Кілька років після викриття Джеррі Хілі я разом з однодумцями і однодумицями все ще намагався побудувати «ту саму партію», хоч ми й були насправді лише групкою самопроголошених революціонерів. Ця ілюзія остаточно розвіялася для мене лише під час війни в Югославії. Я сидів у кабіні вантажівки, що везла допомогу боснійським шахтарям багатонаціональної Тузли, — вони саме намагалися захистити своє місто від етнічних чисток. Ми їхали у складі конвою з п’ятнадцяти машин, організованого Кампанією солідарності та робітничої допомоги (Workers’ Aid Solidarity Campaign). Поруч зі мною було ще шістдесят людей — кожен зі своїми переконаннями, з власними причинами поїхати туди.
Дивлячись на це строкате товариство, об’єднане прагненням захистити право мешканців Тузли на життя і працю, я раптом зрозумів: те, що ми робимо зараз, набагато корисніше й радикальніше за все, чим коли-небудь займалася моя «революційна» партія.
Коли в 60-х я приєднався до молодіжного руху, мене страшенно дратувало ставлення до нас з боку членів Соціалістичної робітничої ліги (СРЛ). Будь-які форми дозвілля — навчання, футбольні матчі, дискотеки чи заміські прогулянки — вони сприймали виключно як спосіб заманити нових людей. Я ж хотів, щоб наше молодіжне крило, яке складалося переважно з підлітків із бідних робітничих кварталів, мало й власне політичне життя.
За кілька місяців мене запросили вступити до самої СРЛ. На перші збори осередку я прийшов із підготовленими тезами про те, чому молодіжне крило повинне самостійно розпоряджатися своїми справами та діяльністю. Голова відкрив дискусію, і я виклав свою позицію. І тут, хай йому грець, усі на мене накинулися! Чому я прийшов із заздалегідь написаним текстом? Чому не відповів голові одразу, «від себе»? Я сховав той аркуш і більше нічого не писав аж до самого розпаду партії двадцять років по тому. Натомість я покірно слухав «звіти», що завжди були наче калькою попередніх. Ми звалювали в одну купу всі «революційні» події у світі та «контрреволюційні» реакції на них, аби вкотре дійти того самого висновку: треба працювати ще затятіше — продавати більше газет, вербувати більше людей. Це було настільки нудно, що починала боліти голова, але доводилося терпіти, адже нам казали, що саме так і виглядає справжня революція.
Через день після виключення нашого «прекрасного» лідера Джеррі Хілі з лав Революційної робітничої партії (РРП), я, йдучи на роботу, прихопив із собою книжку. Тоді я працював у Rolls Royce Motors, і, як для машинної фабрики, умови праці у нас були доволі легкі — я міг багато читати на роботі. Тож того дня я обрав книгу, що називалася Essays in the early history of the British Communist Party [«Нариси з ранньої історії Комуністичної партії Великої Британії»]. У ній мені трапився лист, написаний 1924 року одним із лідерів валлійських шахтарів, який був членом КП. Він звертався до генерального секретаря з тривожним питанням: що насправді відбувається з партією? Чому всі голосування раптом стали одностайними? Куди зник дух справжньої полеміки? Чому кожен наступний доповідач лише повторює те, що генсек уже сказав у вступному слові? Одним словом, куди подівся революційний настрій дискусій та суперечок?
За останні роки я, мабуть, перечитував цю книжку двічі чи тричі. Раніше вона лише підживлювала мою зневагу до Комуністичної партії. Але тепер, відкривши її знову, я був приголомшений: розповідь того шахтаря один в один описувала реалії моєї власної організації. Протягом усіх років я не бачив нічого, крім одностайних голосувань. Ніхто ніколи не підважував думку нашого «прекрасного» лідера. (Згодом я довідався, що деякі люди все ж робили це в приватному порядку, але їх завжди вмовляли мовчати на публіці.)
Чому я не впізнав ще тоді у цьому листі невтішний діагноз нашій партії? Лише тепер, коли я почав критично оцінювати власне минуле, мені вдалося прочитати цю книжку по-справжньому уважно і прийняти всі факти. Так розпочався процес рефлексії, який після багатьох років привів мене до написання цього есе.
Троцькізм — антитеза сталінізму?
РРП, як і решта троцькістських організацій світу, спиралася на «Перехідну програму», написану Троцьким у 1938 році. Вона відкривалася тезою: «Світова політична ситуація загалом характеризується передусім історичною кризою пролетарського керівництва». Мушу визнати, це твердження було хибним із двох причин: по-перше, воно ґрунтувалося на припущенні, ніби робітничий клас уже сам по собі готовий до революції, а на заваді йому стоїть лише тогочасне керівництво — партії, які орієнтувалися на Москву, і соціал-демократи, зокрема лейбористи.
Хоча на початку століття серед мас і справді була широко поширена революційна свідомість, нескінченна череда поразок зрештою залишила робітників роздробленими та розчарованими. Насамперед це стосувалося самої Росії: тамтешній масовий рух, що повстав проти старого режиму, спершу виснажили війни та голод, а згодом — остаточно скував сталінський терор, зламавши людей і ментально, і фізично.
Станом на 1938 рік робітники в усьому світі вже втратили ту масову класову свідомість, що була їм притаманна раніше. Наприкінці Другої світової війни радикальний активізм, безперечно, почав відроджуватися і, як я зазначав у вступі, зміцнювався у повоєнні роки. Проте стихійний активізм і свідоме, організоване прагнення до докорінних суспільних змін — це далеко не одне й те саме.
Теза Троцького була хибною ще в одному — можливо, навіть вагомішому — аспекті. Вона зводить можливість соціальних змін до питання «лідерства», під яким Троцький мав на увазі «революціонерів», ленінську партію авангарду. Саме цим людям відводилася вирішальна роль у поваленні капіталізму. Натомість Маркс наполягав: перехід від репресивного класового суспільства до «вільної асоціації виробників» є справою самих трудящих. Саме вони, а не самопроголошені «лідери», є суб’єктами власного визволення. Якими би суворими способами Сталін не боровся проти Троцького — змусив жити у вигнанні й зрештою замовив його вбивство, — і хай як заснований Троцьким рух запекло не боровся зі сталінізмом, вони обидвоє мали спільне «походження». Ці начебто «ворожі» сили насправді змагалися за одне й те саме — за контроль над масами, а отже, однаково ставали на заваді справжній самоорганізації трудящих.
Але тоді, у повоєнні роки, — як для мене і моєї партії, так і для сотень тисяч інших людей — цей засадничий документ Четвертого Інтернаціоналу, «Перехідна програма», не підлягав критиці. Його ніколи серйозно не аналізували й не піддавали сумніву. Минали десятиліття, а він, на диво, залишався для нас непорушним та єдино правильним. Це були наші «Десять заповідей», наші кам’яні скрижалі. У 1985 році нас цілком влаштовувало те, що дороговказом був документ, написаний ще у 1938 році, — хоча він був хибним від самого початку! Рух, виплеканий у такій атмосфері некритичності, був приречений породити ті химерні секти, які ми зрештою й отримали. Чого вартий лише той факт, що РРП перетворилася на «групу підтримки» полковника Каддафі, Саддама Хусейна, Роберта Мугабе та іранських аятол — людей, звісно ж, відомих своєю «безмежною любов’ю до свободи».
Я досі пам’ятаю відкриті партійні збори в Лондоні, де над сценою висів величезний банер «Хай живе Культурна революція! Хай живуть Червоні кхмери!» — і це при тому, що обидва ці рухи очолювали криваві автократи. Одна троцькістська група навіть додумалася до того, що ядерна війна — це необхідна передумова світової революції. Інші ліві організації зі своїм набором «кам’яних скрижалей» обрали собі інших кумирів: Енвера Ходжу, Фіделя Кастро, керманича Мао або ж найпопулярнішого з усіх — Сталіна та його спадкоємців. Я навіть зустрічав людей, які на повному серйозі розхвалювали «революційність» Кім Чен Ина.
Колись, будучи вірним партійцем, як же я люто висміював «Житіє Браяна» Монті Пайтона — і як же я люблю цей фільм тепер!
— І де ж «Народний фронт визволення Юдеї»?
— Он він там, присів.
Подібно до того, як природна еволюція часом створює химерні, тупикові гілки, приречені на вимирання, розвиток «революційних» сект також призводить до абсурдних результатів. Коли я перебував у Південній Африці часів апартеїду, то натрапив на угруповання, яке перетворило минуле на непорушну догму. Їхня логіка була простою: оскільки більшовики колись діяли в підпіллі, то й справжні революціонери мають залишатися в тіні завжди і за будь-яких умов.
Я був свідком курйозної зустрічі цих «підпільників» із профспілковцями з велетенських доків Дурбана. На запитання докерів, як їм вдається налагоджувати зв’язок із масами, теоретики з гордістю відповіли: «Ми таємно вкладаємо листівки у книжки в крамницях».
Так, можливо, в часи апартеїду Південна Африка й мала певну схожість із царською Росією, але на той час країна вже була охоплена масштабним «повстанням в тауншипах». Профспілковці розправили плечі й відповіли, що, зі свого боку, вони вже скликали масові збори в тауншипах, щоб виступити перед десятитисячними натовпами! Згодом один із докерів сказав: «Ці люди так довго ховалися під землею, що посліпли, наче кроти». Та найсумніше те, що насправді вони жили на поверхні — фактично у тому ж світі, що й докери. Сліпота була наслідком їхньої відданості теології.
У своєму найбільш грубому прояві цей фідеїзм, це поклоніння «революційному богу минулого», проявився тоді, коли мільйони людей, засуджуючи зі щирою ненавистю Гітлера, водночас звеличували Сталіна. Перепрошую, але хіба вони не обидва роздавили робітничий рух у своїх країнах майже ідентичними методами: силами таємної поліції, показовими процесами, концентраційними таборами, рабською працею; насадженням націоналізму, патріархату й антисемітизму? Обидвоє посилали армії розширювати межі своїх імперій.
Звісно, це ще можна було якось пояснювати, доки правда не проникла крізь кордон Росії. Але коли вона випливла назовні — чому всіх враз охопила короткозорість? Чому одного обожнювали, а іншого ненавиділи? Відповідь проста: один із них розмахував «Біблією Маркса» і закликав своїх головорізів убивати в ім’я світового пролетаріату. Безліч інших диктаторів, деспотів-невдах та лідерів «національно-визвольних» рухів ХХ століття швидко збагнули, наскільки корисною може бути ця «Марксова Біблія», щоб міцніше прикувати пригноблених до їхнього ж ярма.
Впевнений, що психологи могли би чимало розповісти цікавого про «партійний менталітет» та потребу бути частиною спільноти. Віктор Серж, один із найбільш проникливих учасників Російської революції, влучно показав, що партійна лояльність — це палка з двома кінцями. Потреба в єдності робітничого класу перед загрозою нещадного ворога здається очевидною, проте саме цією єдністю лідери — свідомо чи ні — надто часто починають зловживати.
Згадуючи роки в РРП, мені спадають на думку безліч ситуацій, коли якась світова подія змушувала мене зробити власні висновки, але вже наступного дня, прочитавши інший аналіз у партійній газеті, я миттєво змінював свою думку. Ось приклад: коли аятола Хомейні та його мулли захопили владу в розпал іранського повстання 1979 року, я спершу сприйняв це як ретроградний переворот, що загрожував самій ідеї справжніх змін. Проте наступного дня моя партія, засліплена антиамериканською риторикою іранського духовенства, оголосила, що аятоли насправді поглиблюють революцію. Буквально за ніч я переглянув свої погляди й перетворився на палкого прихильника Хомейні.
Можете уявити, як мені соромно тепер, коли я згадую свою суперечку з групою іранських соціалістів-біженців у Британії. Вони намагалися пояснити мені, що мулли нищать революцію, а я зарозуміло звинувачував їх у «дрібнобуржуазності», нерозумінні справжнього ходу історії. Насправді я не мав жодного уявлення ні про історію Ірану, ні про тонкощі тамтешньої політики. Але з партквитком у кишені я був переконаний, що «знаю все про все».
Я був настільки самовпевненим, що повчав людей, які самі брали участь у повстанні й були змушені рятуватися втечею. Моя логіка нагадувала релігійний фанатизм: якщо в Біблії написано, що людство з’явилося п’ять тисяч років тому — значить, так воно і є. А скам’янілості динозаврів? То Бог підкинув їх, щоб випробувати віру або збити з пантелику безбожників. Нещодавно я з особливим задоволенням допомагав іранським жінкам у Манчестері організовувати демонстрації на підтримку руху «Жінка, життя, свобода». Вважаю це своєю маленькою спокутою за колишню дурість.
Трудящим, безперечно, необхідно організовуватися, щоб звільнити виробництво з-під влади капіталу. Вони й надалі створюватимуть політичні партії, проте жодна з них не матиме вродженого імунітету проти догматизму чи сектантства. Ці небезпечні тенденції слід відкрито викривати й рішуче їм протидіяти.
Догматизму важко уникнути
Виключення Хілі у 1985 році стало потужним поштовхом до критичного мислення, проте старі звички залишалися живучими. За кілька років після його вигнання я потрапив на збори нашого руху, який, попри нескінченні розколи та негаразди, усе ще тримався на плаву. Один із учасників надіслав листа: він пояснював, що не прийде, бо ми досі не готові обговорювати засадничі питання. Він закликав нас припинити самообман і не вдавати з себе «революційну партію». На його думку, чесніше було б назвати нашу групу «дискусійним гуртком».
Цей лист викликав хвилю незадоволення, зокрема і з мого боку. Один чоловік, який багато років був провідним членом партії, вигукнув: «Та він так скоро і самого Леніна під сумнів поставить!» Амінь! Боронь Боже «революційній партії» бодай на мить засумніватися у своєму засновникові. Земля ж бо пласка!
Я не академік і знаю: якби я приправив свій текст цитатами та історичними прикладами, моя розповідь виглядала б ґрунтовнішою, проте я не маю для цього ні освіти, ні відповідної вдачі. Зрештою, я тут не для того, щоб вигравати суперечки. Догматик завжди віритиме, що його фрагментарне бачення світу ґрунтується на реальності не менше за будь-яке інше. Існує безліч поглядів на історію «лівиці», і мій підхід — лише один із них.
Якими б шляхами не йшли люди, прагнучи змінити майбутнє, в основі їхніх зусиль має лежати глибоке засвоєння всієї людської історії та знань — зокрема ідей Маркса про суспільні механізми — та постійна колективна дискусія про те, де ми перебуваємо зараз, куди прагнемо йти і як досягти мети. Ця дискусія має вирватися з полону релігійного мислення. Догм і катехізисів уже недостатньо — наше завдання полягає в тому, щоб знову зробити людське суспільство раціональним. Під раціональністю я маю на увазі передачу механізмів розподілу засобів існування під колективний, кооперативний контроль людства: виробництво та розподіл задля загального добробуту, а не заради репродукції капіталу. Така раціональність — це повна протилежність догматичному світогляду, і такою вона є як сьогодні, так і була в епоху Анаксімандра.
Коли Галілей подивився у щойно винайдений телескоп, перед ним відкрилися досі приховані таємниці Всесвіту. Спираючись на власні дослідження, Коперника та праці давніх греків, він стверджував, що Земля не є центром Всесвіту. У 1615 році римська інквізиція постановила, що ці погляди прямо суперечать Біблії. Своїм «Діалогом про дві системи світу» Галілей кинув виклик колосальній машинерії Церкви. За це його судили як єретика, змусили зректися власної книжки і прирекли провести залишок життя у домашньому увʼязненні..
Трагедія в тому, що чимало молодих людей, як і я колись, починають із критичного ставлення до суспільства, в якому живуть, приєднуються до тих чи інших організацій, аби згодом добровільно приректи себе на таке ж «домашнє увʼязнення», у якому тримали Галілея. Їхнє критичне мислення завмирає, щойно йдеться про власну організацію. Але є й суттєва відмінність: Галілей не припинив пошуку істини, і його заперечення геоцентризму зрештою вирвалося з церковних лещат. Земля перестала бути центром Всесвіту, а по релігійній догматиці було завдано чергового нищівного удару.
Ось приклад того, як догматизм проявляється в сучасному світі. Під час вторгнення США до Іраку в Британії з’явилася коаліція «Зупиніть війну» [Stop the War Coalition]. Вона організовувала масові протести, що збирали на вулицях Лондона понад мільйон людей. Провідним гаслом організації був заклик «Геть американський імперіалізм!», а ключовим аргументом — переконання, що США прагнуть лише контролю над іракською нафтою. Проте коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, коаліція «Зупиніть війну» вийшла на вулиці з тією самою риторикою. Цього разу акції зібрали лише кілька сотень учасників, а серед тих, хто виступав зі сцени, не було жодного українця. Більшість людей уже мали достатньо інформації, щоб збагнути: агресором є Росія, а не США. Натомість коаліція просто дістала свій старий рецепт, заявивши, що це «проксі-війна США проти Росії».
Вони не спромоглися ані дослідити реальний стан справ у країні, ані проаналізувати імперські амбіції самої Росії чи складну історію її відносин зі Спілученими Штатами. Поза їхньою увагою залишилася воля мільйонів українських трудящих, які вирвалися з пазурів Російської імперії і понад усе прагнули зберегти цю свободу. Звісно, реальність куди складніша, ніж можна описати кількома словами. Проте для коаліції «Зупиніть війну» достатньо просто накладати старий шаблон на будь-які нові події. Це — релігійне мислення, чиста догма. Біда догматизму в тому, що він унеможливлює будь-яку серйозну дискусію про реальність. Між «релігійним» світоглядом, що починає аналіз із вже заготовленого «знання», і науковим методом пізнання через факти просто немає точок перетину. Немає різниці, чи каже хтось «світ такий, бо так хоче Бог», чи «світ такий, бо так написав Маркс, Ленін чи “партія”». Ви ніколи не зміните думку справжнього фанатика, надаючи йому нову інформацію. Це все одно що намагатися обговорювати теорію еволюції з жителями Біблійного поясу в США.
Чи можливо самоорганізовуватися інакше?
Світ змінюється щодня, а разом із ним — світосприйняття, прагнення та вчинки людей. Жоден багаж знань про минуле, жодна кількість цитат із давніх фоліантів не гарантують автоматичного розуміння сучасності. Звісно, увесь цей спадок — теорії та методики аналізу — формує наш погляд на дійсність, проте досліджувати й осмислювати потрібно нове. І саме це «нове» має коригувати або навіть спростовувати вчорашні уявлення. Не можна просто втискати живу реальність у рамки вчорашнього образу світу.
Маркс — не Бог, а його праці — не Біблія. Прочитання всіх його томів не перетворить вас магічним чином на пророка, здатного виголошувати істини про сьогодення чи майбутнє, ігноруючи критичний аналіз останніх подій. Так само, як Анаксімандр і Демокріт не були ізольованими від світу геніями-одинаками, сучасність найкраще осягається через колективне накопичення знань та їх спільне осмислення. Навіть у світі квантової фізики загальновідомі «факти» можуть мати різні інтерпретації, а їхні прихильники сперечатимуться доти, доки нові дослідження чи дані не змінять сам хід дискусії.
Розуміння змін у нашому суспільстві — справа ще складніша. Тут задіяно надто багато чинників, і навіть якщо всі погодяться визнавати однакові «реалії», можна буде дійти різних висновків, надаючи перевагу одному фактору над іншим. Але якщо люди принаймні вільні від догми та переконання, що вони знають «істину» заздалегідь, тоді можливе змістовне обговорення різних перспектив та оцінка практичних кроків.
Нехай люди пристрасно відстоюють своє бачення. Нехай це бачення піддається ретельному аналізу, але також нехай кожен учасник має смиренність визнати, що він має рацію лише частково, а може й зовсім помиляється. Проте догматики зі своєю «Марксовою Біблією» не здатні принести жодної користі такій дискусії. Насправді, як ви можете переконатися на багатьох публічних зборах, присутність «біблійного марксиста» просто душить будь-яку дискусію. Не лише тому, що він «знає всі відповіді», а й тому, що він упевнений: єдина корисна річ, яку ви можете зробити, — це приєднатися до його церкви. О, спасіння! Просто заповніть цю анкету на вступ — і ви врятовані!
Колективні спроби зрозуміти сучасність? Ха! На практиці ми бачимо безліч дрібних сект, які ревно оберігають свої «кам’яні скрижалі», запекло ворогуючи з усіма іншими власниками «істини». Ці «дебати» більше нагадують архаїчні чвари між теологічними школами, ніж щось, що могло б реально допомогти нам зрозуміти, де ми перебуваємо.
Було б ідеалізмом сподіватися, що люди, сформовані культурою тисячолітнього ієрархічного гноблення й позбавлені реального впливу на базові сфери власного життя, зможуть дивом перетворитися на раціональних і здатних до співпраці істот за одну ніч — наче метелик, що виходить із лялечки. Якщо людству таки пощастить уникнути самознищення, виховання справді схильних до співпраці людей може тривати поколіннями.
Проте варто пам’ятати: люди жили як кооперативні істоти сотні тисяч років, тоді як гніт класового суспільства триває лише кілька останніх тисячоліть. За своєю природою ми — соціальний вид, схильний до співпраці та турботи. Наш мозок, наша мова та здібності сформувалися саме завдяки відносинам взаємодопомоги. Класове суспільство лише — ми сподіваємося — на короткий час занурило цей справжній людський дух у егоїстичний, нелюдський світ рабів і рабовласників, королів та кріпаків, босів і найманих робітників.
Тож, якщо ми погоджуємося, що шлях до порятунку людства від вимирання лежить через розбудову справжньої міжнародної співпраці та раціонально організованого виробництва для задоволення людських потреб, то вже зараз у нашій політичній та соціальній діяльності ми маємо плекати етос і культуру, що вказують у напрямку такого майбутнього.
Як у нашій сучасності можливо створити культуру грецького міста-держави, але так, щоби тепер раби та жінки очолили дискусію? Визнаю: особисто мені це дається дуже складно — старі звички. Я надто швидко починаю повчати замість того, щоб слухати; надто легко вступаю в суперечки через дрібні розбіжності, забуваючи про те головне, у чому ми солідарні. Знову і знову я потрапляю в пастку впевненості у власній правоті й перестаю по-справжньому вслухатися в контраргументи. Сподіваюся, що нові покоління виявляться спроможнішими до плідних дискусій. Але в одному я переконаний точно: будь-яка організація, яка не прагне створити умови, за яких наймолодший її учасник почувався б достатньо впевнено, щоб критикувати тих, хто перебуває в ній роками, — неминуче стане гальмом прогресу.
Однією з найбільш обнадійливих змін останнього часу для мене стало те, як впевнено молоді жінки з родин мігрантів беруть мікрофони на протестах Black Lives Matter чи недавніх демонстраціях на підтримку Гази. Можливо — лише можливо — епоха старих білих чоловіків-гуру нарешті добігає кінця. Залишімо Трампа реакції, а нам нехай читає свою поезію палестинська підлітка.
На своє шістдесятиріччя, завдяки офіціанткам із ресторану, де я працював шеф-кухарем, я відкрив для себе екстазі та електронну танцювальну музику. Яка ж це радість — відчути єднання з іншими! Тепер у сонячні дні, гуляючи парком, я бачу молодь, яка спілкується, грає музику і курить косяки. Я думаю про те, скільки веселощів я пропустив у юності. Яке цілковите марнування часу в безглуздій секті! Але що зроблено, те зроблено. Немає сенсу шкодувати. Якщо цей гіркий досвід зрештою вилився у есей, який допоможе бодай одній молодій людині не згаяти життя і побачити речі ясніше — значить, усе це було не марно.
Я не ставлю себе на один рівень із ним, але часто згадую видатного письменника Василя Гроссмана. Він був журналістом, вірним сталінському режиму. Під час Другої світової війни він перебував у Сталінграді в самому пеклі облоги і писав схвалені партією репортажі про героїзм радянських солдатів, що захищали батьківщину. Після війни він перетворив ці репортажі на роман «Сталінград», знову-таки зі схвалення режиму — хоча деяким високопосадовцям твір не сподобався через єврейське походження Гроссмана. Навіть коли його дружину кинули до ГУЛАГу, Гроссман продовжував триматися партійної лінії. Ба більше, коли Сталін розгорнув антисемітську істерію, письменник поставив під нею свій підпис. Та згодом, у часи розкриття Хрущовим правди про вчинені звірства, Гроссман почав переосмислювати весь свій шлях.
Він повністю переписав «Сталінград», перетворивши його на «Життя і долю». Це неймовірна книжка: вона не про «героїчну батьківщину» під проводом Сталіна та компартії, а про героїчний народ, який зрадили, ввели в оману і відправили на смерть дурні фанатики та залякані режимом бюрократичні дуполизи. Його книжка була вилучена КДБ і заборонена, але після смерті автора її таємно вивезли за межі СРСР. У цьому романі почуття людської солідарності та незгасна мрія про соціалізм нарешті вириваються на волю. Вони злітають ще вище саме тому, що їх так довго експлуатували та спотворювали в ім’я «великого вождя» й всепоглинальної «батьківщини».
Сподіваюся, що моє скромне свідчення про роки відданого служіння догмі допоможе комусь швидше вирватися з цієї пастки, а ще краще — ніколи в неї не потрапляти.
Примітка: Усі книги Карло Ровеллі захопливі, але якщо ви не маєте базових знань із фізики, почніть із «Анаксімандра».
