«Відчуваєш, ніби це відбувається лише з тобою»: розмова з географом Текле Велдемайклом про війну в Тиграї та роль ученого в протистоянні насильству

Теклегайманот (Текле) Велдемайкл виріс у центральному Тиграї. Він здобув ступінь бакалавра в Ефіопії, після чого провів кілька років між Ефіопією та Норвегією, де продовжив вивчати суспільну географію. За місяць перед початком війни в Тиграї Текле відіслав остаточну версію своєї дисертації, очікуючи на перерву перед завершенням свого навчання. Однак зі спалахом насильства між місцевими і зовнішніми силами та урядом Ефіопії він перемкнув увагу з академічних досліджень з географії на висвітлення війни в Тиграї для європейської громадськості. Текле коментує й пише про війну, її корені, хронологію, мирні домовленості, а також брак помітних покращень ситуації у регіоні.

Ми сіли поговорити з Текле про історичний контекст війни, колоніальний спадок Ефіопії, виклики життя в діаспорі та складнощі балансування між академічною кар’єрою і адвокацією проблем, якими переймаєшся особисто.

Чи могли б ви розповісти більше про свій академічний шлях і проєкт, над яким ви зараз працюєте?

Я асоційований професор соціальної географії у Норвезькому університеті природничих та технічних наук. Я виріс у центральному Тиграї в північній Ефіопії, там я отримав диплом бакалавра, після чого переїхав до Норвегії, щоб здобути ступені магістра та доктора філософії, з короткою перервою між ними в Ефіопії. Своє докторантське дослідження я зосередив на тому, як природоохоронні політики країн, що входять до розширеної екосистеми Серенгеті, торкаються людей, які живуть поблизу національних парків, а також на тому, як в цьому контексті органи влади легітимують насильство. Я заглибився в те, як відбувається капіталістична природоохорона в контексті країн, які пережили колоніальне панування і мають досвід постколоніальних практик.

Свою дисертацію я надіслав 2 жовтня 2020 року, готуючись відпочити перед захистом. Однак місяцем пізніше розпочалася війна, і я змістив свою увагу з наукових дискусій на кризу в Тиграї. Попри те, що я обіймаю постдокторську посаду з Цілей сталого розвитку (ЦСР) в містах Норвегії, через невідкладність ситуації я сконцентрувався на Тиграї.

Коли доводиться постійно боротися з вогнем, бачиш багато пропаганди і багато насильства, і як академік ти мав би розібратися в цьому всьому. Я перейшов від довгих аналітичних статей до коротких повідомлень, присвячених поточній кризі, які висвітлюють такі теми, як голод, насильство на кордоні та вплив війни на довкілля. Також готується до виходу стаття про використання медицини як технології геноциду та насильства.

Карта Ефіопії, на якій зображено регіон Тиграй на північному кордоні країни

Це доволі знайома ситуація. У 2022 році багато українських науковців переїхало до інших країн, передусім до ЄС. Зараз вони працюють на оплачуваних академічних посадах, водночас долучаючись до неакадемічних публікацій та громадських кампаній.

Чи не могли б ви розповісти про Тиграй і Ефіопію? В Україні і академічні, і неакадемічні дослідження переважно зосереджені на Західній Європі, на США і на Росії – події поза цими регіонами мало висвітлюються. Чи могли б ви описати життя і політичний ландшафт країни перед війною, а також розповісти нам про головні актуальні соціальні проблеми?

По-перше, я маю сказати, що глибоко співпереживаю з українцями й тими іншими, хто стикається з подібними жахами, як-от у Газі. Для багатьох ці події є просто фактами, які залишаються непоміченими десь у стрічці новин, але для мене вони були частиною моєї реальності протягом майже чотирьох років. Цей цикл насильства триває десятиліттями, тому я щиро співчуваю людям, як ви, які переживають схожі ситуації.

Я почну відповідати на ваше питання з опису власного політичного досвіду. Я народився й виріс у маленькому селі в центральному Тиграї біля Аксума, древнього міста з багатьма історичними монументами. Моє село знаходилося неподалік Адви – місця, де Ефіопія захистила себе від італійської окупації в ХІХ столітті, чим додала до свого статусу як країни, яка протягом європейського колоніального панування формально ніколи не була колонізована.

Мої батьки були дрібними фермерами, які вирощували врожай переважно для нашого споживання, а також аби заробити додаткові гроші на навчання у школі. У нас також був чудовий сад з фруктовими деревами – доволі рідкісне явище серед посушливих краєвидів. Я був середньою дитиною між семи братів і сестер, з яких усі були освічені попри те, що в наших батьків не було освіти. В більшості з нас є щонайменше диплом бакалавра, і я єдиний, хто здобув ступінь доктора філософії. Коли почалася війна, всі мої брати і сестри виїхали, і лише батьки залишилися на фермі.

Перед війною життя в Тиграї було відносно стабільним. Регіон не був заможним, але інституції в ньому функціонували. Шкільна система і система охорони здоров’я були достатньо хорошими, щоб діти фермерів, як я, могли відвідувати школу і університет безоплатно. Ця система постала з боротьби в 1970-х та 80-х.

Священик виходить із церкви Даніеля Коркора на горі Геральта. До війни Тиграй славився своїми висіченими в скелях церквами, датованими IV і V століттями. Фото: Oscar Espinosa / Shuttertstock

Враховуючи, що Ефіопія залишилася незалежною від європейського колоніалізму, можна з упевненістю стверджувати, що, хоча Ефіопію часто представляють як республіку, по суті – це імперія, яка пережила європейську колоніальну експансію. У 19 сторіччі, коли європейські держави – Британія, Франція та Італія – ділили Африку, Ефіопія водночас розширювала свою територію і змагалася з цими імперіями. Ця експансія не була мирною, вона супроводжувалася значним насильством проти корінного населення, яке жило за межами північного нагір’я. Попри те, що раніше ці території зберігали своєрідну форму автономії в урядуванні, впродовж своєї експансії Ефіопія централізувала владу і послабила місцеве самоврядування. Це призвело до численних сутичок, особливо в другій половині ХХ століття.

В той період в нас було багато злетів і падінь. У 1974 році останній імператор Ефіопії Хайле Селассіє^[1] був повалений на тлі чимраз більшої незгоди, особливо серед освіченої молоді, незадоволеної тим, що її примушують асимілюватися до єдиної ефіопської ідентичності під імперським правлінням. У чорношкірій спільноті йому дещо поклоняються. Наприклад, ямайці співають про нього, і багато хто на Карибах бачить в ньому Месію. Ця шана випливає з історії Ефіопії як чорношкірої нації, яка символізує незалежність, але яка водночас відіграє роль у придушенні населенні всередині самої країни.

Після повалення Хайле Селассіє I ситуація не ставала набагато кращою. Військові прийшли до влади, що призвело до 17 років тяжкого насильства^[2]. Цей період відзначився піднесенням багатьох визвольних рухів, зокрема еритрейського, тиграйського та оромоського.

Тиграйцям вдалося ефективно організуватися і повалити уряд у 1991 році, що призвело до прийняття нової конституції у 1995 році. Вона перетворила Ефіопію на федерацію, теоретично надавши регіонам певну автономію і навіть право на сецесію. Втім, реалізувати все це на практиці було складно. Центральна еліта, переважно міська та етнічно амхарська, виступила проти федерації, віддаючи перевагу об’єднаній Ефіопії.

Внаслідок цього централізація влади продовжилася, й це призвело до істотної нерівності, коли Аддис-Абеба утримувала більшість інфраструктури та капіталу країни. В місті з 5% населення держави було сконцентровано близько 60% інфраструктури та капіталу країни. Ця централізація викликала широкомасштабні протести між 2014 та 2018 роками, які своєю чергою призвели до відставки тодішнього прем’єр-міністра і приходу до влади Абія Ахмеда Алі.

Коли Абій Ахмед Алі^[3] прийшов до влади, спершу було початкове піднесення та надія на демократичні реформи. Багато західних діячів вітали його як реформіста, який перетворить країну на демократичну державу та об’єднає її. Втім, для різних частин країни поняття єдності означало різне. Для тиграйців поняття єдності означало визнання їхньої різноманітності, гарантування їм визнання та прийняття. Для інших єдність означала повернення до імперської моделі, що вимагала від людей відмови від своєї ідентичності та асиміляції в єдину ефіопську державу.

Прем'єр-міністр Ефіопії Абій Ахмед Алі позує після вручення йому Нобелівської премії миру, 10 грудня 2019 року, Осло, Норвегія. Фото: Erik Valestrand

На початку його підтримали всі групи, і видавалося, що він відданий справі дотримання конституційних прав. Однак за кілька місяців його риторика сконцентрувалася на більш міській ідентичності, переходячи від економічного планування, зорієнтованого на бідних, до ліберально-капіталістичних політик. Цей зсув підірвав інфраструктуру, яка дозволяла людям — таким як я — мати доступ до освіти й можливостей, і це призвело до серйозної напруги.

Він розпочав ліквідацію регіональних органів влади, незважаючи на право регіонів мати власні ради та обирати губернаторів. В перший рік свого перебування на посаді він відіслав до регіонів армію, аби та скинула губернаторів і скасувала повноваження місцевих рад. Це зачепило всі регіони, окрім Тиграю, де опір протривав до початку війни в листопаді 2022 року. Ця складна історія пояснює ситуацію перед війною і те, як ми прийшли до війни.

Ми знаємо, що офіційно війна в Тиграї закінчилася мирною угодою у 2022 році, але залишається багато нерозв’язаних питань і проблем. Чи могли б ви висвітлити ключові події війни та пояснити теперішню ситуацію в Тиграї? Які різні табори думок існують щодо наслідків конфлікту, і як на них реагують люди? Чи існує певна єдність навколо одного розуміння війни?

Це, звісно ж, історія, про яку досі дуже складно говорити. Прихід Абія Ахмеда Алі на посаду прем’єр-міністра у 2018 році ознаменував значний зсув, нагадуючи імперський період до 1991 року. Ці зміни позначилися на риториці і державній пропаганді, які представляють незгідні з новими політиками голоси як зрадників країни. Останні шість років це можна було спостерігати в засобах масової інформації та публічному дискурсі.

Останнім тригером, який призвів до війни, стали вибори, які проходять в Ефіопії щоп’ять років з 1995 року. Шості вибори мали пройти у травні 2020 року, на них регіони мали обрати депутатів федерального рівня та регіональних рад.

Однак, ще перед пандемією COVID-19 було очевидним, що федеральна влада неохоче проводитиме вибори. Було багато дискусій і суперечок щодо того, чи відбудуться вибори. Коли розпочалася пандемія, уряд використав її як привід відкласти вибори на невизначений термін.

Регіональні органи влади в Тиграї вирішили провести власні вибори 9 вересня 2020 року попри те, що федеральний уряд і Національна виборча рада – тісно пов’язана з федеральною владою – не дозволили їм це зробити. У відповідь федеральний уряд, посилаючись на несанкціоновані вибори, заявив, що більше не визнає регіональні органи влади. Він також зупинив надання федеральних субсидій і обмежив автомобільне та повітряне сполучення з регіоном, фактично накладаючи на Тиграй блокаду. Ця ескалація посилила напругу, докладаючись до початку війни.

Реєстрація виборців для майбутніх виборів у регіоні Тиграй, серпень 2020 року. Фото: Mulugeta Atsbeha

У ніч американських виборів, з 3 на 4 листопада 2020 року, я переписувався з друзями у твіттер-групі, до якої також входили люди з Тиграю. Одна подруга з Мекеле написала, що чує звуки стрілянини з передмістя. Приблизно через 20 хвилин вона перестала відповідати. Це був початок війни.

Я ліг спати близько опівночі, але не міг заснути через новини про стрілянину та дедалі більшу напругу. О другій ночі я прокинувся, наляканий і спітнілий. Коли я перевірив свій телефон, то побачив, що прем’єр-міністр оголосив Тиграю війну, заявивши, що наказав армії вжити «правоохоронних» заходів у регіоні.

Прем’єр-міністр стверджував, що війна розпочалася через те, що НФВТ^[4] або тиграйські регіональні органи влади атакували військові бази в регіоні. Протягом кількох тижнів ми перебували в стані війни. В цей час я не знав, де моя родина, й чи були їхнє село та міста, де жили мої брати та сестри, окуповані зовнішніми силами.

Це продовжувалося до 28 листопада, коли прем’єр-міністр оголосив, що вони завдали поразки тиграйській владі та захопили Мекеле, цим самим проголошуючи кінець війни. Втім, ми знали з самого початку, що не лише ефіопська армія була залучена. Вся національна армія Еритреї^[5] вторглася в Тиграй з півночі, заходячи в міста вглибині регіону. Етнічні ополченці з регіону Амхара також вторглися в західний Тиграй, вчиняючи масові розправи та тяжке насильство.

Ми дізнавалися про воєнні звірства від біженців, які тікали до Судану і які розповідали про насильство, очевидцями якого були. Після оголошення перемоги іноземним ЗМІ та агенціям ООН було надано обмежений доступ, внаслідок чого деяка інформація вислизнула назовні. Відео та розповіді гуманітарних працівників відкрили масштаби насильства. Регіон навмисно відрізали від будь-якої комунікації, що й було причиною, чому наша подруга зникла з переписки. Коли прибула ефіопська армія, тиграйська влада евакуювала Мекеле, щоб уникнути бойових дій у місті. Однак обстріли продовжилися навіть без активного опору. Протягом наступних восьми місяців бої точилися в усіх селах і районах Тиграю.

Полонені ефіопські солдати в Мекеле, столиці ефіопського регіону Тиграй, 2 липня 2021 року. Фото: YASUYOSHI CHIBA / AFP

Пізнього червня 2021 року армія Ефіопії зазнала значної поразки, під час якої було взято в полон близько 10 тисяч солдатів, і яка примусила уряд вивести свої війська та оголосити одностороннє припинення вогню. Прем’єр-міністр заявив, що це було зроблено задля того, щоб фермери могли обробити свої землі, але було очевидно, що припинення вогню було зумовлене військовими невдачами. Після цього регіон фактично опинився в облозі, без доступу до банків, телекомунікації, електроенергії та навіть мінімальної гуманітарної допомоги.

Варто зазначити, що оскільки Тиграй був зусібіч оточений, основним джерелом зброї була сама ефіопська армія. Тиграйці захоплювали зброю ефіопської та еритрейської армій і відбивалися. Мені також здається, що це було й основним джерелом їхньої слабкості.

У листопаді 2022 року офіційна угода про припинення вогню була підписана в Преторії^[6] за посередництва Африканського Союзу, США та інших сторін. Ця угода офіційно припинила війну і відновила певний діалог між федеральним урядом і регіональною владою. Втім, облогу не припинили повністю, і досі існують значні труднощі.

Після підписання угоди минуло вісімнадцять місяців, і понад мільйон внутрішньо переміщених осіб все ще живуть у жахливих умовах по всьому Тиграю, а близько 70 тисяч тиграйців застрягли в біженських таборах Судану, який і сам переживає кризу. Припинення вогню не призвело до очікуваних покращень, і багато людей опинилися у відчайдушному становищі.

Війна не лише змусила людей поїхати, залишаючи багато сімей по всій країні без даху над головою, але й сильно вплинула на сільське господарство, яке є ключовим сектором в економіці регіону. Як цей конфлікт вплинув на екологію, сільське господарство, сталий розвиток і навколишнє середовище Тиграю?

Я бачив, що відбувається в Україні та Газі, й це жахає. Всі ці зображення демонструють величезні масштаби руйнувань. На противагу цьому, в Тиграї було важко побачити те ж саме, вочевидь, через відключення зв’язку, а також через відсутність доступу до платформ, де б можна було поділитися побаченим. Однак супутникові знімки не брешуть.

Села на заході Тиграю, які раніше процвітали, були спалені, і на землі залишилися видимі шрами. Тиграй – екологічно вразливий, тропічний гірський регіон, схильний до ерозії. Третина населення через війну була змушена переселитися з родючих південних і західних регіонів до більш крихкого нагір’я. Не маючи доступу до електрики, люди покладаються на ресурси на місцях, й наслідком цього стала значна вирубка лісів. Десятиліттями доглянуті й відновлені дерева були вирубані, що прискорило ерозію ґрунту.

Конфлікт також призвів до майже повного колапсу сільськогосподарського сектору. Солдати систематично руйнували сільськогосподарську інфраструктуру, включно з обладнанням та фермерським знаряддям, знищували фруктові сади. Облога унеможливила доступ до необхідних замін обладнання, добрив та насіння, що різко знизило продуктивність сільського господарства. Через таке спустошення сільськогосподарському сектору потрібно буде багато часу на відновлення, і це суттєво вплине на продовольчу безпеку та економічну стабільність у регіоні. Війна не лише призвела до переміщення людей і руйнування будівель, але й підірвала основні економічні та екологічні системи регіону, що робить відбудову вкрай важким завданням.

Фермер Кірос Тадрос оре свою землю в південно-східному регіоні Тиграй після того, як еритрейські солдати забрали їжу, худобу та насіння з його села. Фото: National Geographic

Будучи водночас науковцем і людиною, яка глибоко переймається долею рідного регіону, як ви справляєтеся з необхідністю чітко окреслювати свою позицію, коли пишете про нього? Гадаю, західна академія часто не сприймає це належним чином, і, можливо, вас колись звинувачували в недостатній об’єктивності чи упередженості. Як ви справляєтеся з такими ситуаціями, особливо стосовно війни в Тиграї?

Так, це серйозна проблема. Перед війною я писав про Кенію і Танзанію, і мою роботу сприймали з довірою. Однак коли я пишу про Тиграй, про який я добре обізнаний, мою роботу часто сприймають як приватну думку. Редактори часто просять цитат з «надійних джерел», під якими зазвичай мають на увазі західних журналістів. Боляче, коли тебе вважають менш гідним довіри, ніж людину з обмеженими знаннями чи досвідом.

Ця проблема поглиблюється через брак дослідників, які б писали про Тиграй, порівняно, наприклад, з Україною. В Тиграї дуже мало науковців висвітлюють цю тему, що ще більше ускладнює визначення точної інформації. Авторитетні вчені часто уникають того, щоб писати про Тиграй, стверджуючи, що все це занадто складно – й це іронічно, адже наша робота саме й полягає в тому, щоб пояснювати складні питання. 

Попри те, що я не настільки високоавторитетний вчений, я бачу свою роль в тому, щоб давати голос тим, хто не може сам артикулювати свій досвід. Багато вцілілих у Тиграї намагаються висловити те, через що вони пройшли. Наше завдання полягає в тому, щоб надати їм мову, якою вони зможуть розповісти свої історії іншим – наприклад, з України, – і зробити їхній досвід зрозумілим.

Ця ситуація підштовхнула мене до написання більшої кількості публіцистичних статей та коротких повідомлень, оскільки мій погляд часто сприймається як упереджена думка, а не експертний аналіз. Однак я все одно знаходжу мотивацію в тому, що необхідно ділитися цими історіями й давати уявлення про реальну ситуацію в Тиграї.

Тиграйські солдати проходять повз понівечені війною місця, подорожуючи дорогою на схід від Абій-Аді. Фото: National Geographic

В Україні науковці, які живуть за кордоном, часто стикаються з ворожістю з боку академічного світу. Їх сприймають як відірваних від досвіду, недостатньо занурених у контекст або таких, що не мають права коментувати, бо не перебувають в Україні, тобто говорять з привілейованої позиції. Як наслідок, вони відчувають ворожість з боку тих, хто все ще в Україні, у поєднанні з провиною вцілілого. Чи стикаєтеся ви з подібними проблемами зі своїми співвітчизниками?

Я теж відчуваю синдром провини вцілілого. Перед припиненням вогню у 2022 році я відчував відповідальність писати про Тиграй, бо більше нікому було розповісти про нього. Коли угода була підписана і комунікація відновилася, ми сподівалися, що люди в Тиграї поділяться своїм досвідом. Втім, існує значна різниця між мовою, яку використовують тиграйці-діаспоряни, і мовою тих, хто все ще в Тиграї. Місцевим часто складно висловити те, свідками чого вони стали, в той час як ті з нас, хто перебуває за кордоном, знайшли ефективніший спосіб передавати ці історії.

Ця ситуація ставить мене у складне становище. Я відчуваю, як розриваюся між тим, щоб писати про поточні події, і тим, щоб дозволити людям на місцях говорити за себе, знаючи, що для багатьох з них все ще складно спілкуватися. Ми докладаємо зусиль, щоб допомогти їм більше ділитися своїми історіями.

Що стосується ворожості, то я не стикався з тим, що ви описуєте. Натомість я відчув повагу від людей вдома: вони цінували, що я робив те, що вони тоді не мали змоги робити. Це було для мене уроком смирення і змусило відчути більшу відповідальність. Різниця в нашому досвіді може бути пов’язана з різним рівнем доступу до засобів зв’язку. Тиграйці мали дуже обмежений доступ під час війни, на відміну від українців, які, попри жахливу ситуацію, мали більше можливостей донести інформацію до зовнішнього світу.

Тиграйці стоять у черзі, щоб отримати їжу, пожертвувану місцевими жителями, у центрі прийому внутрішньо переміщених осіб у Мекеле, 9 травня 2021 року. Фото: AP

Починаючи з 2022 року в Україні на деколонізацію була звернута значна увага, якщо порівнювати зі стриманим дискурсом пострадянських 90-х. Завдяки новим хвилям деколоніальних студій ми переосмислюємо, як країни можуть деколонізуватися та протистояти російській імперській політиці.

Історично деколоніальні дослідження розглядали Росію як альтернативу західним імперіям. Українці ж бачать її як імперську силу і хочуть поділитися цією перспективною на міжнародному рівні, що знаходить відображення в урядових промовах та академічних дискусіях. Вони підкреслюють, що Захід закрив очі на російський імперіалізм, і що українці можуть навчити, як з ним боротися.

Втім, українці стикаються з дискурсами, які опонують цьому, особливо з боку міжнародних організацій, таких як Африканський Союз, які стверджують, що Східна Європа апропріює колоніальний дискурс, традиційно пов’язаний з расою. Що ви думаєте про цю дискусію? Чи повинен існувати інший термін, на кшталт «постсоціалістичного розвитку», для досвіду Радянського Союзу? Чи можна застосувати колоніалізм та деколонізацію так само й до Східної Європи?

Так, це актуальне питання. Існує схожість між радянською та Російською імперіями та їхніми імперіалізмами. В той час як Україна та колишні радянські республіки здобули у 90-х роках незалежність, Ефіопія досі залишається імперією, що опирається розпаду. Минулого року на конференції в Лондоні хтось із країн Карибського басейну зазначив, що Ефіопія символізує свободу і панафриканізм, який приховав свою імперську природу. Так само і Росія часто розглядається Африканським Союзом та панафриканськими рухами як альтернатива західному імперіалізму.

Дискусія про колоніалізм вимагає іншого підходу, коли ми розглядаємо Східну Європу та Радянський Союз. Тут ситуація дещо відрізняється від традиційного наративу про західний колоніалізм. Я шукаю такий підхід через свій особистий досвід. Впродовж війни я страждав емоційно, тому що знав, що моя сім’я страждає, але не міг з ними поспілкуватися. На кафедрі мені порадили звернутися до психолога, але це не допомогло, оскільки норвезький психолог лише пригнічувався від моїх історій. Одним зі способів впоратися з цим було читання про боротьбу інших. Український Голодомор і книга Франца Фанона про Алжир були особливо актуальними. Фанон, наприклад, обговорює, що як психіатр він не міг розв’язати проблеми своїх пацієнтів лише за допомогою психіатричної допомоги. Він зрозумів, що глибшою проблемою була імперська окупація Алжиру Францією. На той час це стосувалося більшої частини африканського континенту. Так само і мої страждання не могли бути вирішені лише терапією, а потребували ширшої боротьби з причинами, які лежать в їх основі.

Усвідомлення цього допомогло мені сформувати своє бачення боротьби, з якою стикаються тиграйці, ефіопи та українці у своїх поточних конфліктах.

Абеба Гірмай (у центрі) і Фетлеворк Амаха (ліворуч) сидять на бетонній могилі дев’яти членів родини та сусідів у церкві Абуне Арегаві в Абій-Аді. Фото: LYNSEY ADDARIO

Тож, мені цікаво дізнатися про тиграйську діаспору в Норвегії та Європі. Чи проводяться якісь конкретні кампанії або публічні заходи, спрямовані на підтримку тиграйців та збільшення обізнаності про війну та її наслідки? Крім того, чи відчували ви роздратування від людей, які нічого не знали про війну, не реагували на неї, або ж просто казали щось на кшталт «бережіть себе»? Як ви справляєтеся з цим роздратуванням, особливо тими, кого не цікавить ваша проблема?

Так, в Норвегії та по всій Європі ми маємо невелику, але активну діаспору тиграйців. Ця невелика кількість часто висвітлюється таким чином, коли насильство проти тиграйців підкреслюється, натякаючи, що невеликою групою можна пожертвувати задля загального блага країни. Ми активні попри нашу нечисленність, і намагаємося підвищити обізнаність і відстоювати інтереси нашого народу.

У Норвегії, особливо в Осло, ми організовуємо демонстрації, онлайн-дискусії та публічні заходи, щоби тримати проблему в полі уваги. Великі мережі в США, Великій Британії та інших частинах Європи також роблять значний внесок. Найкориснішим аспектом для мене була підтримка людей неподалік від мене, які живуть в тому ж місті. Вони справді розуміють масштаб болю і тягар, який ми несемо, особливо ті, хто втратив членів сім’ї.

Щодо роздратування, безумовно. Працюючи у глобальному відділені, я часто відчував, ніби псую настрій іншим, коли обговорюю ситуацію в Тиграї. Буденні розмови біля кавомашини незграбно закінчувалися, коли люди казали щось на кшталт того, що ви сказали, «бережіть себе», бо не знали, що ще сказати. Таке уникання зрозуміле, але все-таки це фруструє.

Мовою тигринья існує приказка: «Коли їси інжир, ти його не відкриваєш». Ти не хочеш бачити, що там всередині. Ти просто їси інжир таким, який він є. Так само й люди часто не хочуть знати, що відбувається в решті світу. Вони вважають за краще не заглиблюватися у складні ситуації, воліючи залишатися в невіданні щодо суворих реалій, з якими стикаються інші.

Втім, з часом я зрозумів, що я не можу очікувати, що кожен глибоко перейметься моєю історією. Для багатьох це копінг-механізм, спосіб уникнути суворої реальності, з якою стикаються інші. Тепер я не звертаю стільки уваги на те, що люди не хочуть говорити про це. Я змирився з тим, що не всі зрозуміють або захочуть розбиратися в складнощах таких криз.

Тиграйські протестувальники поблизу посольства США у Південній Африці наполягають на тому, що Ефіопія здійснює геноцид проти народу Тиграю, січень 2022 року. Фото: EPA-EFE / Кім Ладбрук

Так, розумію. На початку повномасштабного вторгнення в Україну мені хотілося, щоби всі навколо мене були в курсі, слухали, розпитували людей з регіону про те, що відбувається, замість того, щоб покладатися на експертів ззовні. Але з часом я до цього звикла, і зараз так краще для мого психічного здоров’я.

Отже, перейдімо до завершального питання. Що, на вашу думку, міжнародна спільнота – включно з сусідніми країнами, міжнародними організаціями та непов’язаними людьми з інших регіонів – могли зробити краще в цій ситуації? Як вони досі можуть допомогти вирішити чи принаймні полегшити ситуацію в Тиграї, порівняно з тим, яка вона зараз?

Міжнародна реакція на кризу в Тиграї – або ж її відсутність – неймовірно розчарувала. Як соціальний географ я вивчаю міжнародну систему, і я завжди вірив, що щось, настільки жахливе, як те, що відбулося в Тиграї, вимагало б термінової реакції з боку системи ООН. На жаль, цього не сталося.

Висвітлення цієї кризи було невідповідним, а масштаби трагедії – близько мільйона загиблих, цілі райони спустошені – не отримали тієї уваги, на яку вони заслуговують. Міжнародна система виявилася погано підготовленою до реагування, зокрема через те, що конфлікт представляли як внутрішню «операцію з охорони правопорядку», й це обмежило можливості міжнародної спільноти щодо ефективного втручання. Ця ситуація вимагає ширших дискусій про те, як міжнародна спільнота повинна реагувати на такі кризи. В одному зі своїх текстів я згадую, що Тиграй став полігоном для майбутніх конфліктів, з безпрецедентним застосуванням зброї та порушеннями міжнародних законів і норм. Дворічна блокада регіону з 5-6 мільйонами людей без адекватної міжнародної реакції є безпрецедентною.

Нам необхідно переосмислити те, як ми підходимо до таких ситуацій. Схоже, що у її нинішньому вигляді система ООН не здатна впоратися з сучасними конфліктами, для яких характерні використання дронів, безпілотного транспорту та кочові бойові дії. Міжнародні закони й норми повинні адаптуватися до цих нових реалій. Настав час, щоб дослідники, науковці та політики разом сіли за стіл переговорів і обговорили, як реагувати на кризи, подібні до тих, що сталися в Тиграї та Газі. Нинішня система застаріла і не здатна ефективно відповідати на ці нові типи конфліктів.

Селяни повертаються з ринку до міста Єчіла в південно-центральній частині Тиграю, проходячи повз спалені машини. Фото: Giulia Paravicini / Reuters

Я пам’ятаю, як вивчала постколоніальну зовнішню політику Бельгії щодо її колишніх колоній, таких як ДРК, Руанда та Бурунді, і звірства, які відбувалися там у другій половині 20 століття. Нещодавно я читала мемуари Джейн Ґудолл^[7], засновниці однойменного Інституту, яка вивчала шимпанзе в Танзанії. У своїй книзі вона побіжно згадала про насильство, яке відбувалося по той бік озера в Руанді та ДРК, зазначивши, що в Танзанії вона відчувала себе в безпеці навіть попри звірства неподалік. Вона усвідомлювала існування насилля, але реагувала дуже спокійно, майже відсторонено. Така реакція, особливо від людини, яка роками перебуває в регіоні, підкреслює певну роз'єднаність у західній перспективі стосовно таких подій. Вона свідчить про те, якою стриманою і незалученою може бути реакція Заходу на серйозні кризи, які відбуваються неподалік.

Беручи це до уваги, що, на вашу думку, міжнародна спільнота, сусідні країни та міжнародні організації могли зробити інакше, щоби краще вирішити ситуацію в Тиграї? Які дії все ще можна зробити, щоб покращити поточну ситуацію?

Слушна думка. Я мав закордонних друзів, які відвідували Аддис у розпал геноциду в Тиграї. Хоч в Аддисі, столиці, проживали сотні тисяч тиграйців, багато з яких зникли або були відправлені до концентраційних таборів, іноземець, який відвідував місто, міг не помітити нічого незвичайного. До нього могла дійти чутка чи коротка згадка на кшталт «якихось тиграйців заарештували», але повну картину насильства часто применшують чи не помічають.

Відстороненість очевидна і в різних повідомленнях, які побіжно згадують ситуацію в Тиграї, не засвідчуючи повною мірою всієї серйозності. Це свідчить про те, як сприймають жертв насилля і як їхні страждання часто применшують або ігнорують. Такі репортажі дуже розчаровують, вони відображають ширшу проблему того, як міжнародну спільноту інформують про такі кризи.