Починаючи з 7 жовтня, з'явилася низка інтерв'ю та статей про ізраїльтян українського походження. Однак голоси українців та українок палестинського походження майже відсутні в українських медіа.
Ми поговорили з Ритою Адель про її спроби зрозуміти досвіди та травми з обох сторін родини. З початку повномасштабного вторгнення Рита активно висловлюється як українка та палестинка, що активно залучена в обидва контексти. Рита адвокує за озброєння України та бойкот Ізраїлю, проти подвійних стандартів у ставленні до України та Палестини. Крім того, вона працює над створенням мціних мереж солідарності між двома рідними для неї країнами.
Що тебе пов’язує із Палестиною та Україною?
Я водночас українка та йорданка з палестинським корінням. Моя мати з України, а мій батько — палестино-йорданець. І є багато таких людей, як я, які мають саме таке особливе коріння — адже багато йорданців навчалося у колишньому СРСР. Саме так і зустрілися мої батьки. Тож я народилася й виросла в Україні, а згодом у 2003 році ми переїхали до Йорданії: я дуже добре пам’ятаю цю дату, бо в цей рік почалася війна в Іраці. Тому, власне, обидві країни є моєю батьківщиною. Але всі мої дитячі та юнацькі спогади пов’язані з Україною — це мій дім.
Твій батько був переміщений з Палестини і був народжений вже в Йорданії. Чи пройшла твоя родина через Накбу чи Наксу, і як саме твій батько потрапив до України?
Мій батько з палестинським корінням народився вже в Йорданії, подібно до тисяч палестинців, переміщених з Палестини. Це було наслідком Накси, яка стала продовженням того, що ми звемо Накба — створення Ізраїлю в 1948 році. Ізраїльська держава була створена за рахунок палестинців, на палестинській землі. Йдеться про понад 80% переміщеного населення. Йдеться про орієнтовно 750 000 палестинців, переміщених у той час; вигнані зі своїх домівок, вони стали біженцями. Тож, таким чином, мій батько, як і багато інших, народився в Йорданії.
Зростаючи, я ніколи не чула жодної іншої риторики про палестинців у мейнстримних засобах масової інформації, окрім того, що вони терористи, які нападають на Ізраїль без жодної причини.
Але і дідусь, і бабуся по татовій лінії були палестинцями, які народилися й виросли в Палестині. Дуже кумедно, що коли я відвідувала Палестину, — кілька разів, зокрема Західний берег — я мала змогу зробити це лише тому, що в мене був український паспорт. Люди з палестинським корінням можуть приїздити, але їм потрібно подаватися на візу і таке інше. Це тривалий процес, й іноді можна отримати відмову.
Палестинці відпочивають на пляжі в Газі, серпень 2023 року. Фото: Abdelhakim Abu Riash / Al Jazeera
Зростати водночас палестинкою та українкою в Україні, як це було для тебе? Чи пригадуєш ти якісь моменти з дитинства?
Мої спогади, пов’язані з Україною, — це спогади про найкращі роки мого життя, про час мого становлення. Україна завжди була щасливим місцем і, чесно кажучи, в мене було таке дивовижне дитинство! Я не пригадую жодного випадку расизму чи чогось подібного. Я просто завжди розуміла, що я трошки темніша за більшість своїх друзів, але це ніколи не було проблемою, особливо у великих містах. Моя мама родом із села в Полтавській області, й там це було трохи інакше. Але знову ж таки, це був радше не расизм, а цікавість. Люди іноді ставили мені кумедні питання про Йорданію: чи є у вас у Йорданії картопля? Чи є у вас цибуля, як у нас в Україні? Але загалом в мене дуже щасливі спогади про зростання в Україні. Я назавжди вдячна своєму рідному місту за таке дивовижне дитинство.
Маючи палестинське й українське коріння водночас, як ти ставишся до мейнстримної риторики щодо Палестини й України?
Основана проблема полягає в тому, що загалом люди в Україні знають дуже мало про Палестину й палестинців. Й здебільшого це через специфіку роботи мейнстримних засобів масової інформації та сильний вплив на них ізраїльського наративу — це єдиний наратив, який ми можемо почути від мейнстримних українських ЗМІ. Нічого іншого я ніколи не чула. Зростаючи, я ніколи не чула жодної іншої риторики про палестинців у мейнстримних засобах масової інформації, окрім того, що вони терористи, які нападають на Ізраїль без жодної причини і так далі, і так далі. І це втомлює, чесно кажучи.
Як щодо українців у палестино-йорданському контексті?
Існує багато шлюбів між арабами й українцями. Здебільшого це тому, що багато студентів, як мій тато, вирушили здобувати освіту до колишнього СРСР.
Освіта була одним зі способів Радянського Союзу поширювати свій вплив у Південній півкулі. Вони вклали багато ресурсів, аби привезти людей з Південної півкулі до СРСР: студентів з арабських та африканських країн, а також з Латинської Америки. Що стосується арабських країн, то існувала значна радянсько-арабська освітня та культурна співпраця, насамперед ірако-радянська та радянсько-йорданська. Пік цієї хвилі навчання та співпраці припав на 1950-ті та 1970-ті.
Це збіглося в часі з ширшими прагненнями арабів до самовизначення. У ті роки такі ідеї як панарабізм та антиімперіалізм були дуже поширеними в арабському регіоні. В Єгипті ця епоха була ознаменована піднесенням паннассеризму й такими важливими подіями, як-от націоналізація Суецького каналу. Багато арабських держав прагнули до самовизначення і незалежності від західного колоніалізму.
Перекритий Суецький канал, 12 листопада 1956 року. Фото: з відкритих джерел
Натхненні панарабізмом, арабські держави потребували більше ресурсів, а зокрема вмінь і знань, щоб досягти самостійності. Радянський Союз відіграв провідну роль, допомагаючи їм — зокрема, у націоналізації Суецького каналу. Схожим чином СРСР, серед іншого, допоміг іракському уряду націоналізувати нафтовий сектор. Арабські держави усвідомили, що вони значною мірою покладаються на фахові знання Заходу, і звернулися по допомогу у підготовці кадрів та для розвитку місцевих спроможностей до СРСР. Ось чому арабський світ та колишній Радянський Союз так багато співпрацювали у сфері освіти.
І, звісно ж, кооперація не обмежувалася соціалістичними країнами, такими як Єгипет та Ірак у 1970-х. Залучені були й інші країни в регіоні, зокрема Йорданія. Мій батько, наприклад, здобув освіту в Радянському Союзі. Після закінчення навчання чимало людей обирали залишатися. Для цього вони одружувалися з місцевими і заводили родини, що й призвело до появи значної кількості дітей зі змішаним корінням, як я. Це пояснює, чому сьогодні в Україні проживає так багато арабів. Після розпаду Радянського Союзу велика частина продовжила жити в Україні, підтримуючи вже встановлені міцні зв’язки.
Українських жінок, які вийшли заміж за палестинських чоловіків, так багато, що українська громада є найбільшою серед мігрантських груп в Газі!
На жаль, такою мобільністю користувалися здебільшого чоловіки, адже значно менше жінок мали змогу отримати освіту в СРСР.
Шлюби між арабами й українцями були, й досі є, масовим соціальним явищем. Українських жінок, які вийшли заміж за палестинських чоловіків, так багато, що українська громада є найбільшою серед мігрантських груп в Газі! Так само багато жінок, як моя мати, вийшли за йорданців і тепер живуть в Йорданії.
Наприклад, до російсько-української війни, в Йорданії жінки з російськомовної спільноти колишнього Радянського Союзу зазвичай мали групи для спілкування та підтримки одна одної. До них входили українки, росіянки, білоруски та вихідці з Казахстану. Звісно, з початком війни в цих групах виникли внутрішні розбіжності між тими, хто підтримували війну й тими, хто виступали проти неї. Фактично це призвело до призупинення будь-якої соціалізації між українцями й тими, хто почали підтримувати російське вторгнення.
Чи пам’ятаєш ти перший день російського вторгнення в Україну? Де ти знаходилася? Як це було для тебе?
Я пам’ятаю його дуже добре. Так трапилося, що я на той час була в Йорданії. Цікаво, що всього за місяць до вторгнення я була в Україні — звідки поїхала 24 січня, а війна почалася 24 лютого. Я чітко пригадую цей момент.
Коли війна розпочалася, спершу я не могла повірити в це. Пам’ятаю, як прокинулася від того, що мама почала розповідати мені новини. Я навіть пам’ятаю, як мусила увімкнути телевізор перед тим, як змогла повірити своїй сім’ї. Кілька днів я відмовлялася вірити, це було схоже на страшний сон. Мені знадобився деякий час, можливо, кілька тижнів, аби повністю усвідомити те, що відбувається.
Місто Чугуїв у Харківській області, обстріляне 24 лютого російськими військовими. Фото: Aris Messinis / AFP
Кілька років ми жили між Україною та Йорданією, мої батько та брат через роботу переважно були в Україні. Коли розпочалася війна, випадково трапилося так, що мої найближчі родичі були в Йорданії. Мені пощастило більше, ніж багатьом людям: я і моя родина були в безпеці. Але, звісно ж, я дуже хвилювалася за своїх рідних і друзів в Україні. Як і більшість українців, декілька перших тижнів ми не спали. Ми не знали, що відбувається. Жінка мого брата на той час була в Україні: вона мусила покинути Київ і кілька днів добиратися до Німеччини. Я пам’ятаю, що мій брат не спав увесь цей час. Було дуже страшно, тому що я пам’ятаю, що Росія зробила у Сирії. Я очікувала на найгірший сценарій, бо знала, з чим ми маємо справу.
Я пам’ятаю, що протягом кількох перших тижнів війни ходили чутки, що Росія може оточити Київ, намагаючись взяти місто в облогу. На щастя, це не справдилося, але я хвилювалася саме через це, цього я боялася найбільше. Я не розуміла чому, але для мене все, що стосується голоду, є жахливим, величезним страхом.
Багато українців мають травму, пов’язану з Голодомором. Зростаючи українкою, особливо в селі, я бачила це на власні очі: мої дідусь і бабуся завжди турбувалися про те, аби було достатньо їжі. Ми завжди дбали про те, щоб мати багато їжі, і її зберігання, як-от презервація і консервація, було частиною наших культурних практик. Тож коли до мене дійшли такі чутки про Київ, цей глибоко вкорінений страх повернувся. Хоч цього й не сталося, думки про облогу та потенційний голод мене неймовірно лякали.
І саме це відбувається зараз у Палестині. Газа на межі голоду, і, будучи українкою, згадуючи історії моїх дідуся й бабусі, а також моєї прабабусі, яка пройшла через Голодомор, це був один з найбільших страхів, які в мене були щодо України. Цього не сталося на Київщині, але це сталося в Маріуполі і, на жаль, зараз це відбувається в Газі.
Після 7 жовтня я відчула себе відмежованою. Вперше в житті я раділа, що я не в Україні, я раділа, що я не в Києві, що я не бачу місто з усіма його ізраїльськими прапорами
Чи могла б ти нам більше розповісти про те, як твої кола відреагували на новини про війну, спершу в Україні, а потім у Газі?
Українці мало знають про Палестину, але, знаючи, що я арабка й палестинка, люди обережні з тим, що вони кажуть поряд зі мною. Я пам’ятаю розмову зі своєю дуже близькою подругою в Україні, коли розпочалося російське вторгнення. Вона спитала мене про відсутність підтримки України з боку арабів. Загалом, люди в арабському світі ставляться зі співчуттям до українців, але глибока залученість Сполучених Штатів все ускладнює. Я особисто відчувала себе збентеженою і зрадженою, коли багато людей, які добре мене знали, з початком повномасштабного вторгнення в Україну не зв’язалися і не поцікавилися, чи все добре зі мною та моєю сім’єю.
Я так само була розчарована, але не здивована, реакцією більшості в Україні після подій 7 жовтня. Цікаво, що після початку повномасштабного вторгнення я відчувала провину за те, що я не в Україні, що я в безпеці. Коли розпочалася війна, я хотіла повернутися. Це не має жодного сенсу, але таке відбувалося з багатьма українцями: вони відчували провину, вони хотіли бути частиною того, що відбувається в Україні, вони хотіли діяти. Але після 7 жовтня я відчула себе відмежованою. Вперше в житті я раділа, що я не в Україні, я раділа, що я не в Києві, що я не бачу місто з усіма його ізраїльськими прапорами. Ми з братом мали про це розмову, й він відчував те саме. Я відчула себе чужою у власній країни. Це відчуття було жахливе. Й досі, після всіх цих років, люди, мої друзі все ще питали мене: «Ой, а як щодо палестинців? Палестинці зробили це, зробили те, зробили інші речі», — люди кажуть це, не знаючи про палестинців геть нічого.
Палестинські біженці у місті Рафах після оголошення евакуації, 6 травня 2024 року. Фото: AFP
Ми бачимо багато прикладів колективної солідарності з палестинцями від так званого Глобального Півдня, як-от позов Південної Африки проти Ізраїлю. Й Україна, власне, фактично відсутня у цій розмові.
Одна з суттєвих причин, чому Україна відсутня у цій розмові, — вона з усіх сил намагається асоціювати себе з Європою, разом з усіма наслідками, які з цього випливають. Вже більше десяти років, й особливо після Євромайдану, Україна намагається асоціювати себе з Європейським Союзом. Вона винайшла себе як націю і як частину Західного світу, на противагу існуванню як частини пострадянського простору, або ж на противагу існуванню як частини азійського світу. Гасло «Україна — це Європа» стало частиною панівного наративу, наголошуючи на так званих «європейських цінностях» та «європейській цивілізації». З початком війни цей наратив став превалювати ще більше.
Багато людей не розуміють, що одночасно бути антиімперіалістом і євроцентристом — позиція непослідовна.
Водночас існує сильний наратив, що Україна веде антиімперську війну, війну за національне визволення. Й багато людей не розуміють, що одночасно бути антиімперіалістом і євроцентристом — позиція непослідовна. Ця непослідовність особливо очевидна, коли звертаються до аудиторії з Глобального Півдня (хоч я й не віддаю перевагу цьому терміну, але використовую його тут для зручності). Історично Глобальний Південь страждав від колоніального насильства Заходу, яке українська аудиторія зазвичай випускає у своїх дискусіях. Людям з Глобального Півдня складніше симпатизувати Україні через цей акцент на так званих «європейських цінностях». Ми можемо побачити, що в цьому наративі виключених з цивілізованого світу росіян все частіше зображують як азійців. Це створює дихотомію між цивілізованими, європейськими та євроцентричними з одного боку, і азійцями — з іншого.
Тримаючи в умі цей поділ, для багатьох українців Ізраїль являє собою демократичний, європейський проєкт на Середньому Сході, оточений арабськими «варварами», які нібито хочуть, аби він припинив своє існування. Як наслідок, Україна в цьому наративі асоціює себе радше з Ізраїлем, аніж з Палестиною. Багато українців, включно з Зеленським, а також значна кількість людей у Twitter, часто цитують Голду Меїр, ізраїльську депутатку, яка народилася в Києві і яка знаменита тим, що сказала щось на кшталт: «Ми хочемо жити, а наші сусіди хочуть, щоб ми померли». Ця цитата стала одним з найвідоміших її висловлювань, і українці часто посилаються на неї як на доказ подібності між Ізраїлем і Україною.
Від початку війни активно обговорюють воєнні злочини, скоєні Росією в Україні. Ми чітко заявляли про необхідність передати Росію до Міжнародного кримінального суду (МКС). Водночас в Україні не розуміють, що Ізраїль теж скоює військові злочини і має нести відповідальність за це. Я ніколи не чула про будь-які серйозні дискусії в місцевих новинах, скажімо про те, що Південна Африка подала позов проти Ізраїлю до Міжнародного суду. Це мовчання засмучує, оскільки якщо люди щиро хочуть, аби Росія понесла відповідальність за свої злочини в Україні, вони також повинні визнати, що Ізраїль має відповідати за свої. Нещодавно Зеленський зробив один коментар стосовно відповідальності Ізраїлю, однак панівний наратив залишається незмінним.
Справа Південної Африки щодо геноциду проти Ізраїлю в Міжнародному суді ООН, Гаага, 12 січня 2024 року. Фото: Міжнародний суд ООН
На жаль, я втратила віру у мейнстримні засоби масової інформації з багатьох причин. Але найбільша несподіванка прийшла з Twitter — від багатьох українців, які ідентифікували себе як прогресивні, антиімперіалісти тощо. Дивним було не те, що вони не симпатизують Палестині; вони радше симпатизували Ізраїлю — разючий приклад подвійних стандартів. Я пам’ятаю, що з початку війни і дотепер серед українців у Twitter точиться одна й та сама дискусія: чи дозволено українцям ненавидіти росіян? Відповідь, звісно ж, така: вам дозволено ненавидіти свого пригноблювача. Цікаво, що на палестинців ця логіка не поширювалася — коли вони виражають ненависть до свого пригноблювача, то на них чіпляють ярлик терористів і піддають моралізаторським нападкам.
Західні засоби масової інформації були яскравим прикладом подвійних стандартів, з огляду на те, як вони висвітлювали війну в Україні та війну в Газі. Чи могла б ти розповісти про це?
Мені здається, що це важливе питання, яке ми повинні поставити перед собою не через кемпізм чи заради порівняння, хто страждає більше, а тому що нам потрібно зрозуміти, чому існує стільки подвійних стандартів. Нам потрібно зрозуміти, чому палестинців маргіналізують і применшують. Нам потрібно зрозуміти, чому араби настільки фрустровані цими подвійними стандартами, що навіть втратили здатність симпатизувати Україні і сповнені негативних емоцій до українців.
Однак арабська аудиторія переважно не помічає, що українці воюють, аби захистити свою батьківщину, так само, як і палестинці, й ніхто не йде на війну заради захисту геополітичних інтересів США.
Дехто стверджує, що не варто це обговорювати, не потрібно порівнювати страждання двох народів. На мою думку, ця розмова необхідна для того, щоб зрозуміти фрустрації, які ця точка зору породжує. Загалом арабський світ має право на роздратування такими подвійними стандартами — тим, як західні засоби масової інформації зображають війну в Україні, на противагу тому, як вони зображають війну в Палестині. Українців показують героями, які захищають свою батьківщину, в той час як палестинців показують терористами.
Так трапляється здебільшого тому, що на цьому історичному етапі США мають геополітичний інтерес в Україні і, як наслідок, все, що робить Україна, зображується як героїчне. Однак арабська аудиторія переважно не помічає, що українці воюють, аби захистити свою батьківщину, так само, як і палестинці, й ніхто не йде на війну заради захисту геополітичних інтересів США. Люди йдуть на війну, бо хочуть захистити свою землю, своїх близьких і свій спосіб життя.
Українцям також необхідно бути обережними й реалістичними щодо Європи та меж європейської солідарності. Для прикладу, візьмімо Польщу й те, що вони роблять з українським зерном. Подивімося також на те, що Литва робить з українським зерном, і як вони поводяться зі своїми кордонами тощо. Тому українцям потрібно зрозуміти, що бути частиною європейської сім’ї — це гарна пропозиція, але чи станеться це колись? І вони також повинні зрозуміти, що коли на кону стоятимуть економічні інтереси європейських країн, то вони не братимуть до уваги свої симпатію та емпатію до українців.
Активісти на Майдані Незалежності, листопад 2013 року. Фото: з відкритих джерел
Якщо порівняти наративи, які поширюються навколо біженців з Глобального Півдня і України, то засоби масової інформації знову будуть винні у подвійних стандартах. Українським біженцям в Європі легше інтегруватися, принаймні на перший погляд, тому що вони візуально не виділяються як інші. Однак багато людей в арабському світі також не розуміють, що Україна і Східна Європа назагал не є привілейованими регіонами. Ми не маємо повного західноєвропейського «пакету», навіть формально будучи «білими».
Твердження «українці — білі, отож привілейовані», на жаль, досить поширене в деяких колах, однак ця теза поверхова і не відображає — навіть віддалено — дійсність життя в Україні.
Навіть до війни українці були джерелом дешевої робочої сили для таких країн, як-от Сполучене Королівство, Франція, Німеччина і особливо Польща. Лише в 2018 році польський уряд надав близько 1,8 млн тимчасових дозволів на роботу українцям — більшість цих людей працевлаштовували в Польщі не за спеціальністю, ними всього-на-всього заповнювали діри у польському ринку праці. Українці стикалися з силою-силенною расизму, ксенофобії, антиіммігрантської риторики тощо. Безумовно, така антиіммігрантська риторика звично спрямовувалася у бік мусульман, водночас вона торкнулася також й українців і українок. Саме тому мене дратує, коли люди роблять висновки, покладаючись на поверхові спостереження, пов’язані з привілеями чи етнічністю, — якраз це багато людей із Глобального Півдня й арабського світу не розуміють про Україну.
Так, я погоджуюся з тобою, й ситуація змінилася з початком війни, але також і не змінилася, тому що Польща досі майже повністю покладається на дешеву робочу силу з України, як і багато інших країн.
Також я хотіла запитати тебе про БДС (Бойкот, дивестиція та санкції), і я знаю, що небагатьом українцям відомо, що в Палестини є цей дуже добре розвинений рух санкціонування та бойкотування ізраїльської продукції.
Рух Бойкоту, дивестицій та санкцій (БДС) є глобальним феноменом, який націлений на бойкот ізраїльських продуктів, подій та послуг. Це схоже на ситуацію під час війни в Україні, коли люди відмовилися від залученості Росії. Тому я вважаю, що для українців та палестинців дуже важливо вчитися одне в одного й спостерігати, як працює рух БДС, не лише в Палестині, а й по всьому світу. У Великій Британії, наприклад, цей рух дуже потужний.
Втім, українці мало знають про рух БДС через обмежений доступ до міжнародних новинних джерел та мовні бар’єри.
Моє наступне питання про наративи щодо теперішнього геноциду в Газі. Існує багато наративів про дітей і жінок, які страждають у Газі, і не так багато наративів про чоловіків, їхні життя часто сприймаються як неоплакувані. Це явище досить поширене у багатьох контекстах, але з нещодавнім геноцидом це відчувається особливо гостро й очевидно. Що ти можеш сказати про цю гендерну динаміку теперішнього геноциду?
Жінок та дітей дуже часто обговорюють, оскільки вони вважаються вразливими, але цей наратив часто сприймається як аполітичний. Якщо ви хочете уникнути розмов про політику і при цьому говорити про те, що війна — це жахливо, то часто ви опиняєтеся в ситуації, коли обговорюються страждання жінок і дітей. Адже коли ми говоримо про чоловіків, то розмова може стати більш політичною, чи не так? Звісно ж, жінки й діти страждають, але обговорюючи їх, ми можемо уникнути розмов про політику, тому що дітей сприймають як невинних за замовчуванням, а жінок сприймають як вразливих та безсилих. Внаслідок цього їх часто зображають так, ніби вони пасивно потерпають від того, що відбувається навколо.
Жінка оплакує свою загиблу доньку у госпіталі Гази, 9 жовтня 2023 року. Фото: Haitham Imad / EPA
Чоловіків обговорювати складно, особливо в палестинському контексті. Впродовж тривалого часу палестинських чоловіків дегуманізували, й будь-яка асоціація з ними була пов’язана з тероризмом, антисемітизмом і варварством. Засоби масової інформації доклалися до цього наративу, зображуючи палестинських чоловіків як небезпечних і диких.
У цьому контексті жінок часто бачать пасивними і залежними, радше ніж активними та дієвими. До того ж існує наратив, що палестинські чоловіки утискають палестинських жінок, а жінки водночас пригноблені й не мають голосу. Очікується, що ми захистимо їх від їхньої власної патріархальної системи.
Втім, це не єдина реальність. Ми любимо й поважаємо наших чоловіків як батьків, братів і коханих. Ми сприймаємо їх як захисників, а не як загрозу. Так само доволі відрізняються й наративи довкола українських чоловіків, які захищають свою батьківщину. Ми сприймаємо їх як героїв, які повинні захищати свою країну. Те саме стосується і палестинців, але вони не мають для цього тих самих засобів.
Коли чоловік не здатний захистити свою батьківщину, його часто позбавляють його маскулінності. Цей досвід травматичний і для чоловіків, і для жінок. І, звісно ж, чоловіки в Палестині є так само жертвами геноциду, як і жінки.
Останніми місяцями з’явилося багато історій про українські зв’язки з Ізраїлем, про родинні зв’язки українців в Ізраїлі, про те, що деякі українці померли в Ізраїлі і так далі. Але було не так багато історій про українців у Газі й українців на Західному березі, в той час як офіційно у Газі знаходиться 300 українців, а на Західному березі українців більш ніж 2000. Чи не могла б ти трохи розповісти про це?
Справді, багато єврейських поселенців прибуло зі Східної Європи, зокрема з Польщі, України та Росії. Тож багатьом українцям, у яких є родина, друзі чи колеги в Ізраїлі, легше симпатизувати Ізраїлю, як чомусь знайомому, аніж незнайомій, незрозумілій Палестині.
З іншого боку, більшість українців, які живуть на Західному березі та в Газі — це жінки, які вийшли заміж за палестинців і повернулися з ними до Палестини. Втім, їхні історії часто не беруться до уваги, оскільки панівний наратив зображує їх як пригноблених і змушених змінити свою релігію, а отже їхні думки не сильно важать. Існує сильне приховане упередження, яке каже, що цим жінкам промили мізки, й справжніх переконань вони не мають. Тому, коли українка з Харкова втрачає дитину в Газі, це подають як статистику, а не як особисту трагедію з багатою передісторією. Ми не дізнаємося про її життя, про її любовну історію з чоловіком, про те, як вона виховувала дітей, чи про її досвід як матері. Засоби масової інформації не гуманізують українок у палестинських спільнотах, їх зводять до просто статистики чи спрощених репрезентацій.
Насамкінець, що Ви думаєте про перспективу солідарності між Україною та Палестиною?
Стосовно солідарності, я вважаю, що люди з обидвох сторін мають зрозуміти: ця дискусія вкрай складна для людей в Палестині, чи навіть з арабського світу загалом, і для людей в Україні, бо наші травми мають дуже різне походження. Для українців травма асоційована з Радянським Союзом, з Росією, йдеться про російський імперіалізм. Арабському ж світу йдеться про переважно західний імперіалізм, про НАТО, йдеться про війну в Іраці, яка досі є дуже свіжою раною в нещодавній арабській історії. Для мене як для палестино-українки є багато травми з маминого боку і є багато травми з татового боку, але історично склалося так, що вони ніяк не сходяться. Вони не сходяться, бо вони походять від двох супротивних сил, які ворогують ще з часів Холодної війни. Необхідно вміти не звертати уваги на це і бачити, як це впливає на окремі людські життя — відсторонитися, відійти вбік від геополітичних міркувань і просто побачити людський вимір. Це найважливіше, що варто врахувати, говорячи про солідарність.
Для прикладу, візьмімо Ірландію. Громадськість Ірландії завжди демонструвала підтримку палестинців. Вони бачать схожість між штучним голодом у Газі та власним історичним досвідом голоду, який спричинила Британія.
Пропалестинські протестувальники під час мітингу на підтримку Палестини, Дублін, Ірландія, 22 травня 2021 року. Фото: Artur Widak
Подібним чином українці пережили Голодомор, голод, спричинений Радянським Союзом. Я дуже добре пам’ятаю свою прабабусю, яка відіграла вирішальну роль у моєму вихованні і яка часто говорила про голод. Це частина свідомості кожного українця; наше найстарше покоління пережило це.
Нам критично необхідно проводити ці паралелі: палестинці зараз стикаються не лише з геноцидом, але й з голодом, що перегукується з нашим власним історичним досвідом в Україні. Життєво необхідно знайти спільний ґрунт між цими двома історіями. Однак подолання прогалин між цими двома історичними травмами є складним завданням, оскільки їх корінням є ідеологічно протилежні сили.
Чи віриш ти у солідарність між українцями та палестинцями у майбутньому? Чи бачиш якісь зміни або повороти, які настали з теперішнім геноцидом у Газі?
Відверто кажучи, я не дуже на це сподіваюсь. Принаймні не в найближчому майбутньому. Не думаю, що мейнстримні наративи зміняться. Гадаю, вони залишаться такими ж. І Європа загалом стає більш правою, а в цей час Україна хоче стати частиною європейської родини. Мені здається, що з затяжною війною в Україні, яку ми зараз спостерігаємо, ми бачитимемо дедалі більше прикладів меж європейської солідарності. І це б змусило нас, українців, задуматися про межі такого союзу. Можливо, це допоможе нам зрозуміти важливість союзів з Глобальним Півднем.
Але загалом я не передбачаю багатьох змін у майбутньому з боку арабського світу. Для старшого покоління арабів Радянський Союз, а тому й, відповідно, нинішня Росія, досі є символами антиімперського проєкту — ця ідеологічна концепція глибоко закорінена в їхньому світогляді. Навряд чи це уявлення найближчим часом послабне. Люди в арабському світі почали дізнаватися про Україну не так уже й давно. Знадобиться певний час, аби люди змогли налагодити такий зв’язок.
Але я також вірю, що індивідуальні голоси дуже важливі. Я вважаю, що люди здатні змінюватися, й подібні розмови вкрай необхідні. І я думаю, що людям, як ви і я, а також багатьом іншим, нам необхідно переконатися, що ті, хто підтримують війну Росії в Україні або ізраїльський геноцид, стикаються з опором. Ми мусимо налагоджувати ці, здавалося б, неможливі зв’язки солідарності і збільшувати обізнаність про те, що відбувається з обидвох сторін.
