Робітнича боротьба після СРСР: рецензія на «Працю після комунізму» та інтерв’ю з Давідом Манделем

  • 20 мая 2013
  • 1715
Робітнича боротьба після СРСР: рецензія на «Працю після комунізму» та інтерв’ю з Давідом Манделем

Оксана Дутчак

Вперше опубліковано в: «Спільне», 2012, №4: Класова експлуатація і класова боротьба

Гротескний реалізм робітничої роботьби на пострадянському просторі

Рецензія на книгу Давіда Манделя «Праця після комунізму»

«[Перше] правило [пострадянської реальності] —
ніщо не є таким, яким здається
» (Mandel, 2004: Preface)

«Вздовж конвеєра, який тягнеться в далечінь, палають вогнища.
Так, справжнісінькі вогнища»
1  (Давід Мандель цитує соціолога, який описує сцену в цеху тракторного заводу в Санкт-Петербурзі у 1995 році)

Цю сцену, як і всю пострадянську реальність робітничого класу, можна віднести до сфери магічного реалізму, але не казкового-фантазійного, а гротескного, часом схожого на поганий чи, принаймні, химерний сон. Інтерпретацію і розуміння цього сну пропонує Давід Мандель у своїй книзі «Праця після комунізму».51Ln6FXbl3L._SY300_

Давід Мандель провів більше десятиліття на пострадянських теренах, працюючи зі звичайними робітниками та профспілковими лідерами, проводячи з ними освітні програми і намагаючись зрозуміти процеси і явища, які відбувалися в робітничому русі після розпаду Союзу. З одного боку, він — сторонній спостерігач, який помічає речі, котрі для нас можуть здаватися звичними, нормальними, буденними: ті ж вогнища в цехах, нові адміністративні споруди в ландшафті напівзруйнованого заводу, горілка, яку можна придбати просто на робочому місці, катастрофічне ігнорування правил техніки безпеки.

З іншого боку, він не ховає сором’язливо свою активістську позицію за притчами про об’єктивність та відстороненість, як це люблять робити багато вітчизняних дослідників. Більше того, він відкрито заявляє про марксистський підхід, який стоїть за його дослідженням і полягає у фундаментальному постулаті: інтереси робітничого класу суперечать інтересам класу власників.

Ці характеристики дослідницького підходу, як і сам унікальний досвід безпосереднього і довготривалого спілкування з робітниками, дає можливість Давіду Манделю «зазирнути під поверхню пострадянської реальності, де перше правило — ніщо не є таким, яким здається» (Mandel, 2004: Preface).

Мандель зупиняє свою увагу на автомобільній та машинобудівній промисловості з кількох причин. По-перше, саме ця індустрія на світовому рівні відіграла ключову роль у робітничій боротьбі другої половини XX століття. По-друге, у цьому секторі працює найбільше індустріальних робітників України, Росії та Білорусі. І врешті-решт, саме із профспілками цього сектору дослідник мав налагоджені контакти завдяки канадській профспілці робітників автомобільного сектора.

Мандель сповна занурюється в те, що ліберальні дослідники обережно називають «перехідним періодом». Лише деякі з цих дослідників у ретроспективі здивовано знизують плечима, задумуючись над тим, чому «перехідний» період не змінюється якимось іншим, наступним, чому кілька країн і мільйони людей застрягли в «перехідній» реальності.

А відповідь на це питання досить проста і чітко сформульована у книжці дослідника. Програма структурних пристосувань, яка базується на неоліберальній логіці Вашингтонського консенсусу приватизації, дерегуляції ринків та комерціалізації соціальної сфери, не тільки породила «одну із найдовших і найглибших [економічних] депресій у мирний час» (Mandel, 2004: 25). Ця програма не створила і (за своїм задумом) не мала створити жодних перспектив «для якісного поліпшення становища держави у світовій економічній системі» (Mandel, 2004: 28). Програма, яка нібито мала на меті побудувати ринкову економіку, на довгий час знищила і ринок, і економіку як таку.

У пошуках тих, хто може і має (через структурні причини) давати відсіч і чинити опір таким перетворенням і процесам, погляди багатьох лівих зупиняються на робітничому класі. Однак у гротескній пострадянській реальності такі очікування, вочевидь, є марними. Тому головне питання, відповідь на яке намагається дати Давід Мандель у своїй книзі: які причини занепаду робітничого руху на пострадянському просторі? У країнах, які колись здійснили робітничу революцію, пасивність робітничого класу жахає. Після загального піднесення початку 90-х і короткочасного протесту-реакції на становлення капіталізму та тотальне зубожіння, яке було наслідком цього становлення, робітнича боротьба істотно відстає від західного світу (враховуючи, що й на Заході, як і в решті світу, можна спостерігати загальний занепад робітничої боротьби, на чому неодноразово наголошує дослідник, у тому числі і в інтерв’ю). Серед основних причин такого стану речей Давід Мандель називає, зокрема, мовчазну покірність перед авторитетом у поєднанні із цинічним ставленням до нього, брак солідарності, впевненості у власних силах та слабко розвинене почуття власної гідності.

Ці причини, в свою чергу, — і цей парадокс уже, мабуть, нікого не здивує — частково є наслідками кількох десятиліть «робітничої держави», в якій «[фізична безпека робітників] гарантувалася доти, доки вони поважали політичні рамки» (Mandel, 2004: 8). Страйки та виступи були фактично поза законом, у певні періоди жорстоко придушувалися. При цьому держава надавала широкий спектр соціального забезпечення, завдяки якому (як справедливо визнає Мандель і рідко визнають вітчизняні дослідники) становище робітників у деяких аспектах було навіть кращим за становище їхніх колег на Заході. Ці причини також частково є наслідками недавньої реальності тотального зубожіння, яке найбільше вдарило саме по робітничому класу. За фасадом соціальної держави, який існує хіба в передвиборних обіцянках політичних партій, пострадянська влада майже всюди стахановськими темпами будувала капіталізм периферійного типу. Як казав президент Федерації Незалежних Профспілок Росії, «[фактично] єдина “соціальна” складова, яка залишилася в цій державі — це політика соціального дарвінізму» (Mandel, 2004: 38).

Але чи не найсуттєвішим фактором, який негативно впливав і далі впливає на робітничий рух, є профспілки, які дісталися у спадок від Союзу. Профспілки, котрі, як зазначає Мандель у інтерв’ю, «не є вираженням прагнень робітників до самоорганізації». Ці гротескні профспілки займалися і займаються розподілом благ, контролем виконання завдань адміністрації, і в останню чергу — захистом робітників. І то, цей захист лише у виняткових випадках полягає в організації чи хоча б підтримці протестних кампаній. Шукаючи «соціального партнерства» із менеджерами та керівництвом, профспілки всіляко намагаються уникнути конфліктів, аж до того, що у разі виникнення таких виступають не на боці робітників. У офіційних виданнях цих гротескних профспілок рідко можна знайти хоча б побіжну згадку про страйк. Ці гротескні профспілки приймають у свої ряди менеджерів, що ще більше віддаляє їх від представництва інтересів робітників. Ці гротескні профспілки абсолютно серйозно вважають, що держава, капіталісти і робітники мають спільний фундаментальний інтерес. Ці гротескні профспілки настільки гротескні, що в момент просвітлення навіть один із чиновників профспілки визнає, що, можливо, було б краще, якби вона не існувала взагалі: «Принаймні, тоді робітники не плекали б ілюзію, що є організація, яка намагається захистити їх, і вони б могли зайнятися самоорганізацією» (Mandel, 2004: 78).

Однак знаходяться робітники, які долають цю ілюзію, займаються самоорганізацією, агітацією. Саме їм присвячена значна частина роботи дослідника — бо якими б точковими, розрізненими і швидкоплинними не були ці виступи робітників, вони створюють культуру боротьби і дають досвід боротьби, а цих двох речей катастрофічно бракує робітникам пострадянського простору. Ці дві речі в перспективі можуть подолати усталене переконання, що «робітники не можуть говорити від свого імені, що їх має хтось представляти» (Mandel, 2004: 92). Вони можуть стати ґрунтом для розвитку незалежних профспілок чи будь-яких інших форм боротьби, які робитимуть ставку на залучення звичайних робітників і подальше культивування ідеї робітничого спротиву.

Хто ж вони — ці активісти, які борються у гротескній реальності пострадянського простору? Зазвичай це люди, які не мають стосунку до офіційної профспілки і не обов’язково є представниками незалежної. Це спонтанні лідери й активісти стихійних виступів робітників, які вірять у силу самоорганізації та свідомо чи несвідомо розуміють необхідність класової незалежності своєї боротьби. Вони не вважають, що їхні інтереси співпадають з інтересами менеджерів та власників, а тому шукають не можливості домовитися, а способи чинити тиск. Часто це люди, які вже мали досвід участі у робітничих протестах — на хвилі підйому під час розвалу Союзу чи на хвилі опору неоліберальним перетворенням. Окреме значення мають незалежні профспілки, адже сам факт приєднання до такої альтернативної організації свідчить про «певний рівень прихильності до незалежності профспілки та про зацікавленість» (Mandel, 2004: 150). Окрім цього, хоч і малочисельна, але розгалужена мережа незалежних профспілок уже може діяти не лише на рівні окремого заводу, а й організовувати регіональні чи загальнонаціональні кампанії за права робітників. Така боротьба окремих відданих активістів та незалежних профспілок — це, звичайно, не загальнонаціональні страйки та рухи, які можна спостерігати у інших країнах. Але «загальнокласова, тобто політична боротьба», про яку говорить Мандель у інтерв’ю, не може виникнути на порожньому місці — лише при поступовому набутті почуття власної гідності, досвіду самоорганізації та солідарності.

 

 

Давід Мандель: «Робітничому класу періодично доводиться вигадувати нові форми боротьби»

Розмовляли Віталій Атанасов і Оксана Дутчак

 

Mandel_DЧи була у профспілкового руху в умовах 90-х років реальна можливість змінити політичні перспективи Росії, України, Білорусі?

Питання про те, що могло б бути, завжди складне. Ретроспективно дуже легко здаватися мудрим. Наприкінці 80-х років багато активістів та спостерігачів лівого флангу політичного спектру, і я серед них, вважали, що робітничий клас цих країн (не лише робітники промисловості, але й усі наймані робітники, які не виконують управлінських функцій) володіє великим потенціалом та може суттєво впливати на подальший розвиток. Лише страйк, що відбувся у липні 1989 року – стихійний рух, що швидко охопив чотири розкидані на широкому просторі регіони і розвивався в обхід прогнилих структур ВЦРПС (Всесоюзна центральна рада професійних спілок) – впевнено продемонстрував цей потенціал. До того ж, переважна більшість робітників тоді були (напевне, й досі є) прибічниками справжньої народної демократії та противниками приватизації великих підприємств, виступали за самоуправління, соціальну рівність та захищеність, тобто за всі ті основні риси соціалізму, які виключає капіталізм.

Але цей потенціал не встиг розвинутися повною мірою, коли сталася «революція зверху» (що почалася ще за Горбачова) під керівництвом союзу номенклатури, ділків новонародженої приватної економіки,та ліберальної (в Україні ще й націоналістичної) інтелігенції. У цій революції робітничий рух зіграв роль тарана в руках ворожих йому суспільних сил.

Було кілька причин для такого фіналу. По-перше, період свободи до краху «радянської» системи був коротким. Потрібен був більш тривалий досвід самоорганізації та боротьби, щоб робітники могли дорости до власної програми соціальних перетворень. Але в цілому співвідношення класових сил у світі тоді цьому не сприяло: всюди робітничий рух відступав (і досі відступає) під натиском наступаючого капіталу. У таких умовах соціалізм став здаватися людям утопічною мрією, або ж ототожнюватися з ненависною диктатурою номенклатури. У той же час економіки України та Росії були загнані «шоковою терапією» у глибоку депресію. У таких умовах розкидана боротьба робітників на ізольованих підприємствах – хоча такої боротьби було все ж таки немало – не могла бути ефективною. Ефективною могла бути лише загальнокласова, тобто політична боротьба. Але до цього робітничому руху було (і залишається) далеко.

Найсприятливіші умови були тоді, напевно, у Білорусі. Там у квітні 1991 року стався великий загальний страйк, який сильно похитнув старі профспілкові структури. На низці великих підприємств радіоелектроніки та машинобудування – найбільших промислових галузей країни – стачкомам після страйку вдалося замінити старе керівництво, яке стояло на чолі профспілкових організацій. У керівництво цих галузевих профспілок увійшли нові прогресивні активісти. До того ж у Білорусі ніколи не було «шокової терапії», завдяки чому великі промислові підприємства продовжували працювати більш-менш стабільно. Робітники не відчували, що соціальний ґрунт хитається під ногами. Словом, потенціал був. Але, як я намагався показати в книзі (Mandel, 2004), лідери цих профспілок не змогли його розвинути. Замість того, щоб сконцентрувати свої зусилля на поновленні профспілкових організацій на підприємствах, вони розраховували укласти неофіційну спілку із директорами проти диктатури Лукашенко.

Чому вийшло так, що заборгованість із заробітної платні та закриття підприємств грали ключову роль у динаміці активності профспілок, і після зникнення цих проблем профспілковий рух майже повністю припинив своє існування у політичному ландшафті? Чому ця «оборонна» боротьба не перетворилась у «наступальну»?

Я думаю, що вже відповів на це питання. Робітничий клас (у ширшому, марксистському значенні терміну) був сильно деструктурований та атомізований шоковими реформами. У 90-ті роки зневірені колективи тут і там піднімались на групову боротьбу, хоча й це вони робили не відразу, а зазвичай вже перетерпівши кілька місяців без зарплатні. Та це була загальна проблема всього класу. Причиною невиплати зарплатні була антинародна державна політика. Змінити це міг лише загальнокласовий, тобто політичний рух. Але такий рух був недосяжний для робітничого класу України та Росії.

У Білорусі загальної проблеми невиплати зарплатні не було. І якщо зарплатню затримували хоча б на кілька тижнів, робітники відразу кидали роботу та виходили на вулицю. У Білорусі проблема була іншою. Оновлення профспілок, що почалося в 199192 роках, забуксувало, почасти, як я вже сказав, тому що лідери профспілок АСМ (Автомобільного та сільськогосподарського машинобудування) та Радіоелектроніки, прогресивні люди, займалися боротьбою проти диктатури Лукашенко в союзі з директорами. Вони не змогли запропонувати робітникам економічну програму, що була б кращою, ніж та, яку здійснював Лукашенко.

Як Ви думаєте, чому жоден політичний гравець на пострадянському просторі не апелює до робітників як до своєї основної бази?

Такий політичний гравець може з’явитися лише тоді, коли робітничий клас буде являти собою дієву суспільну силу. Поки самі робітники не доросли до незалежної загальнокласової, тобто політичної боротьби за власні інтереси, такої партії не буде.

Ви звинувачуєте «ліві» партії в тому, що вони орієнтуються винятково на парламентську діяльність, профспілки – в тому, що вони (іноді) зосереджені лише на політичних вимогах. У цьому відношенні – як в ідеалі має виглядати боротьба робітників (боротьба у перспективі)? Тільки профспілка чи партія, базована на профспілці? Альянс між профспілками та лівими партіями? Економічні чи політичні вимоги? Чи зведення економічних вимог до рангу політичних?

Складно сказати, як має бути в ідеалі. Капіталізм, як писали Маркс та Енгельс у Маніфесті, завжди революціонізує суспільство. Тому робітничому класу періодично доводиться придумувати нові форми боротьби. Ясно, що треба прагнути незалежної, загальнокласової, політичної організації та боротьби. Але з іншого боку, якщо навіть на рівні підприємств робітники не здатні самостійно організовуватися для захисту економічних інтересів, якою може бути надія, що вони побудують ефективний політичний рух? Тут готових рецептів немає. Але мені особисто ясно, що мета свідомих лівих (соціалістичних) активістів – знаходитися поруч і разом із трудящою масою, і коли виникає боротьба, їхня задача – намагатися надати їй незалежного, класового спрямування.

Як можна подолати культурні та ідеологічні перешкоди в профспілковому русі? (Ідеться про історичний спадок підкорення бюрократичній владі та відсутність традиції самоорганізації). Ви пишете: «Зміна профспілкового руху має вийти з активізації рядових членів, незалежно від конкретних організаційних форм». Що більш вірогідно? Чи може традиційна профспілка фундаментально змінитися, подолавши позицію «соціального партнерства», «бюрократизації» та «відірваність від бази», і звернутися до фактичної боротьби? Чи є надія на незалежні профспілки?

Я намагатимусь відповісти відразу на обидва питання. Мені здається, що профспілкові організації, успадковані від «радянського» періоду, давно показали, що вони не можуть суттєво змінитися. Це, напевне, не якийсь генетичний недолік, а наслідок того, що ці організації не є вираженням прагнень робітників до самоорганізації. Робітники не боролися за них. Їхнє членство не свідоме. Воно спричинене тиском керівництва, чи, можливо, профспілка досі займається розподілом тих чи інших пільг.

Поновлення профспілкового руху чекає на новий могутній підйом боротьби робітників. Коли і в якій формі це станеться – ніхто не передбачить. Але те, що капіталізм рано чи пізно породжує нові підйоми народної боротьби – це точно.

Чи стежите Ви за ситуацією в Україні, Росії та Білорусі після написання Вашої книги? Чи можете дати короткий коментар з приводу останніх тенденцій та їхнього впливу на профспілковий рух (централізація влади в Росії, економічний крах в Білорусі, неоліберальні зміни в Україні)?

З різних причин я не міг особливо стежити за ситуацією в Україні та Білорусі. Але в цих країнах я поки не бачу якісно нових змін у робітничому русі. Однак треба мати на увазі, що криза робітничого руху – це загальносвітове явище, хоча на території колишнього СРСР вона особливо глибока. Кризи – економічні та політичні – відкривають нові можливості для поновлення робітничого руху. Але вони самі по собі нічого не забезпечують. Найглибша світова економічна криза останніх років дала певний поштовх народній боротьбі у багатьох країнах, але буржуазія все ще на коні.

У Росії спостерігаються початки відродження незалежного профспілкового руху, але вони поки доволі ізольовані. Можливо, нещодавнє зростання протестного руху в Росії розширить політичний простір для розвитку незалежних профспілок. Але беззаконня та антинародний характер путінської влади сильно гальмували розвиток незалежних профспілок, хоча і в Росії пасивність мас була центральною перешкодою.

Переклала Дафна Рачок

Джерело цитат: Mandel, D., 2004. Labor after Communism: Autoworkers and Their Unions in Russia, Ukraine, and Belarus. Montreal: Black Rose Press.

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ОЛЕГ ДУБРОВСЬКИЙ: «Адміністрація назвала мене підбурювачем і професійним організатором страйків. Це найвища оцінка моїй діяльності»

ДЕНІЕЛ ВАЛКОВІЦ: «Ми хотіли почути іншу версію історії – розказану робітниками»

ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ І КЛАСОВА ЕКСПЛУАТАЦІЯ В УКРАЇНІ (Денис Горбач)

РЕЦЕНЗІЯ НА Д/Ф «ГОЛУБИЙ КИТАЙ» (Ігор Самохін)

 

Notes:

1. Тут і далі переклад авторки.

Следующий номер

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры