Люди, які не мали безпосереднього досвіду безпритульності або не стикалися з нею критично близько, часто схильні сприймати її як щось віддалене, чуже, загрозливе, незрозуміле і майже завжди — хаотичне чи дезорганізоване. Ми звикли уявляти, що безпритульні зливаються з міським пейзажем: стають його непривабливою, але знайомою прикметою, виникають як привиди, бездумні «блукачі», які або ховаються від холоду під кількома шарами важких ковдр на лавках, або мляво рухаються містом без видимого напрямку.
Таким цей специфічний світ нерідко постає у медіапросторі, а подекуди — і в частині класичних наукових досліджень. Люди, які живуть на вулиці, зводяться до образу десоціалізованих — тих, хто випали із «нормального життя» і мають повернутися до нього ціною колосальних зусиль, або залишитися силуетами, що губляться в байдужих поглядах перехожих.
Натомість у новіших міських дослідженнях бездомність дедалі частіше розглядається не як хаос і дезорганізація, а як окреме середовище зі своєю внутрішньою структурою, нормами та ієрархіями. Передусім це показують етнографічні дослідження. Навіть у ситуаціях крайньої нестабільності зберігаються й відтворюються соціальні зв’язки та ролі, що формують доволі стійкі соціальні порядки — у вуличному середовищі, наприклад, виникають групи й пари, а також спільні ресурси на кшталт «общака».
У межах активістської роботи з безпритульними людьми в Одесі я щонеділі беру участь у аутрічах гігієни, медицини та іншої допомоги. Завдяки регулярній присутності на цих роздачах між нами поступово формувалися більш довірливі стосунки: частину людей я бачила протягом тривалого часу, з кимось спілкувалася під час черг і після роздач, з кимось проводила окремі інтерв’ю. Частину розмов я записувала на диктофон за згодою співрозмовниць, інші фіксувала у нотатках або відтворювала з пам’яті одразу після взаємодії. Активістський досвід показав, що повсякденність на вулиці не зводиться лише до виживання. Вона має власну внутрішню структуру: люди впізнають «своїх», оцінюють одне одного, вибудовують стосунки, підтримують одних і відштовхують інших.
Бездомність поза логікою хаосу
Як зазначає соціологиня Анастасія Рябчук, бездомність в Україні тривалий час залишалася предметом уваги лише поодиноких дослідниць. До того ж величезний пласт наявних праць здебільшого виконаний на перетині соціології та соціальної роботи і орієнтований на практичні аспекти допомоги бездомним, а не на глибокий теоретичний чи якісний аналіз цього явища (Рябчук, 2013). Ситуація також ускладнюється браком достовірної статистики, що обмежує можливості системного вивчення безпритульності. У результаті в українському контексті майже відсутні глибокі дослідження, зокрема й етнографічні, які б дозволяли аналізувати бездомність детальніше.
Сучасні закордонні соціологи все частіше розглядають бездомність як специфічно організований соціальний світ (Snow & Anderson, 1993; Besozzi, 2021; Wacquant, 2008). Символічний інтеракціонізм у цьому випадку — один із ключових теоретичних напрямів, що дозволяє аналізувати бездомність як процес соціальної взаємодії, а не лише як наслідок структурних чинників (Mead, 1934; Goffman, 1959).
У межах цього підходу люди постають як активні актори, які конструюють значення, ролі, уявлення про себе й інших. Відповідно, і безпритульних варто розглядати як учасників і відтворювачів власного світу (Snow & Anderson, 1993).
З огляду на це, до аналізу вуличного середовища безпритульних можна залучити теорію поля П’єра Бурдьє. Вона виходить із того, що соціальне життя складається з відносно автономних просторів боротьби, у яких учасники займають різні позиції залежно від обсягу й типу ресурсів, або капіталів, якими вони володіють. Кожне поле має власні правила гри, уявлення про цінність і критерії визнання. Тому те, що дає статус в одному соціальному просторі, не обов’язково має таку саму вагу в іншому.
Якщо розглядати «світ безпритульних» у місті як окремий соціальний простір зі своїми правилами, ресурсами, статусними відмінностями та ієрархіями, то його можна описати як локальне поле (Bourdieu, 1986).
Локальне поле бездомності, ймовірно, не є повністю автономним у класичному бурдьєзіанському сенсі, оскільки значною мірою залежить від ширших економічних, інституційних і міських структур. Водночас усередині цього простору існує стійкий порядок. Наприклад, для безпритульних важливо знати, де можна безпечно переночувати, де отримати їжу чи допомогу, з ким підтримувати зв’язок, кому можна довіряти, а кого краще уникати. Не меншого значення набувають і правила співжиття, яких необхідно дотримуватися: ділитися знайденим із найближчим колом, не просити милостиню у районах, «закріплених» за іншими безпритульними, не красти в тих, із ким товаришуєш.
Теорію поля вже застосовували в дослідженнях маргіналізованих середовищ. Зокрема, норвезькі соціологи Віктор Шаммас і Свейнунг Сандберг пропонують поняття «вуличного поля» для аналізу маргіналізованих та криміналізованих вуличних середовищ (Shammas & Sandberg, 2015). Іще раніше Сандберг використовував концепт «вуличного капіталу» для аналізу молодих чоловіків-мігрантів, які продавали канабіс в одному з районів Осло. Він показав, що за відсутності легітимних ресурсів ширшого суспільства — стабільної роботи, освіти, сімейної підтримки — саме «вулична компетентність» стає ресурсом виживання, визнання й статусу (Sandberg & Pedersen, 2009).
Подібну логіку застосовує й антрополог Лоїк Вакан, який у своїй роботі, присвяченій аналізу життя в американських гетто та французьких передмістях, показує, що в умовах міської бідності нерівність пов’язана з різним обсягом соціального капіталу. Менш інтегровані люди мають слабші соціальні зв’язки, що обмежує їхні можливості виживання (Wacquant, 2008).
Отже, вуличне середовище безпритульних можна аналізувати через трансформацію та специфічні форми існування капіталів у межах їхнього локального простору — вулиці. Економічний капітал тут може проявлятися як доступ до їжі, алкоголю, місця для ночівлі; соціальний — як зв’язки з іншими безпритульними чи надавачами допомоги; культурний — як досвід виживання чи знання неформальних правил; символічний — як повага чи репутація.
Значущість «вуличних капіталів» залишається прив’язаною до цього поля: те, що може давати людині авторитет або доступ до ресурсів на вулиці, часто не визнається цінним у ширшому суспільстві. У цьому сенсі такі капітали не піддаються конвертації та не відкривають можливостей для соціальної мобільності.
Щоб зрозуміти цю логіку, спершу потрібно придивитися до «вуличного світу» ближче. Тому далі я розгляну, як він влаштований у повсякденності через неформальні правила та способи співіснування.
Вуличне середовище як організований простір
Повсякденність безпритульних людей структурована через повторювані маршрути, місця та рутинні дії. Жебракування, збирання вторсировини, пошук їжі й місць для ночівлі формують специфічну «географію виживання» (Zeneidi-Henry, 2002). Рутинізація цих практик, за соціологом Мішелем Паразеллі, виконує функцію «онтологічної безпеки», що забезпечує мінімальну стабільність у нестабільних умовах життя (Parazelli, 2002).
Повсякденність людей вулиці організовується навколо кількох основних цілей, які не виключають одна одну:
- забезпечення матеріальних потреб (їжа, гроші, безпека);
- відновлення фізичного стану (сон, гігієна);
- соціальність (спілкування, взаємодія з іншими) (Besozzi, 2021).
В Одесі теж простежується своєрідна організація вуличного життя безпритульних, зокрема пов’язана з доступом до ресурсів. Одним із ключових місць концентрації безхатьок є центральний вокзал міста, де можна переночувати за невелику плату, а також жебракувати вдень. Важливими складовими соціальної інфраструктури є й локації поблизу вокзалу, де зосереджені точки роздачі їжі та пункти медичної допомоги. Зокрема, це сквер Рози вітрів, Старосінна площа, Куликове поле, Преображенський парк та пам’ятник Чорнобильцям, які розташовані в радіусі приблизно одного кілометра.
У цьому просторі люди по-різному прив’язуються до місць. Частина безпритульних дотримується нестабільних стратегій — тобто не затримується в одній точці, а переміщується між різними локаціями. Наприклад, у теплу пору року вони ночують у різних скверах і парках в районі вокзалу, а в холодний період користуються нічліжками чи закинутими будівлями. Такою є стратегія Артура — молодого чоловіка з п’ятирічним досвідом життя на вулиці. Водночас ці переміщення не є випадковими: набір місць, між якими бездомні пересуваються, зазвичай обмежений і відносно сталий.
Інші безпритульні, навпаки, вибудовують більш усталені повсякденні практики, пов’язані з постійним місцем перебування. Це демонструє приклад Тимура, який уже шостий рік живе у люку в одному з районів Одеси. Окрім стабільного місця проживання, він має чітко сформовану щоденну рутину: зокрема, регулярно відвідує Друге християнське кладовище, де має доступ до води та гігієнічних умов, а вдень чи ввечері працює різноробом на будівництвах або займається збиранням вторсировини.
«Я в люку живу вже шостий рік … Ти хоч раз бачила, щоб я прийшов сюди [на місце роздачі їжі та гігієни, — ред.] брудний, смердючий? Ось я ходжу щоранку — або вдень, або вранці — на Другий цвинтар. Я миюсь-бриюсь і так далі».
Це свідчить про наявність індивідуально вибудованих стратегій упорядкування повсякденності навіть у межах вкрай нестабільних умов життя.
Довіра і недовіра
Спостерігаючи за безпритульними людьми, можна помітити, що вони регулярно перетинаються між собою в парках, скверах, на роздачах, у нічліжках чи притулках. Така просторовa близькість сприяє виникненню міжособистісних зв’язків і формуванню більш чи менш стабільних союзів у вигляді пар і груп.
Взаємодії зазвичай обмежуються рівнем «знайомих» або «товаришів» і рідко описуються як дружба, що свідчить про обмежений рівень довіри. Їхні контакти часто зводяться до коротких обмінів на кшталт «привіт–бувай», як зазначає Сергій — безпритульний, який має понад десять років досвіду життя на вулиці.
Водночас трапляються винятки, коли безпритульні описують свої стосунки в термінах родини — «брат», «сестра», «батько» тощо, — що свідчить про більш міцні та тривалі союзи. Подібні зв’язки, хоча й менш поширені, виконують важливі психологічні та соціальні функції і описуються дослідниками як «сурогатна сім’я» (Parazelli, 2002).
Наприклад, Вікторія, яка влітку проживає з групою безпритульних у палатці на пляжі, називає інших жінок у своєму середовищі «сестрами». Подібні терміни використовує і Жора, який мешкає переважно у сквері біля вокзалу та описує жінку, з якою живе, як «сестру» або «дочку».
В умовах матеріальних труднощів взаємна поінформованість про життя одне одного породжує відносини взаємозалежності. Це проявляється у повсякденних соціальних взаємодіях: безпритульні виступають одне для одного джерелом підтримки, спілкування та обміну їжею, грошима чи важливою інформацією, зокрема плітками (Besozzi, 2021). Водночас ці взаємодії є амбівалентними, оскільки поєднують і солідарність, і конфлікти, що виникають через конкуренцію або привласнення ресурсів. Загалом формування або розпад союзів, а також виникнення чи вирішення конфліктів значною мірою залежать від того, які ресурси кожен і кожна може запропонувати у конкретний момент. Наприклад, Артур розповідав, що припинив жити з товаришем після того, як через стан здоров’я втратив можливість забезпечувати спільні витрати на їжу та наркотики, що призвело до конфлікту і розриву їхніх стосунків.
«Ні, я вже сам по собі. Я просто вже зрозумів, хто я і з ким, і все, цього було достатньо… Мене використали, тому що знали, що у мене є гроші постійно. Десь мене треба було розвести, щоб поїсти, десь там цигарки купити, солі купувати».
Форми соціальних організацій
Дослідниці неодноразово намагалися класифікувати внутрішні форми організації безпритульних. Зокрема, антропологиня Меган Равенхіл у межах концепту «культури безпритульності» у Великій Британії виділяла різні підкультури, пов’язані з вживанням алкоголю, наркотиків чи відвідуванням різних центрів допомоги. Вона зазначала, що люди об’єднуються за принципом спільного вживання або співжиття.
Окрім цього, дослідниця звертає увагу на «одинаків» у вуличному середовищі, які не формують стійких груп: «лонерів» — ізольованих індивідів, які уникають соціальних контактів, та «дріфтерів» — мобільних індивідів, які тимчасово включаються у взаємодії, але не закріплюються в них (Ravenhill, 2003).
Подібну структуру описує і французький соціолог Тібо Безоцці, який на основі етнографічного дослідження виокремив типові позиції у вуличному середовищі: сформовані групи, пари (біноми), посередників, а також периферійних та ізольованих індивідів (Besozzi, 2021).
Серед одеських безпритульних, з якими ми говорили, та їхнього найближчого оточення можна виокремити формації, подібні до описаних вище. Хоча вони потребують певних уточнень з огляду на локальний контекст.
Групи. Частина опитаних (Олег, Сергій, Вікторія) мали досвід тривалого перебування у відносно стабільних групах безпритульних людей — понад три особи. Такі групи характеризуються спільним проведенням часу, взаємною підтримкою та певним рівнем внутрішньої організації. Водночас спільне проживання не є обов’язковою умовою їхнього існування: учасники можуть ночувати в різних місцях, але регулярно взаємодіють і проводять значну частину часу разом.
«Легше, якщо ти перебуваєш у колективі… Спати, ночувати можуть по-різному, у різних місцях. Але зранку все одно збираються разом. Разом робота, разом харчування, разом відпочинок і все інше… Які проблеми виникають — їх і вирішують. Це може бути, не знаю, де знайти поїсти, щось таке. Усе це. Але не тільки це», — Олег.
«Це вже свого роду як захист і так далі. Вони вже знають, що ніхто на них не наїде і все таке. Їм, до речі, утрьох навіть зручніше щось робити, якісь “підйоми”. Так, разом там щось знайшли — коротше, разом скинулися, сіли, поїли і поділили, ну таке», — Тимур.
Формування таких груп часто відбувається за принципом спільних практик, зокрема вживання алкоголю чи наркотичних речовин. Перебування в групі особливо допомагає тим, хто має менші можливості до самостійного виживання — через стан здоров’я або брак соціальних навичок.
Пари. Частина безпритульних організовується у пари як окрему форму соціальної взаємодії. Серед опитаних у парі перебували Артур із товаришем, а також Сергій, який на момент інтерв’ю проживав разом із другом у напівзакинутому будинку. Проте більш поширеним є формування гетерогенних пар — чоловік і жінка. Такі союзи нестабільні, оскільки можуть руйнуватися через нерівність і домінування одного партнера над іншим.
«Переважно це чоловік і жінка, пари. Вони (жінки), напевно, думають, що він їх захистить. І вони тримаються за чоловіка, хоча часто і він може бити», — Артур.
Посередники. Це індивіди, які мають розгалужену мережу соціальних зв’язків і добре обізнані з іншими учасниками вуличного середовища. Зазвичай вони довше перебувають на вулиці, тому змогли накопичити контакти і знання про середовище. Вони виконують важливі функції: зберігають «колективну пам’ять», забезпечують циркуляцію інформації та пов’язують різні групи між собою (Besozzi, 2021).
Серед людей, з якими ми спілкуємося, до цієї категорії можна віднести Жору. Він не має постійної компанії, але легко інтегрується в різні групи, може взаємодіяти у форматі пари та підтримує широке коло контактів.
Периферійні. Більш відсторонені учасники вуличного середовища, які мають обмежене коло контактів і нижчий рівень інтегрованості. Часто це люди з коротшим або переривчастим досвідом перебування на вулиці, чиї соціальні зв’язки мають тимчасовий і нестійкий характер та формуються ситуативно — наприклад, у контексті спільного вживання, дрібних обмінів чи спільної роботи.
З одного боку, така позиція може бути пов’язана з наявністю індивідуальних ресурсів, які дозволяють людині триматися осторонь групового життя. У цьому сенсі вона частіше доступна молодшим фізично здоровим чоловікам, які можуть виживати без постійної підтримки групи. Прикладом такого типу периферійності є Тимур, який обрав жити самостійно:
«Ні, мені краще самому бути. Бо от це от, з цим контингентом, коли лазиш, ти по-любому будеш бухати, по-любому знову почнеш, там, ж/бшки [металобрухт — ред.], картонки збирати — ну, мене особисто це не влаштовує. Мені так набагато простіше: пішов заробив з 8 до 6, і все, у мене вже є гроші».
З іншого боку, периферійність може бути не стратегією автономії, а вимушеним становищем, зумовленим стигматизацією, конфліктами з попереднім оточенням або обмеженим прийняттям з боку інших учасників вуличного середовища. Яскравим прикладом є Роза — ромка, яка тривалий час проживала у сквері біля вокзалу. З різних причин вона не змогла інтегруватися в ромське середовище: за її словами, після конфлікту з колишнім чоловіком вона мусила покинути попереднє оточення і надалі не підтримує з ним зв’язків. Водночас інтеграція в інші групи безпритульних ускладнюється через стигматизацію, повʼязану з її ромським походженням..
Ізольовані. Люди, які майже не підтримують соціальних зв’язків, не взаємодіють (або майже не взаємодіють) ні з іншими безпритульними, ні із зовнішнім середовищем, однак при цьому залишаються впізнаваними в межах вуличного світу.
Окремі випадки ізоляції можуть бути пов’язані як з індивідуальними особливостями (зокрема психічними станами), так і зі свідомою стратегією уникнення ризиків. Зокрема, деякі жінки можуть обирати ізольовану позицію як спосіб захисту від насильства, експлуатації чи інших загроз, пов’язаних із включенням у групові взаємодії (Besozzi, 2021).
Статус та ієрархії
Якщо інтерпретувати безпритульність крізь призму теорії стигматизації Ірвінга Гофмана, стає зрозуміло, що соціальні категорії не лише описують людей, а й впливають на їхню ідентичність, самосприйняття та взаємодії (Goffman, 1963). У межах простору безпритульності люди займають різні позиції залежно від визнання, впливу та доступу до ресурсів. Ці позиції формуються, зокрема, через приписування й використання певних означників. Їх застосовують як ззовні, так і всередині самої групи: наприклад, ярлики «алкоголік» чи «наркоман» використовуються як засоби оцінювання не лише з боку «зовнішнього» суспільства, а й у взаємодіях між самими безпритульними (Ravenhill, 2003).
Загалом ієрархія в середовищі безпритульних не є стабільною чи формально закріпленою, однак вона проявляється у повсякденних взаємодіях. Умовно в цій ієрархії можна виокремити «вищі» позиції — тих, кого поважають, до кого звертаються по допомогу або пораду, хто має досвід чи вплив на інших тощо, — і «нижчі» позиції, пов’язані зі стигматизацією, залежністю та ізоляцією.
До прикладу, опитані проводять розрізнення між «бомжами» та «безпритульними». Віталій, який живе на вулиці вже близько десяти років, зазначає, що між цими поняттями є «дві великі різниці». Це розрізнення має не лише описовий, а й ієрархічний характер. Зокрема, категорія «бомж» зазвичай пов’язується зі стигматизованими уявленнями, натомість поняття «безпритульний» використовується як більш нейтральне або навіть легітимне позначення.
Чинники формування неформального статусу
По-перше, чинником, який слугує показником статусу та засобом символічного дистанціювання від «нижчих» позицій, є зовнішній вигляд. Опитані неодноразово наголошували, що саме зовнішність дозволяє швидко ідентифікувати позицію людини у вуличному середовищі. Деякі безпритульні, зокрема Тимур, підкреслюють важливість підтримання зовнішнього вигляду як способу відмежування від стигматизованих груп. Визнання, коли людину не ідентифікують як безпритульну, виступає для них значущим символічним ресурсом:
«Є такі, що стежать за собою, а є реально “чухани”. До такого навіть підійти нереально — від нього сильний запах, одягнений абияк. Зовнішній вигляд — це важливо… Бо мені багато хто каже: по тобі й не скажеш, що ти безпритульний. Я кажу: я знаю. Якщо я не буду за собою стежити, я зрівняюся з ними, і все, а мені цього не хочеться».
Олег також зазначає, що зовнішній вигляд, який свідчить про самоконтроль, може виступати ресурсом здобуття поваги у вуличному середовищі.
«Є такі люди, які просто-напросто буквально плюють самі на себе. Якщо ти на себе плюнув, то це вже все. І інші на тебе плюють», — говорить Олег.
По-друге, важливу роль відіграє досвід перебування на вулиці. Люди, які довше живуть у цьому середовищі, як правило, мають вищий статус, оскільки вони краще орієнтуються в його правилах і мають більше соціальних зв’язків. Тривалість перебування на вулиці поступово трансформується у репутацію, яка, своєю чергою, формує довіру з боку інших. Меган Рейвенхіл називала це «інверсивною ієрархією»: у її дослідженні вищий статус часто мали не ті безпритульні, хто володіли «класичними» ресурсами, а ті, хто мали більш тривалий і складний досвід виживання, особливо важкі пережиті травми чи тяжкі хвороби, що виступали як своєрідні «знаки витривалості» (Ravenhill, 2003).
Водночас, як зазначає Олег, сам по собі «стаж» не є достатнім, бо значення має також якість цього досвіду, зокрема здатність «ефективно» виживати та підтримувати певний рівень самоконтролю.
«Це про якусь мудрість, мабуть, щось таке, про досвід. Але якщо до людини прислухаються, значить, вона знає… Ну так, значить, у неї більше досвіду, більше життєвих ситуацій. Річ у тому, що коли живеш на вулиці, досвід накопичується дуже швидко. Якщо ти перебуваєш на вулиці й нормально виглядаєш, нормально живеш, нормально харчуєшся — значить, у тебе цей досвід дуже швидко накопичився».
Окрему роль також відіграє так званий «капітал автохтонності» — концепт, запропонований Жаном-Ноелем Ретьєром і розвинений Ніколя Ренаї, який описує особливий тип «локальної переваги» у соціальних відносинах, тобто ступінь укоріненості індивіда в конкретному просторі та середовищі (Renahy, 2005). У контексті вуличного життя це означає, що ті, хто є «своїми» — добре знайомі іншим, тривалий час перебувають у певній локації та інтегровані в локальні мережі — мають суттєві переваги над новоприбулими.
У цьому контексті більш досвідчені учасники середовища виконують важливу роль у передачі знань новоприбулим, тобто ознайомлюють їх із повсякденними стратегіями виживання. Тимур зазначає, що свого часу він сам пройшов через цей процес: переймав досвід у більш обізнаних, а згодом почав передавати знання іншим. Таким чином відбувається циклічне відтворення досвіду, в якому знання виступає ресурсом і підґрунтям для формування авторитету.
«От, подивися на неї (показує на молоду жінку, яка виглядає розгубленою). Вона новенька. Вона не знає, як це все робити. І все. Ну що вона, куди вона піде? Її треба навчити, щоб вона змогла вижити… Може, не навчити, просто показати…. Якщо чесно, я ж колись казав, що… От ми з Санябою, Саняба мені каже: пішли сходимо туди. Я дивлюся — він у альфатор [смітник — ред.]. А я — вбік. Мені соромно було, реально. Це десь півтора року, напевно, так і повторювалося. Він каже: “Тимур, я спочатку був як ти, теж соромився, западло і так далі, і тому подібне. А потім я зрозумів, що тут, в Одесі, людям байдуже, хто ти, що ти і так далі”».
По-третє, значення має впізнаваність. Ті, хто знають більше людей, мають зв’язки і беруть участь у взаємодіях з іншими безпритульними або людьми поза середовищем, займають більш інтегровані й часто вищі позиції.
«Чому мене поважають? Як це чому! Мене знає пів Одеси, кожна собака», — Віталій.
Активіст і колишній соціальний робітник Костянтин зазначає, що під час роздачі допомоги, коли формується черга, впізнаваність у середовищі відіграє важливу роль — вона безпосередньо впливає на доступ до ресурсів, зокрема на те, кого інші безпритульні готові пропустити вперед для отримання допомоги.
«Це якраз можливість отримати цю допомогу раніше за інших, найчастіше… Ну так, люди, які всіх знають, вони, якби, часто можуть потрапити вперед у черзі. Або якось домогтися того, щоб хтось із їхніх знайомих теж отримав допомогу раніше».
Опитані підкреслюють, що людям-«провідникам», особливо тим, хто легко вступає у взаємодію, підтримує комунікацію та створює позитивний емоційний фон у різних групах, легше вибудовувати соціальні зв’язки. Це, своєю чергою, сприяє підвищенню їхнього статусу. Натомість людям, які є більш сором’язливими або менш комунікабельними, складніше встановлювати та підтримувати ці зв’язки. Відсутність «красномовства» вони компенсують іншими стратегіями — наприклад, участю в групах, де взаємодія опосередковується колективною належністю.
«Якщо людина сором’язлива і не може багато спілкуватися, як то кажуть, і все інше, то вона все одно з кимось дружить. Якщо вона перебуває з кимось у колективі, значить, їй допоможуть у цьому розібратися», — Олег.
Окремим важливим ресурсом є доступ до матеріальних благ і можливість їх розподілу (гроші, їжа, місця для ночівлі, алкоголь, наркотики тощо). Здатність ділитися або, навпаки, контролювати ресурси дозволяє встановлювати відносини залежності. Сергій, безпритульний, який мав досвід спільного проживання в закинутій будівлі, зазначає, що людина, яка користувалася найбільшою повагою і фактично виконувала роль «лідера», у його випадку контролювала так званий «общак» — спільний фонд, що складався із зібраних протягом дня продуктів, алкоголю та інших ресурсів. Саме ця людина здійснювала розподіл благ, зокрема надавала підтримку тим, кому не вдалося нічого знайти або заробити протягом дня.
«Ну, якщо людина цілий день ходила і нічого не заробила, от вона прийшла — вона голодна. А той, хто старший авторитет, він візьме, дасть йому пайку: на, завтра у тебе буде — ти поділишся. І все. Тобто поділяться, розділять справедливо. У них виходить… «общак» — хто що приносить, і потім усе у нього залишається, у нього завжди є. Завтра в мене не буде — я дам їжу. Це гроші, це речі — це все в «общак». Продукти — усе це».
Не менш важливим є фізичний ресурс — передусім сила та здатність до насильства, які можуть забезпечувати як безпеку, так і можливість домінування над іншими. Це те, що дослідник маргінальності Томас Соваде називав «бойовим капіталом» (Sauvadet, 2006).
Водночас значення має не лише реальна фізична сила як така, але й уміння конструювати відповідний образ сильної або потенційно небезпечної людини. Наприклад, за словами Костянтина, Олег, який недовго жив у притулку, попри відсутність вираженої фізичної сили, часто вдавався до символічних жестів — зокрема замахувався тростиною чи кричав на інших. До Олега часто прислухалися і вважали його «лідером» колективу. Інший безпритульний Мамука викликав страх у оточення завдяки своєму зовнішньому вигляду та причетності до кримінальної діяльності. Його сприймали як небезпечного, що забезпечувало йому привілейоване становище: його пропускали вперед під час роздачі їжі не лише інші безпритульні, а й соціальні працівники.
Нарешті, статус залежить від дотримання неформальних норм середовища. Серед найважливіших респонденти виділяють такі: заборона на крадіжки, готовність ділитися ресурсами, взаємодопомога, особливо «слабшим», та підтримання прийнятного зовнішнього вигляду. Порушення цих норм може призводити до санкцій — зокрема, втрати довіри, що може спричинити виключення з групи або ізоляцію людей, — а в окремих випадках проти них можуть навіть застосовувати насильство.
Наприклад, Сергій описує внутрішню динаміку групи як таку, що ґрунтується на обов’язку ділитися ресурсами та брати участь у спільному «общаку». За його словами, відмова від цього може призвести до виключення з групи:
«Це якщо він буде в ничку їсти те, що він приніс, сховав, і взагалі нічого не сказав. Тобто ти приніс — у тебе пайка є, це по-іншому… Завтра не буде — тобі дадуть і поїсти, і одягнутися, і покурити, і випити. А якщо ти будеш усе в одне хохотало, то ти і завтра нічого не побачиш, ти вилетиш».
Іншими чинниками статусу виступають також гендер і вік. За спостереженнями, крайні вікові групи — як дуже молоді, так і літні — рідко займають високі позиції в неформальній ієрархії; натомість більш «проміжні» за віком люди частіше стають авторитетними.
Гендерні відмінності є суттєвими: жінки у вуличному середовищі зазвичай перебувають у більш вразливому становищі і часто включені у парні союзи з чоловіками або в групи, які водночас забезпечують певний захист та відтворюють відносини залежності. У таких взаємодіях жінки нерідко займають підлеглі позиції, виконують значну частину повсякденної роботи (догляд, організація побуту), а також можуть зазнавати експлуатації та насильства.
Вікторія розповідала, що їй доводилося виконувати значну частину побутової роботи у палатці, зокрема прибирати; Роза, навіть не перебуваючи у стабільній групі чи парі, регулярно доглядала за чоловіками у сквері, які натомість висміювали її. Сама вона пояснювала такі практики через гендерну норму — «бо вона жінка». Водночас вплив гендеру не є однозначно фіксованим. У вуличному середовищі трапляються випадки, коли жінки займають більш автономні або навіть домінантні позиції: за словами Олега, деякі жінки виступали неформальними лідерками груп безпритульних.
Вразливість як ресурс
Вразливість у вуличному середовищі може виступати не лише як обмеження, але й як специфічний ресурс у доступі до допомоги. Зокрема, Віталій зазначає, що люди з видимими фізичними обмеженнями частіше отримують милостиню:
«Їм, можна сказати, навіть трохи легше. Вони ще більше заробляють. Тому що видно, що він із тростиною, йому дають ще більше грошей».
Йдеться не про те, що їхнє становище є загалом кращим — навпаки, люди з інвалідністю стикаються з серйознішими труднощами виживання, зокрема через обмежений доступ до медичної допомоги (Рябчук, 2013). Втім, у взаємодіях із перехожими чи волонтерами їхня видима вразливість може конвертуватися у більшу кількість допомоги.
Подібна логіка проявляється і в інституціоналізованих практиках розподілу ресурсів: у деяких ситуаціях надання допомоги пріоритет можуть отримувати жінки або люди з інвалідністю. Наприклад, на щотижневій видачі гігієнічних продуктів у сквері Рози вітрів саме ці категорії пропускають першими. У відповідь на такі правила окремі учасники середовища можуть намагатися їх обійти — зокрема, імітувати фізичні обмеження, наприклад, використовуючи тростину.
Так, соціальний історик Ліонель Роуз, який аналізував практики виживання людей на вулицях Британії з 1815 року, зауважує, що безпритульні значною мірою покладалися на здатність «інсценувати» вразливість через одяг чи поведінку. Таким чином вони відтворювали впізнавані образи жертви, наприклад, пораненого солдата часів наполеонівських війн (Rose, 1988).
Власний життєвий досвід і пережита вразливість можуть використовуватися як ресурс для отримання підтримки. Костянтин, описуючи досвід Рози, якій через стереотипи часто доводилося залишатися ізольованою, зазначає:
«Вона часто як би, так, тисне на жалість, згадуючи про своє минуле, що от її били, яке в неї було важке дитинство. Як би таким чином вона отримує різну допомогу: це можуть бути продукти, поповнення рахунку або інші форми підтримки. Тобто вона вміє використовувати факти своєї біографії таким чином, щоб добитися для себе певної допомоги. Я думаю, це можна назвати красномовством».
Цей приклад перегукується з дослідженням Шеллі Кук і Рашель Гол про вуличну бездомність у Канаді. Авторки показують, що доступ до допомоги залежить від здатності представити свою потребу у «прийнятній» для сервісів допомоги формі. Учасники описували це як необхідність виглядати «бездомним, але не надто бездомним»: достатньо вразливим, щоб отримати підтримку, але не настільки стигматизованим, щоб бути відкинутим (Cook & Hole, 2020). Тобто вразливість, говорять вони, стає ресурсом ще й тоді, коли її визнають легітимною підставою для допомоги.
***
Отже, безпритульність варто розглядати як соціальний досвід. Вуличне середовище не скасовує соціальний порядок, а відтворює його в іншій формі — ситуативній і нестабільній, однак зрозумілій для тих, хто в ньому перебуває. Статус тут формується саме через «умови вулиці», через здатність діяти в ситуаціях постійних ризиків та нестабільності.
Безпритульні люди постійно взаємодіють, дистанціюються, підтримують одне одного й вибудовують власні стратегії виживання. Тому розуміння внутрішніх норм та ієрархій вуличного середовища може допомогти соціальним працівникам, волонтеркам та активісткам краще вибудовувати комунікацію, уникати конфліктів і сприймати безпритульних не як однорідну групу, а як окремих людей із власним унікальним досвідом.
Список використаної літератури
Barker, J. D. (2013). Negative cultural capital and homeless young people. Journal of Youth Studies, 16(3), 358–374.
Besozzi, T. (2021). La structuration sociale du monde des sans-abri. Sociologie, 12(3), 247–266. https://doi.org/10.3917/socio.123.0247
Bourdieu, P. (1986). The forms of capital. In J. G. Richardson (Ed.), Handbook of theory and research for the sociology of education (pp. 241–258). Greenwood Press.
Cook, S., & Hole, R. (2020). “Appropriately homeless and needy”: Examining street homeless survival through the lens of Bourdieusian social capital theory. Journal of Human Behavior in the Social Environment, 30(7), 816–834. https://doi.org/10.1080/10911359.2020.1747585
Duneier, M. (1999). Sidewalk. Farrar, Straus and Giroux.
Goffman, E. (1963). Stigma: Notes on the management of spoiled identity. Prentice-Hall.
Mead, G. H. (1934). Mind, self, and society: From the standpoint of a social behaviorist. University of Chicago Press.
Parazelli, M. (2002). La rue attractive: Parcours et pratiques identitaires des jeunes de la rue. Presses de l’Université du Québec.
Paugam, S. (1991). La disqualification sociale: Essai sur la nouvelle pauvreté. Presses Universitaires de France.
Ravenhill, M. (2003). The culture of homelessness: An ethnographic study [PhD thesis, London School of Economics and Political Science].
Renahy, N. (2010). Les gars du coin: Enquête sur une jeunesse rurale. La Découverte.
Rose, L. (1988). Rogues and vagabonds: The vagrant underworld in Britain 1815–1985. Routledge.
Рябчук, А. М. (2013). Структурні чинники відтворення та соціальної репрезентації бездомності [канд. дис., Київський національний університет імені Тараса Шевченка].
Sandberg, S., & Pedersen, W. (2009). Street capital: Black cannabis dealers in a white welfare state. Policy Press.
Sauvadet, T. (2006). Le capital guerrier: Concurrence et solidarité entre jeunes de cité. Armand Colin.
Shammas, V. L., & Sandberg, S. (2016). Habitus, capital, and conflict: Bringing Bourdieusian field theory to criminology. Criminology & Criminal Justice, 16(2), 195–213.
Snow, D. A., & Anderson, L. (1993). Down on their luck: A study of homeless street people. University of California Press.
Wacquant, L. (2008). Urban outcasts: A comparative sociology of advanced marginality. Polity Press.
Zeneidi-Henry, D. (2002). Les SDF et la ville: Géographie du savoir-survivre. Bréal.
