Палестина, Україна і криза імперій

У великодні вихідні, під час останнього масового маршу в Лондоні проти залучення Великої Британії до війни Ізраїлю в Газі, наша група несла плакат з написом «Від України до Палестини — окупація є злочином». Нас вітали учасники маршу, і люди підхоплювали наше гасло.

Але що, окрім гасел, ми, робітничий рух і соціальні рухи у Великій Британії, можемо зробити для вирішення цих конфліктів, які трансформують наш світ і посилюють страх перед більшими, кривавішими війнами?

Я пропоную кілька відповідей, виходячи з того, що ми маємо справу із занепадом двох імперій — американської та російської^[1]. Звісно, жодна з них не є імперією в строгому сенсі цього слова. Під американською імперією я розумію економічне панування США у світовому капіталізмі та військово-політичну систему, що його підтримує, ключовим елементом якої є Ізраїль. Росія натомість є економічно підпорядкованою, другосортною потугою, яка намагається відновити своє панування в євразійському географічному просторі.

У центрі моєї уваги — війна Росії проти України і те, як вона змінюється в контексті війни в Газі. Розділи статті охоплюють (1) те, що, на мою думку, змінилося за останні шість місяців, (2) як змінилася Росія від 2022 року, (3) перспективи України, (4) роль західних держав у російсько-українській війні, (5) «демократію» і «авторитаризм», (6) небезпеки більшої війни і висновки^[2].

1. Що змінилося

По-перше, це виняткова і жахлива жорстокість ізраїльської війни. За шість місяців було вбито понад 33 000 палестинців, переважно жінок і дітей. Цивільне населення зазнає колективного покарання, голод використовують як зброю війни. Щодня фіксують і повідомляють про численні воєнні злочини. Ізраїльські солдати вихваляються своїми злочинами в соціальних мережах; деякі цивільні хваляться тим, що блокують гуманітарну допомогу. Ізраїльські політики відкрито заявляють, що цілями війни стали геноцид та етнічні чистки. У Великій Британії надію дарує відповідь нового покоління протестувальників, які не просто виходять на марші, а вдаються до прямих дій проти військових заводів.

По-друге, це підтримка геноциду з боку урядів США, Великої Британії, Німеччини та інших західних країн. Темп задає прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу та божевільні екстремісти в його коаліційному уряді; західні держави слідують за ними. Шалене полювання на відьом проти противників війни Ізраїлю є безпрецедентним. Але з кожним новим моторошним кадром, з кожною новою демонстрацією, що вимагає припинення вогню, висмикується ще одна нитка з тканини великої вигадки про те, що Ізраїль захищає єврейський народ і що ставити під сумнів його дії — це антисемітизм. В ідеологічному фундаменті сіоністського проєкту з’являються величезні тріщини.

По-третє, сотні мільйонів людей по всьому світу зрозуміли і були розлючені лицемірством західних політиків, які засуджують етнічні чистки з боку Росії, але допускають їх у Газі.

По-четверте, відсутність держави або армії, яку підтримує держава, зробила цивільні жертви в Газі такими жахливо беззахисними. Знову ж таки, відчувається контраст. Наступ Росії на Україну зупинила не лише потужна моральна сила народного опору, а й зброя. Багато зброї українським збройним силам надали уряди США, Великої Британії та інших країн, які зараз сприяють ізраїльському терору в Газі.

Демонстрація із закликом до припинення вогню в Газі, Лондон, 30 березня 2022 року

По-п’яте, на тлі цих двох воєн ще більше вражає політичний параліч частини західного робітничого руху. Ті, хто стають на бік «кемпізму» і одностороннього «антиімперіалізму», засуджують США та Ізраїль, але не можуть змусити себе подивитися на Російську імперію через ту ж саму лінзу. Для них поворот російської держави до фашизму, імперіалістичний характер її війни та жах, у який вона занурила окуповані частини України, є сліпою плямою. Через три десятиліття після розпаду Радянського Союзу робітничий рух і його інтернаціоналізм підривають «кемпісти», монструозні нащадки сталінізму.

2. Війна Росії проти України

Українська соціалістка Ганна Перехода нещодавно написала про імперіалістичний характер російської війни, а російський соціаліст Ілля Будрайтскіс запропонував переконливий аргумент про перехід Кремля у воєнний час до фашизму^[3]. Тут я зроблю два зауваження, які, на мою думку, підтримують і розвивають їхні аргументи: про те, як ведеться війна, і про те, як заради цієї мети змінюють економічну політику.

Війна Росії — це, перш за все, війна проти цивільного населення України. Масована ракетна атака і атака безпілотників 21-22 березня, яка була спрямована на Харків, Запоріжжя та Кривий Ріг, стала нагадуванням про це. Найбільша в Україні гідроелектростанція на річці Дніпро була зруйнована, а найбільша енергетична компанія ДТЕК заявила, що втратила 50% її генеруючих потужностей. «росія щоденно вбиває мирне населення, у тому числі працівників на робочих місцях, знищує економіку та енергетику України», — заявила Конфедерація вільних профспілок України.

Доповіді Організації Об’єднаних Націй та неурядових організацій про руйнування, завдані за два роки після російського вторгнення 24 лютого 2022 року, підкреслюють, що Росія зосередила свою увагу на цивільних об’єктах.

У дворічному звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини підтверджено понад 10 000 загиблих цивільних осіб і майже 20 000 поранених; «фактичні цифри, ймовірно, значно більші». Переважна більшість цих людей загинула від «зброї вибухової дії з широкою зоною ураження» — трохи більше ніж кожен сьомий на окупованих територіях (тобто, найімовірніше, від українських обстрілів), решта — на підконтрольних українському уряду територіях (найімовірніше, від російських обстрілів). Докази воєнних злочинів свідчать про те ж саме: численні доповіді ООН показують, що переважна більшість, але не всі, були скоєні російськими військами.

З часом дослідники дізналися більше про російську облогу Маріуполя, ключову подію вторгнення 2022 року. У 230-сторінковому звіті Human Rights Watch та Truth Hounds дійшли висновку, що щонайменше 8000 людей загинули там через війну. Тіла поховані в братських могилах, і справжня кількість, можливо, ніколи не буде відома. Внаслідок обстрілів було пошкоджено всі 19 лікарень Маріуполя та 86 з 89 шкіл і коледжів. Висновки незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні підтверджують цю картину.

Характерною рисою російської війни є готовність жертвувати власними військами заради кількох кілометрів території, що нагадує Першу світову війну. Саме так Росія захопила стратегічно важливе місто Авдіївка на Донеччині минулого місяця, як і Бахмут у 2023 році. (Див., наприклад, повідомлення в пресі тут, тут і тут, а також аналіз на основі відкритих джерел тут). Від лютого 2022 року Росія, ймовірно, втратила 75 000 загиблих, плюс невідома кількість з Донецької і Луганської «республік», тоді як Україна, можливо, втратила 42 000 загиблих. Вважається, що військові поранення отримали понад 300 000 росіян і 100 000 українців^[4].

Момент удару ЗСУ по позиціях російських військ під Бахмутом із артилерійської зброї. Фото: Diego Herrera Carcedo / Anadolu / ddp / Vida Press

Ще однією ключовою особливістю війни Росії проти України є управління окупованими територіями, яке повертає у ХХІ століття етнічні чистки, дріб’язкову тиранію та культурний бандитизм, що їх започаткувала Британська імперія у ХІХ столітті. Яскравий приклад російської шовіністичної хвороби: Сергій Миронов, провідний російський парламентар, який минулого року всиновив дитину, викрадену з дитячого будинку на окупованій території.

Окуповані території були мілітаризовані, а громадянські права спаплюжені. (Нещодавно я опублікував огляд цієї ситуації.) Стратегія влади, спрямована на примусове вигнання українських цивільних осіб та заохочення міграції російських цивільних осіб, була предметом моніторингу з боку неурядових організацій^[5]. Опір, загнаний у підпілля у 2022 році, знову поширюється, передусім через таємні мережі жінок-активісток. Це дає надію.

Війна змінила економічну стратегію Росії. Перехід до «військового кейнсіанства» може стати ключовим фактором у поширенні війни в Україні та за її межами.

Бюджет був наповнений завдяки різкому зростанню доходів від продажу нафти, і ці кошти були спрямовані у військову та пов’язані з нею галузі. Держава також перерозподіляє власність компаній, передає активи новим групам еліти, пов’язаним зі спецслужбами, і змушує олігархів у вигнанні повертати свої статки в Росію або розпродавати їх.

У відповідь на вторгнення 2022 року західні держави наклали на Росію безпрецедентний пакет санкцій: наразі діє 13 000 заходів, що більше, ніж проти Ірану, Куби та Північної Кореї разом узятих. Ці санкції не перекрили нафтові надходження, які підтримують російський бюджет: у четвертому розділі я взагалі ставлю під сумнів те, що вони мали на меті це зробити. Але вони заморозили валютні резерви Росії і обмежили діяльність її банків. Кремль відреагував забороною на зняття та вивезення готівки, підвищенням відсоткових ставок і запровадженням контролю за рухом капіталу. Експорт нафти був переорієнтований на азійські напрямки.

Витрати на війну різко зросли. У 2019-2021 роках бюджетні витрати на військові потреби становили близько 3-3,6 трильйона рублів (44-48 мільярдів доларів, тобто 15% федерального бюджету, або 3-4% ВВП); у 2022 році вони підскочили до 8,4 трильйона рублів (124,5 мільярда доларів); а в 2023 році — приблизно до 13,3 трильйонів рублів (160 мільярдів доларів, тобто 40% федерального бюджету або 8–9% ВВП), підрахував економіст Борис Грозовський^[6]. Соціальні виплати сім’ям військовослужбовців різко зросли, а галузі, пов’язані з військовими, такі як мікроелектроніка та електрообладнання, стрімко розвивалися. Кошти вливаються у відбудову українських міст, зруйнованих російськими бомбардуваннями, а тепер окупованих російською армією^[7].

Заступник голови Ради безпеки Росії Дмитро Медведєв на «Уралвагонзаводі». Нижній Тагіл, 24 жовтня 2022 року. Фото: Пресслужба Дмитра Медведєва

У 2023 році було здійснено цілеспрямовані зусилля з перерозподілу власності на підприємства: Генеральна прокуратура звернулася до судів з вимогою націоналізувати понад 180 приватних компаній. Двома основними цілями були ті, що необхідні для військового виробництва, такі як Челябінський електрометалургійний комбінат, найбільший російський виробник феросплавів, який був націоналізований минулого місяця, і ті, що належать бізнесменам, які вважаються нелояльними. Цього року розпочався новий наступ: минулого місяця уряд почав складати список «економічно значущих організацій», що змусить офшорні бізнес-імперії повернути свої гроші в Росію і виплачувати дивіденди там; це одночасно захистить фірми від санкцій і поставить їх під більш жорсткий державний контроль^[8].

Економістка Олександра Прокопенко стверджує, що відбувається переформатування російської еліти — президент Владімір Путін здійснює його вже вдруге, адже першим було приборкання олігархів єльцинської доби у 2003-2007 роках. Хвилі націоналізації є «частиною зусиль Путіна, спрямованих на перерозподіл власності серед людей, які вважаються недостатньо лояльними до Кремля, і створення нового класу власників активів, які завдячують своїми статками президенту і його найближчому оточенню». Ці нові власники стануть «справжніми переможцями у війні в Україні — і основою стабільності режиму»^[9].

Військове кейнсіанство означає, що продуктивність і конкуренція падають, менше коштів витрачається на невійськову діяльність, а ризик військової ескалації зростає, стверджує Прокопенко. «Це стимулює Кремль затягувати війну якомога довше або перетворювати гарячу війну на холодну». Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру попереджає, що «нова залежність» від військових витрат створює ще більшу залежність від енергетичних доходів^[10].

Кремль втягнув Росію у війну в 2014 році, підпорядкувавши управління економікою та бізнес-інтереси російських капіталістів геополітичним імперативам (грубо кажучи, прагненню до статусу великої держави), імперіалістичному експансіонізму та націоналістичній ідеології. У 2022 році це принесення економічних інтересів у жертву військово-політичним імперативам зайшло набагато далі. (Я писав про це, наприклад, тут і тут.) Нині Кремль йде ще далі цим згубним шляхом. Фашистська демагогія стає дедалі агресивнішою, гайки внутрішніх репресій закручуються, а економіка не просто підпорядковується націоналізму і мілітаризму, а переробляється, щоб їх підживлювати. Цей процес породжує чи не найбільшу загрозу майбутньої війни в Європі.

3. Перспективи України

З боку України війну веде коаліція української держави, її населення та західних держав, які постачають зброю. Цей альянс був розхитаний невдалим результатом української спроби контрнаступу минулого літа і загрозою нового російського наступу цього літа. Українській армії не вистачає як людей, так і техніки: за оцінками журналістів, під Авдіївкою, наприклад, російські війська переважали її в п’ять разів артилерією, в сім разів за кількістю безпілотників, і до 15 разів за чисельністю солдатів.

Ці факти важливо розглядати в контексті. Кремль розраховував повністю підкорити Україну за тиждень, а через два роки зазнав дуже важких втрат, щоб захопити руїни маленького містечка, яке він перед цим повністю розбомбив. Але нам доводиться мати справу зі світом, який Кремль створив за цей час.

2 квітня безпілотник влучив у російський нафтопереробний завод у Нижньокамську. 2 квітня 2024 року. Фото з Telegram/Baza/проєкт «Український мілітарний центр»

Нестача чоловіків посилює напруженість у відносинах між українською державою та народом. 2 квітня президент Володимир Зеленський підписав закони, що знижують мобілізаційний вік від 27 до 25 років, створюють онлайн-реєстр військовозобов’язаних та скасовують статус «обмежено придатний» під час медичного огляду. Ці зміни відбулися в той час, як новий закон про мобілізацію, який передбачає ширший підхід і може дозволити мобілізувати близько 500 000 чоловіків, застряг у парламенті. Парламентарі запропонували понад 4000 поправок. Зеленський і його команда прагнули дистанціюватися від непопулярних заходів: вони ставили під сумнів цифру в 500 000 осіб. (Наразі в Україні на лінії зіткнення перебувають близько 330 000 військовослужбовців, а загальна кількість осіб, які служать у Збройних силах, становить 1,2 мільйона).

Гарячу суспільну полеміку навколо мобілізації не слід плутати з опозицією до війни, ознак якої майже немає. Суперечки точаться навколо того, як вести цю війну. Солдатам, які служать, в середньому понад 40 років, і деякі з них перебувають на фронті вже протягом двох років поспіль. Нещодавнє опитування показало, що 48% чоловіків не готові воювати, 34% готові, а 18% сказали, що їм важко відповісти; друге опитування виявило, що більшість українців (54%) розуміють мотивацію тих, хто ухиляється від мобілізації; а третє опитування засвідчило, що набагато більше людей вважають рівень мобілізації оптимальним або недостатнім, аніж надмірним^[11].

Поряд з очевидною нестачею солдатів, Збройні сили України страждають від гострої нестачі зброї. Це відображає розбіжності між західними країнами, які постачають зброю, щодо суті війни (див. наступний розділ). Це лише частково компенсується винахідливим використанням обмеженого арсеналу зброї, наприклад, для нанесення серйозної шкоди Чорноморському флоту Росії, а також для атак на російські нафтопереробні заводи і аеродроми.

На цьому тлі в західній пресі регулярно з’являються повідомлення з покликанням на анонімні джерела про те, що США запитують Україну, чи піде вона на переговори, або що Росія зробила неформальні пропозиції США (див., наприклад, тут і тут). Минулого місяця Туреччина запропонувала провести переговори на своїй території.

На мою думку, існують суттєві перешкоди для мирних переговорів. Кремль зафіксував свої претензії на українську територію в російській конституції. Він налаштований просувати не лише свою імперіалістичну риторику, яка заперечує українську державність, а й переслідувати свої геополітичні цілі з переходом до «військового кейнсіанства».

Житель Херсона поряд з вирвою, що залишилася після російського обстрілу. Фото: Ivan Antypenko / Reuters

Я не намагатимусь намалювати картину того, що відбувається в головах українців, але з моїх розмов і читання медій я б сказав, що для багатьох відчайдушне прагнення до миру врівноважується відчуттям того, що (1) обговорювана в західних коридорах влади перспектива збереження російського контролю над 18% української території, яку Росія окупувала, є неприйнятною, і, (2) що більш важливо, будь-яке мирне врегулювання, яке дозволить Росії відновити свої значно ослаблені збройні сили і зробити ще одну спробу, становить смертельну небезпеку для України. Це знайшло своє відображення в одному з численних коментарів в українських медіях щодо мобілізації:

Один з найпопулярніших аргументів, яким намагаються переконати чоловіків, що ухиляються від мобілізації, звучить так: якщо ви сховаєтесь від воєнкоматів своєї країни, і Україна зазнає поразки, то ніхто не врятує вас від російських воєнкоматів і російських командирів, які пошлють вас штурмувати Краків і Варшаву. Тож краще підкоритися своєму Левіафану, а не ворогу.

У робітничому русі західних країн залишається критично важливим реагувати на безперервні заяви про те, що лише західні держави перешкоджають мирній угоді — заяви, які зазвичай роблять «кемпісти» (односторонні «антиімперіалісти»), які вважають, що єдиною імперіалістичною державою є США, а Росія та/або Китай представляють потенційно прогресивну альтернативу. (Див. статтю «В уявному світі немає шляху до миру».)

4. Західні держави та Україна

Між західними державами виникають розбіжності щодо того, як поводитися з Росією — з геополітичних і стратегічних причин, пов’язаних з кризою американської імперії. Йдеться не про демократичні принципи, а про те, як контролювати, а не знищувати другорядну імперію, яка відіграє підпорядковану роль у світовій економіці.

Система влади Путіна ніколи не була полярною протилежністю американській імперії. До 2014 року західні держави активно плекали її, оскільки вона інтегрувала російський капітал у світову систему. Від 2014 року відносини стали прохолоднішими. Лише повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році призвело до остаточного розриву. Навіть відтоді режим санкцій був обмежений. Зокрема, американська імперія виключила заходи, які перешкоджають постачанню російської сирої нафти на світовий ринок. Для розуміння актуального ставлення західних держав до Росії ця історія має важливе значення.

Черга до банкоматів у офісі банку «Citibank», Москва, 28 лютого 2022 року. Фото: Михайло Гребенщиков

На початку 2000-х років американська імперія підтримала військовий напад Путіна на Чечню і численні військові злочини як невід’ємну частину його стратегії централізації і зміцнення ослабленої державної машини. У міру того, як російська економіка відновлювалася завдяки зростанню цін на нафту (2001-2008 рр.), західні держави ставилися до Путіна як до жандарма капіталу, який отримав повну свободу дій на пострадянському просторі. (Я писав про це, наприклад, тут, тут і тут).

Починаючи від 2007 року, коли Путін виступив у Мюнхені з промовою проти «однополярного світу» на чолі з США, він намагався обернути навспак занепад Росії як імперської держави, хоча його зусилля були ускладнені низкою економічних криз (криза 2008-2009 років, обвал цін на нафту у 2015 році та пандемія 2020-2021 років). Але західні держави байдуже спостерігали, як Росія вдерлася в Грузію (2008) і східну Україну (2014) та як Путін допоміг Башару Асаду втопити в крові сирійське повстання (2015-2016). Американська імперія здригнулася лише після анексії Криму, яка порушила численні міжнародні угоди, та збиття цивільного малайзійського літака над східною Україною (2014).

У 2021 році, коли Кремль готував вторгнення в Україну, західні держави фактично намагалися згорнути деякі санкції. У липні того ж року США та Німеччина домовилися зняти перешкоди для проєкту газопроводу «Північний потік» — і відмовилися від цього підходу лише тоді, коли Росія визнала самопроголошені Донецьку та Луганську республіки 21 лютого 2022 року, за три дні до повномасштабного вторгнення в Україну^[12].

Після вторгнення західні держави вжили заходів, щоб розірвати зв’язки Росії з міжнародною фінансовою системою, і визнали, що експорт російського газу до Європи доведеться різко скоротити, можливо, назавжди. Але вони заблокували всі заходи, які могли б підвищити ціни на нафту.

Санкції щодо експорту нафти мають найбільше значення, оскільки нафта є найбільшим джерелом експортних надходжень і платежів до російського державного бюджету. У грудні 2022 року європейські країни запропонували повну заборону на фінансові послуги, включно з морським страхуванням, для суден, що перевозять російську нафту. Домінування Європи на страховому ринку означало, що ця заборона була б ефективною, але пропозиції «налякали Міністерство фінансів США», як повідомляла тоді міжнародна неурядова організація Global Witness. «Уряд США розробив обмеження ціни з явним наміром зберегти потік російської нафти, зменшивши при цьому доходи Кремля, і змусив європейські країни відмовитися від ідеї про повну заборону».

Коли верхня межа ціни була погоджена, вона була занадто високою, щоб бути ефективною — 60 доларів за барель сирої нафти — і США також втрутилися, щоб гарантувати, що штрафи за її недотримання будуть незначними, і що нафтопродукти, перероблені з російської нафти, не потраплять під санкції. (Я писав про це тут.)

Нафтовий танкер стоїть на якорі в бухті Находка, Приморський край, 4 грудня 2022 року. Фото: Tatiana Meel / Reuters

Тож російська нафта зараз експортується до Індії, Китаю та інших переважно азійських країн, переробляється і реекспортується до західних країн. Велика Британія, чиї політики найголосніше кричать про підтримку України, імпортувала таких продуктів приблизно на 660 мільйонів євро в перший рік після запровадження обмеження ціни на нафту. Поряд з цим ухилянням від санкцій існує систематичне порушення санкцій «сірим флотом» суден, які не мають відповідного страхування і належать непрозорим структурам.

Минулого місяця, попри це, українські військові наважилися завдати ударів безпілотниками по російських нафтопереробних заводах. Реакція: докір з боку Вашингтона. США стурбовані зростанням цін на бензин у рік виборів, повідомляє Financial Times, а також тим, що Росія «згорне енергетичну інфраструктуру, на яку покладається Захід», наприклад, закриє трубопроводи, що постачають нафту з Центральної Азії через Росію. Мені приємно відзначити, що до моменту написання цієї статті, здається, Україна особливо не зважала на ці докори.

Щодо хору західних компаній, які у 2022 році оголосили про вихід з Росії, то дані Київської школи економіки показують, що з 3756 іноземних компаній, які працювали там до повномасштабного вторгнення, лише 372 повністю пішли з Росії. Хоча найбільші нафтовидобувні компанії припинили свою діяльність у Росії, найбільша у світі нафтосервісна компанія SLB (колишня Schlumberger) цього не зробила. Не дивно, що уряди інших країн чинили тиск на Україну, щоб вона скасувала свій чорний список «спонсорів війни», що призвело до вилучення його загальнодоступної версії.

5. «Демократія» та «авторитаризм»

Режим Путіна — це монстр Франкенштейна, який повстав проти американської імперії, що колись його виплекала. Уряд Нетаньягу — монстр іншого типу, дуже залежний від свого американського господаря, який захищає його, коли той спустошує Газу. Ідеологічний наратив західних держав обґрунтовує опозицію до Путіна і підтримку Нетаньягу тим, що Захід захищає «демократію» від «альянсу авторитарних держав», включно з Росією, Китаєм, Іраном і Північною Кореєю, як нещодавно заявив Єнс Столтенберг, голова НАТО. Робітничий рух і соціальні рухи не повинні приймати цю хибну дихотомію.

Небезпека купитись на цей хибний наратив ставить під загрозу практичне політичне питання постачання зброї в Україну. Західні держави дуже виважено розподіляють цю зброю, відповідно до своїх поглядів на те, як поводитися з Кремлем, але їхні думки щодо обсягів цієї допомоги розділилися. У колах робітничого руху іноді лунає думка про те, що ці аргументи відображають розкол між «демократами» і «новими авторитаристами» в західній політиці. Я не згоден з цим. Почнемо з того, що нині «демократи» не менше ніж «авторитаристи» накладають найбільш руйнівні обмеження на український опір Росії. Щоб зрозуміти це, я пропоную поглянути на ситуацію в контексті кризи американської імперії.

Почнімо з Дональда Трампа. Широко поширена думка, що Кремль продовжуватиме посилювати військові дії в Україні щонайменше до листопада, сподіваючись на перемогу Трампа на президентських виборах у США і послаблення підтримки України з боку Заходу. У мене немає підстав сумніватися, що Кремль розглядає різні можливості, але, не будучи експертом у політиці США, гадаю, що Трамп — це лише одна з частин головоломки західної політики.

Дональд Трамп у коридорі будівлі суду у Нью-Йорку після засідання, 19 квітня 2024 року. Фото: Maansi Srivastava / Reuters

Візьмімо рішення про допомогу Україні, яке ухвалив Сенат США і яке тепер застрягло в Палаті представників, оскільки Трамп тисне на спікера Майка Джонсона. Затримка з пакетом допомоги перешкоджає військовому опору України. Мартін Вулф з Financial Times попередив, що Трамп «може незабаром віддати своєму другові Володимиру Путіну перемогу над Україною».

Вулф аналізує внутрішні процеси в Республіканській партії і доходить висновку, що сильна сторона Трампа — це лояльність рядових членів партії. Він побоюється, що Україну «покинуть напризволяще»: це «підніме питання про надійність США в усьому світі»; союзники США будуть сумніватися в їхніх гарантіях; це може призвести до ядерного розповсюдження; альянси, менш залежні від США, можуть заповнити вакуум.

На відміну від Вулфа, автори The Economist підкреслюють розбіжності в Республіканській партії. Якщо Трамп переможе на виборах, стверджують вони, його зовнішня політика буде хаотичною — її формуватимуть республіканські фракції, які принципово протистоять одна одній: ізоляціоністи, які мають сильну підтримку в лавах республіканців («Зробимо Америку знову великою»); ті, хто вважає, що увага має бути перенесена з Європи на Тихоокеанський регіон і уявну китайську загрозу американській імперії; і рейганісти, які вірять у збереження американської гегемонії.

Зрештою, я очікую, що перемога Трампа в листопаді може призвести до посилення обмежень на постачання озброєнь в Україну. Але давайте не будемо випускати з уваги той факт, що вони спиратимуться на обмеження, які вже були запроваджені за адміністрації Байдена як щодо постачання зброї, так і щодо санкцій. Це відбувається в контексті довготривалого занепаду американської імперії. Прихід Трампа до влади в Республіканській партії — лише один із його проявів; дисфункція управління США — другий; хаотичне виведення військ з Афганістану в 2021 році — третій.

Показовим є послаблення міжнародних інституцій, які американська імперія створила після Другої світової війни, зокрема Організації Об’єднаних Націй. Глибину недуги можна побачити на прикладі катастрофічної неспроможності «міжнародної спільноти» впоратися зі зміною клімату або низкою не менш руйнівних воєн, прихованих від західного погляду (Судан, Еритрея тощо).

Найбільш наочною ілюстрацією кризи цієї імперії є її стосунки з Нетаньягу, який повів Ізраїль і сіонізм найекстремальнішим з усіх можливих шляхів, і те, що американські демократи (не республіканці) відмовляються його стримувати. Жертвою стало Агентство ООН для допомоги палестинським біженцям і організації робіт на Близькому Сході (БАПОР), створене 1949 року для управління кризою палестинських біженців, спричиненою створенням держави Ізраїль.

У той час як праві лідери в невеликих східноєвропейських країнах, таких як Угорщина і Словаччина, сподіваються на домовленості з Кремлем, у Польщі крайня права партія «Право і справедливість» і правоцентристська «Громадянська платформа» Дональда Туска виступають за надання Україні потужної військової підтримки. Серед найбагатших європейських країн найефективніше на прохання України про допомогу відреагував найбільш правий уряд — уряд торі у Великій Британії. Навіть ультраправа коаліція Джорджії Мелоні в Італії (за винятком її заступника Маттео Сальвіні) рішуче підтримує постачання зброї.

У Німеччині саме лідер соціал-демократів Рольф Мутценіх спровокував бурю в парламенті, коли заявив не лише про те, що ракети «Таурус» не повинні бути відправлені в Україну, а й про те, що Німеччина повинна прагнути «заморозити війну, а потім завершити її», ймовірно, шляхом поступок Путіну.

8 березня, у Міжнародний жіночий день, у Києві активістки влаштували акцію протесту проти сексизму в усіх українських інституціях, включно з армією. Фото з твітера Каті Фарбар

Політичний висновок з цього не полягає в тому, що праві є більш надійними союзниками, ніж американські демократи, німецькі соціал-демократи чи лідери британських лейбористів. Ми маємо справу з глибокою кризою політики західних урядів, частиною якої є «демократія» і соціал-демократія.

«Демократи» і соціал-демократи сприяють геноциду в Газі через свою давню прихильність до Ізраїлю, як ідеологічну, так і стратегічну — так само, як «ліві» і «праві» буржуазні політики сприяли кривавому нападу на Ірак у 2003 році, з аналогічного комплексу причин. Тепер ці «демократи» розглядають Україну через призму своєї політики щодо Росії. Для них принципово зберегти важелі впливу на Кремль, а не демократичні та соціальні права українців.

Звісно, є різні способи протиставляти демократію та авторитаризм. Наприклад, одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну письменник Володимир Єрмоленко використовував ці терміни, щоб пояснити запеклий і несподіваний опір українців:

«Внутрішнього авторитаризму в Україні важко досягти, його завжди імпортували. Київ і Москва суттєво відрізняються за рівнем політичної культури та громадянських прав. Українці хочуть жити в демократичній державі з гарантованими правами і свободами, а Росію вони сприймають як місце, де цими цінностями нехтують і поважають владу тирана».

Я не поділяю оптимістичного погляду Єрмоленка на українську історію. Мені видається небезпечним повзучий авторитаризм у воєнній Україні з його концентрацією влади, обмеженням діяльності парламенту і профспілкових організацій. Але я думаю, що Єрмоленко, по суті, має рацію щодо впливу вторгнення 2022 року на українську національну свідомість: 

«Як би Кремль не намагався розділити українців за допомогою фальшивих історичних наративів, перекручування фактів і відвертого вторгнення та захоплення територій, вся його агресивна поведінка лише об’єднує українську націю і зміцнює українську ідентичність».

Це свідчить про бачення «демократії», яке сформував народ, розвиваючи і захищаючи його своїми колективними діями. Для західної політичної еліти натомість «демократія» закорінена в державі. Наприклад, канадський політик і науковець Майкл Ігнатьєв у своїй промові, виголошеній одразу після першого вторгнення Росії в Україну в 2014 році, зобразив демократію як таку, що значною мірою залежить від держави США і визначається нею:

«Нових авторитаристів [лідерів Росії і Китаю] не можна змінити, але їх можна стримати і дочекатися їхнього падіння. З цією метою Сполучені Штати повинні зробити все можливе, щоб тримати двох авторитарних лідерів на відстані один від одного, будувати відносини з кожним з них, які пропонують їм альтернативи більшій інтеграції один з одним».

США, за словами Ігнатьєва, «залишаються демократією, стан здоров’я якої визначає довіру до самої ліберально-капіталістичної моделі у світі в цілому». Ця модель лежить розбита і зламана серед непохованих тіл дітей в Газі.

Базовим соціалістичним принципом є те, що демократія і демократичні права вкорінені в боротьбі за соціальні зміни, а не в США чи будь-якій іншій капіталістичній державі. Саме це у листопаді стверджували понад 400 українських активістів, письменників та дослідників у листі солідарності з палестинським народом:

«Палестинці мають право на самовизначення й опір ізраїльській окупації, так само як українці мають право чинити опір російському вторгненню. Наша солідарність спричинена гнівом через несправедливість й глибоким болем від усвідомлення з досвіду нашої батьківщини руйнівних наслідків окупації, обстрілів цивільної інфраструктури й гуманітарної блокади».

Це погляд меншості, маленький початок. Але я вважаю, що саме з цього варто починати.

Протестувальники спалюють прапори Ізраїлю під час демонстрації на площі Тахрір в іракському Багдаді, 13 жовтня 2023 року. Фото: Ahmad Al-Rubaye / AFP

6. Небезпека більшої війни

31 березня новообраний прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск заявив, що Європа перебуває у «передвоєнній епосі»; руйнування Росією енергетичної інфраструктури України показало, що «можливий буквально будь-який сценарій». Як соціалісти, ми можемо засуджувати Туска і неоліберальні політичні інституції, в яких він працює. Але чи є цей опис часу, в якому ми живемо, правильним? Я думаю, що так. Я не розумію цю загрозу настільки, щоб писати про неї детально, але її потрібно визнати.

Американська імперія переживає кризу, а Нетаньягу, її бойовий пес, щиро радіє розширенню своєї війни на Близькому Сході. На початку цього місяця він відреагував на поглиблення політичної кризи в Ізраїлі, віддавши наказ про бомбардування комплексу іранського посольства в Сирії.

Страх, який відчувають мільйони східних європейців і який озвучив Туск, полягає в тому, що Путін, франкенштейнівський монстр американської імперії, також намагатиметься поширити свою війну за межі України. (Опозиційне російське видання The Insider опублікувало опитування думок з цього приводу.)

Соціалістичний принцип, як я його розумію, полягає в тому, що війна за своєю природою має тенденцію руйнувати, блокувати і послаблювати наші надії на зміну світу за допомогою колективних дій, на зміцнення діяльності суспільства проти утисків з боку держави, на пошук шляхів опору, витіснення і перемоги над капіталізмом. Але це не означає, що ми виступаємо проти всіх воєн за будь-яких обставин: війни пригноблених проти гнобителів, війни опору тиранії та диктатурі можуть бути, а в таких випадках, як в Україні та Палестині, є виправданими.

Якщо ми справді вступаємо у передвоєнний період, нам необхідно розвивати наше розуміння типів воєн, з якими ми можемо зіткнутися. Чи побачимо ми війни, подібні до нападу Італії на Еритрею (1935)? А як щодо війни Японської імперії проти Китаю (від 1937 року)? Чи, може, радянське вторгнення до Фінляндії, відоме як «Зимова війна» (1939)? Чи виступали б ми проти постачання зброї стороні, що захищається, в кожному з таких випадків агресії? Знову ж таки, я не буду розвивати цю тему тут, просто звертаю увагу читачів на те, що нам потрібно про це подумати.

Сподіваюся, ми зможемо уникнути спекуляцій про те, як могла б розвиватися ця передвоєнна епоха, зосередившись натомість на реальних війнах, що точаться нині.

Ізраїльський авіаудар по Газі, 6 серпня 2022 року. Фото: Mohammed Dahman / Getty Images

Висновки

У травні 2022 року група з коаліції «Стоп війні» організувала дебати між Ліндсі Джерман, провідною речницею «Стоп війні», і мною. В останню мить вона скасувала зустріч, і я написав їй відкритого листа, в якому поставив декілька питань:

«У травні [2021 року] ви написали, що «Стоп війні» «підтримує народ Палестини, який має право чинити опір окупації». Я з цим погоджуюся. Але чому немає такої заяви від вас про Україну?

І якщо українці чи палестинці мають право на опір, то що це означає? Чи означає це протистояти танкам лише з голими руками, як це доводилося робити українцям? Чи це означає кидати каміння, часто єдину зброю, яку мають молоді палестинці? А як щодо справжньої зброї? Як ви вважаєте, чи мають палестинці право на неї? А українці?»

Я зауважив тоді, що на ці питання не так легко відповісти, і досі так вважаю. Проте я не змінив своєї думки: робітничий рух не повинен виступати проти постачання з боку західних урядів зброї в Україну, як це робить рух «Стоп війні». Тому що війна в Україні залишається, по суті, війною опору імперській агресії.

Аргументи про те, що Україна веде «проксі-війну» за НАТО, ґрунтуються на міфології, що формується під впливом Кремля. (Я писав про це в статті тут.) Ці аргументи не відповідають фактичній позиції західних держав (див. розділ 4) або Росії (розділ 2). Нам потрібно зосередитися на реальній війні, яка ведеться, а не на тій, яка існує лише в уяві «лівих» пропагандистів.

У цій реальній війні я щиро бажаю поразки російським загарбникам і виведення всіх російських військ, що може бути підґрунтям для встановлення справедливості. Але з причин, про які йшлося вище, я не думаю, що це найбільш вірогідний варіант у короткостроковій перспективі. Протягом року або близько того я вважаю більш імовірним, що або (i) російські війська не зможуть просунутися далі і утримуватимуть лише деякі частини східної і південної України, або (ii) російським військам вдасться просунутися далі.

Тож найбільш вірогідний вибір, що стоїть перед більшістю українців у короткостроковій перспективі, може бути між життям у вкрай недосконалій буржуазній демократії, дедалі більш залежній економічно і політично від Європейського Союзу (як це відбувається нині), і життям під маріонетковою окупаційною адміністрацією фашистського або майже фашистського російського режиму.

Соціалісти не можуть займати нейтральну позицію щодо цього. Ми виступаємо за поразку імперської влади і за кожен удар, який може завдати їй український опір. Іншими словами, ми визнаємо право українців боротися за те, щоб жити при Зеленському, а не під владою бандитів, яким закони не писані.

Це, безумовно, пов’язано з нашим довгостроковим прагненням посилити робітничий рух і громадянське суспільство, розбудовувати їхню владу на противагу владі капіталу та його політичних еліт.

Щодо майбутніх мирних переговорів, то час покаже. На мою думку, до них ще далеко. Наївно закликати до мирних переговорів, не усвідомлюючи, як Кремль використовує цей наратив. Ми можемо чинити тиск на західні уряди, щоб вони ухвалили політику, яка допоможе українцям пережити війну і побудувати краще життя після неї — а це означає не позбавляти українців зброї, необхідної їм для самозахисту; списати український борг; зупинити хвилю неолібералізму, яку британські, американські та європейські інституції готуються обрушити на післявоєнну Україну; і підтримати якомога надійніші майбутні домовленості про безпеку перед обличчям російського експансіонізму.

Ми також повинні визнати межі нашої здатності впливати на уряди і спиратися на численні ініціативи прямої солідарності на підтримку українських робітників і громадянського суспільства з боку британських і європейських робітничих рухів за останні два роки (див., наприклад, тут, тут і тут).

Іншим життєво важливим складником цього процесу є побудова відносин між робітничим рухом у західних країнах, у Східній Європі та на глобальному півдні, де війна в Газі викликала серед представників нового покоління хвилю відрази до імперіалізму та рішуче прагнення перемогти його.