моря, та в марганцевих шахтах Чиатури й інших районів західної Грузії. Спершу німці, до яких меншовики відчували більшу симпатію, а потім і британці висловили готовність захистити Грузію від іноземної інтервенції. Вони втрутились, здійснивши військову окупацію Грузії й інших областей Закавказзя та захопивши шахти й нафтові родовища. У висновках Лі відзначає: «Станом на 1921 рік грузини продемонстрували надмірну залежність від дипломатії, зокрема стосовно великих держав, як частини їхньої стратегії виживання» (Lee 2017: 234). Однак у цьому разі автор книжки дещо недоговорює. Цим союзом — спершу з однією, потім з іншою імперіалістичною державою — меншовики, безперечно, просто повторювали катастрофічну історію співучасті соціал-демократії у світовій війні. Разом з імперіалізмом вони виступили проти спроби радянських республік побудувати соціалістичне суспільство за допомогою революції європейського пролетаріату.
Сталін і Грузія
Загалом Лі не йшов стовповим шляхом, написав цю історію і висловив підтримку меншовизму, строго спираючись на факти, навіть якщо вони суперечили його погляду Але часом автор розчаровував нас. Наприклад, він присвятив дві з половиною сторінки розгляду питання: був Сталін агентом царської охранки чи ні — звинуваченню, яке, за власним визнанням автора, було спростоване істориками. Для цього вистачило б одного речення й посилання замість довгого обговорення. Упередження Лі, значною мірою пом’якшені, все ж виявляються в різних місцях. Коли меншовики очолюють селянські повстання, вони забезпечують керівництво, але коли це саме роблять більшовики, вони маніпулюють. Більшовики організовують солдатів, використовуючи їхнє виснаження й озлобленість, — меншовики роблять це зовсім по-іншому. Коли більшовики репресують меншовиків — це несправедливо, коли ж меншовики репресують більшовиків — це не тільки прийнятно, але й правильно, оскільки останні служать іноземній державі та (мова йде про період з 1918-го по 1921 рік!) тоталітарній системі. Хоча Радянський Союз справді став тоталітарною державою, в 1918—1921 роках такий устрій ще не сформувався.
Національная гвардія Грузинської Демократичної Республіки
Попри незгоду автора рецензії з цими поглядами, Лі варто віддати належне за розлоге цитування критичних зауважень Троцького на адресу грузинських меншовиків. Засуджуючи радянське вторгнення й захоплення Грузії 1921 року як вияв комуністичного тоталітаризму, Лі підкреслює: радянський наступ на Грузію не був ініційований і здійснений радянськими лідерами. Ленін на той час був «хворим і бездіяльним», в той час як Лев Троцький, очільник Червоної армії, здійснював інспекцію на Уралі. Це Йосип Сталін — грузин за походженням, проте однаково вороже налаштований як до меншовиків, так і до грузинських прагнень до незалежності — вирішив наступати, організувавши внутрішнє повстання й назвавши його громадянською війною, аби виправдати військове вторгнення. Лі визнає, що «в Москві більшовицькі лідери також пізно дізнались про те, що відбувається в Грузії» (Lee 2017: 196). Ленін з Троцьким, поставлені перед фактом, були водночас здивовані й розгнівані, але оскільки інтервенція мотивувалась Сталіним як підтримка комуністів в громадянській війні, вони не вжили жодних заходів. Після п’ятитижневої війни ця країна стала радянською республікою на чолі з Комуністичною партією Грузії, частиною того, що згодом стане Радянським Союзом.
"Радянський наступ на Грузію не був ініційований і здійснений радянськими лідерами."
Нам би, звісно, хотілося, щоб Лі продовжив свою книгу до 1922 року, аби розібратись із «грузинською справою», тобто з конфліктом між Леніним і Сталіним щодо відносин Радянської Грузії з Радянським Союзом. «Грузинська справа», детально висвітлена в праці Моше Левіна «Остання битва Леніна» («Lenin’s Last Struggle», 1968), стосувалася спроби Сталіна перешкодити намаганням Комуністичної партії Грузії мати національну автономію в межах Радянського Союзу, створеного 1922 року. Ленін, щирий прихильник права на самовизначення, хоча й був дуже хворим, виступив проти Сталіна. Висвітлення «грузинської справи» в книзі Лі продемонструвало б різницю між Леніним і Сталіним у ставленні до національного питання і, як влучно вказує Левін, показало б: ці події ленінської «останньої битви» були початком сталінізму та встановлення того, що справді стало тоталітарною системою. На мій погляд, російська революція в кінцевому підсумку призвела до бюрократичної контрреволюції й тоталітаризму, але це розпочалося не раніше кінця 1920-х років та не завершилося десятиліття по тому (La Botz 2017).
«Експеримент» Еріка Лі цікаво написаний і загалом є хорошою історичною працею, хоча, на мій погляд, аргументація автора на користь меншовизму непереконлива. Ми повинні знати більше про грузинський досвід. І нині, спостерігаючи боротьбу курдів і каталонців за незалежність, роздуми про випадок Грузії можуть підштовхнути нас до розуміння багатьох проблем, пов’язаних із питаннями етнічної й національної автономії чи незалежності у всьому світі.
Дякую Еріку Бланку за пропозицію прочитати статтю Рональда Грігора Суні.
Посилання
La Botz, D., 2017. «Russia, Revolution, and Counter-revolution». In: New Politics, XVI-2. Available 19.05.18 at: [link].
Suny, R. G., 1989. «Social Democrats in Power: Menshevik Georgia and the Russian Civil War». In: Koenker, D. P., Rosenberg, W. G. and Suny R. G. Party, State, and Society in the Russian Civil War. Bloomington: Indiana University Press.
