4 серпня Міністерство охорони здоровʼя України (МОЗ) опублікувало на своєму сайті пояснення до наказу №1044 — Стандарту критеріїв госпіталізації пацієнтів. За словами міністра охорони здоровʼя Віктора Ляшка, лікар лишається головним, соціальні показання враховані, а виписка не означає, що пацієнта кидають напризволяще. Після прочитання цього роз’яснення складається враження, що новий наказ є прогресивним і захищає одночасно і лікаря, і пацієнта, адже робить прозорими клінічні критерії та необхідність надання допомоги в умовах стаціонару.
Однак цей документ не можна вивчати без урахування реальної ситуації, у якій опиняються і пацієнт, і лікар. Передусім це хронічне недофінансування галузі та брак кадрів, через які жодні нові нормативні вимоги не зможуть працювати так, як вони замислювалися на папері. До цього додається юридична вразливість медиків: відсутність належного правового захисту медичних працівників і незалежних профспілок у лікарнях, а також упередженість слідчих, які на етапі слідчих дій вирішують, належно чи неналежно лікар виконував свої професійні обов’язки. А оскільки нові вимоги ускладнюють заповнення документації, від якої напряму залежить оплата клінічного випадку, зросте й тиск адміністрації на лікаря.
Що нового та прогресивного цей Стандарт може привнести в українську медицину? Чи стане від нього медична допомога якіснішою та чи не буде лікар тягнути воза, лишившись сам на сам перед законом? Спробуємо з’ясувати.
Що працює тут насправді добре
Треба визнати, що ідея уніфікувати всі раніше затверджені клінічні протоколи та галузеві стандарти не нова і все ж є позитивною. Чіткий документ, який регламентує дії медичного працівника у конкретній ситуації, описуючи можливі відступи в атипових ситуаціях, — це благо і вірний шлях реформування медичної галузі України.
До наказу №1044 критерії госпіталізації також існували, і їх було чимало: стандарти про госпіталізацію в екстреному порядку, стаціонарну допомогу при розладах психіки, допомогу при гострих отруєннях, протоколи лікування гострого коронарного синдрому, стандарт допомоги при опіках та багато інших. Усі вони були розкидані по клінічних протоколах і внутрішніх розпорядженнях кожної окремої лікарні. Водночас той самий стан пацієнта в одному закладі означав госпіталізацію, а в іншому — відмову, і рішення залежало від конкретного лікаря.
Тепер уперше зʼявився єдиний обов’язковий стандарт для всієї країни — для державних, комунальних і приватних закладів, а також для лікарів-ФОП. Щоправда, документ безпосередньо не описує маршрут виклику бригади ЕМД при верифікації невідкладного стану саме під час прийому у лікаря-ФОП. Проте цей стандарт охоплює весь маршрут пацієнта: від рішення про госпіталізацію, перебування у стаціонарі і до виписки.
Уперше офіційно визнано, що відсутність безпечного житла, тепла чи води, ризик насильства в сім’ї, неможливість самообслуговування є підставами для госпіталізації. На тлі жорстко розкритикованого нового Цивільного кодексу це рідкісний випадок, коли держава розширює коло тих, хто має право на допомогу, а не обмежує його.
Практика медичного спостереження тривалістю до 24 годин може бути корисною у випадках, коли рішення про госпіталізацію неможливо ухвалити одразу. Це офіційно закріплює час для відстеження динаміки стану пацієнта в умовах стаціонару, замість того щоб змушувати лікаря у приймальному відділенні миттєво обирати між госпіталізацією та амбулаторним лікуванням. Зрозуміла й сама ідея «розвантажити» стаціонари від пацієнтів, чиї проблеми можуть бути вирішені на рівні амбулаторної допомоги. Особливо в умовах дефіциту медичних кадрів та значного навантаження на стаціонарну ланку. Це дозволило б ефективніше використовувати обмежений ліжковий фонд і залишати його для пацієнтів, яким цілодобовий нагляд дійсно необхідний.
Проте за цими новаціями, найімовірніше, стоїть прагнення МОЗ та НСЗУ максимізувати економічну ефективність роботи лікарень і скоротити «зайві» ліжка, вивівши стаціонари на режим безперервної заповнюваності (англ. back-to-back bed occupancy) із нульовим інтервалом простою. Такий підхід є небезпечним: для медичного персоналу це означає ще більше перепрацювань, офіційно задекларований «конвеєрний» режим роботи медичного закладу і, як наслідок, швидше емоційне вигорання. Для пацієнта ж в умовах браку кадрів така штучна інтенсифікація ліжкового фонду означає лише одне — зниження якості допомоги. Це призводить до передчасних виписок, дефіциту уваги лікарів, які змушені постійно оформлювати нові прийоми, та підвищеного ризику внутрішньолікарняних інфекцій через брак часу на належну санітарну обробку палати між госпіталізаціями.
Добрі наміри закінчуються і починається реальність
Як і завжди, проблеми починаються на етапі впровадження нормативів у реальну клінічну практику. Те, що виглядає переконливо як теоретична модель, у конкретній лікарні залежатиме не тільки від формулювань наказу, а й від того, хто, коли і за яких умов має ці правила виконувати. І якщо самі критерії госпіталізації ще можна обговорювати з точки зору формальної логіки, то їх практичне застосування одразу впирається в безліч клінічних ситуацій, які неможливо повністю загнати в чіткі критерії.
І ось тут маємо першу серйозну проблему — розмитість самих критеріїв.
У Стандарті оперують поняттями на кшталт «стійкої тенденції до погіршення» чи «мінімально достатнього безпечного рівня допомоги», але не визначають чітких критеріїв, за якими мають оцінюватися ці обставини. Для одного лікаря стійкою тенденцією до погіршення можуть бути дві доби наростання симптомів, для іншого — кілька годин негативної динаміки, не кажучи вже про безліч варіантів типового та атипового перебігу різних захворювань. МОЗ у своєму поясненні прямо зазначає, що відповідність критеріям є необхідною, але не самодостатньою умовою для госпіталізації. З медичної точки зору, це цілком логічно, однак з юридичної — таке нововведення додатково посилює відповідальність лікаря за точність оформлення медичної документації та переконливість обґрунтування прийнятого клінічного рішення. У момент, коли це рішення може оцінюватися НСЗУ, контролюючим органом, слідчим чи судом, визначальною стає вже не лише клінічна логіка, а й те, наскільки послідовно та повно вона була зафіксована в медичній документації.
Відступ від формальних критеріїв госпіталізації в інтересах пацієнта вимагає від лікаря зазначити підстави свого рішення, очікувану користь, можливі ризики та строк повторної оцінки стану. Можна сказати, що це звичайна вимога належно пояснити своє клінічне рішення, однак на практиці виникає дилема: чим детальніше та частіше лікар описує нетипову ситуацію, клінічні сумніви та причини, які змусили його відступити від формального критерію, тим більше підстав для подальшої ретроспективної оцінки цього рішення він залишає в документації.
Інакше кажучи те, що для лікаря є спробою якомога точніше зафіксувати складну клінічну ситуацію, під час перевірки може бути використано для пошуку невідповідностей, недостатнього обґрунтування або можливих помилок у прийнятому рішенні.
Навіть за умови вичерпного обґрунтування клінічної картини та ризиків з’являється нова проблема: чи буде НСЗУ сплачувати за такий «некритеріальний» випадок? Адже наразі немає чітких офіційних роз’яснень щодо того, як саме оплачуватимуться випадки госпіталізації поза табличними критеріями, які вимоги висуватимуться до медичних записів і як проходитиме аудит. Відсутність чітких фінансових механізмів сплати створює проблему, яка буде описана дещо нижче.
І повертаючись знову до відносин лікар-пацієнт, треба окреслити ще одну серйозну прогалину. Уявімо, що пацієнт вважає, що його право на лікування, госпіталізацію порушили та/або йому було завдано шкоди. Чи існує можливість швидко й фахово розібратися, чи дійсно це сталося? Ось тут і зʼявляється головний камінь спотикання.
Ласкаво просимо до багаторічних судових тяганин
В Україні досі немає повноцінної спеціалізованої системи досудового розгляду медичних спорів, яка дозволяла б незалежно оцінити клінічне рішення лікаря, визначити, чи була допущена лікарська помилка1 Лікарська помилка — це ненавмисна дія або бездіяльність медичного працівника під час виконання професійних обов’язків, яка призвела до погіршення здоров’я пацієнта (неправильна інтерпретація результатів обстежень, необґрунтоване відхилення від встановленого алгоритму лікування, відмова від госпіталізації за наявності об’єктивних ознак невідкладного стану)., та відокремити її від іншого несприятливого результату лікування2 Несприятливий результат лікування — це відсутність позитивної динаміки або погіршення стану пацієнта, попри належну медичну допомогу. Його причиною може стати тяжкість самої хвороби, індивідуальна реакція організму або ускладнення, якому неможливо було запобігти.. Навіть не ведеться офіційної статистики щодо лікарських помилок. На практиці оцінка якості медичної допомоги у спорах часто переноситься вже на стадію судового або кримінального провадження, де важливу роль відіграє судово-медична експертиза. Водночас чинне нормативне регулювання судово-медичної експертизи базується на нормативних актах 31-річної давнини (!) та не містить окремої сучасної процедури комплексної оцінки якості медичної допомоги й клінічних рішень лікаря.
Медіація як альтернативний, позасудовий шлях юридично не заборонена в українських медичних спорах, але системно вона не впроваджена ні на рівні закладів, ні на рівні держави, і залишається предметом наукового обговорення, а не юридичної практики. Пацієнт може захищати свої права через загальні правові механізми, але окремої професійної інстанції, яка могла б швидко розглянути медичний зміст конфлікту до його переходу в кримінально-правову площину з відкриттям досудового розгляду, фактично немає.
Клінічне рішення, яке в момент його ухвалення було частиною звичайної клінічної роботи, згодом може стати предметом тривалого юридичного розгляду.
В українській реальності це створює ризик криміналізації медичного конфлікту. Увага слідства зосереджується вже не тільки на питанні відшкодування шкоди та професійній оцінці клінічного рішення, але й на можливій кримінальній відповідальності конкретного медичного працівника. І тут можна підкреслити одразу два типи відповідальності:
1. Цивільно-правова сторона (для лікарні як юридичної особи).
За ст. 1166 Цивільного кодексу України діє принцип презумпції вини особи, яка завдала шкоди (хоча її вина ще має бути встановлена). Тобто в разі позову через шкоду життю чи здоровʼю медзаклад повинен сам доводити відсутність своєї вини та правомірність дій. При цьому ст. 1172 ЦКУ передбачає відповідальність юридичної особи за шкоду, завдану її працівником під час виконання трудових обов’язків. Разом зі ст. 1195 ЦК (відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я) та ст. 1200 ЦК (відшкодування у разі смерті потерпілого) це створює для закладу ризик додаткових витрат, які не покривають ні НСЗУ в межах оплати медичних послуг, ні Пенсійний фонд України3 Від 1 січня 2023 року Фонд соціального страхування України ліквідовано, а його функції передано ПФУ..
2. Кримінально-правова сторона (особисто для лікаря).
Окрім компенсації завданої шкоди, лікар може нести кримінальну відповідальність, зокрема за ст. 139 (ненадання допомоги хворому медичним працівником) та ст. 140 (неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником) КК України. Хоча в кримінальному процесі формально діє презумпція невинуватості, на практиці слідство та експертизи значною мірою оцінюють дії медика з огляду, зокрема, на повноту та належність записів в Електронній системі охорони здоров’я (ЕСОЗ). Навіть незначні помилки у веденні документації можуть істотно ускладнити захист лікаря та доведення правомірності його дій. Санкції за відповідними статтями можуть передбачати обмеження чи позбавлення волі, а також позбавлення права займатися певною діяльністю. Про репутаційну шкоду годі й говорити.
Такий підхід докорінно відрізняється від європейської практики.
У Німеччині за загальним правилом пацієнт має довести наявність лікарської помилки, завданої шкоди та причинно-наслідкового зв’язку між ними. Німецьке законодавство надає пацієнту вагомі переваги в суді та полегшує збір доказів. У разі грубої лікарської помилки тягар доведення відсутності причинного зв’язку перекладається саме на лікаря. А якщо в документації немає запису про обов’язковий медичний захід, автоматично вважається, що його взагалі не проводили.
У Франції діє окремий державний механізм компенсації через ONIAM, який у передбачених законом випадках виплачує відшкодування за рахунок національної солідарності, зокрема коли медичний випадок є безвинним (наприклад, шкода здоров’ю нанесена не через помилку лікаря, а через дуже рідкісну побічну дію після вакцинації). Це регламентується Законом Кушнера з 2002 року. Комісії з примирення та відшкодування (фр. Commissions Conciliation et d’Indemnisation, CCI) оцінюють обставини, причини та характер шкоди й визначають, який механізм відшкодування застосовується. Це створює можливість швидкого позасудового врегулювання, а у випадку безвинного медичного випадку фінансове відшкодування здійснюється за рахунок національної солідарності через ONIAM, а не безпосередньо за рахунок лікарні.
Ці моделі перевірені десятиліттями практики, а в українському правовому полі де-факто не існує жодної подібної проміжної ланки. Через відсутність проміжного арбітражу та страхування пацієнта, формується токсичне середовище, де незахищеними опиняються всі. Пацієнт має звертатися до загальних механізмів захисту своїх прав, а лікар і лікарня ризикують опинитися в юридичному конфлікті без окремої, фахової й нейтральної інстанції, яка могла б спочатку розібрати медичну суть спору.
Які системні прогалини викриває новий Стандарт?
Поза конкретними формулюваннями ховаються ще глибші системні проблеми, які замовчуються десятиліттями.
По-перше: чи здатна амбулаторна ланка перекрити всі стани, які не «дотягують» до госпіталізації за таблицею?
Наказ формалізує межу, нижче якої стаціонар вже не повинен приймати людину та може скерувати її на амбулаторний прийом. Але чи готова амбулаторна медицина прийняти цих людей? Утворюється сіра зона: пацієнту первинна ланка не може допомогти через брак обладнання чи вузьких фахівців, а до стаціонару його не беруть за «критеріями». Хто відповідає за цього пацієнта?
По-друге: де межа суб’єктивності лікаря і як вона контролюється?
У наказі вказано, що за наявності клінічних або соціальних ризиків лікар має право госпіталізувати пацієнта всупереч таблиці. Але хто оцінюватиме об’єктивність такого рішення?
Упродовж 2025–2026 років правоохоронці розкрили чимало схем, де лікарі за гроші оформлювали фіктивні госпіталізації та діагнози, найчастіше — заради ухилення від мобілізації: у Черкасах керівник медзакладу залучив до цього лікарів і персонал, а в Кропивницькому завідувачка кардіологічного відділення й лікар-ендокринолог пропонували клієнтам госпіталізацію з подальшим «виявленням» вигаданої хвороби. Мотивація поки що переважно пов’язана з війною, але механізм той самий: чим менш прозорим є рішення про госпіталізацію, тим легше його монетизувати.
Утім, на лікаря можуть тиснути й з іншого боку — адміністрація та сама система.
Якщо для медика госпіталізація є насамперед клінічним рішенням та морально-етичним обов’язком допомогти людині, то для КНП як підприємства це інструмент фінансового виживання. Коли випадок гарантовано оплачується НСЗУ, для керівництва закладу логічним стає принцип не «не госпіталізуй зайвого», а «шпиталізуй всіх», аби уникнути недофінансування.
Це не виключно українська проблема. Мережа Health Management Associates у США роками тиснула на лікарів приймальних відділень, погрожуючи звільненням, щоб ті штучно підвищували кількість госпіталізацій. Адміністрація лікарні запровадила внутрішні квоти з електронним відстеженням показників кожного фахівця: «лідери» за кількістю госпіталізацій отримували кращі умови, а ті, хто відстають, зазнавали фінансових санкцій.
Утворюється суцільний глухий кут за принципом «камінь-ножиці-папір», де трикутник «пацієнт–лікар–адміністрація» опиняється у пастці взаємного тиску. Держава прагне зекономити бюджет, лікарня — заробити й уникнути штрафів від НСЗУ, а пацієнт — отримати якісну медичну допомогу. У цій системі лікар щоразу опиняється між трьох вогнів, адже саме його рішення формує медичну послугу, за яку сплачує НСЗУ і яка забезпечує дохід усьому закладу. Перетворюючись на головне джерело ресурсів для лікарні та єдине вікно можливостей для пацієнта, медик потрапляє під перехресний тиск.
Трикутник відповідальності та судові реалії
Наскільки реальним є ризик потрапити під слідство, демонструє статистика. За даними Тернопільського національного медичного університету, останні 12 років в Україні за ст. 140 КК відкрили 6739 кримінальних проваджень, з яких лише 34 завершилися обвинувальним вироком (0,52%). Переважна більшість справ роками розпадається через амністію чи закінчення строків давності, проте весь цей час лікар перебуває під слідством. Як зазначає експертка з медичного права Тетяна Гавриш, у 2025 році порушили близько 408 справ, і лише у 2 винесли вироки. Це підтверджує системність проблеми та демонструє гіпертрофований каральний ухил української системи, де кримінальне провадження роками тримає лікаря в заручниках процесу без жодної реальної користі для захисту прав пацієнта.
Гавриш описує це через принцип, який домінує в українській системі, — «name, blame, shame» — знайти винного, звинуватити, покарати. Йому протиставляється підхід Just Culture, закладений в стратегію Patient Safety Всесвітньої організації охорони здоров’я на 2021–2030 роки. Він регламентує, що дії лікаря повинні розглядатися ретроспективно й системно. Замість автоматичного пошуку того, кого потрібно покарати, намагаються встановити, що стало причиною помилки та як запобігти її повторенню.
За оцінками адвокатів, розгляд справ про лікарські помилки може тривати близько 1,5–3 років з урахуванням апеляції. Одна з причин полягає в тому, що система судово-медичної експертизи в Україні значною мірою залишається державною та інституційно централізованою. У деяких країнах ЄС, наприклад, для таких випадків існують професійні комісії при лікарських палатах, які можуть незалежно розібрати обставини конфлікту та дати свою оцінку ще до суду. В Україні подібного незалежного професійного органу, який міг би оцінювати обставини ймовірної лікарської помилки ще до судового розгляду, мати юридичну силу та бути незалежним від держави, щоб стати проміжною ланкою між медичним конфліктом і судом, фактично немає.
Дещо схожим на такі медичні європейські комісії є Клініко-експертні комісії (КЕК) при МОЗ та регіональних департаментах охорони здоров’я. КЕК — це консультативно-дорадчий орган, який розглядає звернення громадян, організацій і правоохоронних органів щодо конкретних випадків лікування. Проте на практиці ця інституція працює зовсім не так, як передбачено в європейській моделі, до якої ми повернемося за кілька абзаців.
Чинне Положення про КЕК прямо передбачає розгляд звернень не лише громадян, а й правоохоронних органів, і, за спостереженням Національної асоціації адвокатів України, слідчі найчастіше звертаються до КЕК саме під час досудового розслідування за ознаками ст. 140 КК. На практиці висновок КЕК нерідко стає ключовим документом для вручення підозри лікарю, а його позицію суд та експерти надалі можуть сприймати як вирішальну для оцінки дій медика.
Попри таку вагомість висновку КЕК для слідства, юридичний статус її членів залишається розмитим. Вони не є судовими експертами в розумінні Закону «Про судову експертизу». Надаючи консультативний висновок, вони не проходять формальної процедури попередження про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві свідчення — на відміну від експертів чи спеціалістів, офіційно залучених до провадження за ст. 384 КК. Це не означає, що закон повністю звільняє їх від відповідальності, проте виникає процесуальна прогалина: оскільки члени КЕК діють поза формальним статусом учасників кримінального провадження, до них може не застосовуватися весь комплекс вимог і гарантій, зокрема щодо незалежності, об’єктивності та прозорості експертної оцінки.
У результаті виникає юридична пастка, яку прямо підтверджує практика Верховного Суду у справах №520/4577/19 та №640/11087/19: адміністративний суд перевіряє передусім дотримання процедури прийняття висновку КЕК (алгоритм перевірки медичних документів, наявність спеціалістів із залучених лікарських спеціальностей, дотримання процедури скликання засідання, кворуму, порядку голосування тощо), але не здійснює власної оцінки його медичної обґрунтованості, оскільки суди не є спеціалізованими установами в медичній сфері.
Отже, лікарська обґрунтованість висновку КЕК не отримує повноцінного незалежного судового перегляду по суті: суд контролює передусім дотримання процедури, але не підміняє КЕК іншою медичною оцінкою. Водночас сам висновок застосовують вже на ранніх етапах кримінального провадження, впливаючи на подальшу оцінку дій лікаря. Фахівець опиняється беззахисним перед висновком, який неможливо оскаржити з позиції медичних знань, але який здатний зламати його кар’єру, а в поєднанні з кримінальним провадженням — навіть позбавити свободи.
Тож, коли говорять про «лікарську палату» для України, найчастіше мають на увазі не абстрактну ідею, а конкретну заміну цієї зламаної системи на модель, яка вже десятиліттями працює в ЄС.
Чого ми можемо навчитися у Європи?
Досвід країн Європейського Союзу свідчить про ефективність переходу від відомчого бюрократичного контролю до юридично оформленого лікарського самоврядування. Показовим прикладом може бути Польща. Після відновлення медичних палат у 1989 році вони отримали повноваження щодо регулювання професії, професійної відповідальності та представництва лікарів, а також почали впливати на формування політики у сфері охорони здоров’я. Дослідники польського самоврядування також відзначають позитивну кореляцію між покращенням умов роботи медичного персоналу та становищем пацієнтів.
Зараз у Польщі функціонує Головна лікарська палата (пол. Naczelna Izba Lekarska) і 24 регіональні палати, повністю автономні установи, які самі надають право на практику, ведуть реєстри, опікуються підвищенням кваліфікації та вирішують справи щодо професійної відповідальності через власні незалежні органи, омбудсмена з професійної відповідальності та Медичний суд.
Подібне є і у Німеччині, де діють регіональні лікарські палати (нім. Ärztekammer), до яких входять примирювальні й експертні комісії (нім. Gutachterkommissionen). Вони розглядають скарги пацієнтів і дають фахову оцінку діям медиків ще до залучення прокуратури чи суду або паралельно з ними. Через ці комісії щороку проходить приблизно чверть усіх заявлених випадків лікарської відповідальності, і, за даними Федеральної лікарської палати Німеччини (нім. Bundesärztekammer), близько 90% рішень, ухвалених комісіями, приймають обидві сторони без подальшого судового оскарження.
Досвід європейських колег свідчить, що запровадження подібної моделі має позитивно вплинути на якість досудових розслідувань та посилити довіру до зібраних доказів з боку всіх учасників спору. Лікар отримає фахову оцінку від колег відповідного профілю в межах окремої позасудової процедури. Пацієнт зможе отримати незалежну медичну оцінку своїх претензій без необхідності одразу звертатися до суду. А для слідства це стане додатковим фільтром: незалежна оцінка дотримання протоколів лікування знизить навантаження на судову систему, завдяки чому конфлікти частіше розвʼязуватимуться до відкриття судового провадження.
Українська законотворчість не відстає від попиту
Законопроєкт №10372 про лікарське самоврядування в Україні пройшов перше читання 6 червня 2024 року, і навколо нього вже сформувалося кілька позицій. Німецькі партнери, долучені до роботи над документом, наполягали на конкретних антикорупційних запобіжниках: вільних і прозорих виборах до палат та окремому органі, куди медичні працівники могли б поскаржитися, якщо автономна структура почне діяти проти їхніх інтересів. Українська медична спілка (УМС) натомість критично ставиться до двох речей: того, що ліцензування медиків-експертів може стати винятково справою Палати, та того, що законопроєкт передбачає обов’язкову, а не добровільну участь у самоврядуванні.
Показово, що і в Польщі, і в Німеччині участь у лікарській палаті є обов’язковою для кожного практикуючого лікаря, і це дає палаті реальний ресурс та вагу, без яких вона ризикує залишитися дорадчим клубом без впливу на систему. Застереження УМС щодо концентрації окремих повноважень також є небезпідставними: якщо Палата отримує значний вплив на професійну діяльність лікарів, усередині неї мають існувати прозорі процедури ухвалення рішень, механізми переобрання та відкликання представників, запобігання конфлікту інтересів, прозорість та демократичність.
Попри всі обговорення, до кінця війни навряд чи ми побачимо хоча б одну лікарську палату. Законопроєкт передбачає їхнє поетапне створення: першими мають бути сформовані палати стоматологів і фармацевтів, а вже після перевірки їх роботи, хочуть приступати до створення палати для лікарів усіх інших спеціальностей та медичних сестер. За представленим графіком робота новостворених органів може розпочатися через 48 місяців після початку реєстрації, і не раніше ніж через рік після завершення воєнного стану. Тобто навіть у разі ухвалення закону, лікарські палати запрацюють ще не скоро.
І все ж це є продуктивним початком чогось нового. Сам факт появи такого законопроєкту означає важливу зміну всієї парадигми: професійна відповідальність лікаря, захист прав пацієнта та оцінка якості медичної допомоги можуть поступово виходити за межі суто державного контролю. Але для того, щоб лікарське самоврядування справді стало незалежним професійним інститутом, важливо передати йому повноваження та юридичну силу від минулих державних органів, забезпечити прозорість його роботи, реальну участь лікарів у формуванні органів та дієві механізми контролю за самою палатою. Від цього залежатиме, чи стане вона повноцінним інститутом професійного самоврядування, чи просто новою ланкою, залежною від різних адміністрацій.
Що робити?
Цей розгляд практичного застосування Наказу МОЗ №1044 був націлений на висвітлення глибокого занепаду юридичного захисту як лікаря, так і можливості відстояти своє право на якісне лікування для пацієнта; проблема, яка сьогодні є предметом найгостріших дискусій серед медичних юристів, правозахисників та практикуючих лікарів. Замість уніфікації та прозорості медичної допомоги, цей стандарт створює чергову правову пастку, в якій клінічне рішення лікаря може обернутися проти нього кримінальним переслідуванням та адміністративним тиском.
Щоб система працювала справедливо та збалансовано, від держави потрібні системні зміни на законодавчому рівні. Насамперед необхідні офіційні роз’яснення від НСЗУ щодо механізмів оплати випадків госпіталізації поза табличними критеріями та клінічно однозначне трактування оціночних понять на кшталт «стійкої тенденції до погіршення».
Проте головне, чого критично бракує Україні, це запровадження механізму безспірної компенсації шкоди пацієнту за принципом, який, наприклад, французький ONIAM вже застосовує для найтяжчих випадків — спочатку держава виплачує компенсацію, а вже потім ставить питання до професійної компетентності лікаря. У міжнародній практиці цей підхід називають no-fault, і Україні його дійсно бракує.
За даними Commonwealth Fund, системи, які десятиліттями діють у Новій Зеландії, Швеції й Данії, довели свою ефективність як для пацієнтів, так і для самих лікарів: вони обмежують витрати, пов’язані з медичною відповідальністю, знімають «охолоджувальний ефект» страху судового позову, через який лікарі бояться відкрито визнавати й аналізувати помилки, і зменшують практику оборонної медицини, коли лікар призначає зайві обстеження не заради пацієнта, а заради власного юридичного прикриття. В Україні при цьому досі немає загальнообов’язкової системи страхування професійної відповідальності медичних працівників.
Матеріальна шкода, визначена Цивільним кодексом України, не повинна лягати тягарем на плечі конкретного лікаря чи лікарні. Держава має створити спеціалізований фонд відшкодування, чи то на базі НСЗУ, Пенсійного фонду України, чи то окремої державної страхової каси, яка виплачуватиме пацієнту компенсацію без прив’язки до недоведеної вини лікаря. Це дозволить відокремити фінансову компенсацію від перевірки дій медика. А фундаментальним кроком має стати ухвалення закону про лікарську палату з виборністю її органів за польським зразком, яка зрештою кине виклик державним комісіям.
Утім, чекання рішень згори може затримати розвиток української медицини на невідомий термін. Медики мають захищати своє право на безпечну практику та гідність вже сьогодні, спираючись на інструменти низової самоорганізації. Будь-яка усна вказівка керівництва «не госпіталізувати», «просто поставити підпис» чи «переписати діагноз» — це спроба перекласти особисту кримінальну відповідальність на лікаря. Медики можуть та повинні вимагати від адміністрації офіційних інструктажів та чітких регламентів щодо спірних ситуацій — зокрема щодо чергувань у нічний час або праці у святкові дні.
Найпростішим та ефективним способом захисту своїх прав може стати первинна незалежна профспілка, для створення якої достатньо ініціативної групи від трьох осіб. Важливу роль у цьому відіграють низові професійні об’єднання, зокрема громадські та профспілкові ініціативи на кшталт Медичного Руху «Будь як Ми». Вони захищають права медиків на місцях, висвітлюють реалії української медицини за кордоном і висувають своїх представниць до наглядових рад НСЗУ. Склад таких ініціатив майже повністю формується медсестрами і лікарями з багаторічним практичним досвідом. Через механізм колективного договору та за підтримки солідарних соціальних рухів можна заблокувати адміністративне свавілля, прописати прозорий порядок чергувань і відмовитися від виконання протиправних усних розпоряджень.
Історія доводить, що згуртованість є початком будь-якої боротьби. Лікарська палата, як у Польщі чи Німеччині, не з’явиться сама по собі. Навіть законопроєкт про самоврядування не повинен прийматися суто згори — медики мають нарешті усвідомити свої інтереси та почати вже зараз відстоювати свої права на рівні відділення та лікарні.
Систему, яка роками недофінансовувалась і перекладала свої прорахунки на плечі конкретного лікаря чи медсестри, за один день не змінити. Однак досвід багатьох країн показує: позитивні зміни можливі, і втілювали їх саме медики, беручи політичні процеси під власний контроль. Те саме може статися і в Україні — головне діяти разом, не мовчати про порушення трудових прав та не відкладати цю боротьбу «на потім».
