Впродовж квітня та травня 2024 року десятки тисяч картвелів та картвелок вийшли на протест проти нового «Закону про прозорість іноземного впливу», що був остаточно прийнятий 28 травня, після відхилення парламентом президентського вето. Цей закон зобов’язує НУО, які отримують більше 20% свого фінансування з-за кордону, декларувати себе як «іноземні агенти». Чому проєкт цього закону викликав такі масові демонстрації? Які соціальні та політичні протиріччя криються за протистоянням між НУО та картвельською державою? Як геополітичне суперництво між Росією та Заходом відображається в місцевому контексті, і чи можна порівняти картвельські протести з українським Майданом?
Спільне поспілкувалися з двома картвельськими активістками Александрою Арошвілі та Маріам Шенгелія. Александра — незалежна дослідниця та активістка, що проживає в Тбілісі. Вона є авторкою численних публікацій на тему соціальної політики, політичної економіки, різних форм нерівності, неформальної та нетипової праці, жіночої міграції, екстрактивізму та екології. Протягом багатьох років вона брала участь у соціальних рухах та стала засновницею різних публічних кампаній. Маріам — аспірантки з філософії та активістки, що живуть у Франції. Брали участь у багатьох самоорганізованих рухах, зокрема в рухах проти кордонів та імперіалізму.
Вже більше місяця Сакартвело стрясають масові протести проти закону про «іноземний вплив». Чи не могли б ви сказати кілька слів про зміст цього закону та контекст його ухвалення? Чому він викликав таку реакцію в картвельському суспільстві?
Александра: Закон «Про прозорість іноземного впливу», раніше відомий як «Закон про іноземних агентів», ідентичний законодавству, яке запровадила владна партія рік тому. Згодом він був відкликаний на тлі значних протестів. Незважаючи на запевнення, що закон не повернуть до розгляду, він був повторно внесений через рік і врешті-решт прийнятий, попри майже двомісячні масові демонстрації у квітні та травні 2024 року. Він навіть подолав вето президента.
Відповідно до закону, будь-яка форма неприбуткового об’єднання, яка отримує понад 20% річного доходу від іноземного джерела — чи то від іншої держави, чи то від іноземної організації або колективу, чи то від особи, яка є громадянином іншої держави, — зобов’язана зареєструватися як суб’єкт, що представляє інтереси іншої держави в Сакартвело.
Поліція розганяє демонстрантів за допомогою водомету під час маршу проти законопроєкту про «іноземний вплив» у Тбілісі, березень 2023 року. Фото: AP
Варто звернути увагу на те, що Сакартвело є однією з найбільш залежних від іноземних фінансів країн у всіх сферах — публічному секторі, економіці, політичному та соціальному житті. Це проявляється, по-перше, у функціонуванні державних структур: реформи та громадські ініціативи здебільшого фінансують міжнародні організації, тоді як економіка значною мірою залежить від прямих іноземних інвестицій, що призводить до відтоку ресурсів, низькооплачуваних і нестабільних робочих місць, руйнування навколишнього середовища. По-друге, виживання багатьох сімей у Сакартвело залежить від грошових переказів від емігрантів, які виїхали з країни на заробітки. Крім того, багато видів громадської діяльності — освітня, наукова, незалежні медіа, профспілки, громадянське суспільство, мистецькі ініціативи, ініціативи в галузі охорони здоров’я чи інші послуги для жінок і дітей — залежать від об’єднань, які змушені шукати іноземні гранти. Якщо організації відмовляються реєструватися як «іноземний агент» і подавати щорічну фінансову декларацію (яка насправді є не лише фінансовою, але й спрямована на контроль за змістом діяльності), їм загрожують великі штрафи і, зрештою, заморожування рахунків та активів, що призводить до повної ліквідації.
Деякі статті закону є ще більш суворими. Наприклад, Міністерство юстиції на підставі свого рішення або анонімної заяви може ініціювати розслідування проти будь-якої організації, яка, на його думку, може мати понад 20% іноземного фінансування. Під час цього розслідування міністерство може запитувати будь-яку інформацію, в тому числі особисту та конфіденційну, у будь-якої особи, об’єднання чи організації. Зважаючи на те, що уряд вже щодня шантажує людей за допомогою потужних пропагандистських інструментів, не важко зрозуміти, навіщо йому може знадобитися особиста інформація людей. За останні два роки пропагандистські рупори влади вже оголосили «іноземними агентами» всіх, хто критикували владу, включно з тими, хто боролися проти катастрофічних економічних та інфраструктурних проєктів, засуджували репресії в культурній сфері або порушували питання соціальної нерівності. Тепер ці репресії інституціоналізують.
Інше питання, що якщо існує громадське об’єднання, яке фінансується лише за рахунок пожертв, переважно від мігрантів, то це вже можна вважати іноземним фінансуванням, оскільки багато картвельських мігрантів вже стали громадянами інших країн. Так уряд блокує єдине джерело фінансування, яке не залежить від донорів. Наприклад, місцевий громадський рух «За порятунок ущелини Ріоні» існував лише на пожертви людей, переважно мігрантів. Саме на цей рух уряд найчастіше покликався як на причину для ухвалення закону.
Хлопчик розмахує прапором Грузії під час маршу проти законопроєкту про «іноземний вплив» у Тбілісі, 12 травня 2024 року. Фото: GIORGI ARJEVANIDZE / AFP
Цей закон часто порівнюють з російським законодавством про «іноземних агентів» і навіть називають «проросійським». Чи справді це так? Чи не суперечать ці звинувачення євроінтеграційній діяльності уряду?
Александра: Прийняття цього закону збігається з новою геополітичною ситуацією, що склалася у зв’язку з початком російсько-української війни та консервативним поворотом картвельського уряду. До цього протягом останніх 12 років уряд консолідував прозахідний курс і проводив ліберальну політику. Варто зазначити, що цей уряд сам є технократичним і постав з ліберального класу неурядових організацій. Називання закону «російським» в першу чергу пов’язане з його авторитарним змістом. Але слід також зазначити, що зв’язок з Росією був помітною темою в політичному порядку денному Сакартвело та мейнстримних медіа протягом десятиліть, коли різні фракції звинувачували одна одну в проросійськості.
З огляду на те, що деякі наші території окуповані, ця тема є особливо чутливою. Пострадянська Сакартвело, яка здебільшого перебуває під управлінням неоліберальних урядів, орієнтованих на економіку, є країною, де політичні дебати та публічні дискусії рідко обертаються навколо питань розвитку, а радше зосереджуються на прихильності до геополітичних гравців. У контексті цього біполярного геополітичного порядку денного — Росія проти Заходу — і загрози втрати Сакартвело статусу кандидата на вступ до ЄС, отриманого лише кілька місяців тому, пересічні картвели схильні сприймати новий закон як сигнал про те, що Сакартвело віддаляється від ЄС і наближається до Росії. Це стає питанням екзистенційної важливості, оскільки незалежність є чи не єдиним питанням, щодо якого існує повний суспільний консенсус у цій обтяженій пострадянським минулим державі.
Але в реальності ситуація набагато складніша. Уряд шукає зближення з Туреччиною, Китаєм та Азербайджаном, адже Сакартвело потенційно може стати майбутнім торговельним і транзитним коридором між цими країнами та Європейським Союзом. Значні інфраструктурні та енергетичні проєкти є частиною цього плану, і закон прямо спрямований проти груп та осіб, які «перешкоджають енергетичним проєктам», таких як місцеві активісти, які виступають проти будівництва гідроелектростанцій (ГЕС). Передбачається, що тісніша політична інтеграція з цими країнами допоможе реалізувати економічні угоди. Під час зустрічі з прем’єр-міністром Туреччини Ердоганом прем’єр-міністр Сакартвело заявив, що Туреччина і Азербайджан є взірцями «суверенного урядування». З огляду на репресивну політику Туреччини в останні роки, включно з будівництвом великих гідроелектростанцій в Анатолії та придушенням опозиційних рухів, новий закон, ймовірно, спрямований, серед іншого, на те, щоб змусити замовкнути акторів у Сакартвело, які виступають проти цих економічних планів.
Протест проти законопроєкту про «іноземних агентів» біля парламенту Грузії, Тбілісі. 15 квітня 2024 року. Фото: Vano Shlamov / AFP
Одночасно з прийняттям цього закону владна партія здійснила й інші важливі законодавчі кроки. Серед них — ухвалення закону про офшори, зміни законодавства про накопичувальне пенсійне забезпечення, підписання енергетичних та економічних меморандумів з Туреччиною та Китаєм.
Для тих з нас, хто роками критикували політику розвитку Сакартвело, траєкторія, якою рухається Сакартвело, є дуже зрозумілою. Слід зазначити, що ця траєкторія не передбачає якихось значних структурних змін в економіці чи міжнародних торговельних відносинах, а навпаки, передбачає розширення ступеня, інтенсивності та потенціалу неоколоніального пограбування Сакартвело, видобутку її природних ресурсів та експлуатації її народу.
Що ви можете сказати про соціальний та політичний склад протестів?
Александра: Ми говоримо про найбільшу мобілізацію (приблизно сто тисяч або більше людей на вулицях тільки в Тбілісі) в новітній історії Сакартвело, в якій беруть участь студенти, кваліфіковані працівники, новостворені профспілки у сфері мистецтва, вчителі та інші. Однак ми не можемо ігнорувати той факт, що цей протест є насамперед міським, адже він відбувається в Тбілісі та інших містах. Це не означає, що протестує переважно міський середній клас, а радше пояснюється значною внутрішньою міграцією всередині країни. Села і малі міста здебільшого стоять безлюдні, а їхні мешканці та мешканки переважно зайняті на державній службі, і їхні засоби до існування значною мірою залежать від уряду.
Дехто з них вважають, що цей закон просто прагне до більшої прозорості. Цей погляд часто супроводжується двома більш глибокими переконаннями, прищепленими пропагандою. Перше переконання полягає в тому, що закон спрямований на те, щоб не дати західним державам втягнути нас у війну з Росією, а уряд є гарантом миру. Друге переконання полягає в тому, що головною проблемою Сакартвело є не наявна соціальна криза, а культурно «чутливі» питання, такі як «пропаганда ЛГБТ» та інші теми. В обох випадках, за версією уряду, відповідальність лежить на НУО, які фінансує Захід.
Слід також зазначити, що до свого консервативного повороту той самий уряд тісно співпрацював з НУО, приймав ліберальні закони і таврував їхніх противників як відсталих від життя. Однак нині уряд почав сіяти розкол серед картвелів, створюючи образ внутрішнього ворога, займаючи відверто авторитарну і репресивну позицію. Це включає в себе образливі написи на будинках людей, плакати, фізичні напади, побиття, мобілізацію насильницьких груп, неоднозначні кримінальні звинувачення проти пересічних учасників мітингів і багато іншого. Закон має на меті знищити будь-яку можливість організованої суспільної діяльності та солідарності, а зображення протестів як ініціатив виключно середнього класу, ігноруючи безліч згаданих вище факторів, є несправедливою та упередженою оцінкою.
Жінки на марші проти ухвалення закону про «іноагентів» у Тбілісі, квітень 2024 року. Фото: Vano Shlamov / AFP
Які вимоги (якщо такі є) висувають протестувальники, окрім відкликання закону? Яка їхня стратегія після прийняття закону?
Александра: У той час як опозиційні партії, значною мірою пов’язані з попереднім урядом, намагалися змістити акцент на зміну режиму, для більшості протестувальників та протестувальниць основною вимогою залишалося скасування закону. Незважаючи на широку мобілізацію суспільства проти нього, закон все ж таки був прийнятий. Таке ігнорування масових протестів робить мирну організацію з будь-якого питання дедалі складнішою в майбутньому.
Дехто зараз покладає свої надії на вибори у жовтні 2024 року. Однак, з огляду на те, що наявний політичний клас не користується симпатіями людей і що для багатьох з нас практично немає життєздатних альтернатив, ситуація є жахливою.
Якою є точка зору картвельських лівих щодо цих подій? Чи залучена лівиця до руху? Чи існують дебати або, можливо, навіть розбіжності всередині лівих стосовно стратегії, яку слід прийняти щодо протестів?
Aлександра: Ліві сили в Сакартвело справді нечисленні, фрагментовані, їм бракує інтеграції, що заважає представляти єдину позицію або фронт протестів з узгодженим порядком денним. У протестах беруть участь різні окремі рухи, робітники, ліві та профспілкові діячі. Водночас деякі сегменти лівих або колишніх лівих, схоже, більш тісно пов’язані з державним консервативним наративом і схвалюють дії уряду.
У Сакартвело є лише одне незалежне ліве онлайн-медіа з відносно невеликою аудиторією. Так само ліві групи, які беруть участь у протестах, не мають можливості впливати на наратив цих акцій. Але ліві, які в останні роки активно брали участь у сутичках з поліцією, захищали довкілля, брали участь у масових страйках, боролися проти виселення або виступали за прогресивні соціальні ініціативи, сприймають закон як інституціоналізацію насильства. Попри обмежений панівний наратив, який фокусується виключно на гаслі «Ні російському закону!», вони наполягали на своїй присутності на вулицях.
Дехто з лівих припускає, що протестами керують переважно ліберальні неурядові організації, відповідальні за просування політики жорсткої економії, а тому робітничий клас мало зацікавлений брати в них участь. Чи згодні ви з таким поглядом на ситуацію? Як ви оцінюєте прогресивний політичний потенціал протестів?
Aлександра: Так, деякі ліві в міжнародній пресі приєдналися до урядової риторики і спробували звести економічну та демократичну кризу в країні, що призвела до цього протесту, до проблеми ліберальних НУО, не розуміючи контексту і не пропонуючи справді критичної перспективи. Але основна відповідальність за консолідацію політики жорсткої економії та заохочення дедалі більш шкідливої неоліберальної економіки в Сакартвело лежить на картвельському уряді. Він не лише продовжив, а й посилив лібертаріанський економічний курс попередньої адміністрації. Більшість впливових НУО в Сакартвело в цей період підтримували цю економічну політику, але було кілька організацій, які активно підтримували страйки, екологічні та природоохоронні протести, критично налаштованих науковців, а також сприяли появі лівої інтелектуальної традиції. Очевидно, що риторика про «впливові НУО» спрямована на те, щоб змусити замовкнути голоси незгодних, зокрема робітників, рухи проти видобутку та експлуатації, екомігрантів, мешканців, яким загрожує виселення, та інших.
Зіткнення з поліцією під час мітингу проти законопроєкту про «іноземний вплив» у Тбілісі 14 травня 2024 року. Фото: Vano Shlamov / AFP
Продовжуючи попереднє питання: що означає прийняття цього закону для прогресивної, а ще конкретніше — робітничої боротьби в Сакартвело?
Aлександра: У Сакартвело немає сильного робітничого класу. Її економіка, за винятком кількох промислових міст, базується на нестабільних робочих місцях. Кількість безробітних все ще висока, і дуже багато наших громадян працюють за кордоном — легально чи нелегально. Страйки рідко призводять до важливих для робітників перемог. В останні роки прогресивні рухи були більш успішними у боротьбі за збереження довкілля, проти великих гідроелектростанцій та приватизації лісів. Той факт, що ці рухи змогли краще організуватися, ніж робітники, також є структурним фактом, і пов’язаний він з режимами економічного накопичення, що домінують у Сакартвело. У попереднє десятиліття накопичення базувалося переважно на приватизації та дерегуляції, що повністю позбавило робітників прав і можливостей. Сьогодні режим накопичення змістився до логіки позбавлення власності, підштовхуючи до максимальної експлуатації природного середовища, такого як водойми, ліси та землі. Позбавлені сприятливого середовища проживання, люди не мають іншого вибору, окрім як чинити опір.
Не дивно, що влада намагається придушити організації та рухи, які працюють над соціальними та екологічними питаннями, а також зруйнувати наявну між ними солідарність. Спираючись на свій досвід участі в місцевій боротьбі останніх років, я вважаю, що сьогодні прогресивні ліві в Сакартвело в першу чергу борються з антисуверенними та антидемократичними економічними та інфраструктурними проєктами. У цьому сенсі цей закон означає репресії не лише проти НУО, а й проти місцевого населення та робітників, які перебувають у союзі з ними, науковців, чиїх знань потребують ці процеси, а також руйнування їхньої єдності, що значно шкодить зв’язкам між ними.
Історичну долю Сакартвело часто порівнюють з долею України: у 2000-х роках обидві країни пережили «кольорові революції»; ще раніше за Україну, у 2008 році, Сакартвело зіткнулася з війною з Росією, яка підтримала і визнала самопроголошену Республіку Абхазія. Cхожі порівняння тепер проводять між нинішніми демонстраціями в Сакартвело та українським Майданом: проєвропейські протести на чолі з ліберально-націоналістичним альянсом проти нібито проросійського уряду. Наскільки точними, на вашу думку, є ці паралелі? Вони допомагають чи шкодять нашому розумінню подій у Сакартвело?
Маріам: Картвельське суспільство слід розглядати в його специфічному кавказькому історичному контексті, з урахуванням географічних, культурних та мовних особливостей. Однак можна провести багато паралелей між геополітичними та економічними ситуаціями пострадянської України та Сакартвело. По-перше, протягом століть Сакартвело і Україна перебували під одним і тим же російським імперським ярмом: спочатку царським, потім радянським, а зараз путінським. Після «кольорових революцій», які підтримали США, обидві країни стали об’єктом нової форми панування — м’якої сили євроатлантичної неоліберальної гегемонії. Хоча Майдан і нинішні протести в Сакартвело не можна зводити до маніпулятивних ігор територіального російського імперіалізму і західної неоколоніальної гегемонії, необхідно також розуміти глибинні геополітичні інтереси, що лежать в їх основі.
У Сакартвело та Україні «революційні» уряди Саакашвілі та Ющенка запровадили васальні щодо євроатлантичного блоку режими, що керуються неоліберальними принципами. Однак проросійський поворот на державному рівні відбувся в Україні під час правління Януковича, тоді як у Сакартвело неоліберальний і поліцейський державний порядок Саакашвілі все ще був у розпалі завдяки репресивному і кривавому режиму, який не мав собі рівних. Нинішній протестний рух у Сакартвело нагадує Майдан у тому сенсі, що він виступає проти підпорядкування російському імперському режиму, водночас він постав з власних місцевих економічних, соціальних та культурних передумов як радикальне вираження з боку молоді та повстанських мас невдоволення, гніву та недовіри до авторитарних державних інституцій.
Зіткнення демонстрантів Євромайдану з міліцією біля будівлі адміністрації президента України на Банковій вулиці, 24 листопада 2013 року. Фото: Ukrainian Foto
Ці повстання, під час яких, як і на Майдані, майорять національні та європейські прапори, також супроводжуються традиційними етнографічними танцями та піснями в публічних місцях, що виражають ширше відчуття історичного гніту з боку зовнішніх колоніальних сил. Це форма комеморації, зокрема, колективної історії підкорення царизму, анексії Демократичної Республіки Сакартвело радянською армією в 1921 році і, нарешті, недавньої історії бурхливої боротьби за незалежність від СРСР і безглуздих воєн, де Росія, як і в Україні, представляла себе «рятівницею пригноблених етнічних меншин». Тож, визнання самопроголошеної Республіки Абхазія у 2008 році лише доповнює спрямовану на консолідацію територіального впливу стратегію, розпочату ще під час абхазької війни у 1991–1993 роках, дотримуючись давнього принципу «розділяй та володарюй».
Сьогодні ми досі пропрацьовуємо колективні травми війни — масові вбивства осетинів і абхазів, етнічні чистки картвелів і примусові переміщення, розрив міжетнічних та навіть родинних зв’язків – і водночас намагаємося рухатися вперед у майбутнє після злочинів того самого кривавого режиму.
Україна та Сакартвело — колишні радянські республіки, які опинилися на перехресті протилежних геополітичних інтересів. І в той час як російська груба сила являє собою постійну загрозу збройного конфлікту і скочування до авторитаризму, вплив західної м’якої сили прискорює дезінтеграцію соціальної держави та створює новий тиск на міграційну політику. Як у цьому контексті слід інтерпретувати вимоги інтеграції до ЄС, що їх значною мірою висувають саме протестні рухи?
Запит на інтеграцію до ЄС дійсно слід розуміти в контексті розподілу сил між багатополярними блоками. Для частини населення Сакартвело інтеграція в ЄС здається чудодійним рішенням для захисту наших територій і цілісності. Інша частина населення, особливо ті, хто перебуває у вигнанні та міграції, які зазнали численних незаконних і расистських процедур з боку європейських інституцій, знають, що ці надії є марними.
Насправді євроатлантичний блок навряд чи готовий виконати свою обіцянку щодо інтеграції периферійної, не прикордонної країни до Європи-фортеці, хоча й прагне нанести Сакартвело на мапу своєї зони впливу. Однак ЄС вдається підтримувати цю ілюзію завдяки стратегічному наданню Сакартвело статусу кандидата на членство (у листопаді 2023 року) під тиском протестів у Сакартвело після початкової відмови з боку Єврокомісії. Замість того, щоб зробити Сакартвело повноправним членом, ЄС радше надасть нам статус сторожового пса та військового помічника Європейського агентства з охорони зовнішніх кордонів країн-членів Європейського Союзу (Frontex). Це політика екстерналізації кордонів ЄС, стратегія, яка схвалює контроль, депортацію, затримання та репресії щодо мігрантів-вигнанців з інших країн завдяки потужним військово-поліцейським механізмам, розгорнутим у третіх державах (таких як балканські країни, Туреччина, Туніс, Марокко тощо).
Найбільший європейський прапор на проєвропейському мітингу у Тбілісі. Демонстранти вимагають вступу до ЄС, 9 грудня 2023 року. Фото: Nicolo Vincenzo Malvestuto
Як ліві орієнтуються в цьому контексті і які стратегії вони можуть розробити, щоб просувати прогресивну класову політику?
Маріам: Зіткнувшись з наслідками економічного колапсу, спричиненого розпадом СРСР, роками спустошливих воєн і загарбницької неоліберальної політики, нечисельним лівим колективам особливо важко вести наступальну боротьбу, не обмежуючись стратегіями власного колективного виживання.
На відміну від Сакартвело, в Україні неінституційні ліві набагато більш неоднорідні, з великою присутністю антиавторитарних та анархістських груп. Однак в умовах поляризації імперіалістичних блоків, як в Україні, так і в Сакартвело, спостерігається брак розуміння неоколоніальної, расистської та фашистської політики євроатлантичних держав. Це цілком зрозуміло, зважаючи на досвід прямого збройного протистояння з російським імперіалізмом.
Зіткнувшись з атаками з боку політичних сил, які просувають приватизацію, регіональна та сільська народна мобілізація робить її учасників більш ефективними акторами опору як місцевому, так і зовнішньому гнобленню, ніж власне ліві колективи. Рухи, подібні до тих, що відбуваються в ущелині Ріоні, а також багато інших активістів у периферійних регіонах і селах, таких як Чіатура і Балда, захищають свій життєвий простір, природні ресурси та умови життя, кидаючи виклик політиці хижацької експлуатації та екстрактивізму.
Імперське панування третіх держав — Росії, Туреччини чи Заходу — дедалі більше перетворюється на екстрактивну економічну гегемонію, що приносить вигоду іноземним і місцевим фінансовим елітам. Їхній новий законодавчий інструмент, Закон про офшори, лише прискорить екологічне, економічне та культурне спустошення. Те, що ці рухи оприявнили завдяки своїм рішучим діям, і те, що лівим рухам в усьому світі (за винятком сапатистів та курдів) часто не вдається зробити, — це прийняти ширше світоглядне і політичне бачення, яке інтегрує питання культурної, релігійної та суспільної ідентичності зі сферами політики, економіки та екології, не зраджуючи етичним і політичним принципам самоорганізації.
Якщо нинішні протести дестабілізують чинний порядок через масові захоплення публічного простору, цей вибух мають підживлювати історично сталі практики самоорганізації та повсякденної політичної організації. Для того, щоб рух артикулював те, чого хочуть люди, а не просто відкидав поточну політику, важливо знайти шляхи створення міцних зв’язків солідарності та політичних альянсів між протестувальниками в містах, мобілізованими периферіями, переобтяженими боргами народними класами, робітниками-мігрантами та квір-спільнотами.
Грузинські депутати заїжджають на територію парламенту у Тбілісі на тлі протестів проти нового закону про «іноагентів», 13 травня 2024 року. Фото: Irakli Gedenidze / Reuters
Як ви оцінюєте реакцію міжнародних лівих на протести в Сакартвело? Як можна побудувати міжнародну солідарність у багатополярному світі, де повстання на периферії часто позначені суперечливою соціальною динамікою і де класовий конфлікт зазвичай ховається за геополітичною боротьбою?
Маріам: За винятком деяких інтернаціоналістичних колективів, крайнім лівим, особливо в Західній Європі, не вдається розвивати позиції антиімперіалістичної солідарності, які б уникали роз’єднувального дуалізму кемпізму. Така слабка присутність радикального антиімперіалізму, безумовно, пов’язана з колоніальною спадщиною Заходу, а також зі зростанням впливу ультраправих і неофашистських сил в ЄС, які просувають мілітаризацію кордонів, антиімміграційну політику і поліцейське насильство, особливо проти расизованих людей.
Проблема полягає не стільки в нерозумінні, скільки в ідеологічній позиції, заснованій на критиці західного колоніалізму, ігноруючи історію та сучасний досвід інших форм периферійного імперіалізму та територіальної колонізації. Ця позиція є європоцентричною за своєю суттю та підтримує уявлення про те, що Захід є єдиним реальним суб’єктом розподілу влади.
Однак ми можемо згадати рухи за скасування кордонів, самоорганізовані групи солідарності та антирасистські групи, а також сквотерські рухи, які створюють динаміку солідарності та взаємодопомоги з вигнанцями, як приклади просторів, учасникам яких вдається подолати безплідність ідеологічного позерства, сформульованого з центристських позицій.
Надія полягає насамперед у створенні союзів і зближенні пригноблених народів і культур у периферійних регіонах — від Кавказу до України і Палестини. Така солідарність проявляється в союзах між громадськими рухами та акціями солідарності з Палестиною, а також у присутності вірмен та азербайджанців на демонстраціях у Тбілісі. Певні інтернаціоналістичні колективи в Європі сприяють створенню просторів, де відбувається обмін досвідом народних повстань і опору з Сирії, Курдистану чи Мексики.
Але коли ми стикаємося з імперськими потугами, які подібні до тисячеголової гідри, ми повинні вдаватися до послідовних і наполегливих дій. Так ми зможемо зрозуміти, що народ мапуче й охоронці ущелини Ріоні борються проти тієї ж політики захоплення природних ресурсів, що та сама норвезька компанія Clean Energy Group була залучена до великих інфраструктурних проєктів з будівництва гідроелектростанцій в Сакартвело і Чилі. Ми зможемо зрозуміти, що капіталістична влада, відповідальна за зубожіння і захоплення землі, неоколоніалізм і екстрактивізм, є нашим спільним ворогом, проти якого ми боремося. Таке розуміння є основою для побудови солідарності.
