Кіт, якого витягли з-під завалів після 12-годинної пошуково-рятувальної операції; собака, який разом із господарем опинився у пастці під бетонними плитами внаслідок влучання російської ракети; літнє подружжя, яке тягне на пошарпаних возах усе, що може витримати їхня худоба, ведучи двох корів дорогою смерті за десятки кілометрів від Костянтинівки, — поруч із повідомленнями про загиблих і поранених саме такі історії щодня транслюють українські медіа.
У селах, що балансують між життям та смертю, часто можна побачити людей, які, попри трагізм власного буття, дають прихисток загубленим безпритульним тваринам. Військові прихищають самотніх котів у своїх бліндажах.
Комусь це може здатися зворушливою деталлю воєнних часів, тоді як у реальності це є самою суттю війни, доказом того, що боротьба ведеться не просто за землю — за саме людство. Таке суспільство важко побороти.
Навіть коли ціною величезних зусиль на фронті вдається досягти тактичних успіхів, вони все одно не переростають у стратегічний дипломатичний прорив. А без такого прориву Росія не може диктувати мир на власних умовах — адже сучасна війна точиться й всередині суспільства, випробовуючи його єдність та готовність підтримувати армію і найбільш вразливих.
В українському суспільстві живе невисловлена напруга між бажанням засудити тих, хто ухиляється від мобілізації, і потребою їх зрозуміти. Ми маємо піти на фронт — але ніхто не хоче помирати. Це не суперечність, а доказ того, що ми не втратили людського виміру цієї боротьби.
Але про це — вже за кількасот кілометрів вперед…
У ніч перед евакуаційною місією Влад не міг заснути. Його собака майже безперервно гавкав на ракетні удари та повітряні тривоги в Києві. Вночі із другого на третє лютого Росія випустила по Україні приблизно 71 крилату та балістичну ракету, а також 450 дронів. Чимало з них були націлені на Київ. Початок лютого приніс пронизливий холод і масові блекаути: близько 60% жителів столиці залишилися без світла, опалення та води, а температура в приміщеннях ледве піднімалася вище нуля. Наслідки систематичних атак на енергетику відчувалися скрізь, зокрема й у квартирі Влада.
Владові 29 років. Останні два він працює з UAnimals — українською організацією, яка евакуює тварин із прифронтових міст та надає їм допомогу. Найчастіше він їздить на Донбас.
— Дороги Донбасу я знаю краще за вулиці Києва, — усміхається Влад.
У його телефоні — безліч фотографій та десятки точок на мапі: села, яких уже немає, і вулиці, що закінчуються вирвами від бомб.
— Більшість запитів надходить із Донецької та Запорізької областей. Там фронт рухається найшвидше, а ситуація для тварин кардинально змінюється.
Коли мешканці вирішують виїжджати, одне з найголовніших питань для них — забезпечити безпеку своїх тварин. Якщо ж люди не можуть забрати їх із собою чи прилаштувати в безпечне місце, то часто відмовляються від евакуації навіть із найгарячіших точок.
Щомісяця UAnimals евакуює приблизно 200–250 тварин, переважно котів та собак. Час від часу трапляються коні, корови, кози, і тоді виникає потреба в більшому транспорті й співпраці з іншими організаціями. Запити надходять від власників, людей, які годують безпритульних тварин, або від волонтерів. А також від військових.
— Військові часто телефонують нам, коли знаходять собаку, — розповідає по телефону Ніна, евакуаційна координаторка. — Вони забирають пса, годують, дають йому ім’я, піклуються. А коли їм надходять накази про релокацію і вони, з очевидних причин, не можуть взяти тварину з собою, то шукають, куди її прилаштувати. Саме тоді втручаємося ми. Собаки від військових завжди в найкращому стані.
Дорогою до нас приєднується другий член команди — Геннадій, чоловік із Харкова, якому близько шістдесяти. Наразі він живе у Києві. Його квартира на Салтівці, північно-східному районі Харкова, була розбомблена в серпні 2022 року.
Геннадій дістає телефон і показує відео. Через кілька днів після атаки він пішов до своєї квартири подивитися, чи щось ще можна врятувати. Камера тремтить. У кадрі: вибиті вікна, обгоріла сходова клітка, обвуглені стіни помешкань. Тиша, яку порушує лише вітер та його кроки по розбитому склу.
Родина Геннадія переїхала до Києва. Сам він вступив до Збройних Сил України та став навідником танка. Таку ж спеціалізацію він мав ще за радянських часів, коли служив у Сибіру. Минув час, і через проблеми зі здоров’ям його перевели в резерв. Геннадій не хотів сидіти без діла, тому став волонтером та евакуйовував цивільних із Харківської області, а пізніше, у серпні 2025 року, приєднався до команди UAnimals. Із танка він пересів у фургон, заповнений переносками з тваринами.
— У людей, зрештою, набагато більше шансів вижити — вони можуть виїхати. Тварини ж ні. Вони розгублені, не розуміють, що відбувається. Вони не можуть самостійно врятуватися, — каже Геннадій.
До цього треба бути готовим
Я беру участь в евакуаційній місії з Комишувахи, що у Запорізькій області. Ми маємо вивезти 60 котів та 13 собак. Сьогодні селище розташоване приблизно за 13 кілометрів від російських позицій. Його регулярно бомблять, а смертоносні російські FPV-дрони ніколи не зводять із нього очей.
Більшість мешканців виїхали, і відтоді про тварин піклувалася Наташа, її чоловік та мамою. Окрім власних котів і собак, вони годували ще й усіх тих, кого покинули люди. Родина знайшла просторий будинок із великою прибудинковою територією в центральній Україні, де облаштує невеликий притулок. Він стане новим домом і для родини Наташі, і для тварин. Як тільки ми вивеземо останню тварину, вони покинуть Комишуваху.
Мікроавтобус ущент забили клітками — від маленьких до великих. За кожним поворотом від їхнього тертя скреготів метал. Влад та Геннадій знають точнісінько, скільки тварин умістяться в авто. На в’їзді до Запоріжжя ми зупиняємося на узбіччі, щоб усе чітко розрахувати. У кожну переноску стелять підкладки та солому. Спочатку великі клітки, далі менші, щоб потім їх можна було дістати без зайвих затримок.
— Ми часто перевозимо тварин разом, якщо вони спокійно ставляться одне до одного. Маму з кошенятами, собак з одного двору. Так нам вдається їх більше забрати, — встановлюючи на місце ще одну переноску, каже Влад.
Багажник починає нагадувати тетріс. Пахне соломою та холодним металом. У великих клітках дверцята розташовані спереду й збоку, у менших — зверху. Кожен кубик має ідеально стати на своє місце. З легким клацанням щільно затягуються пластикові хомути, фіксуючи клітки між собою в одну суцільну, компактну конструкцію.
— Це прямо як Лего, — усміхається Влад. — Усе обов’язково треба надійно закріпити, аби по дорозі нічого не сталося.
Я питаю про найцікавіші евакуації.
Влад перераховує: страус, жираф із Донецької області та свині одного місцевого.
— Зі страусом було важко впоратися. Він міг розмахувати своїми величезними ногами або ж вдарити по голові, — каже він. — А ще були свині, кожна по 150 кілограмів.
Влад сміється й одразу починає жестикулювати, показувати, як усе відбувалося.
— Зі свинями треба вміти поводитися. Вони виглядають незграбними та великими, проте якщо ти все робиш як треба, справа проходить гладко. Спочатку ведеш їх ззаду, потім підіймаєш передні копита, аби вони могли залізти на пандус фургона. Потім ведеш їх уже спереду. Та й усе, — додає він. — Там були кури, барани, кози. Одного разу я навіть евакуював коня з Херсона.
Геннадій додає свою власну історію.
— Якось ми вивозили собаку, приблизно 90 кілограмів. На щастя, він був спокійним, інакше б усе провалилося. Ми поклали його до клітки в машині, і все було добре.
На секунду він замовкає.
— Після прильотів психіка тварин змінюється. Небезпеку вони відчувають значно раніше за людей. Коти зазвичай переживають це все набагато легше, ніж собаки. Вони спокійніші. Якщо ти їх заспокоїш, погладиш, то все буде гаразд. Із собаками складніше, вони набагато чутливіші. Якщо вони перебувають під важкими обстрілами, їхня психіка може зламатися. Пси нервують, коли ми приїжджаємо: незнайомці, шум — усе викликає стрес. Іноді вони проявляють агресію. Але це не їхня провина, це провина росіян — людей, які запускають ракети.
Я питаю про свійських тварин.
— Свійських тварин люблять так само, як і котів та собак, тому під час евакуації господарі намагаються забрати їх усіх із собою. Якщо ж немає змоги, ми шукаємо для тварин нове місце. Рішення відправити тварин із власної ферми на іншу часто є найскладнішим.
Дзвонить телефон. Це евакуаційний координатор. Є ще один запит: 30 котів та 8 собак із Запоріжжя. Ми продовжимо нашу подорож після Комишувахи.
— План місії постійно змінюється, — кажуть вони. — Ти повинен бути готовий до цього.
Окрім кліток, автівка також оснащена бронежилетами, шоломами, аптечками та турнікетами. Для придушення радіосигналів дронів на даху встановили РЕБ. У них також є «Чуйка» — пристрій, який приймає радіосигнали, що передаються FPV-дронами, і відображає відео з їхніх камер. У місцях, де лінія фронту — не чергова точка на мапі, а буденність, таке спорядження є умовою для виживання. Кожна дорога тут під постійним наглядом. Над шляхами та містами нависають дрони, їхні очі готові атакувати першу ж ціль, яку побачать: військовий пікап, цивільний автомобіль, чоловіка, який їде на велосипеді по хліб.
12 грудня 2025 року під час евакуаційної місії в Дружківці (місті на Донеччині, що зараз розташоване за 13 кілометрів від фронту) їхню машину атакував FPV-дрон. Влад був за кермом, а Геннадій сидів поруч, спостерігаючи за небом і детектором.
— В останню мить я побачив, як прямо на нас летить дрон, — каже Влад. — Я зупинився. Ми вибігли з машини.
Автомобіль повністю згорів. Це був FPV-дрон на оптоволокні, він не керувався радіосигналами. Його неможливо заглушити РЕБом або виявити за допомогою «Чуйки». Пізніше місцеві сказали, що це був «ждун» — дрон, який чекає жертву на даху будівлі.
— На щастя, це був тільки початок евакуації і лише дві собаки були у фургоні. Не дай Бог, він був би заповнений… — каже Геннадій, додаючи, що вони вибігли з машини разом із собаками.
— Одразу після прильоту над нами кружляли ще два дрони, — додає Влад. — Зв’язок був лише в декількох місцях. Ми бігали вперед-назад з укриття, аби хоч якось подзвонити. Вибратися звідти нам допомогли військові. Вони забрали нас разом із собаками.
Це вже не вперше. Минулого року поблизу Родинського, так само на Донеччині, FPV-дрон влучив у капот автівки, у якій ми зараз їдемо. Машину вдалося полагодити.
Дорога до Запоріжжя зайняла близько восьми годин. Цього було достатньо для того, аби поговорити, помовчати і послухати плейліст Влада.
Вони говорять про знищені міста, красивих собак, яких витягали з-під завалів будинків, котів, яких знаходили в підвалах. І це все під пісні AC/DC та Scorpions. А потім Bon Jovi, System of a Down та Linkin Park. А в небі над дорогою видно дивовижно червоний місяць. Музика змінюється швидше за пейзажі.
Ми проїжджаємо ще один пропускний пункт, далі — мобільний блокпост та ТЦК. Перевірку пройдено. Швидко глянула на позначену евакуаційку.
Іноді вони нас просто пропускають. Іноді питають, куди і навіщо їдемо, а наостанок бажають удачі.
Я питаю про ТЦК та мобілізацію.
— Я маю бронь, тому мене не можуть мобілізувати, — каже Геннадій. — Проте Влада можуть.
Дограла пісня AC/DC, і почалася якась легша композиція, щось на кшталт радіохіта. Влад зменшив гучність.
— Немає жодного захисту, — каже він. — Минулого року вони забрали двох хлопців з нашого фонду.
Перший саме завершував завдання на заході країни, коли його мобілізували. Він мав відвезти тварин до нового дому. Машину зупинили й просто забрали його.
— Він був у розпачі. Незадовго до того на війні загинув його брат.
Другого забрали з ветклініки, де стерилізовували врятованих тварин.
Музика грає далі.
25 хвилин в обидва боки
Геннадій дзвонить Анні, місцевій волонтерці. Вона добре знає ситуацію на місці, знайома з людьми в Комишувасі та з міркувань безпеки працює у координації з військовими.
— О сьомій ранку, вже коли вона буде в дорозі, Анна скине нам геолокацію — місце, де ми зустрінемося. У неї є кілька власних кліток, ми обміняємося ними на місці. Нам потрібно підготувати більшу клітку для онкохворого собаки. У пса болить нижня частина живота, тому він не любить, коли до нього торкаються незнайомці. До того ж він не надто ладнає з іншими собаками, — підсумовує розмову Геннадій.
За вікном темніє. Ще кілька годин — і ми будемо в Запоріжжі.
— Подивимося, як усе піде, коли вона привезе перших собак. Якщо в Анни буде два вільні місця в машині, хтось поїде з нею, щоб допомогти переносити клітки й доглядати за тваринами. Магдо, може, ти поїдеш з Анною? — запитує Влад.
— Подивимося. З нею буде ще одна людина. Вони знають одне одного, раніше працювали разом. На виїзді є заправка, ми можемо зупинитися там. Після неї буде лише сама дорога, і зупинитися вже ніде не вдасться, тому це досить небезпечно, — відповідає Геннадій.
Хвилина тиші.
— Я хотів би піти з ними, — раптом каже Влад, — аби зайнятися чимось. Я почуваюся безглуздо, якщо нічого не роблю. Типу… тоді я просто існую. Я теж хочу дізнатися, яка там зараз ситуація — на майбутнє.
Влад дивиться у темряву за вікном.
— Я знаю, що це небезпечно, але мені цікаво, — додає він.
Ми їдемо на великому білому фургоні з написом «евакуація тварин». Побачити, хто їде, можна здалеку.
На даху встановлено РЕБ. Можливо, цього буде достатньо, а можливо, й ні: проти оптоволоконних дронів РЕБ безсилий. До того ж ми набагато помітніші за легкові авто. А про те, щоб наражати на небезпеку тварин у машині, не може бути й мови.
Вони вже визначилися з місцем транспортації: це безпечніша точка, де тварин можна пересадити з однієї машини в іншу. Анна та Олена до опікунів поїдуть власним авто. У «Кадді» вміщується лише кілька кліток, тому їм доведеться робити кілька рейсів. Нас розділяє приблизно 11 кілометрів. Це не дуже далеко, але якщо зважити, що всі дороги моніторять російські дрони, а кожен в’їзд до міста — це довгий відкритий шлях, за яким простягаються лише вулиці зі зруйнованими будинками, заїжджати вглиб Комишувахи — чималий ризик.
— Зазвичай ми відвозимо тварин просто до нових господарів, — каже Влад. — Частіше буваємо на Донбасі, а Запоріжжя я знаю не так добре. Військові нам чітко пояснили, що зараз сюди краще заїжджати невеликими машинами. Дівчата підтримують це рішення. Випадок винятковий, але система працює злагоджено. Ми заберемо в них усіх тварин, а потім поїдемо на другу та третю адреси. Увечері вирушимо до Черкащини, додому до цієї родини. А наступного дня я повернуся за другою партією.
Ми чекаємо на обраній локації. Ранок на півдні України крижаний — температура -15°C, яскраве сонце марно намагається зігріти землю. Кава з придорожного магазинчика охолола за кілька хвилин, а рухи ніяк не допомагають затерплим від холоду ногам. Ми ходимо між заправкою та маленьким СТО, під нашими підошвами риплять залишки снігу. Автомобіль припаркували збоку, за великою залізною будівлею — це також забезпечує певний захист на випадок, якщо по станції вдарять. Вона часто стає мішенню російських атак.
Під’їжджає білий «Кадді». Із машини виходить Анна, тендітна світлоока жінка; з нею — Олена, яка залишається трохи позаду. Вони привезли сімох собак. Усі одразу взялися до роботи — одну за одною обережно діставали клітки. Обговорення логістики чергувалося з лагідними словами, якими заспокоювали тварин.
— Залишилося шість собак, один більший за іншого. Двох можна разом помістити в середню клітку. Ми ще візьмемо парочку котячих переносок, побачимо, скількох зможемо вмістити цього разу.
— Ми підготуємо переноски для котів та дві клітки для маленьких собак з іншого місця. Там є ще сім кошенят із мамою.
Дівчата поїхали. Влад і Геннадій завантажують собак у фургон. Тварини дещо збентежені й невдоволені: хтось гавкає, хтось гарчить, а хтось не знаходить собі місця в клітці. Утім, кожен рух хлопців — зважений, кожен жест — сповнений ласки.
Через деякий час я вказую на руку Влада, вона вся в крові.
— Поранився об клітку, не хвилюйся. Мене лише кілька разів кусали собаки, коли дуже нервували. Найгірше було в Торецьку: ми впіймали на вулиці кота, а коли я заштовхував його в переноску, він мене подряпав. Потім утік, але зрештою ми його знову спіймали. І вже коли я опускав переноску на землю, він цапнув мене за ногу. Це була звичайна подряпина, проте ввечері нога набрякла, — розповідає Влад із легкою усмішкою, ніби ці сліди для нього — своєрідні трофеї від врятованих тварин.
Іще одна партія. Виносимо клітки, все швидко координуємо.
Залишилося приблизно 20 котів, яких ми заберемо зараз, і чотири собаки. Один чоловік якраз їде по них додому, ми зустрінемося з ним там. А ще буде одне цуценя, яке прямує до сім’ї в Полтаву.
— Ці собаки поїдуть до клініки в Запоріжжі. Візьми ще кілька переносок для котів і цуценяти, — каже Влад.
— І цю клітку також, — додає Анна, показуючи на середній бокс. — У ній пізніше приїдуть дві котячі родини.
Поки машина в дорозі, Влад і Геннадій заносять ще більше тварин. Стає гучніше, авто починає «говорити»: гавкіт змішується з нявканням, металеві клітки стукають одна об одну.
— Коти зазвичай так сильно нервують, що навіть не вириваються. У дорозі вони не п’ють і не їдять. Навіть найбільші бешкетники сидять тихіше води, — каже Геннадій. — А от собаки від стресу стають неспокійними: починають гавкати, сильно хвилюватися.
Час від часу на майданчик між заправкою та СТО під’їжджають військові. Заінтриговані гавкаючою машиною, вони запитують, чим ми займаємося та звідки ці тварини. Дехто просить контакти фонду — там, де вони їздять, повно безпритульних собак і котів, тож бійці хочуть допомогти їх евакуювати.
Жартуючи, ми намагаємося вмовити одного з військових забрати кота. Він відповідає, що в них уже є свої — ловлять мишей у бліндажах. Іще двоє запитують, як можна взяти собаку, бо хочуть знайти саме алабая.
Під час перерви я запитала Влада, чому він вирішив евакуйовувати саме тварин, а не людей.
— Як на мене, це очевидно. Тварин більше, ніж людей, а організацій та волонтерів, які евакуйовують людей, теж більше. До того ж люди самі можуть виїхати, якщо вони цього хочуть. Я не говорю про літніх людей, яким для цього потрібна допомога, це й так зрозуміло. А от тварин часто просто кидають. Дуже мало організацій опікуються їхньою евакуацією — я знаю ще три. Є також місцеві волонтери та менші притулки, які долучаються до цієї справи. Ми возимо їм корм і ліки.
Я питаю про клініки.
— Є три великі клініки — у Запоріжжі, Харкові та Києві, — з якими ми співпрацюємо. Тварини можуть залишатися там довше, поки не одужають і їх можна буде транспортувати далі. У Дніпрі є притулок із клінікою. Там теж можна залишити тварин на якийсь час, поки ми їдемо забирати наступних. У клініці вони в безпеці, — продовжує Влад. — Коли хтось вирушає з Дніпра, то попутно забирає і тварин. З Донбасу ми завжди повертаємося з машиною, вщент забитою тваринами, жодної вільної клітки. Проблема завжди в нестачі місця. З одного боку, тварина довше залишається в Дніпрі, а з іншого — вивозячи її звідти далі, ти займаєш місце тієї, яка просто зараз може загинути під обстрілами. А в притулку вони принаймні ситі й чекають своєї черги, поки ми не передамо їх господарю.
— А місць в притулках вистачає? — питаю я.
— Замало, особливо зараз. Усі переповнені. Для котів ще якось знаходять місце — під такі мініпритулки часом орендують звичайні квартири. А от із собаками набагато складніше. У багатоповерхівці неможливо облаштувати притулок так, аби це не заважало сусідям. Тому більшість із них розташовані за містом. Ми як можемо допомагаємо притулкам: будуємо нові, купуємо вольєри та клітки, веземо їжу — але місць усе одно бракує.
Влад замовкає на секунду, прислухається. Десь далеко чути гуркіт. Це вибух.
— Щомісяця ми перевозимо 250–300 тварин. Маємо надію, що хоча б сотня з них повернеться до своїх родин. Буває, люди кидають улюбленців або просять віддати їх іншим членам сім’ї. Я точно не впевнений, але десь 30–50% повертаються до господарів. А зараз дедалі більше людей виїжджають і не можуть взяти тварин із собою. Дрібніших усе-таки частіше забирають, а от більших та літніх — вкрай рідко. А от великих собак часто беруть військові.
Бажаю всім безпечної дороги
— А які тварини в тебе є? Ти якось згадував собаку.
— Коргі, якого ми взяли ще до повномасштабного вторгнення, і двоє котів. Одному вже 15 років, а іншого я врятував під час евакуації з Покровська — забрав у жінки, яка опікувалася купою тварин. Її вивезли в інше місце, але умови там були нікудишні, тож я запропонував взяти одного кота собі.
— А коли востаннє ти був у Покровську?
— Минулої зими. Ця поїздка стала останньою в той бік. Потрібно було забрати собаку неподалік, з боку Мирнограда, за якісь три кілометри від росіян. Там розташовані лише приваті будинки, тож нам довелося залишити машину біля багатоповерхівок і сорок хвилин іти пішки. Більше подібного ніколи не траплялося. Якби не FPV-іхи, туди можна було б спокійно під’їхати машиною. Ще два роки тому ми з UAnimals постійно їздили в ті краї — за 2–3 кілометри від фронту, чи навіть ближче. Тоді дрони цивільних не чіпали. А зараз вони вбивають усіх підряд… луплять по кожній машині, — продовжує Влад.
— Раніше на Херсонщині ми під’їжджали просто до самої річки, хоча той берег був під окупацією. Вивезли звідти трьох корів. Тоді стояв туман, нас не було видно, тому й ризикнули. На Донбасі ми теж підбиралися за 2–3 кілометри від передової. У той час я їздив із Даніком — ми дружимо понад 20 років і раніше каталися разом. Якщо до фронту лишалося менше 5 кілометрів, одягали броніки й каски, а якщо більше — ні. Тепер бронезахист доводиться натягати значно далі від передової. Дрони дістають на 20–30 кілометрів. Скажімо, ділянка дороги на Павлоград — це 20–25 кілометрів від лінії фронту. Дорога з Ізюма на Слов’янськ — теж десь за 20 кілометрів. І туди вони долітають. Зараз усе стало набагато складніше.
Влад дивиться на годинник. Часу минуло вже більше, ніж зазвичай тривають поїздки Ані.
— Поки не дзвонитиму їй, щоб зайвий раз не турбувати. Іноді на збір тварин іде більше часу, і краще робити це спокійно, без поспіху.
За мить він змінює тему:
— Наталя якось отримала замовлення на перевезення крокодила. Вона довго ламала голову, як це зробити. Приспати його не можна, бо у нього твердий панцир. А коли приїхала на місце, крокодила вже не було. Уплив геть.
— Можливо, він тепер живе десь у Дніпрі, — кажу я.
— Можливо… А ще я був у Каховці. Коли розбомбили дамбу, ми з Даніком поїхали туди допомагати. Тоді я ще не був у UAnimals. Ми доставляли їжу та воду в затоплені села, — каже він.
— Отоді ми й потрапили вперше під обстріл. Ну… відчуття, м’яко кажучи, таке собі. У місці підтоплення половина мосту опинилася під водою, тож усі переправлялися через річку. Поліція попросила човен, і щойно ми взялися його передавати, почався артобстріл, десь за пів сотні чи сотню метрів від нас. На щастя, поруч було невеличке укриття, і всі побігли туди. Нас було десь п’ятнадцятеро: і волонтери, і військові. Серед нас опинився капелан, він одразу почав молитися. Вогонь стих. Я вискочив і причепив човен до їхнього джипа з такою силою, що той аж погнувся! І ми полетіли, — Влад засміявся. — Звісно, зараз це все смішно згадувати, але тоді нам було зовсім не до сміху.
— Тебе не поранило?
— Ні. Але дрон уже двічі влучав у машину. І обидва рази з мого боку, з боку водія. Тож поки що… на щастя, усе обійшлося. Минулого разу в Дружківці я дивом вчасно його помітив, — продовжує Влад. — Ми шукали вулицю, звідки мали забрати собаку. Ми з Геною були повністю зосереджені на дорозі та карті. На небо теж дивилися, але хотіли якнайшвидше знайти потрібну адресу. А дрон вилетів із-за будинку й полетів просто на мене. Ще п’ять секунд — і я б тут уже не сидів.
Влад замовкає. Під’їжджає машина Ані. Це останні на сьогодні тварини з Комишувахи. Усі дякують одне одному й бажають щасливої дороги. Анна та Олена їдуть. Влад із Геннадієм перевантажують тварин до машини й надійно все закріплюють. Ми вирушаємо далі — до ветклініки та невеликого притулку під Запоріжжям.
Евакуація — це також і про те, щоб забрати тварин із клінік після попередніх виїздів та відвезти їх далі, до нових родин чи в притулки. Так само й цього разу. Кількох собак передають до клініки, а вилікуваного песика відвезуть до притулку в Черкасах. Це велика вівчарка, справжній білий пухнастий клубочок. Спокійна й уважна.
Ветеринар показує нам сьогоднішнього пацієнта. Раніше це був рідкісний випадок, але останнім часом таке трапляється все частіше. Це канюк, який заплутався в антидронних сітках, натягнутих над дорогами біля лінії фронту. Його привезли військові. За мить птаха оглянуть і перевірять, чи не пошкодив він крила, коли намагався вирватися з пастки.
Після клініки ми їдемо до притулку, щоб завезти білого пса. Прибуваємо вже після заходу сонця. Це заклад друзів UAnimals, де опікуються здебільшого великими собаками. Умови тут гарні, а доглядачі зовсім молоді. Влад із Геннадієм ідуть провідати тварин, яких колись евакуювали з Донбасу. Серед них — великий чорно-сірий алабай, вівчарка та приязний сірий пес середнього розміру. Головному координатору притулку на вигляд років тридцять п’ять. Він каже, що тварини стали набагато спокійнішими. Їхній фізичний і психічний стан покращився: вони вже нормально їдять і охоче йдуть на контакт.
Обмінюємося кількома словами, дякуємо за співпрацю й рушаємо далі.
Наступною зупинкою мав стати новий дім родини з Комишувахи. Однак дорогою ми дізнаємося, що у них зламалася машина. Спочатку лопнуло колесо на причепі, а потім і на самому авто. Сьогодні ввечері вони вже не дістануться місця.
— Вони, мабуть, ніколи так далеко не їздили, тому й виникли технічні проблеми, — спокійно зауважує Влад.
Геннадій тихо лається — і на ці шини, і на те, через що людям довелося так поспіхом тікати з дому: інтенсивні російські обстріли села.
Зустріч доводиться відкласти на завтрашній ранок.
— Треба завжди бути готовим до раптових змін. Таке воно життя, — каже Геннадій, коли ми під’їжджаємо до місця нашої несподіваної ночівлі в містечку Сміла, десь за 60 кілометрів від села, куди перебралася родина.
Підйом о 5:30. Швидко збираємося, перевіряємо, як там тварини, і вирушаємо до Наташі.
Намагаюся зачинити пасажирські двері, але щось заважає.
— Грюкни сильніше. Ми підлатали їх після того влучання дрона, але все одно треба притискати з силою. Мабуть, метал десь повело, і це заважає, — каже Влад.
Я гримаю дверима сильніше, і ми рушаємо.
Ми просто робимо свою справу — усі роблять свою
Ми минаємо Костянтинівку.
— О! Констаха! — вигукує Влад.
— М-м-м… Це не та. Та — все ще там, — похмуро додає Геннадій.
Вони мають на увазі донецьку Констаху — так її ласкаво називають місцеві. Сьогодні там навряд чи знайдеться хоч одна будівля, яка б не постраждала від російських бомбардувань.
Час від часу ми минаємо блокпости, мобільні патрулі поліції та пости ТЦК. Автомобілі зупиняють зазвичай вибірково, найчастіше — із немісцевими номерами. Ближче до лінії фронту військові на блокпостах, побачивши великий бус із маркуванням про евакуацію тварин та логотипом UAnimals, просто пропускали нас або розуміюче кивали й бажали успіху. У центральній Україні цей контроль значно жорсткіший — там шукають чоловіків призовного віку, які не служать в армії.
Нас зупиняють, перевіряють документи, запитують, куди їдемо і що веземо.
Владу 29 років — він призовного віку; Геннадій — у резерві, а я — полька з пресакредитацією від ЗСУ. Влад пояснює, що ми з громадської організації і веземо евакуйованих із Комишувахи тварин родині, яка теж була змушена виїхати.
Розмова затягується. Із кожною хвилиною довкола машини збирається все більше людей у формі. Влад спілкується з офіцером ТЦК, ми розмовляємо з поліцейським, потім із військовим. Пояснення про евакуацію тварин із прифронтових міст та напрямки, де працюють хлопці, на них не справляють жодного враження.
— Видайте мені повістку, і я прибуду до свого районного ТЦК у Києві, — каже Влад. — Зараз нам треба довезти тварин. Вони цілий день у машині, це для них величезний стрес, а нам ще вертатися до Запоріжжя по наступних.
— Ми всі тут. Ми робимо свою роботу, кожен робить свою, — сухо відказує один із військових.
Другий, уже трохи роздратовано, вигукує:
— А чому це ти не служиш? Вік дозволяє іти на фронт. Чому не на фронті?!
— Дайте мені повістку, і я явлюся в Києві.
— Ми їх не виписуємо. У нас є люди, які видають повістки та складають протоколи. А чого це ви жінку за кермо не посадите? Бо у неї прав немає, так? — додає він із насмішкою.
— Ми просто виконуємо свою роботу, а ви тут танці влаштовуєте перед п’ятьма людьми, — приєднується інший. — Із вами там військова поліція говоритиме.
Подальша суперечка між військовими та Владом перетворюється на звичайну демонстрацію авторитету. Вони вимагають ще якісь документи, піддають сумніву його роботу з евакуації тварин біля фронту, змушують по декілька разів пояснювати процедури. Коли він шукає документи в телефоні, кепкують — мовляв, сидить у TikTok замість того, щоб читати статути.
Влад відповідає, що зараз із машини не вийде. Спочатку він має відвезти тварин родині.
Усе закінчується тим, що нас у супроводі двох поліцейських машин відводять до найближчого пункту ТЦК.
Ми чекаємо під будівлею. У машині 13 собак і 60 котів. І лише ми з Геною.
Один із поліцейських, який був під час перевірки, підходить до нас і каже, що Влад повернеться хвилин через 15–20: вони вже майже закінчили процедури.
Тим часом, поки ми куримо, до нас підходить військовослужбовець ТЦК, що стоїть біля воріт, і просить контакти фонду. Каже, його побратими поблизу фронту часто натрапляють на покинутих собак, яких теж можна було б евакуювати.
Якась іронія долі. Ми стоїмо біля воріт ТЦК із машиною, вщент заповненою тваринами, й чекаємо на товариша з евакуаційки, якого щойно затримали. І ця ж сама служба просить нас допомогти з евакуацією.
— Найгірший варіант — це якщо його заберуть одразу. Найкращий — якщо дадуть повістку із зобов’язанням з’явитися в Києві, — каже Геннадій. — На блокпості його мали право лише затримати й доправити до ТЦК. І це найприкріше, бо туди він потрапляє не з власної волі. А коли опиняєшся на медкомісії без підтвердженої історії хвороби, тебе просто визнають «придатним» — і за 15 хвилин усе закінчено.
Невдовзі дзвонить Влад. Він просить передати його гаманець військовому, який підійде до воріт. Тим часом координатори з UAnimals повідомляють його родині про все, що сталося.
Ми чекаємо.
— Ну що за день… Зате тобі буде про що розповісти, — зі смутком каже Геннадій.
— У нас були зовсім інші плани, — відповідаю я.
— Усе йде саме до того. Ходімо прогуляємося, може, знайдемо десь кави. Не можу просто сидіти без діла. Я вже написав Владу, що ми чекатимемо тут увесь час, і якщо буде змога передати якісь речі — ми передамо. У нього ж із собою навіть зарядки немає. Його рюкзак, панамка… усе лишилося в машині, — додає Гена. — Колись так само забрали мого друга, і з ним не було зв’язку цілих два тижні. У нього на руках був документ, який захищав від мобілізації. Друг працював в енергетиці. Але й на це їм було по барабану.
Від Влада приходить повідомлення: його вже забирають. За мить відвезуть на ВЛК, після чого відправлять на БЗВП й остаточно мобілізують.
Він вийшов із машини в чому був, зайшов до ТЦК і більше не повернувся.
У Влада немає ні бронювання, ні відстрочки. За українським законодавством, евакуаційники та гуманітарні працівники у прифронтових зонах не належать до категорій, яким надається відстрочка від мобілізації. Хоча вони щодня ризикують життям задля порятунку інших, їхню діяльність офіційно не визнано критично важливою для функціонування країни в умовах війни.
Ще місяць тому він якимось дивом пережив атаку FPV-дрона. Протягом двох років евакуйовував тварин із прифронтових територій. До цього допомагав під час затоплення на Херсонщині.
Тут, у центральній Україні, ТЦК та поліції, здається, до цього немає жодного діла. Тут немає FPV-дронів, «Молній» чи дрібніших безпілотників, які так само полюють на цивільних. Можливо, вони їх навіть ніколи не бачили й не відчували цієї небезпеки. Тут люди рідко вдивляються в небо, аби перевірити, чи не летить дрон. Не прислухаються до рівномірного гудіння, що наростає, намагаючись угадати, чи це не ворожа пташка. Над дорогами немає антидронних сіток.
На Донбасі я відчувала повагу військових до волонтерів і гуманітарних організацій, які евакуюють цивільних та тварин. Вони знають, із чим їм щодня доводиться стикатися і наскільки це ризиковано.
Як іноземка, я не маю права визначати, хто в чужій країні повинен іти на війну, а хто ні. Рішення взяти до рук зброю, обрати іншу форму допомоги чи відмовитися від служби належить кожному особисто. Головне — це повага до тих, хто служить в українському війську та свідомо обрав такий шлях опору, а також підтримка мереж взаємодопомоги, громадських ініціатив та гуманітарних місій.
Ми отримали звістку про Влада від його батька: він зараз проходить ВЛК в сусідньому містечку, звідки ми виїхали вранці. Можливо, нам удасться передати йому речі.
Я перевіряю свій павербанк — заряду вистачить на кілька разів. Найменше, що ми можемо зробити, — це передати його Владу разом із кабелем.
На місці на нас чекають двоє людей. Геннадій іде з ними до військової будівлі. Ми впоралися: тепер у Влада є і зарядка, і рюкзак. Це максимум, який ми могли зробити в цій ситуації.
Щось завжди трапляється
Повертаємося до нашого першочергового завдання — відвезти тварин родині. Вони знають про ситуацію та чекають на нас.
Усе проходить як по маслу. 13 собак і 60 котів уже в притулку, яким опікуються Наталя та її сім’я. Самі вони живуть дуже скромно, але попри це піклуються про таку кількість покинутих тварин.
Гена, Женя й Наташа розносять переноски. Тим часом мати Наташі та група волонтерів дістають із невеличкої вантажівки речі: килим, одяг, меблі, холодильник і матраци. Подвір’я повне людей. Мати Наташі пропонує чай. Усі допомагають одне одному.
Попри сутінки та лютий мороз, люди працюють жваво й згуртовано. Утім, усім відомо про справжню причину цього великого переїзду — російські ракети та дрони, які щодня все дужче накривають рідне місто Наташі.
Передавши тварин, ми починаємо збиратися. Залишилося доправити ще шістьох котів і цуценя. Надворі вже ніч, а в Україні понад тиждень лютує страшний мороз.
Геннадій складає клітки, завантажує авто. Ми прощаємося з родиною Наталі та дякуємо одне одному.
Автомобіль не заводиться.
— Мабуть, щось із генератором, не знаю, — каже Геннадій, дивлячись на індикатори на панелі приладів, що мерехтять, наче диско-куля.
Плани знову змінюються. Гена радиться телефоном з координатором евакуації й вирішує: машина залишається тут на ніч, а завтра вони домовляться про евакуатор до Києва — до механіка, який вже не раз лагодив їхні авто.
Решту тварин залишаємо в Наталі. Принаймні цю ніч вони проведуть спокійно, ситі й у теплі. Повернемося за ними вже завтра.
— Щось завжди трапляється, — спокійно, ніби про погоду, каже Гена. — Можливо, й не щось катастрофічне, але плани постійно змінюються: щось зненацька стається, і треба миттєво реагувати. Якщо не люди чи тварини, то машина. Або дрон. Одним словом, завжди щось буває, — додає він сухо, описуючи сувору реальність, у якій живе й до якої завжди готовий. — Багато хто хоче просто спокійного життя й не втручається в усе це. Але я не можу стояти осторонь. Іде війна, треба діяти! Це небезпечна робота, мало хто за неї береться. Я можу — тому й беруся.
Наступного дня ми повернулися з евакуатором. Забрали решту тварин і вирушили до Києва.
Дорогою ми дізналися з Instagram, що притулок у Запоріжжі, куди за початковим планом ми мали дістатися ще вчора вранці, розбомбив «Шахед». П’ятнадцять собак загинули. Один із працівників дістав важкі поранення. Територію притулку вщент зруйновано.
Саме так зараз і виглядає доля тварин у прифронтових містечках України. Завдяки таким людям, як Анна, Олена, Влад та Геннадій тварин вивозять із найпекельніших точок до відносно спокійних притулків.
Щоб потім ці притулки розбомбила Росія.
