Боб Майерс народився 1949 року в Лондоні у родині, де мати належала до середнього класу, а батько був робітником. Вони зустрілися у фабричній їдальні під час Другої світової війни. Обоє брали активну участь у діяльності Освітньої асоціації робітників, а їхній дім був ущерть заповнений книжками. Ще в школі Боб і його старший брат, зацікавившись політикою, вступили до молодіжної організації Лейбористської партії, а згодом — до троцькістської Робітничої революційної партії (РРП).
Після закінчення школи Боб спершу працював на великій кухні при шпиталі, а згодом став будівельником та активним членом Спілки будівельників. Пізніше він здобув професію слюсаря зі складання металевих конструкцій і працював на автомобільних та авіаційних заводах.
Як член профспілки робітників-металістів, він допомагав своїм південноафриканським колегам, які страйкували на британській фабриці з виробництва шин та гуми (BTR) Samcol, організовувати турне Великою Британією. Боб зблизився з деякими членами Національного союзу металістів Південної Африки і кілька разів відвідував країну — як за часів апартеїду, так і після його падіння.
Коли значну частину виробництва у Великій Британії було перенесено за кордон, Боб втратив роботу. Через високі ціни на оренду в Лондоні він разом із сім’єю та двома дітьми, яких треба було утримувати, переїхав до Манчестеру. Відтоді він жив у першому в світі промисловому місті. Там Боб скористався урядовою програмою, яка оплачувала безробітним повернення до денної освіти, і отримав диплом з фізики.
Одразу після здобуття освіти він долучився до організації конвою солідарності, що мав відвезти продовольство боснійським шахтарям, чиє багатонаціональне містечко Тузлу було обложено силами, які здійснювали етнічні чистки. Конвої солідарності відправляли протягом трьох років — аж до завершення війни.
А в останні роки свого професійного життя він повернувся туди, звідки починав, і став шеф-кухарем у маленькому ресторані.
1985 року РРП почала розпадатися після вигнання її лідера, який сексуально домагався до юних членкинь партії. Після десяти років колективної роботи й обговорень Боб разом із кількома товаришами по РРП відійшли від присмертних залишків «партії». Відтоді він працював з кількома політичними організаціями, але не став членом жодної з них.
Вступ
Підлітком у Британії 1960-х я вступив до «Молодих Соціалістів» Лейбористської партії, але мені швидко набридли щотижневі збори. Крім того, новообраний лейбористський уряд Гарольда Вільсона розчарував мене, та й — будьмо відверті — у нашому осередку Лейбористської партії не було дівчат, які б мені подобалися. Тому я перейшов до молодіжного осередку Соціалістичної робітничої ліги (СРЛ), яка пізніше стала Робітничою революційною партією. Я думав, що стану марксистом-революціонером.
Понад двадцять років по тому, 1985 року, РРП розкололася. Це відбулося після викриття Джеррі Хілі, який роками був «шишкою» партії, — він виявився сексуальним насильником. Хілі користувався відданістю молодих учасниць для задоволення своїх сексуальних та егоїстичних потреб.
Частина членів покинула організацію разом зі зганьбленим ексгенеральним секретарем, вважаючи його поведінку цілком прийнятною. Інші ж прагнули продовжувати діяльність «як раніше», але без паршивої вівці. А дехто з нас почав серйозно замислюватися над тим, що сталося. Ми швидко збагнули, що внутрішні стосунки та психологія нашої «революційної» партії нічим не відрізнялися від релігійної секти. Тепер, у свої 75 років, я майже переконаний, що йшлося не лише про зовнішні ознаки: навіть наш світогляд, наш спосіб осмислення подій ґрунтувалися на тих самих засадах, що й будь-яке релігійне вчення. Ми фактично перетворили Маркса на Бога, а його доробок — на Біблію.
Якби ця риса була притаманна лише РРП, яка зрештою майже зникла, я б не марнував ані свого, ані вашого часу, пишучи це. Однак я бачу, як ті самі методи відтворюються в дуже багатьох організаціях, які стверджують, що знають шлях до революції. Осмислити це явище можна багатьма способами, і шлях, яким я йду, може здаватися далеким від запеклих політичних дебатів щодо поточної ситуації. Проте іноді корисно зробити крок назад і подивитися на речі під іншим кутом.
Я почав розмірковувати над ідеями, викладеними далі, коли прочитав кілька книжок видатного італійського квантового фізика Карло Ровеллі. Ці роздуми стали результатом поєднання його пристрасної опозиції до догматизму та мого власного досвіду, здобутого за 60 років участі у робітничих рухах і радикальних колах.
Дні надії
Коли я вступив до СРЛ/РРП, мені здавалося, що революція вже не за горами. І, звісно, я був такий не один. У березні 1968 року я перебував біля посольства США в Лондоні, де відбулася жорстока сутичка між поліцією та сотнями тисяч протестувальників проти війни у В’єтнамі. Мого товариша заарештували, і він провів у в’язниці місяць.
Через кілька місяців я приїхав до Парижа — саме тоді, коли жандарми повертали під контроль вулиці після масових студентських протестів, що паралізували країну. Рік по тому, у 1969-му, гурт Thunderclap Newman очолив британські музичні чарти з піснею «Something in the air»:
«Роздайте знаряддя й набої
Ми проб'ємось тут наскрізь
Ми об’єднаємось рано чи пізно
Тому що революція тут, знаєш ти безперечно...
Ми об’єднаємося… тепер».
Це була не просто запальна мелодія. Слова пісні перегукувалися з юнацьким прагненням до змін у різних сферах життя. Звісно, революція означала різне для різних людей. Для мене це було щось на зразок Російської революції. У Європі це був час потужних хвиль робітничих страйків і вуличних протестів молоді. Школярі страйкували, а вчителі розробляли альтернативні навчальні програми. На телебаченні щотижня показували вистави як-от «The Lump», «Cathy Come Home» і «The Big Flame». Мільйони людей дивилися ці радикальні драми, які стосувалися проблем робітничого класу, а наступного дня обговорювали їх з колегами.
У Великій Британії 1972 року портові робітники вдалися до колективної боротьби, щоб відстояти свої робочі місця, які опинилися під загрозою через впровадження контейнеризації. П’ятьох лондонських портовиків ув’язнили за пікетування біля складського приміщення, яке формально не було їхнім робочим місцем, через що їхні дії визнали незаконними.
У той час я працював слюсарем зі складання металевих конструкцій на Британському аерокосмічному заводі, де виробляли літаки «Конкорд». Коли з радіо пролунала новина про арешт портовиків, сімдесят цехових старост — представників робітників різних відділів — зібралися на нараду і вирішили скликати масовий мітинг п’ятитисячного колективу та рекомендувати загальний страйк з вимогою звільнити портовиків. Подібні мітинги почали скликати по всій країні. Навіть до того, як ми встигли організувати власний масовий мітинг, уряд капітулював і звільнив п’ятьох портових робітників. Правлячий клас був спантеличений! Рік по тому ми захопили авіабудівний завод з вимогами про кращі зарплати. Через п’ять днів керівництво здалося.
У 1977 році, за рік до «зими невдоволення», я працював на Rolls Royce Motors, коли ми розпочали страйк на знак протесту проти замороження заробітної плати лейбористським урядом. Після двох місяців нашого страйку пожежники по всій країні також оголосили страйк. Тисячі з них зібралися біля будівлі, де засідав Британський конгрес профспілок (БКП). Великі цабе з профспілки, які формально представляли інтереси всіх працівників, мали вирішити: підтримати пожежників чи стати на бік уряду. Коли профспілкова верхівка виступила проти страйкарів, пожежники зовні висловили свою думку, адаптувавши пісню Доріс Дей і скандуючи:
«Que sera sera,
Нехай буде, що буде
Ми сремо на БКП,
Que sera sera».
Звук масових радикальних голосів на вузькій лондонській вулиці надихав. Спантеличеними були не тільки представники правлячого класу — виклик кинули також консервативним лідерам робітників.
Цей дух войовничості не обмежувався лише Британією. У всьому світі відчувався революційний настрій. У колонізованих країнах визвольні рухи виганяли гнобителів. Війська США були змушені тікати з В’єтнаму так само, як раніше це зробили французи. Сайгон пав перед армією Хо Ші Міна. У Південній Африці часів апартеїду молодь у тауншипах збунтувалася, а чорношкірих робітників по всій провінції Натал охопив спонтанний загальний страйк. Мільйони людей, як і я, думали, що капіталізму лишилися лічені дні.
А потім трапилися Маргарет Тетчер і поразка британського страйку шахтарів, що тривав цілий рік. У той же час більшість британських виробничих галузей була переміщена до країн Далекого Сходу, де заробітна плата була значно нижчою. Я став одним із чотирьох мільйонів безробітних.
«Обʼєднаних трудящих ніколи не здолати!»
Цей лозунг вигукували на багатьох масових демонстраціях у той період, коли робітники намагалися захистити свої права. І який же це був безглуздий лозунг. Робітничий клас об’єднався навколо ув’язнених портових працівників, але коли шахтарі страйкували цілий рік, ніхто не оголосив солідарного страйку, попри велике співчуття. Що ж змінилося?
Нас усіх здолали. Можливо, це не чіпляло б так само, але якби ж хтось проскандував: «Трудящих здолано — поміркуймо, чому?»
Сьогодні, коли мені за сімдесят, я все ще вірю, що можливий інший світ — вільний від катастрофічної руйнівної сили капіталу. Але ця можливість здається мізерною на тлі насування лиха і жахів, які вже відбуваються — в Газі, Судані та Україні. Навіть у «заможних» країнах більшість людей ледве зводить кінці з кінцями. Над усіма нами нависла кліматична катастрофа, яка вже впливає на численні громади і загрожує самому існуванню людства. Ніщо краще не демонструє руйнування цивілізації, ніж бачення президента Трампа щодо можливостей ринку нерухомості на узбережжі Гази та його зациклений на нафті лозунг: «Бури, дитинко, бури!»
Чи можемо ми знайти вихід із цього жахливого становища? Я згадую свою юнацьку наївність, коли вважав, що соціальні перетворення вже майже тут і шлях, який до них веде, відносно прямий. Ми вірили, що наша «Партія» приведе маси до влади. Сьогодні ж нічого не здається простим.
Безумовно, ми маємо повністю реорганізувати спосіб, у який суспільство здійснює свою основну функцію — створює умови для щоденного існування людей як на місцевому, так і на глобальному рівнях. Ми повинні мати інші бажання та прагнення. Так, ми володіємо неймовірними науково-технічними знаннями, які могли б сприяти цим змінам. Але щоб ці знання справді стали корисними, необхідне людство, спроможне на політичну та економічну співпрацю, готове протистояти кризам і діяти, покладаючись на власну раціональність та обізнаність.
Революційні перетворення минулого, наприклад перехід від феодалізму до капіталізму в Британії, здійснювалися новим, перспективним класом у межах ідеології, яка лише віддалено відображала їхні подальші класові інтереси. Кромвель виборював право кожного звертатися до Бога, а не лише право Короля. Очевидно, за цим релігійним конфліктом ховалися всі матеріальні суперечності між феодальною аристократією та новим класом, який прагнув утвердитися як капіталістичний.
Але соціальні перетворення, яких ми потребуємо просто зараз, неможливі без справжньої ясності цілей, оскільки мета полягає в підпорядкуванні виробничих процесів раціональному контролю з боку самих виробників. Відтак, ця ясність цілей має охопити широкі маси людей. Вона не зʼявляється з книжки чи лекції, якими б важливими вони не були; вона формується через власний досвід людей — або, точніше, має потенціал для формування. Наразі, однак, відбувається протилежне.
Справді, сьогодні людство працює майже як один організм, виробляючи необхідні для життя речі. Ми повністю взаємозалежні, але засоби виробництва — заводи, машини, розподільчі мережі — належать приватним корпораціям, єдиним імперативом яких є збільшення капіталу. Ці корпорації домінують над урядами, їхніми арміями та поліцією, одночасно контролюючи медіа — і все це підтримується непохитною ідеологією конкуренції та прибутку.
Переважна більшість людей, які виробляють необхідні нам речі та надають послуги, не сприймає своїх колег по всьому світу як «соратників», а натомість розглядає їх як суперників. Світогляд таких людей віддзеркалює реальність тієї частини капіталу, на яку вони працюють і яка й сама прагне конкурувати з іншими частинами капіталу та перемогти їх. Расизм і націоналізм розділяють, фрагментують, протиставляють та унеможливлюють раціональну міжнародну співпрацю, необхідну для вирішення проблем, що стоять перед людством. Зі скороченням ресурсів, війнами та зміною клімату ми стикаємося з перспективою міграції людей у масштабах, небачених раніше.
Де ж дух людської солідарності, щоб впоратися з цим? Замість нього ми чуємо лише «Зупиніть човни», «Відправте їх назад» і «Збудуйте стіну». Європейська соціал-демократія поспішає підхопити ідеї ультраправих, щоб здобути прихильність виборців.
Багато людей дивляться на цю кризу і намагаються знайти вихід. Ми всі маємо ідеї. Але це не те, про що я хочу тут писати. Я прагну розглянути сам метод, або форму мислення, яку ми використовуємо, намагаючись зрозуміти світ і суспільство, де ми живемо, — суспільство, яке дуже швидко змінюється. Якщо ми просто застосуємо старі формули й рецепти, як-от повторення Російської революції, у кардинально іншому світі, то наші перспективи не стануть маяком для тих, хто хоче діяти інакше.
Запхнувши сьогоднішню реальність у рамки вчорашнього аналізу, ми ніколи не побачимо, що є новим. Якщо ми справді не дослухаємося до того, що говорять люди, і не зрозуміємо причин їхніх вчинків, то як будь-які пропозиції змін вплинуть на них? Ми повинні знати, що і чому відбувається, а для цього варто переглянути, як ми колективно здобуваємо знання. Світ змінюється щодня, і не за якимись старими формулами, що ними ми охоче себе втішаємо.
До пізнання світу, в якому живемо
Протягом людської еволюції люди прагнули краще зрозуміти своє середовище. Поступово, крізь тисячоліття, знання накопичувалися: про каменярство, гончарство, видобуток та обробку металу — і так далі.
Мабуть, ми ніколи не знатимемо точно, як наші предки-мисливці-збирачі осмислювали довколишній світ. Їхніх слідів — інструментів, наскельних малюнків та поховань — недостатньо для розуміння їхнього світогляду. Але завдяки контактам із сучасними суспільствами мисливців-збирачів можна припустити, що їхні історії про творення та те, як вони осмисляли світ, були схожими на ті, що залишилися у перших письмових історичних свідченнях.
Наші предки сприймали всі природні явища — шторми, землетруси, пори року, повені, — а також їхнє власне політичне життя, як наслідок дій потойбічних сил. Вони жили у світі, підвладному богам, духам, фантастичним істотам та предкам. Усе пояснювалося забобонами і фольклором.
Однак важливішим за універсальні історії про гігантських змій, розлючених божеств і лихих чаклунок був спосіб мислення, що стояв за цими міфами та легендами. Усе розуміння теперішнього здобувалося з переказів минулого. Боги встановили закони за прадавніх часів, і все, що залишалося людям, — трактувати теперішнє, спираючись на ці закони. Жерці, оракули й віщуни були такими ж необхідними для короля, який збирався на війну, як і найновіша модель колісниці. Астрономія та астрологія були нероздільними.
Проте у VI столітті до н. е. виник новий спосіб осмислення світу. У грецькому місті-державі Мілет, що зараз є частиною турецького узбережжя, чоловік на ім’я Анаксімандр намагався пояснити світ і всі явища, які він спостерігав, через природні причини, замість того, щоб звертатися до старих міфів. Він дійшов висновку, що дощ йде з хмар, які утворюються внаслідок випаровування води з океанів. Також Анаксімандр писав, що всі живі істоти походять від спільного предка й заперечував існування «першої» людини. Він аргументував це тим, що немовлята не можуть вижити без батьків, тож люди, імовірно, розвинулися з інших форм життя. Крім того, він припускав, що все живе бере свій початок у воді, та уявляв Землю як щось, що плаває в космосі.
Це було в часи, коли всі культури уявляли Землю пласкою поверхнею, яку підтримують гігантські черепахи або щось подібне. Таке уявлення не було безпідставним. Увесь людський досвід свідчив, що речі не тримаються в повітрі без опори — вони падають. Тому постало запитання: якщо Землю нічого не підтримує, чому вона не падає? Анаксімандр відповів, що об’єкти падають тільки в напрямку до більших речей, а оскільки поруч не було нічого більшого, для Землі не існувало ні верху, ні низу, а отже — й жодної причини падати.
Анаксімандр намагався пояснити все за допомогою природних причин, не звертаючись до богів чи релігії. Він був першою відомою нам людиною, яка почала розглядати світ у такий спосіб. Його наслідували інші.
У 450 році до н.е. інший грек, Демокріт, написав близько шістдесяти книжок про різні аспекти Всесвіту, використовуючи той самий спосіб мислення. Він уявляв Всесвіт як безкрайній простір без верху чи низу, заповнений матерією, яка складається з атомів — найменших можливих частинок, які мусили бути цеглинками всього сущого. Так само, як літери алфавіту можуть поєднуватися у різні комбінації для створення трагедій, комедій і оповідей, атоми формують усі об’єкти Всесвіту. Люди в концепції Демокріта були лише частиною цієї множинності. Він наводив беззаперечні аргументи для обґрунтування своїх висновків.
Наприклад, Демокріт стверджував, що атоми мусять існувати. Його логіка була такою: будь-яку річ можна ділити на дедалі менші частинки, але якби поділ був нескінченним, то зрештою ці частинки перетворилися б на безрозмірні точки у просторі. Проте хоч скільки б таких безрозмірних точок не поєднували, вони ніколи не змогли б утворити реальну матерію. Тому мусить існувати якась найменша, неподільна частинка матерії.
Він використовував такі ж раціональні, натуралістичні аргументи для обґрунтування всіх своїх припущень. Ідея про те, що світ круглий, з’явилася саме в цей період. Так були зроблені перші кроки до справжнього розуміння природи існування — не лише властивостей окремих об’єктів, а й взаємозв’язків між речами в нескінченно мінливому Всесвіті. І все це — за дві з половиною тисячі років до появи атомної теорії та квантової фізики, без мікроскопів чи будь-яких інших приладів для посилення людських чуттів.
Це був гігантський стрибок у розвитку людського мислення. Ми можемо насміхатися над майже універсальним міфом про плаский диск, що лежить на спинах гігантських черепах, але варто звернути увагу на те, як ця ідея узгоджується зі щоденним досвідом. Ми ходимо по, здавалося б, пласкій поверхні. Як узагалі можуть існувати люди «під» нами? Вони ж мали б упасти. І як Земля може триматися в просторі, якщо її нічого не підтримує знизу?
У Мілеті люди почали усвідомлювати, що Всесвіт не такий, яким здається на перший погляд, і що повсякденний досвід не обов’язково дає адекватне уявлення про реальність. Необхідно було вийти за межі зовнішнього вигляду матерії. А для цього знадобився радикально новий спосіб мислення.
Анаксімандр, Демокріт та інші мислителі цього періоду подарували нам новий погляд на світ. Замість пошуку відповідей у традиційних міфах і релігійних переказах вони звернулися до спостереження та раціонального мислення. Раніше землетруси, повені, голод і подібні лиха тлумачилися як діяння богів. Війни між народами, крах цивілізацій, піднесення і падіння військових та політичних ватажків — вважалося, що всі ці речі визначаються божественною волею. Люди прагнули зазирнути у майбутнє, звертаючись до зірок або тельбухів курчат, через які боги нібито розкривали свої плани. Тепер же мислителі стали шукати пояснення у самій природі.
Не дивно, що за відсутності наукових приладів багато з їхніх пояснень були лише частково точними. Проте вони заклали фундамент світогляду, який виходив з того, що наше світосприйняття можна постійно коригувати, відкривати невидимі аспекти реальності та знаходити нове знання. Грецькі мислителі дійшли висновку, що Земля має круглу форму, але для того, щоб дізнатися, що вона насправді сплющена на полюсах і має нерівності в інших місцях, знадобилися складні вимірювальні прилади. Знання здатні накопичуватися, і у свій час «кругла» Земля була цілком корисним наближенням.
Керуючись таким самим методом, через дві тисячі років Айнштайн надав атомізму Демокріта наукового підґрунтя і, виразивши його ідеї в математичній формулі, зміг обчислити реальні розміри атома.
Важливість часу і місця — грецькі міста-держави
Я не хочу сказати, що ці грецькі мислителі не вірили в богів. Можливо, вірили, а можливо — ні. Втім, важливим є те, що їм не потрібно було вдаватися до релігійних пояснень природних явищ. Інакше кажучи, вони не намагалися втиснути свої спостереження чи гіпотези в уже наявні ідеологічні схеми, а, навпаки, були готові змінювати свої ідеї відповідно до реалій світу.
Це була революція у способі отримання знань, революція у погляді на світ. Очевидно, не було б нічого незвичного, якби одночасно з внесенням своїх революційних пропозицій вони зберігали віру в деякі аспекти старих історій. Людський мозок цілком здатний раціонально дивитися на світ в одній сфері знань і вдаватися до забобонів в іншій.
Чимало людей, які у XX столітті сприяли розвитку квантової фізики, одночасно вірили в Бога. Справді, сьогодні ми живемо у світі, де завдяки спільним зусиллям дослідників маємо колосальні знання про Всесвіт, однак більшість людства все ще вірить у різноманітні «казкові вигадки» того чи іншого ґатунку.
Погляньмо на кліматичних науковців, які ретельно, методично досліджують і показують, що відбувається з нашою погодою, але залишаються цілком у полоні міфів про те, як насправді функціонує суспільство, в якому ми живемо. Вони не аналізують твердження політичних представників так само критично, як перевіряють кліматичні дані.
Проте це змінюється. Камуфляж, яким політики та індустрія викопного палива прикривали фарс переговорів Конференції сторін (COP), поступово викривається.
Анаксімандр та його послідовники не були жодним чином «розумнішими» за своїх попередників. І не випадково ця революція у мисленні відбулася саме там і саме у той час. Мілет перебував у центрі торговельної імперії, а торгівля означала не лише обмін товарами, але й ідеями. Накопичені знання інших цивілізацій, як-от єгипетської, стали доступними для грецьких мислителів. Вони запозичили фінікійський алфавіт, але перетворили його на перший повноцінний фонетичний алфавіт, що значно полегшило людям опанування читання та письма. До цього писемність у будь-якому суспільстві залишалася привілеєм невеликих, зазвичай жрецьких, груп. Натомість у грецьких містах-державах більшість вільних дорослих чоловіків були грамотними, що значно прискорило процес накопичення знань, обговорень та дискусій.
Останнім чинником була сама природа суспільств грецьких міст-держав того часу. Вони пережили повалення монархій, а згодом і олігархій, та зрештою стали «демократіями». Це не стосувалося рабів і жінок — усі рішення про управління містом перебували в руках колективу вільних дорослих чоловіків. Не існувало жодної королівської чи жрецької ієрархії, яка б відстоювала свою владу, релігію чи ідеологію.
Така форма врядування розвинула культуру дискусій, де рішення досягалися шляхом обговорення, аргументації та голосування. Це означало, що вчорашні «мудрості» були відкриті для критики. Вчорашні мудреці могли помилятися — і їх можна було переконати змінити свою думку в ході дискусії.
Анаксімандр і Демокріт обидва навчалися у своїх учителів, від яких засвоїли все, що ті могли передати. Вони писали про наставників з повагою та захопленням, але — що найважливіше — критикували їх і намагалися подолати обмеження їхніх поглядів. Минуле не було чимось, чому треба було поклонятися. Його належало розуміти й шанувати, але також оцінювати та відкидати, коли нові знання робили старі ідеї нежиттєздатними.
Коли ми згадуємо Коперника, Галілея, Ньютона, Айнштайна та інших, варто пам’ятати: кожен із них спершу опановував усе накопичене знання, яке вважалося незаперечною істиною, а потім відкидав його, адже нові відкриття вже не вкладалися у старі світоглядні рамки. Кожен із цих мислителів радикально змінював уявлення про світ, але з часом виявлялися й межі їхніх власних підходів. Цей процес також розкриває важливий момент: знання еволюціонує, і ніколи не буває істини в останній інстанції.
Варто зазначити, що задовго до того, як греки почали припускати круглість Землі, у Китаї заснували Імператорську школу астрономії. Ця установа існувала майже безперервно протягом трьох тисячоліть, однак упродовж цього часу придворні астрономи дотримувалися уявлення про плаский світ. Це переконання змінилося лише в XVI столітті, коли до Китаю прибули єзуїтські місіонери.
Безумовно, довговічність цього хибного уявлення була пов’язана з тим, що китайське суспільство залишалося закритим і суворо ієрархічним, згуртованим навколо ідеології, за якої минуле шанували як головне джерело знань. Нові ідеї могли лише прикрашати та уточнювати спадщину предків, але не мали права підважувати її чи авторитет Імператора.
Метод відкриттів і пізнання, що сформувався в Греції, продовжував процвітати. Відбувся значний прорив у використанні математики — нової мови, за допомогою якої пояснювали рух зірок та планет. Учені створили дедалі ширший письмовий архів дискусій, доведень і теорій. Найбільше зібрання людських знань того часу зосереджувалося в Александрійській бібліотеці. Для александрійців збереження знань було настільки важливим, що закон зобов’язував передавати до бібліотеки всі книги, які прибували морем до порту, аби їх скопіювали й лише після цього повертали власникам. Капітана, який порушував цей припис, могли навіть стратити.
Сьогодні, у добу інтернету й пошуку Google, легко забути, наскільки крихким був процес накопичення знань у минулому. Навички й ідеї могли просто зникнути — і людству доводилося відкривати їх наново через сотні або навіть тисячі років. Грецькі міста-держави, де відбулася ця інтелектуальна революція, не пережили історичних катастроф. Александрійська бібліотека згоріла, і більшість її унікальних рукописів було втрачено.
До наших днів не дійшло жодного оригінального тексту Анаксімандра чи Демокріта; про їхні погляди ми знаємо лише зі свідчень пізніших авторів, які часто відкидали або неправильно тлумачили сам їхній спосіб мислення. Монотеїстична, християнізована Римська імперія не спромоглася толерувати ідеї та підходи грецьких натуралістів: їхні праці спалювали, їхніх послідовників переслідували, а спосіб мислення, що колись дав початок науковому пошуку, був майже повністю витіснений з величезного простору імперії.
Спосіб мислення Анаксімандра зник майже в усьому світі більш ніж на тисячу років. Забобони й міфи знову почали беззастережно панувати. Частина грецьких рукописів збереглася лише в окремих регіонах ісламського світу і повернулася до Європи через багато століть. Звісно, це не означає, що в Європі зовсім припинився розвиток знань — він тривав. Як і завжди, люди, займаючись повсякденними справами, відкривали нову інформацію про світ. Однак ці відкриття рідко змінювали загальний світогляд, у якому домінували християнські уявлення та влада різноманітних еліт, що стояли на вершині «божественної» ієрархії.
І так само, як політична та соціальна структура грецьких міст-держав стала колискою для ідей Анаксімандра й Демокріта, зміни в європейському суспільстві зрештою створили умови для відродження грецького типу мислення.
У дедалі заможнішій Англії за правління Генріха VIII країна звільнилася від влади папської імперії, а монастирі були розформовані. У Венеції накопичення величезних багатств завдяки торгівлі породило серед людей готовність кинути виклик усталеному порядку речей. У 1417 році було заново відкрито працю римського поета Лукреція — поему «Про природу речей», у якій він виклав чимало ідей грецьких атомістів. У 1516 році Римська церква заборонила твори Лукреція і карала стратою всіх, кого ловили за читанням. Але, як то кажуть, «сміття вже було винесено з хати»: суспільні зміни, що поступово підривали феодальний лад, породили вільнодумство, яке охоче сприйняло Лукреція і через нього відродило знання греків.
Поема «Про природу речей», а також поступове відкриття багатства текстів дивовижних мислителів грецьких міст-держав сформували один із ключових елементів Ренесансу — руху, що зрештою привів до праць Галілея, Кеплера й Ньютона. Церковний всесвіт із Землею в центрі почав руйнуватися, а абсолютне панування Церкви над інтелектуальним життям — хитатися. В Англії такі постаті, як Френсіс Бекон, знову отримали можливість дивитися на світ з натуралістичної точки зору — з розумом, здатним досліджувати, не підкоряючись гнітючій та отуплювальній ідеології Церкви та Держави.
Сьогодні ми живемо у світі, де майже кожен аспект нашого життя залежить від розвитку фізики ХХ століття, а найбільше — від квантової механіки. Ідеї Айнштайна, Бора, Гайзенберґа та інших учених зробили можливими технології мікрочипів та обчислювальної техніки, обробки даних, їх зберігання та обміну інформацією. Між цими відкриттями і шляхом розвитку ідей, започаткованим Анаксімандром та Демокрітом, існує прямий інтелектуальний звʼязок.
Може скластися враження, ніби ця стисла історія стосується лише розвитку науки в сучасному розумінні — фізики, хімії, астрономії тощо. Проте слово «наука» первісно означало просто «знання». Те, що сьогодні називають наукою, почало набувати окремого значення лише кілька століть тому, коли сформувався науковий метод — використання експериментів і вимірювань для глибшого розуміння природи хімічної та фізичної матерії.
Але якщо взяти грецьку концепцію пізнання — розвиток знання через спостереження, обґрунтування та вільні дискусії, не обмежені вимогою узгоджувати висновки з панівними міфологіями, — тоді дослідження людського суспільства нічим не відрізняється від спостереження за рухом планет чи хімічними реакціями. Засоби досягнення розуміння, однак, будуть іншими: мова математики тут не є визначальною, експеримент неможливий або неприйнятний, а висновки ніколи не матимуть такої ж перевірюваності, як теорії Айнштайна.
Та чи означає це, що підхід, яким Анаксімандр розмірковував про зародження життя або природу землетрусів, не може бути застосований до людського суспільства? Звісно, ні. Різняться лише інструменти: це дослідження історії людей та їхніх суспільств, а також уважне спостереження за тим, як розгортається ця давня драма, у якій ми всі є активними учасниками.
Оригінал: hardcrackers.com
