Спроба соціалістичної революції 1919 року на Закарпатті

Пілаш, Денис

  • 22 березня 2013
  • 3920

Денис Пілаш

22 березня — чергова річниця революційних подій 1919 року на Закарпатті. Зараз цю сторінку історії області ігнорують на тлі неабиякої уваги до Карпатської України 1939 року, сакралізованої в сучасному націоналістичному дискурсі. Хоча було би повчально згадати досвід тих 40 днів першого соціалістичного експерименту на схилах Карпат. Адже Радянська влада тут точно не встановлювалася на «російських багнетах». Навіть навпаки — вона прийшла із заходу, з Угорщини, частиною якої тоді були закарпатські землі.

 

«Такій ідіотській монархії не місце на білому світі»

На початку ХХ століття Австро-Угорська дуалістична монархія, до складу якої входило і Закарпаття, представляла собою «клаптикову імперію», що тріщала по швах. У 1848 році, зіткнувшись із поширенням загальноєвропейської революції, вона вже перебувала за крок від історичного небуття, коли вивільнилися пригноблені національні меншини і буржуазно-демократичні рухи. Розпочавшись 15 березня 1848 року, революція в Угорщині стимулювала розвиток визвольних рухів і в тих частинах імперії, де угорці, самі будучи під ярмом австрійців, пригнічували інші народності (не зайвим буде відзначити, що двоє найвидатніших діячів угорської революційної демократії — Лайош Кошут і Шандор Петефі — були відповідно словацького і сербсько-словацького походження). Серед цих земель були і задвірки країни, де пізньосередньовічний феодалізм зберігався у недоторканному вигляді (кріпосне право було скасоване лише у 1853 році) — Закарпаття. Тут боротьба за автономію та подолання відсталості обернулася на форму культурно-просвітницького руху, представників якого називають «будителями» услід за їхніми словацькими аналогами — педагог і літератор отець Олександр Васильович Духнович (автор «Гімну підкарпатських русинів») був представником саме цього напрямку.

Однак у 1849 році імперія Габсбургів одержала відстрочку від краху завдяки грі на національних протиріччях (передусім між угорцями та хорватами) і залученню до придушення революції військо «жандарма Європи» Миколи І. Це тоді Микола Чернишевський писав: Як «друг угорців, бажаю поразки там росіянам, і для цього готовий був би самим собою пожертвувати». Після косметичного ремонту у формі австро-угорського консенсусу 1867 року дуалістична Австро-Угорська монархія і справді залишала більше простору для політичного маневру, ніж царська чи Османська. Проте, залишаючись династичним володінням дому Габсбургів, вона була анахронізмом на фоні інших «великих держав», більш успішних хижаків періоду імперіалізму — недарма імператор Франц-Йосип, як істинний ретроград, боявся телефону, автомобілів, ліфтів, друкарських машинок і навіть вентиляторів (ну, і звісно ж, жінок, але це вже інша історія).

А рівень життя більшості населення залишався жалюгідним; у цей час із різних земель, що входили до Австро-Угорщини (у тому числі із Закарпаття, Галичини та Буковини) до Західної Європи чи через Атлантичний океан до США, Канади, Аргентини, Бразилії потяглися десятки й сотні тисяч робітників, яким не залишалося місця на рідних землях — сировинних придатках монархії. Трудові мігранти кінця 19 століття, як і гастарбайтери початку 21 століття, сподівалися на краще життя для себе та своїх дітей. На своїх нових місцях вони найчастіше стикалися з нелюдськими умовами праці, але тішили себе тим, що мають хоча б шматок хліба та якийсь заробіток. Це середовище робітників-емігрантів першої та другої хвилі дало світу, мабуть, найвідомішого сина русинського народу. Андрій Варгола народився в 1928 році у родині русинів-пролетарів зі східнословацької Мікови і в майбутньому став більш відомий як Енді Ворхол — скандальний художник, авангардний режисер, батько-засновник поп-арту та мішень пострілу радикальної феміністки Валері Соланас.

Австро-угорські власті толерували існування легальної опозиції, однак щойно класова боротьба набирала небезпечних для них обертів, державна машина жорстоко придушувала подібні виступи — так було під час розстрілу виступу сільськогосподарських робітників в Орошгазі у 1891 році, і пізніше, під час загального страйку батраків 1897–1898 років, підтримуваного Незалежною соціалістичною партією Іштвана Варконі. Апофеозом тиску на організований робітничий рух став так званий «рабський закон», що передбачав суворі покарання за страйки. Лідери Соціал-демократичної партії Австрії — Отто Бауер, Вільгельм Адлер, Карл Реннер, меншою мірою Рудольф Гільфердінг — переключалися з радикальних методів боротьби на пошуки місця для реалізації в межах існуючої системи національно-культурної автономії численних народів імперії. Ця ідея стала центральною в австромарксизмі, який, у свою чергу, з революційної сили перетворився на «ліву підпірку» режиму.

В угорській же частині монархії, Транслейтанії (австрійська носила назву Цислейтанії), з 1880 року діяла Загальна робітнича партія (з 1890 — Соціал-демократична партія Угорщини), у створенні якої брав участь сподвижник Маркса й Енгельса, учасник Паризької Комуни Лео Франкель. Ця партія мобілізувала значні маси у боротьбі за загальне виборче право і 12-годинний робочий день. Наймасовіший із виступів соціал-демократів, 23 травня 1912 року, супроводжувався вуличними зіткненнями та будівництвом барикад не лише в Будапешті, а й у більшості великих міст Угорщини — недарма ці події, які порівнюють із «Кривавим тижнем» 1909 року в Каталонії, запам’яталися як «Червоний четвер». Проте й СДПУ повільно, але впевнено скочувалася до загалом характерного для партій ІІ Інтернаціоналу реформістського безсилля, а її суспільну нішу активно експлуатували навіть правоконсервативні сили (що було проілюстровано на прикладі Національної робітничої партії, створеної прем’єр-міністром Іштваном Тісою). Це відштовхувало від угорської соціал-демократії рішуче налаштованих людей — таких як теоретик історичного матеріалізму й перекладач праць Маркса й Енгельса на угорську мову, революційний синдикаліст Ервін Сабо (його ім’я донедавна носила столична бібліотека Будапешта, але чиновники консервативного уряду Віктора Орбана, оголосивши Сабо «тоталітарним комуністичним інтелектуалом» — дарма що той помер ще до заснування угорської компартії, — перейменували її на честь місцевого популяризатора творчості традиціоналіста Рене Генона, популярного серед крайніх правих).

Завдяки тогочасній літературі ми володіємо чудовими пам’ятниками закостенілості та бюрократичній тупості двоголового австро-угорського монстра: перш за все, це спадщина двох мешканців Праги — криптоанархіста Франца Кафки (химерний ірраціональний світ творчості якого був би, напевно, неможливий без досвіду служби в держустановах) і, звісно, Ярослава Гашека. Гашек — богемний анархіст із празьких генделиків, засновник «Партії поміркованого прогресу в межах законності» і комісар Червоної Армії — вивів незабутній образ бравого вояка Швейка, який, користуючись личиною казкового ідіота, блискуче викриває ідіотизм Системи у всіх її проявах: імперіалістичної війни, панівних порядків та й самої держави, найвільніше місце у котрій — божевільня, де «кожен міг говорити, що захоче, зовсім як у парламенті».

Хай там як, та зі вбивства ерцгерцога Франца-Фердинанда у Сараєві 28 червня 1914 року починається фінальний акт агонії Австро-Угорської імперії. Перша світова війна остаточно похитнула «клаптикову монархію», активізувавши революційні та відцентрові тенденції у «Центральній державі №2». Армію «світлішого цісаря» поодинці били навіть війська, що перебували у ще жалюгіднішому стані — сербські, російські та італійські. «Це не життя, — писала угорська селянка своєму чоловікові, який перебував у полоні, — плачучи лягаємо спати, плачучи встаємо, плачучи їмо і думаємо про свою долю, чому не розверзнеться земля, щоб поглинути бідних. А війну хай добрий Ісус Христос нашле на багатих, якщо їм не досить кровопролиття, хай їхніх нащадків зробить бездомними, якщо їм ще замало».

Яскрава сторінка в історії народного спротиву часів імперіалістичної війни — діяльність Миколи Шугая, «останнього опришка» й «доброго розбійника». Його доля лягла в основу роману чехословацького письменника-комуніста Каміла Земана, більш відомого під псевдонімом Іван Ольбрахт, котрий провів кілька років у верховинському селі Колочава, збираючи фольклорний матеріал для своєї книги. У 1917 році Шугай дезертирував з австро-угорської армії і протягом чотирьох років продовжував справу легендарного Олекси Довбуша — «забирав у багатих, а бідним віддавав і ніколи нікого не вбивав, хіба що при самообороні чи заради справедливої відплати». На пошуки месника було кинуто чотири десятки жандармів, а за його голову призначили винагороду; зрештою, Миколу з братом зрадили, виказали і вбили. Час Робінів Гудів підійшов до завершення навіть у найвідсталіших закутках Європи. Настав час нових форм боротьби.

 

Від Революції айстр до Угорської Комуни

Жовтнева революція 1917 року в Росії активізувала революційні процеси не тільки на території колишньої імперії, а й далеко за її межами — недарма розмежування між революційними марксистами та соціал-демократами реформістського спрямування не в останню чергу проходило за лінією їхньої оцінки імперіалістичного характеру Першої світової війни; вибір між інтернаціоналізмом та соціал-шовінізмом прекрасно відображає ставлення до буржуазної держави та панівного класу загалом. Інтернаціоналістський ентузіазм Червоного Жовтня 1917 року відбився у проголошенні цілого ряду революційних республік — від Радянського Лімерику (в Ірландії) й Ельзаської радянської республіки на заході до Монгольської народної республіки на сході і Радянського Гіляну (Північний Іран) на півдні. Угорська радянська республіка була короткою, але важливою сторінкою революційної хвилі 1917–1923 років. Крім усього іншого, саме там, у Радянській Угорщині, вперше намагалися реалізувати автономію Закарпаття. На жаль, нині цей етап історії здебільшого ігнорований, і зважена оцінка тих подій не типова — надто на фоні апології Карпатської України чи Гуцульської республіки (винятком у висвітленні цієї доби закарпатської історії можна вважати монографію Андрія Пушкаша «Цивилизация или варварство: Закарпатье 1918–1945»).

Кінець світової війни був катастрофічним для Австро-Угорщини. Коли вона звернулася до Антанти з проханням про переговори щодо перемир’я 2 жовтня 1918 року, лавину розпаду було запущено. У межах найближчого місяця національні меншини створили власні національні ради, і між 28 та 31 жовтня чехи, словаки, хорвати та закарпатські русини заявили про заснування власних утворень. Але найбурхливіші події вирували у Будапешті, де їх підігрівало небажання офіційного Відня йти на які-небудь помітні поступки. Якщо доречно проводити паралелі з Росією 1917-го, то в кінці жовтня 1918 року в Угорщині відбувся аналог Лютневої революції, який мав на меті створення буржуазно-демократичної республіки. 28 жовтня масова демонстрація протесту відправилася з Пешту до Буди, при цьому трьох демонстрантів застрелили поліціянти. Розгін акції став тільки початком страйків, протестів та сутичок, у ході яких солдати столичного гарнізону масово переходили на бік повсталих. Революціонери зайняли громадські будівлі, залізничні вокзали та телефонні станції. Зрештою, 31 жовтня влада майже безкровно перейшла до рук повсталих і Угорської національної ради, що включала Партію незалежності, Буржуазно-радикальну та Соціал-демократичну партії. Айстри, які продавалися в день поминання померлих, бунтівні військові прикріплювали замість зірваних імперських емблем — тож ці події одержали назву Революції айстр.

Роль «угорського Керенського» випала на долю лівого ліберала графа Міхая Карої, котрий і сформував 31 жовтня уряд. Завдяки репутації поміркованого і водночас прогресивного політика Карої спершу видавався компромісною фігурою для інтересів ліберальної буржуазії та настроїв революційних мас (показово, що відставний прем’єр безперешкодно перебував в Угорщині за радянської влади і був змушений емігрувати після перемоги контрреволюції; в еміграції він захищатиме Самуїла Шварцбарда — того самого, який вбив Петлюру — і стане таким лояльним до комуністів, що недруги постійно називатимуть його «Червоним графом»). Але уряд Карої, притиснутий до стінки на переговорах з державами-переможцями в Тріанонському залі Версальського палацу, не зміг впоратися із важкою політичною та економічною кризою, що супроводжувалася перспективою втрати більшої частини підвладних Угорщині територій, і зрештою буквально звалив на плечі соціалістів вирішення завдань, що стояли перед країною. У переважній більшості вони зводилися до проблеми мирного врегулювання і потреб модернізації. Перш ніж здійснити соціалістичні перетворення, революціонери повинні були вирішувати суто буржуазні завдання — у цьому трагедія угорської революції нагадувала російську.

Проте шлях від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції був набагато важчим, ніж може здатися на перший погляд. Цей процес супроводжувався масовими протестами та зростанням незадоволення. Виразниками дедалі ширших радикальних настроїв стали ліві — революційні соціал-демократи, комуністи та близькі до анархістів незалежні соціалісти. В історичній літературі, особливо антикомуністичній, побутує думка, що Угорська комуністична партія мало не в повному складі була рекрутована з військовополонених угорців, що навернулися до марксизму тільки у російському полоні. Справді, значна кількість членів УКП прийшла в лівий рух, побачивши на власні очі безглуздість світової бійні та пройнявшись духом революції в Росії (зокрема, серед них був Імре Надь, ключова фігура угорських подій 1956 року). Та ядро партії сформувалося ще до війни як революційне крило робітничого та соціалістичного руху — майбутній лідер комуністів Бела Кун, скажімо, вступив до УСДП ще у середній школі (1902 рік). А Дьюлу Альпарі, котрий загине у нацистському концтаборі Заксенхаузен у роки Другої світової війни, навіть встигли були виключити з реформістської соціал-демократичної партії. З цими комуністами змикалися вихідці з синдикалістських кіл. До того ж, чимало молодих інтелектуалів, наприклад, Дьйордь Лукач (у майбутньому нарком з культури, літературний критик та один із найвидатніших філософів-марксистів 20 століття) чи журналіст Тібор Самуелі, долучилися до комуністичних ідей завдяки культурній спілці «Гусадік сазод» («Двадцяте сторіччя») та журналу «Нюгат» («Захід») — об’єднанням радикальної інтелігенції, важливу роль у яких грав антибуржуазно та революційно налаштований світоч угорської поезії Ендре Аді (на пострадянському просторі його вірш «Князь тиші» відомий як текст пісні гурту «Наутілус Помпіліус»). Нарешті, були у новоствореній компартії і люди, що раніше взагалі перебували у буржуазно-поміщицькій Партії незалежності 1848 року («незалежницька» назва не заважала їй належати до владної коаліції у часи австрійського володарювання); такий шлях пройшов молодий Ференц Патакі — у російському полоні він став комуністом, осів у СРСР, під час війни добровольцем зголосився зайнятися налагодженням антифашистського підпілля в Угорщині, після чого у 1943 році був закинутий із розвідувально-десантною групою на карпатську гору Менчул (на півночі Хустського району), займався організацією партизанського руху на Закарпатті, але був схоплений у Будапешті гортистами і страчений нілашистами.

Угорська комуністична партія, створення якої було проголошено 24 листопада 1918 року в Москві угорцями-членами РКП(б), динамічно ставала чинником суспільного життя у країні, з січня 1919 охопленої хвилею революційної самоорганізації експлуатованих класів — активної участі в Радах та страйккомах, страйків, захоплень фабрик, земельних наділів великих власників, вузлів транспорту та зв’язку. Одна з демонстрацій комуністів закінчилася розгромом редакції офіційної газети соціал-демократів і сутичками з поліцією, які забрали життя семи людей. Влада скористалася цим приводом, і 22 лютого 1919 року 32 представників керівництва компартії було заарештовано. Однак уже через місяць буржуазний уряд сам кинув владу, не бажаючи брати на себе відповідальність за зовнішньополітичні поразки. Антанта, намагаючись розчистити для себе плацдарм для вторгнення до Радянської України та Росії, передала кабінету Карої «ноту Вікса» — документ вкрай малоприємний, з огляду на небажання угорців коритися англо-французькому диктату. І неприйнятний для Будапешта у світлі того, що за його умовами вони втрачали не лише всі землі, де угорці не становили відносної більшості населення, а й такі цілком угорські міста, як Дебрецен і Сегед. 20 березня Карої доручив сформувати уряд соціал-демократам. Ліве крило останніх ще з початку місяця вело перемовини з комуністами про створення єдиної робітничої партії, що одержала назву Угорської соціалістичної партії. Пікантності ситуації додавало те, що правлячий клас фактично передавав управління державою тим самим людям, яких іще нещодавно запроторив до в’язниці.

Радянська влада в Угорщині була проголошена вже 21 березня 1919 року, коли сформована вже єдиною Соцпартією Революційна урядова рада конституювала створення Угорської радянської республіки (УРР). Її перший уряд очолив соціал-демократ Шандор Гарбаї. А фактичний керівник новоутвореної республіки — лідер комуністів Бела Кун, призначений комісаром з іноземних справ, повідомив Раднарком РРФСР про «встановлення диктатури пролетаріату». Розпочалися 133 дні Угорської Комуни, 40 з яких були і строком існування Радянської Руської Крайни — автономного утворення закарпатських русинів.

 

«Срібна земля» «червонішає»

Революційні процеси не могли оминути Закарпаття, що у складі Угорщини, уже незалежної від Відня, одержало назву Руської Крайни. Тим паче, що цей регіон далеко не вперше ставав ареною революційних подій. Ще 1514 року закарпатське селянство взяло активну участь у повстанні куруців під проводом Дьєрдя Дожі, придушеному угорськими феодалами із немислимою жорстокістю (втім, вкрай типовою для картин розгрому середньовічних егалітаристських рухів). Пізніше оборона Мукачівського замку двічі — у 1685–1688 роках під проводом Ілони Зріні проти австрійських сил Монтекукуолі та у 1711 році військами її сина Ференца ІІ Ракоці (інший закарпатський замок, Хустський, теж відмовився скласти зброю після капітуляції основних сил і був останнім форпостом повстанців) — увійшла до знакових сторінок угорського національно-визвольного руху. А впродовж 18 століття у гірських районах цілими десятиліттями точилася боротьба опришків.

У листопаді 1918 року, на момент розпаду Австро-Угорської імперії, на території сучасної Закарпатської області налічувалося понад 500 робітничих, селянських і солдатських Рад. На процеси самоорганізації в краї уряд Карої відреагував законом №10 «Про національну автономію русинів, що мешкають в Угорщині». Після проголошення Угорської Радянської Республіки в Будапешті радянська влада була встановлена протягом 22-24 березня 1919 року і на Закарпатті, що одержало у якості територіальної одиниці назву Руська Крайна і наділялося правами автономії з центром в Мукачеві (Ужгород було зайнято чехословацькими загонами). Радянська Угорщина повинна була бути перебудованою на федеральних засадах, і її національні окраїни (вперше з часів їх підкорення угорською короною) отримували довгоочікувану автономію — от і проект Конституції Руської Крайни від 12 квітня 1919 року, підготований Русинським народним комісаріатом за завданням революційного угорського уряду, називав її самостійним Союзом Країнським у складі федеративної Радянської Республіки.

Встановлення радянської влади в Угорщині стимулювало стихійне розростання, зокрема на території Закарпаття, подібних Рад на рівні сіл, міст, районів і комітатів (комітат, або жупа — основна територіальна одиниця), які, у свою чергу, обирали Директоріуми (виконавчі органи влади) у складі 3-5 чоловік. Усього налічувалося чотири жупні Ради — у Мукачеві, Хусті, Чопі та Севлюші (угорська назва Виноградова). У числі окружних Рад, на які з 5 квітня 1919 року перетворювалися їх комітатські аналоги, були три русинські — Березька (з центром у місті Мукачево), Марамороська (Хуст) і Ужанська (Середнє). Щоправда, скликання їх вимагало часу, якого катастрофічно бракувало — як результат, Березька Рада була створена лише 14 квітня, Ужанська — 23 квітня, а Марамороську, ймовірно, так і не встигли створити. Найвищим органом влади за проектом Конституції Руської Крайни повинен був стати крайовий з’їзд Рад, вибори до якого проводилися 7-14 квітня (7 квітня відбувалися вибори до сільських Рад, 8 квітня — до міських, а до 12 квітня були сформовані районні Ради), але скликати його перешкодив початок іноземної інтервенції. Разом із тим, до Всеугорського виконавчого комітету все ж було делеговано сімох закарпатців.

Щоправда, труднощів у ліквідації старого державного апарату додавало те, що народним комісаром краю 25 березня 1919, після відставки Ореста Сабо, став висуванець буржуазних партій адвокат Агоштон Штефан, котрий був губернатором краю ще за часів Карої. Політичним повіреним у справах Руської Крайни (по суті, заступником губернатора) призначили його однодумця Йосипа Камінського. Парадоксальним чином комісару Штефану, який знаходився у Будапешті, довелося працювати на радянську владу, хоча він був її противником — як результат, він проводив власну політику й увійшов у латентне протистояння із Мукачівським Директоріумом та Руськокрайнянським комітетом Соціалістичної партії на чолі з Іваном Мондоком і Ерне Сайдлером. Штефан з Камінським навіть здійснили спробу відновити статус-кво, що існував до 1919 року: повернути як найвищий представницький орган влади скликаний ще за Карої Руський собор і обмежити роль з’їзду Рад консультативною функцією. Проте така спроба встановити «двовладдя» була зупинена, коли загін озброєних робітників на чолі з Дюлою Катко розпустив сформовану Штефаном урядову Раду — недарма сучасники порівнювали Катко з матросом Железняком. Утім, через деякий час, 22 квітня, вже в умовах активного румунського наступу, Камінському все ж вдалося скинути Мукачівський Директоріум, очолюваний Яношем Галгоці. Тим самим «ліберал» Камінський відчутно допоміг інтервентам, адже через переворот у Мукачеві з фронту було відкликано частину військ, а вже через шість днів до міста увійшли румуни.

Крім автономних органів самоврядування, угорська революція породила й закарпатські збройні формування. У той час як 25 березня в будапештській газеті «Népszava» був оприлюднений урядовий декрет про утворення Угорської червоної армії (УЧА), «…передусім із вербованих до її лав організованих робітників, в тому числі й вояків-пролетарів, що вже перебувають у війську», у Мукачеві починалося формування Русинської червоної гвардії. Згідно з планом, розробленим на початку квітня, утворювалося Мукачівське русинське територіальне командування, яке відповідало за Червону Русинську дивізію (65 дивізію УЧА), до якої мали увійти три бригади. Хоча її комплектацію так і не було завершено, до неї встигли записатися понад 6 тисяч добровольців.
Політичним комісаром Русинської дивізії був Іван Мондок — талановитий журналіст, який свого часу долучився до комуністичного руху, перебуваючи в російському полоні. Його доля склалася трагічно. Після падіння УРР його обиратимуть до чехословацького парламенту і піддаватимуть переслідуванням, які змусять його емігрувати у 1930 році до СРСР, де він стає аспірантом Інституту історії Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів. Заарештований у роки сталінських репресій за сфабрикованими (й абсурдними — зокрема, йому інкримінували шпигунство на користь Чехословаччини, у тюрмах котрої він сидів) звинуваченнями у 1933 році, Мондок отримав 5 років таборів і був страчений 25 листопада 1937 року за рішенням «трійки» при Ленінградському облуправлінні НКВС СРСР без пред’явлення звинувачення.

 

На штурм неба?

Угорські радикальні соціалісти взялися за обіцяні революційні перетворення. Не варто забувати, що більшість із них з об’єктивних причин були радше загальнодемократичні, ніж соціалістичні. Але до них угорська революція підходила не менш рішуче, ніж її попередники — Паризька Комуна та Жовтнева революція.

Першим принциповим питанням була перебудова виробничих відносин на нових засадах. 26 березня 1919 року Революційна урядова рада Угорщини видала декрет, за якою націоналізації під робітничим контролем підлягали промислові та транспортні підприємства і майстерні, на яких працювали більше 20 людей, а також торгові установи і магазини з кількістю зайнятих більше 10 людей. Промислових підприємств у Закарпатті було не так вже й багато — лісохімічні заводи у Сваляві і Тур’ї-Бистрій, меблеві комбінати, заводи будматеріалів, пивзавод Шенборнів і тютюнова фабрика в Мукачевому, а також низка дрібних сталеливарних підприємств. У результаті революції суттєво покращилося становище їхніх працівників, які змогли чітко визначати умови праці в нових колективних договорах, а також було частково відновлено дезорганізовані війною виробництво й інфраструктуру.

Услід за ліквідацією станових привілеїв суттєві зміни торкнулися економічних прав трудящих: було введено 8-годинний робочий день і право на відпустку, обмежено працю неповнолітніх, зрівняно в оплаті праці жінок із чоловіками, підвищено заробітну плату на 25-60%, усунено перешкоди для діяльності профспілок. Почалися масштабні перетворення в соціальній сфері, на кшталт безкоштовного медичного обслуговування. Середня освіта для дітей віком до 14 років ставала обов’язковою і безкоштовною, було впроваджено матеріальну допомога учням та студентам, проголошували програми ліквідації неписьменності та загальної політехнічної освіти, викладання Закону Божого у школах замінив курс суспільних наук.

Аграрна політика у ретроспективі виявилася найменш вдалим елементом діяльності лівого уряду Угорщини. Вважаючи, що Угорщина, будучи економічно розвинутішою за Росію, стоїть ближче до соціалізму, робили висновок, що існує потреба не в соціалізації (вимога лівих есерів, втілена у ленінському «Декреті про землю»), а в націоналізації поміщицьких і церковних земель, обумовленій необхідністю забезпечити стале постачання продуктів міським робітникам та армії. На них одразу організовувалися державні виробничі кооперативи (щоправда, з 11 000 запланованих в Угорщині виробничих кооперативів в Руській Крайні встигли організувати тільки один — у Великих Берегах). Згідно з відповідним декретом від 3 квітня 1919 року, конфіскації підлягали всі «великі та середні маєтки розміром більше 100 гольдів» (57 га) орних земель. Втім, через переважання в Руській Крайні дрібного землеволодіння, обумовленого переважанням гірського рельєфу, такі заходи не тільки не викликали протидії селянства, що складало понад 80% населення краю, але й були зустріті з ентузіазмом. Адже селяни й без урядових декретів знали, що їм робити — всюди відбувалися захоплення і перерозподіл наділів (у Ворочеві, Бистріці, Горінчеві, Ізі, Липчі, Задньому — загалом у десятках сіл).

Буржуазні революціонери зразка 1848 року не змогли подолати національної обмеженості угорської революції, не запропонувавши нічого нового для народів, яких пригноблювали угорці не менше, ніж австрійці — самих угорців. Комуністичні революціонери зразка 1919 року рішуче порвали з практикою національного пригноблення поневолених народів. Конституція УРР забороняла дискримінацію національних меншин і навіть передбачала використання в офіційних інстанціях мови будь-якої національності, що проживала в Угорщині. На практиці для Руської Крайни це означало, що русинська мова вперше одержувала офіційний статус. За прикладом здійсненої в Радянській Росії реформи російського правопису в русинській мові теж впроваджували відповідний фонетичному звучанню правопис, а алфавіт позбавляли від невживаних літер. Важливим у справі мовно-культурного ренесансу було й те, що на історико-філософському факультеті Будапештського університету була відкрита кафедра русинської мови, очолювана Олександром Бонкалом.

Саме соціалістичний, а не ліберально-буржуазний, уряд Угорщини вперше впровадив і свободу слова та друку. Було налагоджено видання газет для населення Закарпаття русинською («Руська правда», яка з 6 номеру одержала назву «Русько-Країнська правда», — орган будапештського наркомату в справах Руської Крайни), українською («Червона Україна» — орган української комуністичної групи, що складалася з колишніх військовополонених австро-угорської армії) і угорською («Ruszka Krajna», «Beregi munkás» — «Березький робітник», «Munkácsi népszava» — «Мукачівське народне слово») мовах.

 

Початок кінця

Поки в Угорщині (та на Закарпатті зокрема) повним ходом ішли революційні процеси, більшовики в Радянській Росії, усвідомлюючи, що соціалістична революція може перемогти тільки у світовому масштабі, намагалися об’єднатися із своїми європейськими товаришами. Оскільки Листопадову революцію у Німеччині вже встигли зрадити реформістські лідери соціал-демократії, які, вступивши у змову з вищим генералітетом, віддали революційний пролетаріат на поталу фрайкорам, головну надію покладали на Угорську Радянську республіку. Слід зважати, що самі Ради на теренах колишньої Російської імперії були вимушені відчайдушно боротися за своє існування проти контрреволюції та інтервенції, що ще більше підсилювало сподівання на успіх революційних процесів у Центральній Європі як запоруку перемоги світової пролетарської революції. 13 квітня 1919 року командувач Українським фронтом Володимир Антонов-Овсієнко видав директиву про прорив на південний захід — через території, зайняті білогвардійцями, петлюрівцями та румунами — для з’єднання червоних військ РРФСР та УСРР із силами Угорської радянської республіки. 18 квітня цей наказ підтвердив Ленін, який наказував Реввійськраді готувати наступ для допомоги УРР. Це тоді Володимир Ленін, Лев Троцький та Християн Раковський наголошували перед Раднаркомом УСРР, що двома головними військовими задачами є «прорив через Буковину та взяття Ростова».

Відчуваючи загрозу розростання ліворадикального руху у себе вдома, держави Антанти більше не збиралися терпіти революційне вогнище посеред Європи — майже як у середині 19 століття, коли європейські монархії не змогли змиритися з попередньою революцією в Угорщині. У версальських залах західні можновладці теревенили про мир, одночасно благословляючи обома руками війну проти революції, і сумлінно розробляли ідею східного «санітарного кордону» проти «безбожного більшовизму», практичним втіленням якої стали фінансування, переозброєння і підготовка збройних сил нових буржуазних держав, що мали виникнути чи розширити зафарбовану своїм кольором територію на карті Європи, — Польщі, Чехословаччини та Румунії. Останні дві як безпосередні сусіди Угорщини мали стати «каральним мечем» проти «розгулу комунізму» в Карпатській улоговині, й Антанта своїм тиском усіляко підганяла румунів з чехословаками до вторгнення в Червону Угорщину. Так, румунський уряд Бретіану одержав від Ллойд Джорджа військове спорядження на 100 000 солдат.

Першого удару завдали 16 квітня 1919 року румунські війська, перейшовши демаркаційну лінію у напрямку міст Мараморош-Сигет — Тячів — Хуст — Берегово. Оскільки контроль над карпатськими перевалами був ключовим для забезпечення маршруту надання допомоги Радянською Росією і Україною УРР, закарпатська Руська Крайна була однією з перших і найголовніших мішеней інтервенції. Русинський батальйон і Русинська Червона дивізія, комплектація яких так і не була завершена, значно поступалися за чисельним та технічним співвідношенням силам супротивника і не могли чинити ефективного опору, особливо у світлі капітуляції в Північній Угорщині Сейкейської Червоної дивізії, що відкривала інтервентам шлях на Хуст, Дебрецен і Ньїредьгазу. Проте закарпатські червоноармійці, особливо робітничі загони, трималися і під час запеклих боїв за Королево та Велику Копаню 21 квітня. Здавалося, вони навіть могли змінити ситуацію на свою користь, коли перейшли в контрнаступ і змусили румунів відступити назад до Хуста. Проте кулемети й артилерія були на боці інтервентів, які дочекалися підкріплення і поновили наступ. Багаторазова перевага румунської армії у технічному оснащенні обумовила приреченість оборони Королева та Севлюша, якою керував уповноважений по Угочанському комітату, вчитель С. Кутлан. Вдершись до Севлюша, окупанти влаштували страти та тортури полонених червоноармійців. Прорив на Закарпатську низовину дозволив інтервентам 27-28 квітня оволодіти містами Берегово і Мукачево.

На додачу до всього, 23 квітня 1919 р. назустріч румунським частинам були кинуті і чехословацькі, які наступали з боку Ужгорода в напрямку Мукачева і Чопа. За останній, як важливий залізничний вузол, точилися найзапекліші бої 1919 року на території сучасної Закарпатської області — контроль над ним дозволяв продовжувати постачання до карпатських схилів. Бої за Чоп тривали більше десяти днів і закінчилися лише 3 травня. Русинська Червона дивізія, виснажена у боях, спільно з рештою угорських червоних частин були вимушені назавжди покинути територію автономної Руської Крайни, евакуювавши радянські органи влади до Центральної Угорщини. Румунські війська окупували понад 65% території Руської Крайни з усіма ключовими її центрами — містами Мукачево, Хуст, Берегово і Севлюш (Виноградів); решту території зайняли чехословаки, які об’єдналися із румунськими силами у районі Мукачева 30 квітня.

Навіть зазнавши суттєвих поразок від інтервентів, Угорська Червона Армія, очолювана робітником Вільмошем Бьомом та офіцером-самородком Аурелем Штромфельдом, ще не сказала свого остаточного слова. У результаті успішних боїв у районі Шалготорйана у середині травня 1919 р. червоноармійцям вдалося розвинути контрнаступ (до речі, не без дієвої участі українських червоних частин, які скували значні сили румунів), перейти 30 травня кордон Чехословаччини, взяти міста Кошице та Пряшів (він же Прешов словацькою, він же Еперйеш угорською), після чого 16 червня проголосити Радянську владу на землях східної і південної Словаччині. На цій території була проголошена очолювана Антоніном Яноушеком Словацька радянська республіка зі столицею в Пряшеві. До того ж, антирадянський фронт у такій ситуації був розсічений, а чеські війська у самому Закарпатті виявлялися відрізаними від своїх основних сил. Ці обставини не могли не надихати воїнів Русинської дивізії, що також брала участь у «Північному поході» і пройшла від Мішкольца до Кошиць, все ще сподіваючись на з’єднання з братами по зброї по той бік Карпатських гір. Однак повернутися на територію Підкарпаття Червоній Армії УРР вже не судилося.

Верхівка провідних капіталістичних держав була неабияк збентежена успіхами червоних угорців. Розгін демонстрації солідарності з Угорською Комуною у Відні, коли поліція розстріляла 17 чоловік, ілюстрував наростання реакції, але згодом виявився тільки провісником того терору проти лівих, що розгорнеться після придушення революційної хвилі в Угорщині чи Італії. Тим часом Антанта узялася активно підтримувати осередки угорської контрреволюції — «Національну армію» контр-адмірала Міклоша Горті (колишнього ад’ютанта цісаря Франца-Йосипа та командуючого австро-угорським флотом, що наприкінці війни придушив виступи матросів у Задарі) та ще більш реакційний «Антибільшовицький комітет» трансільванського графа Іштвана Бетлена.

У боротьбі з революційною Угорщиною зовнішня контрреволюція не гребувала жодними засобами — показово, що розбито УРР було не стільки на полі бою, скільки за допомогою макіавеліанського шантажу, цього невід’ємного атрибуту «реальної політики» респектабельних буржуазних держав. Фатальним для Угорської радянської республіки став ультиматум французького президента Жоржа Клемансо від 13 червня 1919 р., у якому держави Антанти вимагали вивести частини Угорської Червоної Армії зі словацьких земель за демаркаційну лінію, обіцяючи в обмін на це припинити наступ румунських військ і навіть вивести їх із Трансільванії. І Всеугорський з’їзд Рад, що проходив у Будапешті 14-24 червня і прийняв Конституцію УРР, пристав на ультимативні вимоги, призупинив «Північний похід», і зрештою УЧА покинула Чехословаччину. Ось тоді-то пастка і спрацювала — адже західні держави зі свого боку не збиралися дотримуватися жодних зобов’язань. Зв’язавши угорським революційним військам руки відступом з півночі, вони кинули проти УРР румунську армію. Хоча 20 липня червоноармійці і змогли перейти в контрнаступ по лінії Тиси, але завдяки секретним документам, що потрапили до рук ворога через зраду частини офіцерів-штабістів, румуни відбили його і стрімко наближалися до угорської столиці.

У таких складних умовах 1 серпня 1919 р. комуністичні та лівосоціалістичні представники покинули уряд УРР, а новий кабінет Дюли Пейдла, сформований з максимально аполітичних профспілкових діячів, оголосив про розпуск Червоної Армії. Але спроба умиротворити інтервентів закономірно провалилася, поставивши крапку в інтригах, які плелися проти угорської революції ще з часу дипломатичної місії південноафриканського прем’єра генерала Я. Х. Сметса. Угорська радянська республіка впала під ударами зовнішньої і внутрішньої контрреволюції, коли 6 серпня румунські війська взяли Будапешт. Передусім колапс місцевої «диктатури пролетаріату» пояснювався зовнішньополітичною ситуацією, яка була більш несприятливою навіть за ту, в якій опинилася Радянська Росія, відрізана від центральноєвропейського театру революційної війни наступом Денікіна. Свою роль відіграли і прорахунки керівництва УРР, особливо в аграрній політиці — що було особливо відчутно в країні, де з кінця ХІХ ст. прогресивна столиця із численним і освіченим робітничим класом (значна частина якого була єврейського або німецького походження, але повністю прийняла угорську культуру) була оточена селом із надзвичайно консервативними і націоналістичними мешканцями.

 

Реставрація і терор в Угорщині

Позбувшись революційного керівництва Угорщини (значна його частина втекла до Відня, але, скажімо, Тібор Самуелі був застрелений при спробі перетнути австрійський кордон), «західні демократії» мали можливість встановити хоча б оперетковий парламентський режим із зовнішніми атрибутами політичного плюралізму. Натомість вони усунули від влади навіть таких контрреволюціонерів, як монархіст архієпископ Йожеф і капіталіст Іштван Фрідріх, щоб віддати її в руки пригоршні (загалом місцевим білим рухом було охоплено не більше тисячі чоловік) ще правіших сил, які встановили в країні репресивну одноосібну диктатуру Міклоша Горті — контр-адмірала у країні без виходу до моря, який став регентом у монархії, що не мала короля. З іншого боку, втрата 71% території та 63% населення (через самовизначення народів та Тріанонський договір) створила сприятливі умови для поширення реваншистських ідей відновлення «Великої Угорщини», подібних до тих, які використовували праворадикальні демагоги в інших країнах, обділених Першою світовою війною — Німеччині та Італії — а ці реваншистські настрої, у свою чергу, підживлювали нацистські об’єднання на кшталт «Схрещених стріл» (нілашистів) Ференца Салаші і штовхали гортистську Угорщину до союзу із державами «Осі».

Гортіївський режим народжувався з білого терору. Громадянські права та соціальні експерименти рівною мірою були призупинені. Трибунали набивали в’язниці робочим людом, селянською біднотою та вільнодумною інтелігенцією. Білі міліції могли вбивати без суду і слідства будь-кого, запідозреного у лівих симпатіях чи «єврействі» (у своєму антисемітизмі бетленівці могли змагатися із гестапівцями та чорносотенцями, і Горті, який ніколи не вирізнявся юдофобськими настроями, був радше винятком із числа консервативно налаштованої аристократії). Загальна чисельність жертв контрреволюціонерів невідома, але називають числа до десятків тисяч чоловік. Симптоматично, що у сучасній історіографії білий терор називають відповіддю на червоний, ставлячи між ними у кращому випадку знак рівності і не забуваючи при цьому в яскравих барвах описати жорстокість «зловісних ленінців», хоча за червоного терору було вбито на порядок менше людей — стратили не більше 590 чоловік (після серії антикомуністичних повстань наприкінці існування радянської республіки).

Володимир Винниченко, котрий у лютому 1919 р. був під тиском Антанти виведений із складу Директорії як «майже більшовик», згадував, що деякий час, знаходячись в Радянській Угорщині, вів переговори з Белою Куном та іншими угорськими лідерами щодо створення єдиного революційного фронту проти сил реакції, що об’єднав би Радянську Росію й Радянську Угорщину з Українською народною республікою і дозволив би переслати підкріплення центральноєвропейському пролетаріату. Проте керівники УНР та ЗоУНР відкидали саму таку ідею. Так чи інакше, та Червона Армія так і не змогла прийти на допомогу революційним процесам в Угорщині, Австрії, Німеччині та Італії; революція так і не стала загальноєвропейською. Світова історія розвивалася б по-іншому, якби у 1919 р. Ради в Західній і Центральній Європі вистояли.

Насамкінець, важливо додати, що Радянську Республіку з величезним ентузіазмом підтримали і взяли активну участь у роботі радянських органів провідні діячі культури та науки — такі як письменники Фрідьєш Карінті, Жигмонд Моріц, Бела Балаж, Лайош Кашшак, композитори Бела Барток, Золтан Кодай, художники Ласло Мохой-Надь, Бела Уітц, культуролог Арнольд Гаузер і режисер Шандор Корда. Білий, антисемітський та антикомуністичний, терор, розв’язаний після її падіння, став непоправним ударом для інтелектуального клімату всередині країни: реакційний режим відправив Кодая і Бартока на лаву підсудних, кинув за ґрати Моріца, змусив емігрувати (з політичних чи етнічних мотивів) кращих представників угорської інтелігенції, що за кордоном одержать всесвітнє визнання — Шандора (Алекандра) Корду, кібернетика Яноша (Джона) фон Неймана, фізика Лео Силарда, соціологів Карла Мангейма і Карла Поланьї.

 

Підкарпатська Русь у складі Чехословаччини: революція чи реакція

Тим часом на зайнятих румунами й чехословаками територіях встановлювався окупаційний режим. 6 червня 1919 р. на території Руської Крайни, яка стала носити назву Підкарпатська Русь, проголошувався стан військової диктатури, за якої населення підпорядковувалося наказам чехословацької окупаційної адміністрації, якою, як і багатьма новоутвореними збройними формуваннями центральноєвропейських держав, командував антантівський інструктор — французький генерал Еннок. Що характерно, небезпека відтворення революційного руху 1919 р. видавалася новим хазяям настільки небезпечною, що в умовах цілком демократичної Чехословацької республіки військовий стан було скасовано лише 1923 р. Декілька сотень закарпатців, запідозрених у «більшовицьких симпатіях», були запроторені до спеціальних таборів в Ужгороді, Королеві та Сигеті.

А тим часом «угро-русинська» еміграція в США, що групувалася навколо адвоката Григорія Жатковича та його однодумця Антала Бескида, за підтримки держав-переможниць у світовій війні активно намагалася нав’язатися першому чехословацькому президентові Томашу Гарігу Масарику. Проте той, заслухавши песимістичні оцінки економічного стану Підкарпаття від празьких експертів, не міг зрозуміти, для чого ж включати у федерацію цю трикляту відсталу «Рутенію» (на противагу раціонально мислячому президентові, фанатичним прихильником цієї ідеї виступав перший прем’єр-міністр Чехословаччини Карел Крамарж, який у силу свого консервативного панславізму марив Закарпаттям як «слов’янським мостом для зв’язку із небільшовицькою Росією»). Однак воля антантівських генералів та політиків була непохитною: за підсумком переговорів з австрійцями на Паризькій мирній конференції, викладеним у Сен-Жерменському мирному договорі від 10 вересня 1919 р., колишня територія Руської Крайни під назвою Підкарпатська Русь передавалася Чехословацькій Республіці.

До честі політичного проекту президента Масарика, Чехословаччина залишалася у проміжку між двома світовими війнами єдиною державою Центральної Європи, у якій гарантувалися громадянські свободи і зберігалася демократія, у той час як навколо встановлювалися авторитарні диктатури. Проте переваги буржуазно-демократичної (у найкращому розумінні цього слова) республіки не могли захистити від вад капіталістичної економіки, що яскравіше всього проявилися під час світової економічної кризи — Чехословаччина була в числі країн, що більше всього потерпали від наслідків «Великої депресії» 1929 р. Що вже й казати про Підкарпатську Русь, яка залишалася в економічному та соціальному плані найбільш відсталим і визискуваним регіоном. Сенатор чехословацького парламенту від комуністів Іван Локота, описуючи важкі умови життя верховинців, зазначав, що голодуючі селяни вимушені харчування бур’янами, щоб вижити. Ситуація у Підкарпатській Русі привернула увагу міжнародної громадськості, адже, за словами голландського публіциста Ніко Роста, «у центрі Європи 700 000 людей приречені на голодну смерть… Ніде інде голод не набирає таких жахливих форм…»

До того ж, до соціальних проблем додавалося національне питання. Автономія багатонаціонального (на 1 січня 1920 р. 62% населення становили русини / українці, 17,2% — угорці, 13,4% — євреї, 3,3% — чехи та словаки, 1,8% — німці; до них додалася також помітна, особливо у політичному плані, частка емігрантів з колишньої Російської імперії та Західної України) краю, передбачена за Сен-Жерменським миром, декларувалася і в подальшому, але так і не була реалізована аж до 1938 р.

Політична арена Підкарпатської Русі в умовах наростання патріотичної істерії всіх мастей стала ідеальним полем для авантюристів, які у своїй нікчемності були б смішними, якби наслідки їх діяльності не були страшними. Характерним прикладом таких був греко-католицький священик, москвофіл, а зрештою неприкритий фашист (лідер профашистської Руської націонал-автономної партії, яка користувалася гаслами типу «Підкарпатська Русь для карпаторосів!») Степан Фенцик, який міг бути платним агентом польської, угорської, італійської та німецької резидентур одночасно. Усі подібні шовіністичні й консервативні сили, незалежно від національного забарвлення, яке вони приймали —русинське, українське, російське, угорське чи німецьке, — сповідували ту чи іншу форму «інтегрального націоналізму», не приховували свого захоплення Гітлером чи Муссоліні, розпалювали національну нетерпимість і ненавиділи демократію.

«Слабка ланка» чехословацької економіки, Підкарпатський край разом із тим демонстрував активність у класовій боротьбі, зіставлювану із індустріалізованими районами Центральної Чехії, де концентрувався промисловий пролетаріат. Справа в тому, що спадщиною революції 1919 р. стали помітна активність мас, розвинутий робітничий і селянський рух та ліві симпатії інтелігенції — у Чехословаччині загалом комуністичний рух знаходив масову базу, але на теренах Підкарпатської Русі це проявлялася виразніше всього.

Ще 21 березня 1920 р. на установчому з’їзді в Ужгороді з уламків місцевих Рад та лівих організацій було створено Міжнародну соціалістичну партію Підкарпатської Русі (МСП), по суті — лівосоціалістичне об’єднання комуністів і соціал-демократів. До її лав вступила більшість активних учасників революційних подій 1919 р. — Іван Мондок, Ерне Сайдлер, Іван Локота, Янош Ґалґоці, Золтан Фабіан, Іван Щербан, Дюла Катко, Михайло Логойда, Йосип Бойчук, Василь Сепеші, Микола Сидоряк та знаний угорський письменник Бела Іллєш (автор низки художніх творів, присвячених революційному руху на батьківщині, не міг повертатися до гортистської Угорщини), — а також галицький соціаліст Олександр Бадан-Яворенко. На другорядних ролях серед них був і ветеран Угорської Червоної Армії Іван Туряниця, який відіграє важливу роль у входженні Закарпатської України до УРСР у 1944-1946 рр., після чого стане першим головою Закарпатського обкому КП(б)У.

Створювали нову партію 50 делегатів, а на першотравневу демонстрацію на площі Масарика в Ужгороді їй вже вдалося мобілізувати 8 000 чоловік. Хронологічно ці події співпали із наступом військ Пілсудського на радянські республіки на сході, тому головними стали гасла солідарності з Радянською Росією в умовах польсько-радянської війни. У страйку, організованому МСП на знак протесту проти призначення Жатковича губернатором Підкарпатської Русі, у червні 1920 р. брали участь декілька десятків тисяч чоловік. А коли закарпатські соціалісти солідаризувалися із учасниками вуличних боїв 16-20 грудня 1920 р. у Празі, у вимогах звільнення політв’язнів, конфіскації поміщицьких володінь, поліпшення продовольчого забезпечення, введення грошових виплат безробітним і інвалідам, підвищення заробітної плати і виплати одноразової допомоги робітникам, вони так само були розігнані жандармерією й солдатами, а члени Центрального Комітету МСП були заарештовані і кинуті до берегівської тюрми. Трудящі відповіли на дії влади двома стихійними мітингами, розповсюдженням страйку на Солотвино та Мукачево, а також відтворенням робітничих та селянських Рад у Хусті, Тячеві, Рахові, Ясині та Тересві.

16 січня 1921 р. делегати від Міжнародної соцпартії долучилися до створення «Марксистської лівиці Словаччини і Закарпатської України» на з’їзді в селі Любочна, що прийняв 21 вимогу, що потребувалися для вступу в Комінтерн, за винятком 17-тої (котра передбачала, що всі секції Інтернаціоналу повинні носити назву «комуністичних»), і проклав шлях до об’єднання з комуністами Чехії (цей з’їзд, до речі, теж було розігнано властями, і делегати, яким вдалося уникнути затримання, наступного дня були змушені таємно зустрічатися у Ружомбероку). Результатом стало створення 14-16 травня 1921 р. Комуністичної партії Чехословаччини на базі лівої більшості Соціал-демократичної партії (у Чехословаччині, так само, як і у Франції чи Норвегії, ліве революційне крило чисельно переважало у партіях II Інтернаціоналу, однак реформістське керівництво не збиралося поступатися своїми кріслами і змінювати політичний курс).

У подальшому Підкарпатська Русь вважалася одним із оплотів КПЧ — парламентські вибори у цьому регіоні приносили чехословацькій радикальній лівиці незмінно високий рівень підтримки. До того ж, він помітно зріс у результаті «голодних маршів» та інших кампаній, які проводив у роки кризи Закарпатський крайком партії, який пройшов омолодження: у 1934 р. його очолив 33-річний уродженець Ясині, випускник Харківського комуністичного університету імені Артема і перший дипломований журналіст краю Олекса Борканюк. У подальшому Борканюк, перебравшись до СРСР незадовго до угорської окупації, у роки Великої Вітчизняної війни виступав як активний антифашист і у 1941 р. очолив першу розвідгрупу (інтернаціональну за своїм складом – до неї входили ще один закарпатський русин, закарпатський єврей, двоє угорців і москвич-інженер), десантовану на Закарпаття. Її метою було налагодження зв’язку із підпільною комуністичною організацією у Великому Бичкові, яку відновив брат екс-сенатора Івана Локоти Микола. Парашутисти були висліджені і страчені угорськими властями. Олекса Борканюк посмертно одержав звання Героя Радянського Союзу.

На додачу до всього, в Закарпатській Україні «за чехів» ліву фразеологію активно експлуатували і сили, далекі від соціалізму. Українофільські «самостійники» Степан Клочурак (котрий у січні 1919 р. очолив проголошену в Ясині Гуцульську республіку) та Юліан Ревай були діячами соціал-демократичної партії, а москвофільська «Карпаторуська трудова партія малоземельних та безземельних» взагалі, як видно із самої назви, виступала із вимогами аграрної реформи на засадах соціалізації, почерпнутими з есерівської програми — адже їх постулював не казна-хто, а сама Катерина Брешко-Брешковська, «бабуся російського тероризму», яка в еміграції деякий час проживала в Ужгороді, після чого поселилася у Празі, де провела останні роки свого життя.

 

Нові герої нової доби?

На жаль, сучасна українська історіографія, описуючи Закарпаття 1920-30-их років, намагається заретушувати епізоди класової боротьби, виставляючи магістральним протиріччям суспільно-політичного життя саме протистояння між націоналістичними популістами з різних етнічних «ухилів» — так само, як її радянська попередниця переймалася переважно історією комуністичної партії. Дописуються до того, що називають «першою відсіччю фашизму» бій на Красному полі 15 березня 1939 р. між угорцями та українськими націоналістами з «Карпатської Січі». Напевно, в рахунок не йдуть не те, що німецькі, австрійські, французькі чи британські антифашисти, а й люди, які полягли зі зброєю в руках, щоб зупинити фашистські сили в Іспанії та Ефіопії. Справді, окупанти безжально розправлялися з січовиками, але провід останніх за своїми переконаннями теж належав до одного із різновидів ультраправої ідеології (Звичайно, в числі захисників Карпатської України могли бути найрізноманітніші люди. Стверджується, наприклад, що серед них був Степан Вайда — колишній ОУНівець, якому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу: у 16-річному віці він був активістом «Просвіти» та ОУН, а після угорської окупації, як і чимало його закарпатських однолітків, перейшов кордон із СРСР, де більшість з них відправляли до сталінських таборів як «шпигунів». У 20-річному віці Вайда записався до створюваного у Радянському союзі 1-го чехословацького корпусу генерала Людвіка Свободи, кістяк якого становили вихідці із Закарпатської України. Як офіцер-танкіст дійшов до польсько-чехословацького кордону, де і загинув від кулі німецького снайпера. Щоправда, Закарпатська обласна рада ветеранів піддала сумніву відповідність інформації про членство Вайди в націоналістичних організаціях, почерпнутої з книги Мстислава Скита-Закарпатського «Кровавим шляхом», документальним джерелам).

Проте про який ще «опір фашизму» можна говорити, якщо президент-одноденка Волошин із своїм «проводом» утікав від угорців через Румунію… в нацистський Третій Рейх та окупований ним «Протекторат Богемії та Моравії»? А звідти ще й узявся писати прожекти майбутнього управління окупованої нацистами України. Ось деякі відбірні цитати: «2. Як перший президент, республіканський вождь українського народу, міг би бути призначений його Превосходительством (тобто А.Гітлером) пан Волошин. 3. Президент збирає представників усього народу і пропонує, щоб Україна стала монархією. 4. До Української монархії буде призначений крон-принц Великої Німецької імперії… 8. Українська держава буде державою без будь-яких зовнішніх кордонів і гарантує сама себе… 10. Українська держава, беручи до уваги індустріальну Європу, не буде зводити великі індустріальні споруди. Це було б марною пролетаризацією країни і небезпекою європейським робітникам».

А як дружно автори сучасних підручників упиваються майже зам’ятінським «святом єдиноголосся», на якому волошинське Українське національне об’єднання (УНО) зібрало «всенародну» підтримку в 93% голосів… щоправда, забуваючи про один маленький секрет — Августин Волошин попередньо заборонив всю решту політичних організацій, зробивши єдине виключення для не надто чисельних закарпатських німців, яким пропонував створити партію націонал-соціалістського спрямування з гітлерівською символікою («з ґаковим хрестом»). У своїй відозві новостворена німецька партія однозначно маніфестувала свою вдячність карпатоукраїнським «колегам по цеху»: «Українська влада дала нам можливість свобідно признатися до націонал-соціалістичного світогляду, до німецького народу та свого Вождя Адольфа Гітлера».

Газета «Нова свобода», редактором якої був відомий письменник Василь Гренджа-Донський, не приховуючи жалю, констатувала, мовляв, «у нас ще не з’явився ні український Муссоліні, ні український Гітлер». Програма УНО відповідала настановам донцовського «інтегрального націоналізму», скалькованого із італійського фашизму, — аж до зазіхань на тотальний контроль над усіма сферами життя суспільства, не обійшовши і культуру: «Учителями нації, журналістами, письменниками, митцями та творцями духовних цінностей нації можуть стати лиш українці по крові та по походженню… УНО вносить в Українську Націю елемент абсолютної єдності… Тому її організаційна структура є ієрархією».

А боротьба за «національне самовизначення» у виконанні Волошина зводилася до його прагнення повторити успішний приклад Йозефа Тісо, котрий, також будучи священиком, очолив маріонетковий профашистський уряд «незалежної» Словаччини. Щоправда, менше всього амбіції отця Августина обходили гортистське керівництво Угорщини — йому було прекрасно відомо, що Гітлер ладен пожертвувати своїм карпатоукраїнським шанувальником заради участі Угорщини у розчленуванні Чехословаччини. Для гітлерівського керівництва ці події були всього лише локальною бійкою двох сателітів, тому ставка робилася на сильнішого. Про «пошану», з якою Будапешт поставився до «суверенітету» Карпатської України, красномовно говорить провокація, яку вже заднім числом оголошували приводом для вторгнення угорських військ — угорська варта тихо-мирно п’янствувала у передмісті Мукачева Росвигові спільно з чеською, доки побратими по пляшці чогось не поділили, внаслідок чого був застрелений чеський поліцейський, що й стало сигналом до початку справжнього побоїща. Більше того, угорський міністр закордонних справ Іштван Чакі взагалі проігнорував проголошену «незалежність» Карпатської України, коли на запит Волошина, який пристав на угорський ультиматум і вислав до Будапешта делегацію для переговорів на рахунок входження Закарпаття до складу Угорщини, призупинити вторгнення він відреагував лаконічним знущанням: мовляв, бойові дії, що розпочалися, неможливо зупинити «з технічних причин».

Показово, що у місті Хусті, столиці Карпатської України, на честь Августина Волошина була перейменована школа №1 (колишня гімназія), розташована на площі Дмитра Вакарова. Останній був студентом і поетом-любителем із села Іза Хустського району, який у роки Другої світової війни організував за місцем навчання підпільну антифашистську організацію. У 1945 р. Вакарова закатували в нацистському концтаборі Нацвейлер, Волошина — у московській Бутирській в'язниці. Проте ще у 1939 р. останній намагався звернутися по допомогу до «фюрера Великого Німецького Рейху», просячи «прийняти до уваги проголошення нашої самостійності під протекторатом Рейху». Яка із цих постатей історичної пам’яті може вважатися справді антифашистською — вирішувати кожному.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Непальська революція та перспективи поширення маоїстських рухів у Південній Азії (Денис Пілаш)

Теорії класової боротьби та їхня критика (Денис Пілаш)

Не Жадан. Не Фонтан. Трагіфарс «Гімн демократичної молоді» в театрі імені Івана Франка (Денис Пілаш)

 

Рекомендовані