Інтерв’ю з Саймоном Пірані про його книгу «Російська революція у відступі», котру він презентував під час конференції «Нові профспілки та демократичні ліві: історичні корені та ідейні орієнтири». Книга являє собою детальний аналіз процесів «авторитарного переродження» більшовицької партії та згортання робітничого руху в 1920—1924 роках, здійснений на основі архівних даних. Детальніше про саму презентацію читайте тут.
Андрій Гладун: Із самого початку хотілося б запитати — для читачів, які, можливо, ще не змогли ознайомитися з Вашою книгою — наскільки дослідження, яке Ви провели, є актуальним на сьогоднішній день для лівих?
Саймон Пірані: Я думаю що, з одного боку, коли читаєш книгу про історію нашого руху, то завжди на кожній сторінці шукати прямі уроки щодо сьогоднішнього дня — помилковий підхід. Тобто зв’язок із сьогоденням є, але цей зв’язок не прямий. З одного боку, я думаю що, по-перше, російська революція в цілому — це була спроба мас увійти в історичний процес. Тобто, на відміну від інших часів, маси в період із 1905 року, і особливо в 1917 році, були активними учасниками процесу, вони прямо впливали на все, що відбувалося на урядовому рівні, і був високий рівень участі в процесі. І саме тому історію цих часів дуже важливо вивчати.
По-друге, є моменти, які стосуються звуження цієї колективної дії, які мали місце особливо у 1920-х роках — і тут, напевно, є більш прямі зв’язки з сьогоднішнім днем. Те, що я описав у книзі, те, про що я читав в архівах, — це був процес того, як більшовицька партія, що мала в руках державну владу, чинила тиск на життя робітників, на колективність і пряму демократію. І я намагався зрозуміти цей процес. У нас немає сьогодні держав, які претендують на звання робітничих, але є багато організацій, і є у нас профспілки, наприклад, в яких є свої форми бюрократії, авангардизму і так далі. І з політичної точки зору бачимо сьогодні в робітничому русі негативну спадщину більшовизму в цьому сенсі. І тому я думаю, що всі ці події цікаві нам з такої точки зору.
Денис Пілаш: З вашої книги випливає ще й те, що в цих суперечливих процесах і сама більшовицька партія, сам більшовизм був суперечливим, і всередині його теж існували групи від «Робітничої опозиції» до децистів 1 Тому питання в тому, чи можна було би розвернути процес бюрократизації, авторитарного переродження, і чи можна було це зробити зсередини чи ззовні партії в умовах 1920—1921 років?
С.П.: Я думаю, що треба не забувати, що умови справді були найгірші, які тільки можна уявити. Щойно в цілій країні пройшли [Перша світова] війна, громадянська війна і так далі. І період, про який ідеться в книзі, від 1920 року до 1924, — в цей період справді були важкі умови, і, намагаючись створити так звану робочу державу вперше у світі, чи можна було взагалі зробити щось інакше? Звісно, є моменти, де ми бачили в архівах повідомлення людей про те, що навіть за цих умов можливо було би зробити щось інакше, і дуже важливим є рішення Х з’їзду партії про заборону фракцій. Дуже важливе рішення в практичній площині — адже не думаю, що були дозволеними на практиці всі ті партії, яким не дали можливість працювати в легальній площині. Був такий більшовик Ілля Вардін, він був членом фракції демократичних централістів, і він пропонував в ЦК у 1921 році дозволити основним робітничим партіям та організаціям брати участь у виборах. Тобто це не я сиджу в комфорті ХХІ століття в Лондоні і пишу про те, що це було можливим, — це він тоді думав що от, можливим є розширення демократії. Але вони [більшовики] вирішили цього не робити.
І є ще приклади, про які ми могли би говорити. Відповісти на запитання, чи можливо було змінити партію зсередини, важко. Але можна так само посилатися на тих, хто намагався це робити, і це не демократичні централісти. Для мене одна з найцікавіших груп, про яку я нічого знав до початку свого дослідження, — це група «Робітнича правда». Це були молоді люди, вони брали участь у громадянській війні, всі воювали в Червоній армії, і після повернення додому вступили до комуністичних університетів. І саме в цих університетах вони створили осередки цієї організації, «Робітничої правди», і вони написали дуже хороший маніфест у 1921 році. Вони вже там написали що, на їхню думку, в Росії править державна бюрократія, пов’язана з технократичною інтелігенцією, пов’язана з новою буржуазією, і що її неможливо на даний момент повалити. То що ж треба робити? Треба проводити роботу на низовому рівні, — і вони писали щось такого змісту, що хоча вони усі вважали себе комуністами, вони фактично повинні здійснювати цю роботу поза межами партії. Вони не претендували на створення нової партії, вони просто усвідомили, що умови всередині партії були важкі, і що там неможливо було багато чого здійснити. І справді, коли ці осередки викривали партійні комітети, їх було піддано різноманітним репресіям вже у 1922 році.
А.Г.: У такому разі постає питання, який політичний висновок можна зробити з книги, як саме можна запобігти взагалі виникненню авторитарних тенденцій в організаціях?
Я довго думав про це сам і включив у кінці книги цитату Віктора Сержа 2, він був учасником подій. Я намагався уникати «пошуку хороших відповідей» в Лондоні ХХІ століття — я думаю, що це занадто легко і занадто шкідливо.
«Річ у тому, що людська свобода, будучи продуктом культури і зростання свідомості, не може бути встановлена силоміць; [але все ж] саме революція необхідна для того, щоб зброєю добути у старого світу … можливість руху … до природного порядку, до вільної асоціації вільних робітників, до анархії. Тим важливіше зберегти в ході всіх цих боїв лібертарний дух.»
Ось я думаю, що це, написане в 1920 році, і є найкраща відповідь — краща, ніж будь-яка з тих, що я міг би дати.
Д.П.: В принципі, в продовження цього, якщо я не помиляюся, була перекладена ваша стаття про розкол у Socialist Workers Party — доволі скандальна ситуація, яка, напевно, теж якось пов’язана з загальною політичною культурою. Яка обстановка зараз на крайньому лівому фланзі британської політики — взагалі, які організаційні форми зараз є адекватними?
С. П. Це те питання, про яки ми постійно з друзями в Англії дискутуємо і ще не знайшли відповіді. Я беру участь у різних кампаніях і в різних дослідницьких колах, і я вважаю, що треба випробувати нові організаційні форми, тому що ті, які ми використовували в сімдесятих роках, намагаючись щось зробити — вони були завузькі. В нас були нові партії і профспілки, однак дуже рідко траплялися тоді інші види організацій. Зараз краще, у нас дійсно є не тільки різні форми, але й розуміння того, що треба їх розширити. Наприклад, є люди, які давно сказали, що треба організувати робітників поза профспілками, навіть вкінці нашої конференції хтось про це казав — це дуже важливе питання, що ми робимо з людьми які працюють непостійно, з так званими прекарними робітниками. І ми обговорювали це давно, намагаючись організувати мігрантів і прекарних робітників. Минулого року створилася секція в одній із наших великих профспілок, яка зосереджена саме на цій проблемі, — і це вже прогрес, оскільки раніше це були активісти, які цим займались поза профспілками. Є активісти-члени профспілок, але вони самі знають важливість цього розширення, поза профспілковою формою, — і я думаю, що це теж прогрес.
І останнє про організацію: для мене це завжди є певним принципом — розширити коло можливостей маси людей, тобто завжди нагадувати, в будь-якій кампанії, в будь-якій формі [організації], що те, що люди могли би зробити для вирішення своїх проблем колективною дією, — завжди більше, ніж те, на що вони спроможні самотужки. Бо капіталістичне суспільство, ясна річ, обмежує завжди наше розуміння, нашу творчу наснагу і можливості, і дуже важливо завжди розширювати межі і давати всім зрозуміти власні потенціал.
Читайте також:
Спроба соціалістичної революції 1919 року на Закарпатті (Денис Пілаш)
Українська революція 1917-1921 років: вирішуючи долю Європейської соціалістичної революції (Кріс Форд)
