Андрій Гуляницький
Автор тексту — математик і викладає на факультеті, де математичні дисципліни є профільними. Отже, стаття присвячена передусім математичній освіті в школах і ВНЗ. Вплив ЗНО на освіту за спеціальностями, де математика використовується, але не є основою навчальної програми, не тема цієї статті. Вона не претендує на статус наукового дослідження й відбиває суб’єктивні погляди автора як приватної особи.
2018 рік — вже одинадцятий поспіль, коли основним механізмом складання вступних рейтингових списків в Україні є зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО). Можна сказати, що в країні вже виросло покоління випускників шкіл, у яких навчальний процес вибудовувався з урахуванням цієї обставини. Централізоване тестування — безальтернативний пункт на шляху до вищої освіти. Співбесіда й творчий конкурс застосовуються для порівняно вузьких категорій населення й спеціальностей. Їх можна розглядати як винятки, що мало впливають на загальну картину.
На початковій стадії своєї еволюції, у 2003—2007 роках, ЗНО було доповненням до старої системи підсумкових атестацій і вступних конкурсів. Результати тестування можна було зарахувати замість вступних випробувань спочатку в окремих, а згодом в усіх державних ВНЗ, а також замість випускних шкільних іспитів із відповідних предметів. Але навіть 2007 року ці заходи охопили менше половини випускників шкіл і стосувались обмеженого набору предметів. Наприклад, школярі Києва складали ЗНО з української мови й літератури та на вибір з математики або історії (саме історії, а не історії України, як є тепер). Щоб вступити до університету, переважно складали іспити в самих ВНЗ. Крім того, була система позаконкурсного відбору. Наприклад, призери третього (регіонального) етапу всеукраїнських олімпіад з профільних предметів мали право на вступ за співбесідою. Окремі університети проводили власні олімпіади й надавали їхнім призерам аналогічні пільги. Переможців і призерів четвертого (кінцевого) етапу всеукраїнських олімпіад взагалі зараховували без будь-яких випробувань. Такий привілей надавався й переможцям олімпіад, які спеціально проводились університетами. Право на співбесіду також могло надаватись призерам всеукраїнського конкурсу МАН, інших конкурсів і навіть просто випускникам ліцеїв-партнерів за рекомендацією педагогічної ради. Ця система пільг залежала від конкретного університету й навіть його підрозділу. В КНУ імені Тараса Шевченка вона стосувалась насамперед природничих і математичних факультетів.
Починаючи з 2008 року вступні іспити майже скрізь скасували. Зараз для будь-якого напряму підготовки в кожному виші складається рейтинговий список, який із різними ваговими коефіцієнтами враховує сертифікати ЗНО з «релевантних» предметів і середній бал шкільного атестата. Окремо слід відзначити підготовчі курси при університетах, які досі місцями враховуються з невеликими ваговими множниками та створюють певну нерівність доступу до освіти. Крім того, балів до рейтингу додають успіхи в олімпіадах, конкурсах МАН всеукраїнського рівня тощо.
Правила вступу час від часу шліфуються. Так, перша ж ЗНО-центрична кампанія 2008 року запам’яталася появою багатьох різних пільг. Це створило серйозні труднощі для вступників, які брали участь у конкурсі на загальних засадах — як соціальних, так і пов’язаних з успішністю в школі. Виник простір для махінацій під час одержанні пільг. Вже з наступного року умови вступу поза конкурсом довелося переглянути. Деякі соціальні пільги є й зараз, але квоти, здається, не створюють проблем основній частині вступників.
"Навіть ідеально прозоре ЗНО не знімає нерівності можливостей для підготовки до нього."
Певна річ, запровадження ЗНО суттєво змінило вступні кампанії. Ця реформа подавалась як прогресивний крок насамперед антикорупційного характеру. Говорили, що вступні іспити були вкрай непрозорими, тому добре підготовлений вступник без зв’язків міг залишитися в програші. ЗНО ж, мовляв, позбавляє ВНЗ простору для корупції, так ще й більш чітко організоване та прозоре. Отже, це крок до більш чесного розподілу бюджетних місць. Звичайно, чесний ще не означає справедливий. Навіть ідеально прозоре ЗНО не знімає нерівності можливостей для підготовки до нього. Та все ж навряд чи хтось стане виступати хоча б проти чесності.
Про загальний вплив ЗНО на корупцію при вступі обмежуся кількома загальними суб’єктивними тезами:
1) реформа в цілому знизила корупцію при вступі, особливо на спеціальності, які вважаються престижними;
2) корупція на фізико-математичних була в усякому разі суттєво меншою, ніж на ряді інших, а в деяких університетах саме математичні факультети вважалися найменш корумпованими;
3) не можна виключати можливість корупції в системі ЗНО. Ба більше, є підстави бачити у запровадженні цієї системи своєрідну централізацію корупції. Різко зменшуючи простір для корупції у ВНЗ, реформа не гарантує відсутність зловживань на користь осіб, вплив яких сягає державних сертифікаційних інституцій. Це підтверджує й корупційний скандал 2016 року. Звісно, посадовці потім звітували про вдосконалення системи інформаційної безпеки ЗНО, але я б не назвав питання остаточно закритим. Інша річ, що осіб такого рівня впливу, схоже, все ж менше, ніж тих, хто міг би купити вступ у конкретний ВНЗ;
4) певний простір для маніпуляцій у ВНЗ все одно може залишатися, залежно від організації етапів зарахування. З огляду на третій пункт, можна повірити, що держава зацікавлена мінімізувати цей простір;
5) з чисто логічної точки зору, не зовсім зрозуміло, як взагалі можна миритися з існуванням навчального закладу, якому не можна довірити питання вступу. Навіть якщо ЗНО усуває корупцію при вступі, студентам належить пройти кілька років навчання. Дуже сумнівно, що колись корумпований заклад може в усьому перестати бути таким. Отже, справді антикорупційна стратегія була б націлена на очищення від корупції самих ВНЗ, а не на передання частини їхніх повноважень іншому, хай і ймовірно менш корумпованому, органу.
В будь-якому разі, якщо централізоване й незалежне від шкіл і вишів випробування — все-таки вдала ідея (нижче я повернусь до цього питання), в реальному житті доводиться мати справу не тільки з ідеями, а й із їхнім втіленням. Тут ЗНО створює серйозні проблеми.
На ЗНО зазвичай дивляться як на інструмент вимірювання рівня знань. Але заковика в тому, що деякі інструменти можуть самі впливати на величину, яку покликані вимірювати. Особливо якщо йдеться про оцінювання, яке де-факто є вступним іспитом. Навряд чи можна заперечити, що вимоги до вступників вишів суттєво впливають на характер навчального процесу в школі, особливо в старших класах. В такому разі треба уважно придивитися до завдань ЗНО.
За складністю українське ЗНО можна поділити на два періоди:
1) 2003—2007 роки;
2) починаючи з 2008 року.
Коли ЗНО ще не було загальним, його укладачі, схоже, справді намагалися розробити тест, який не можна було подолати без сяких-таких знань шкільної програми, а високі бали могли набрати тільки ті учні, які володіли цією програмою на добротному рівні. Але встановити таку планку для того, чим ЗНО стало пізніше, означало б залишити «за бортом» велику частину молодих людей. Це надто політично ризиковано та й, можливо, економічно невигідно: міг би виникнути зайвий бар’єр для набору на контракт.
На жаль, якісна шкільна математична освіта в Україні є здебільшого в ліцеях фізико-математичного профілю. Вони зосереджені передусім у Києві й Харкові, а також у низці обласних центрів. Кілька таких закладів — інтернати, і це дає певні можливості для вихідців із провінції. Поза цими острівцями, схоже, ситуація близька до плачевної. Одним із непрямих свідчень кризи є чималий попит на позашкільні курси, послуги репетиторів тощо. Цього не було б, якби школи працювали на належному рівні. Це характеризує й знання тих учнів, які все-таки прагнуть опанувати математику. Про інших годі й казати. До речі, директор Українського центру оцінювання якості освіти не бачить нічого поганого у розквіті репетиторського ринку, оскільки «ми живемо у ринкових умовах».
"Першокурсники масово виявляються не готовими до того рівня вимог, звичного для математичних факультетів."
Зрозуміло, підвищення якості освіти потребує часу, грошей й зусиль, а поки діти масово продовжують провалювати ЗНО навіть нинішнього зразка. Що далі заходить деградація шкільної освіти, то більшого спрощення завдань можна очікувати. ЗНО ж бо повинно забезпечувати розподіл результатів, який дає змогу диференціювати учасників як верхнього, так і нижнього сегмента підготовленості. Тут можна згадати й про плани щодо спрощення шкільної програми.
ЗНО передбачає зовсім інший формат білетів, аніж традиційні вступні іспити. Зошит ЗНО складається з понад 30 завдань, на виконання яких відводиться три години. За таких умов на перший план виходить не вміння розв’язувати складні й нестандартні задачі, строго доводити твердження, а навички лускати типові приклади мов горішки. У 2010—2014 роках ЗНО з математики навіть не містили завдань з розгорнутою відповіддю, тобто перевірялися тільки відповіді, а не розв’язання. Чиновники пояснювали, що нема коштів на оплату праці перевіряльників. З 2015 року, завдяки відновленню функцій ЗНО як державної підсумкової атестації, такі завдання знову є. У 2018 році вони оцінювались сукупно у 14 із 62 тестових балів. Звісно, не можна сказати, що всі завдання ЗНО елементарні. Та все ж є підстави констатувати консенсус щодо такого висновку: до запровадження ЗНО складність вступних іспитів на провідних математичних факультетах України була вищою, аніж складність ЗНО. Порівняйте з прикладом білету з факультету кібернетики КНУ імені Тараса Шевченка за 2007 рік, а також з білетами цього й кількох інших радянських університетів зразка 1981 року і більш раннім збірником задач Московського університету. Йдеться про ЗНО не тільки останніх років, а й того-таки 2007 року, про що представники ще трьох факультетів КНУ імені Тараса Шевченка заявляли ще тоді. Не менш категорично про простоту й згубний вплив особливостей ЗНО висловлювалися у 2017 році Сергій Лифиц — харківський учитель, який на той час мав 16 вихованців-призерів міжнародних математичних олімпіадах і організатор численних математичних змагань в Україні.
Скептик може сказати, що висока, а місцями й завищена складність конкурсних завдань може вказувати не так на очікування щодо рівня вступників, як на намір зберегти простір для маніпуляцій. Це потенційно дає змогу «чесно» поставити майже будь-якому вступнику бал, далекий від максимального, а потім «намалювати» високу оцінку «кому треба», не наражаючись на загрозу апеляції решти вступників. Крайнім прикладом подібної політики є сумнозвісні «задачі-домовини» (задачи-гробы), які в брежнєвські часи використовувались, зокрема, у Московському державному університеті для відсіювання певних категорій вступників (насамперед євреїв). Це ретельно підібрані задачі, які формально мають розв’язання в рамках шкільної програми, але придумати їх надзвичайно складно. Декотрі навіть зустрічались на всесоюзних учнівських олімпіадах. Такі білети точково видавали небажаним особам, а всім іншим діставались доволі прості завдання. Зазначу, що аж настільки кричущі зловживання в незалежній Україні мені не відомі, але я й не досліджував це питання.
Хай там як, спрощення вступних завдань далося взнаки в університетах уже в перші роки доби ЗНО. За свідченнями більшості викладачів, з якими я спілкувався, першокурсники масово виявляються не готовими до того рівня вимог, звичного для математичних факультетів. Не можна сказати, що конкурсні задачі «радянського зразка» не створювали проблем. Навпаки, вони були доволі своєрідним «жанром», який потребував спеціального тренування, і це не завжди допомагало досягти основних цілей шкільної математичної освіти. Російський математик Юрій Неретін назвав цей клас задач, розроблений спеціально для задоволення потреби в завданнях для конкурсних випробувань, «вступною математикою». Але незважаючи на ці проблеми, за старої системи вступники тренувались розв’язувати складні завдання під час підготовки до вступу (йдеться не так про проходження конкретних тем, як про загальну культуру математичних міркувань), а нині контраст між вступними випробуваннями й університетською навчальною програмою більш відчутний. Звісно, це негативно впливає на навчальний процес щонайменше на першому курсі. Власне, невідповідність формату завдань ЗНО вимогам до майбутніх студентів фізико-математичних спеціальностей також відзначалась у педагогічній літературі.
Не дивно, що університетські викладачі почали говорити про реформу ЗНО. Ще 2012 року пропонувалось розробити два тести: звичайний і підвищеної складності, надавши вишам право вимагати просунуті сертифікати від вступників на профільні факультети. Цю доволі очевидну ідею втілили в життя у 2015 році: випускникам пропонували обирати базовий або поглиблений варіант ЗНО з математики, а також української мови й літератури. Але вже наступного року варіативність скасували, і ЗНО донині залишається однорівневим. Чиновники від освіти пояснювали цю ситуацію і низьким попитом на сертифікати поглибленого рівня з боку ВНЗ, і «нерівними умовами» для вступників, і досвідом масового вибору сильними дітьми тесту базового рівня, через що, мовляв, їх було важко диференціювати. Ці пояснення створюють враження, що бюрократів більше цікавить простота організації процесу, аніж повноцінне виконання ЗНО його функцій. Йдеться навіть не так про формальну функцію виявлення найсильніших випускників шкіл, як про задання орієнтиру того, що мають знати й вміти різні категорії випускників. Найбільше страждають від цього якраз провідні математичні факультети країни. Водночас їх надто мало, щоб бюрократія рахувалася з їхніми потребами. На додачу до власних проблем університетів доводиться мати справу з небажанням уряду сприяти їхній діяльності.
"Деякі вчителі взагалі дещо зневажливо ставляться до ЗНО. Мовляв, скласти його не проблема, якщо вдалося опанувати поглиблену навчальну програму."
З формальною функцією, схоже, ЗНО сяк-так справляється. Наприклад, у Києві середні бали з математики найвищі у тих ліцеях, які й раніше вважалися провідними й відзначаються наявністю призерів олімпіад і участю в командних математичних турнірах. Я не чув про випадки, коли сильні випускники не могли вступити на бажані факультети через те, що в рейтинговому списку на основі ЗНО їх масово випереджали «випадкові люди». Однак слід розуміти, що високий рівень підготовки ліцеїстів уможливлюється навчальними програмами й різними видами позакласної діяльності, які не орієнтовані на ЗНО. Це олімпіади, математичні бої, літні школи тощо. Деякі вчителі взагалі дещо зневажливо ставляться до ЗНО. Мовляв, скласти його не проблема, якщо вдалося опанувати поглиблену навчальну програму.
З іншого боку, я бачу таку загрозу: навіть провідні ліцеї будуть більш зациклюватися на підготовці до тестування, бо результати ЗНО стають головним показником успішності навчальних закладів. Якщо раніше деякі ліцеї організовували для учнів випускних класів факультативи з конкурсних задач, то тепер це плавно перетворюється на курси підготовки до ЗНО. Як уже зазначалось, це призводить до поступового, але дедалі помітнішого на тлі перших років ХХІ століття просідання рівня випускників. Думаю, цей процес може посилитись, якщо надалі ЗНО буде ще більше сприймати як самоціль навчання.
На завершення висловлю свою думку про можливі шляхи виходу з кризи. Найрадикальніший варіант — це різке розширення університетської автономії з правом на власні вступні випробування. Цікаво, що в Росії, яка теж перейшла на єдиний державний іспит (ЕГЭ) в другій половині 2000-х, виник потужніший «рух опору». Зрештою, влада дозволила кільком провідним університетам проводити власні іспити. Деякі з цих вишів, як-от Санкт-Петербурзький державний університет, від цього відмовились, заявивши про підтримку ЕГЭ. Для вступу в Московський державний університет потрібно скласти, окрім ЕГЭ, ще й додаткове вступне випробування в університеті, а його ректор, математик Віктор Садовничий, послідовно відстоює право вишу впливати на свій набір. У Росії 2015 року також запровадили дворівневий державний іспит з математики. На відміну від України, це нововведення прижилось, хоча й там найскладніші задачі приблизно відповідають радше рівню серйозних технічних вишів. Зазначу, що деякі члени московської математичної спільноти звинувачують Садовничого в участі в дискримінаційному екзаменуванні в радянські часи. Хоча хтось і може побачити в позиції Садовничого завуальоване прагнення зберегти важелі впливу в такому важливому питанні, я не назвав би його позицію геть ірраціональною з позицій університету. Звичайно, тут багато залежить від прозорості навчального закладу й довіри до нього, але в цілому можна зрозуміти бажання провідних університетів країни задавати власну планку вимог до вступників, особливо коли їх середній рівень в масштабах країни знижується. В Росії, судячи з усього, ситуація близька до української. Вступні іспити, принаймні в провідні університети, проводяться не тільки на пострадянському просторі, а й у Великій Британії, Франції та Японії.
З іншого боку, можна навести аргументи проти університетських вступних іспитів. Перш за все, за деяких цілком реалістичних умов автономний державний сертифікаційний орган краще піддається суспільному контролю, ніж окремі університети. До того ж важко об’єктивно визначити, які з них «заслуговують» на таке відповідальне право. По-друге, єдиний державний іспит дає право подавати заяви в будь-який ВНЗ країни, не витрачаючи час, сили, нерви, а інколи й гроші на дорогу й проживання, щоб скласти іспити в окремому університеті. Ба більше, кількість конкурсних пропозицій, на які нині може подати заяву вступник, явно перевищує кількість факультетів, де раніше можна було встигнути пройти конкурсні випробування. Відповідно, майже зникає потреба обирати між журавлем у небі (омріяним університетом з високим конкурсом) і синицею в руці (менш бажаним закладом, до якого, однак, простіше вступити). Як на мене, це чи не найважливіші здобутки ЗНО.
Щоправда, за такої системи невдача на державному тестуванні означає погіршення шансів вступити будь-куди. Немає можливості зробити кілька спроб і «розкласти яйця в різні кошики». А от проблему неоднакового рівня вимог вишів до знань вступників, думаю, все-таки можна вирішити поверненням поглибленого ЗНО, залучивши до його розробки університетську спільноту. Важливо, щоб бал визначався насамперед розгорнутими розв’язаннями задач підвищеної складності, а кількість завдань, особливо тестових, можна й зменшити. Інакше кажучи, я вважаю оптимальною стратегією поєднання переваг старої конкурсної системи (насамперед в частині змісту й складності завдань) і напрацьованого досвіду організації зовнішнього оцінювання. Зрозуміло, що це потребуватиме більшого обсягу роботи й високої кваліфікації перевіряльників, але така ціна якісних і незалежних вступних іспитів. Якщо ж із якихось причин зробити це немає змоги, то, ймовірно, було б меншим злом делегувати університетам право проводити власний відбір принаймні на деякі спеціальності. Інший варіант — взагалі переглянути модель відбору: збільшити набір на перший курс, але водночас дати змогу відсіювати студентів, нездатних виконати навчальний план. Другий варіант приблизно відповідає німецькій та австрійській системі. За свідченням Ю. Неретіна, у Віденському університеті з математичного факультету вибуває до 70% студентів. Це не трагедія: частина новобранців може усвідомити, що помилилася з вибором. Університет, зі свого боку, реально висуває певні вимоги до тих, хто претендує на диплом. Але, звичайно, важко уявити таку систему в країні, де вступ в університети сприймається багатьма особами як спосіб уникнути військового призову. Це ще раз нагадує, що модель відбору в університети неможливо розглядати поза контекстом всієї системи освіти, а ту — у відриві ситуації суспільстві загалом.
P.S. Якщо на математичних спеціальностях у найвідоміших університетах зазвичай є бодай якийсь конкурс, а отже питання про ранжування вступників має зміст, то на деяких інших спеціальностях ситуація значно печальніша. Наприклад, на сайті Інституту геології КНУ вказано 6 причин стати студентом цього закладу, і під №1 фігурує мінімальний вступний бал ЗНО 101 (за шкалою від 100 до 200) з усіх релевантних предметів. Інакше кажучи, беруть практично всіх, хто хоч якось склав потрібні ЗНО. Ба більше, це названо «адекватним вступним балом». На тлі цього блідне навіть причина №2, де акцентується на перспективі працевлаштування випускників в популярній нині сфері ІТ, а не тільки в геології. На жаль, природничі науки в сучасній Україні взагалі непопулярні, а геології це, мабуть, стосується найбільше. Але це вже тема для окремого тексту.
Читайте також:
Реформа школьного образования: стране не хватает патриотов и рабочих (Дария Чернина)
