Антропологія сусідства в українській культурі

Полек, Тіна

  • 10 січня 2019
  • 1780

Тіна Полек

Сучасне українське село часто асоціюється з бідністю, занепадом інфраструктури, безробіттям та цілим букетом соціальних, економічних і культурних діагнозів. Саме цим темам присвячено численні дослідження, які рясніють сумними переконливими цифрами та гнітючими описами сільського повсякдення. Проте важливо розуміти, що село — це не лише набір картинок для арт-хаусного чорнушного фільму. Це передусім об’єднання людей, які там мешкають, а реальне життя ніколи не буває чорно-білим. Сучасні українські села — цілий світ місцевого активізму, низових ініціатив, взаємної підтримки та людських стосунків, що долають щоденні виклики та забезпечують ресурс для подальшого розвитку.

Публікація, яку ви зараз читаєте, має на меті опис усталених механізмів, спрямованих на ефективне вирішення повсякденних потреб селян. Нерідко для цього використовується такий універсальний і багатогранний інструмент як сусідська взаємодопомога. Тож я розглядаю традиційні форми сільської сусідської взаємодопомоги в доіндустріальний та радянський періоди, а також їхнє функціонування в сучасному селі. Все це допоможе відповісти на дослідницьке питання: як сусідська взаємодопомога практикується в сучасних умовах?

 

Хвилинка теорії, або Що таке сусідство

Проживання в безпосередній близькості один до одного змушує людей виробляти правила поведінки, що мають сприяти комфортному перебуванню в спільному просторі. Мікрорівнем для появи такої етики повсякденних стосунків стає сусідство, тобто близькість людей за місцем проживання (Словник української мови 1978: 857). Норми взаємодії із сусідами складаються протягом тривалого часу, легалізуються соціумом і почасти стають елементом традиційної моралі. Так, в українській культурі народна етика виразно декларує мотив сусідської взаємодопомоги, що вважається «правильною», «обов’язковою», «моральною» поведінкою між сусідами.

 

"Люди, котрі мешкають на одній вулиці в сусідніх будинках, безперечно, є сусідами, але як бути з тими, хто мешкає через будинок?"

 

Проте якщо абстрагуватись від етичних категорій і поглянути на визначення терміну «сусідство» (neighborhood), з’ясується, що він передусім передбачає прив’язку до конкретного простору. Цим сусідство різниться від іншого часто вживаного поняття «спільнота» (community), яке передбачає комунікацію між своїми членами, але не має закріпленої території. Тож базовими елементами сусідства постають люди, місце, система взаємодії, ідентичність і суспільні символи (Серикжанова, Абдирайымова 2013).

 

 

Розглядаючи категорію сусідства, важливо означити її кордони. Люди, котрі мешкають на одній вулиці в сусідніх будинках, безперечно, є сусідами, але як бути з тими, хто мешкає через будинок? А через два? А на початку і в кінці вулиці? Чи існує чітка відстань в метрах чи кілометрах, здатна виміряти наявність соціального зв’язку, що називається сусідством? Вочевидь, ні. Проте ця відстань вимірюється інтуїтивно мешканцями тих спільнот, які вступають у сусідські взаємостосунки. Люди з легкістю повідомляють досліднику, хто є їхнім сусідом і до чого це зобов’язує. Але щоб отримати таку інформацію з усіма її етичними відтінками, потрібно застосувати антропологічний інструментарій.

 

Як вивчати сусідство й до чого тут антропологія?

Вивчення сусідства має солідну історію, до якої причетні представники різних наукових дисциплін — соціологи, антропологи, філософи, культурологи, економісти тощо. Останніми роками сусідство прискіпливо досліджують в урбаністичних студіях, адже саме в ньому бачать перспективну основу для соціальної доктрини нового урбанізму — такої моделі міського планування, яка передбачає використання дизайну традиційного сусідства для створення «відчуття спільноти» (Talen 1999). В Україні проблемами сусідства найбільше цікавилися етнологи. Щоправда, їхні роботи переважно стосуються звичаїв доіндустріальної епохи (Кувеньова 1966; Сироткін 1999; Тарнавський 2012–2013). Утім, інструментарій цих досліджень дещо схожий на той, що використовує сучасна культурна антропологія.

Головна перевага антропологічного вивчення українського сільського сусідства в тому, що воно дозволяє поглянути на повсякденні практики не з висоти академічних конструкцій чи упередженого міського досвіду, а з точки зору селян, для яких це частина життя. А хто може краще пояснити значення сусідства, ніж ті, хто регулярно його практикує?

Антропологічні дослідження здебільшого проводяться на конкретних кейсах. Це дозволяє глибоко зануритись у проблему й всебічно її розглянути, а також налагодити приязні стосунки з місцевими спільнотами. Кейсом у цьому дослідженні стало село Скобичівка Богородчанського району Івано-Франківської області. Авторка провела кілька сесій включеного спостереження (літо 2017, зима 2018), а також записала три глибинні інтерв’ю з мешканцями села. Щоб виявити, як сусідські стосунки вбудовуються в простір населеного пункту, було застосовано метод ментального картографування: респонденти створювали мапи свого села.

 

 

Село Скобичівка розташоване за два кілометри від районного центру —  селища міського типу Богородчани Богородчанського району Івано-Франківської області — і через річку межує із селом Старі Богородчани. Населення села — 865 осіб (Старобогородчанська громада). Після проголошення незалежності та до 2015 року  Скобичівка належала до Старобогородчанської сільської ради. Проте у 2015 році було створену Старобогородчанську сільську територіальну громаду (Об’єднану територіальну громаду. Далі — ОТГ), куди увійшли села Гринівка, Лисівка, Нивочин, Скобичівка і Старі Богородчани. Кожне село отримало власних представників в ОТГ — виборного старосту й депутатів.

 

 

Куди бігти за сіллю, або Хто такі сусіди

Як розуміють мешканці Скобичівки поняття «сусідство»? Можна зробити припущення, що зараз є тенденція до зменшення території, мешканців якої вважають сусідами.

Наприклад, ще у 1980-х сусідами тут вважалися всі мешканці того кутка,  де проживала родина: «В нас сусіди — то вся вулиця. Колись було. В нас як було весілля, то просили всю вулицю аж в кінець, аж туда – в Долину[1], ми кажемо. [То Ви мусили просити на весілля всю Долину? – Т. П.] Так, просили тоді всіх людей. Всіх-всіх, хата в хату. Бо ми навіть ходили, як молода і дружка в нас просять [на весілля], аж хата в хату запрошували» (Ганна, 1965 р. н.)[2].

Натомість для покоління середнього віку сусідами є вже значно менше людей. «В діаметрі, напевно, 200 метрів мої сусіди, десь 20 хатів в одну та в другу сторону. Може, десь 50 будинків, якщо взяти по периметру» (Ірина Трінчук, 1985 р. н.)[3].

 

"Помітно зменшується територія, на якій люди вважають один одного сусідами."

 

Тоді як для людей молодшого віку сусіди — ще менша група людей, ті, з ким межує хата — праворуч, ліворуч і напроти: «Це буквально 100 метрів туда, більше як 100 (…). І так же само в інший бік – все» (Олександр, 1998 р. н.). Проте якщо йдеться про інших мешканців свого кутка, то молодь сприймає їх ситуативно: сусідами не вважає, але в окремих ситуаціях може так їх назвати: «Якшо говорити з людьми по селу, то ти скажеш: “О, та то мої сусіди, недалеко десь живуть”. Якби так говорять. А коли говориш з кимось іншим, які не знають твого села, то вже можеш сказати, шо це просто односельчани» (Олександр, 1998 р. н.).

Це підтверджують і ментальні мапи. Опитані деталізовано зображують свою вулицю, хату, магазини, але на малюнках зовсім не обов’язково є будинки сусідів.

 

Ментальна мапа

 

Поняття «сусідство» для мешканців Скобичівки не має чіткого просторового визначення, але вони завжди чітко означують той простір, мешканці якого для них сусідами не є. До того ж можна з упевненістю сказати, що помітно зменшується територія, на якій люди вважають один одного сусідами. Ця тенденція проявляється хронологічно: люди старшого віку усвідомлюють ці зміни, однак ще пам’ятають часи, коли сусідами вважали всіх мешканців кутка, тоді як молоді люди обмежують сусідство безпосередньо тими людьми, чиї помешкання з ними межують.

 

Сила традицій: звичаї сусідської взаємодопомоги в доіндустріальному українському суспільстві

Українське доіндустріальне село мало інституцію, що відбивала форми низової демократії, щоправда, відчутно керованої звичаєвим правом. Називалася вона громадою (Горинь 2011). У різні часи в різних частинах України так позначали адміністративно-територіальної одиниці, сукупності мешканців населеного пункту, спільноти селян або ж релігійної спільноти (Гримич 2007: 228). Як сукупність мешканців населеного пункту громада керувалася принципами звичаєвого права. Їх в українській етнології називають «громадським побутом» (Гримич 2007: 230). Зокрема, громадські трудові звичаї передбачали різні форми сусідської взаємодопомоги.

 

"Трудові звичаї колективної взаємодопомоги були більш характерні для незаможних селян."

 

Важливою ознакою сусідської взаємодопомоги було те, що такі звичаї виникали переважно в однорідному в майновому плані та рівноправному з юридичної точки зору середовищі (Гримич 2006: 377). Це відрізняло їх від найму, що передбачав нерівність, залежність однієї сторони від іншої. Слід розуміти, що трудові звичаї колективної взаємодопомоги були більш характерні для незаможних селян, які не могли найняти когось для важкої роботи (Гримич 2006: 378).

Марина Гримич визначає такі звичаї сусідської взаємодопомоги, що побутували в українських селах у ХІХ столітті (Гримич 2006: 376):

- почергова робота двох або кількох суб’єктів: спершу в господарстві одного, тоді — іншого (наприклад, відробіток «на очерідь»);

- рівнозначний/рівноправний обмін працею або послугами між двома (кількома) суб’єктами (наприклад, толока).

Одним із видів почергової роботи була супряга. Її практикували в межах одного селянського стану практично в усіх регіонах України. Зазвичай українські тяглі селяни[4] мали в господарстві одну пару волів, однак ефективне орання ґрунтів вимагало більшої потужності. Тож селяни об’єднувалися й «спрягали» своїх волів по три, а подекуди й по чотири пари і по черзі орали ділянки один одного (Гримич 2006: 378).

Схоже діяв звичай почергового випасу великої рогатої худоби, що в різних регіонах мав свої назви — «пасти череду», випас «на очерідь», «на ряд». Зазвичай сусіди з одного кутка домовлялися між собою про такий випас і не наймали пастуха. Проте, імовірно, спосіб випасу «на очерідь» пізніший і поширився вже з другої половини ХХ століття (Маліков 2008: 140).

Слово «толока» вживається по всій території України, але має різне значення. У центральних, східних у південних регіонах так називають колективне виконання робіт, а в Західній Україні — це синонім слова «пар», що означає колективний випас худоби на залишеній для відпочинку землі (Гримич 2006: 382).

Звичай толоки пов’язаний зі спільним виконанням важкої роботи. Наприклад, у різних регіонах толокою косили, возили сіно, хліб, дерево з лісу, жали, будували житло й господарські споруди, вивозили гній тощо. Жіночі толоки організовували для прядіння льону, конопель, вовни, копання картоплі, лущення кукурудзи, шинкування капусти, драння пір’я і так далі.

Зазвичай господарі, які скликали толоку, потім пригощали всіх, хто прийшов працювати. За звичаєвим правом, вони мали допомогти сусідам з аналогічною роботою, коли виникне потреба.

 

 

Обов’язковою в усіх регіонах України була участь в толоці для тих, хто потрапив у біду (після пожежі, стихійного лиха, особистої трагедії) (Гримич 2006: 381). З розповідей скобичан дізнаємося, що раніше в таких випадках активно допомагали сусіди: «Колись пам’ятаю, баба казала, шо як погоріли, то були в комірному[5] в сусідів, жили в сусідів, і тоді всі разом помагали відбудовувати хату після пожежі» (Ганна, 1965 р. н.).

Крім того, у ХІХ столітті на Західній Україні були поширеними толоки під час виконання громадських робіт — будівництва шкіл, мостів, доріг. Це зумовлено розвитком громад як органів місцевого самоврядування. Також на цій території практикували толоку «на церкву» — будівництво, облаштування церкви, прибирання церковного подвір’я, допомогу священикам у їхньому господарстві (Гримич 2006: 381).

Звичаї сусідської взаємодопомоги в доіндустріальний період були поширені по всій Україні. Було дві основні форми: почергова робота й спільне виконання об’ємних робіт (толока). Взаємодопомога обов’язково передбачала допомогу людині, яка потрапила в біду. Свою специфіку мали толоки на Західній Україні, де вони містили також спільні громадські роботи в селі та роботи, пов’язані з церквою. Далі ми зможемо пересвідчитися в тому, як ці традиції продовжилися в сучасних умовах.

 

Чому звичаєве право не зникло в радянський час?

Насправді важко чітко розмежувати звичаї сусідської взаємодопомоги доіндустріального й радянського періодів. Хоч селяни почали працювати в колгоспі, вони так само продовжували обробляти присадибні ділянки. Тогочасна економічна система вочевидь не сприяла розвитку ринку найманої праці та не давала селянам значних фінансових переваг, тому звичаї повсякденного сусідського життя дуже не змінилися. Зокрема, не втратили свого значення почерговий відробіток і толоки.

Здавалося б, що робота в колгоспі жодним чином не стосувалася сусідства, однак в реальному житті повсякденні практики взаємовигідної підтримки пронизували всі сфери взаємодії. Так у Скобичівці звичай почергового відробітку проявився у досить незвичний спосіб: «В нас же льон вирощували, хто робив в колгоспі, жінки мали ото волокно посортувати. І коли до першого листопада, до тих жовтневих свят, як здавали волокно, то мали велику доплату. І ходили одні другим помагати, хто такий не був в колгоспі, бо то ночами робили. Бо вдень шось робили в колгоспі, то розвозили по хатах, по дворах, і кожен мав якусь норму. То сортували його і розчісували, то таке волокно мало бути. Ходили помагали одне другому» (Ганна, 1965 р. н.). Ці слова дозволяють переконатись, що практики колективного господарства не виключали неформальних контактів із сусідами, а прагматичні міркування актуалізовували звичні механізми взаємодії в селянській спільноті.

 

"Хати будували колективно, а вже пізніше наймали місцевих майстрів для спеціальних робіт."

 

Проте повсякденна почергова допомога не обмежувалася лише цим. Насправді вона зустрічалася в безлічі інших рутинних справ — копанні картоплі, зборі сіна, привезенні лісу, вивезенні гною тощо.

Повсюдно в радянський час, як і в доіндустріальний період, почергово доглядали за дітьми: «Там була та сусідська бабуся, то вона з нами сиділа. Приходила, і на печі ми сиділи малі, а вона скраю, аби ми не попадали, і нам читала книжку. А вона читати не вміла. Вона тримала книжку догори дригом і читала нам “Цудо-юдо-риба-кит”. О, я так пам’ятаю» (Ганна, 1965 р. н.).

Толока в радянський час також не втрачала актуальності. Найчастіше про неї згадують у контексті будівництва. Й не дивно, адже це вимагало значного фізичного ресурсу, а держава тут мало допомагала. Через це хати будували колективно, а вже пізніше наймали місцевих майстрів для спеціальних робіт: «Я ше пам’ятаю, як хату будували — толока в нас називалось. Фундамент — обов’язково толока, закладали за один день, заливали фундамент на всю велику хату. І сходилися чоловіки, сусіди. Багато мало зійтися людей. Запрошували і родичів, і сусідів, бо то вручну робили тоді то-то. Дуже була важка і довга робота, але за день робили» (Ганна, 1965 р. н.).

Водночас респонденти порівнюють такий досвід із сучасним і наголошують, що зараз будівельні роботи часто виконуються за винагороду, навіть якщо до них залучаються близькі сусіди чи родичі: «Я, наприклад, пам’ятаю, вже ми в сусідів чи родичів будували хату, то могло з родини прийти і з сусідів разом всіх 50 чоловік і безкоштовно то всьо робити. Так само обід поїли, вечором поїли. Це була толока, а зараз такого немає, тому шо скільки я вже знаю, от як, наприклад, будується будинок, то навіть першому сусіду і там навіть твому родичу платиш йому як підсобні гроші» (Ірина Трінчук, 1965 р. н.).

Утім, респонденти також згадували про спільне виконання громадських робіт, зокрема під час стихійного лиха: «Колись пам’ятаю, 69 рік – вода була велика. В нас була кладка така, не міст. Там шось поруйнувало, то ходили всі. Я пам’ятаю, шо дід мій ходив. Ішов в другу зміну, то зранку ішов робити разом з усіма» (Ганна, 1965 р. н.).

Дуже часто простором для спільної дії, що її умовно можна зарахувати до толоки, ставали різноманітні свята календарного й родинного циклів. Зокрема, залучення значного людського ресурсу вимагало весілля. Його в пізньорадянський час святкували найчастіше в так званому шалаші – тимчасовій споруді, що складалась із каркаса і тенту та розташовувалась на городі. Всередині розміщували столи з лавками для гостей, і там відбувалося святкування. Щоб побудувати таку конструкцію, потрібно було багато людей — це робили чоловіки. До того ж значні зусилля спрямовувалися на приготування їжі та обслуговування цього процесу (згадаймо на хвилинку, що на той час у більшості сіл не було навіть водогону й воду доводилося носити з криниці), що також потребувало ресурсу (і це була жіноча праця). Ось як згадують про організацію весілля в селі: «Весілля колись дома робили, то ходили помагати, тож багато людей, бо то там одна кухарка, а помагати треба, вона сама нічого. Так могло бути, шо від четверга починали, в неділю закінчували. Бо ж тарілок багато мити потім, помагати так багато всього. То сходилися багато жінок. Більше, бо зараз нема. О, то колись як наш Іван женився, то навіть електрику робили. Шалаш, як підводили електрику, я пам’ятаю, яких то лишень чоловіків зійшлося, і кожен якусь пораду. А то колись ше колачі дома пекли. То починали пекти у вівторок. А то ж треба було багато, бо то всім роздавали, і це напікали дома. А в нас така була жінка, вона і по весіллях кухарила, то вона і пекла ше. Та я навіть не знаю, чи вона гроші якісь брала. Вона просто ішла помагати» (Ганна, 1965 р. н.).

Отже, сусідська взаємодопомога в радянський час не надто різнилася з узвичаєними практиками в доіндустріальний період, адже звичаєві форми почергового відробітку та толоки продовжували бути актуальними. Брак грошей для використання найманої праці, а зрештою і відсутність ринку найманої праці провокували пошук інших варіантів для реалізації своїх потреб, і норми сусідської взаємодопомоги, передбачені звичаєвим правом, ставали зручним, практичним і взаємовигідним способом досягнення бажаного результату.


Сусідство сьогодні: старі звичаї та нові виклики

Із настанням ринкових відносин повсякдення Скобичівки не могло не змінитись, однак звичаї сусідської взаємодопомоги досі лишаються актуальними в межах щоденних практик. Щоправда, наразі використовуються лише ті з них, які не втратили свого прикладного значення для більшості мешканців села й трансформувалися відповідно до актуальних умов.

Так, звичай почергового відробітку яскраво виражений лише у формі взаємної допомоги в збиранні картоплі. Хоча слід зауважити, що для цієї роботи насамперед кличуть родичів, а тоді вже сусідів. Найчастіше збирають картоплю всією родиною (бабуся, дідусь, дорослі сестри і брати з дітьми та онуками) спершу в одному господарстві, тоді в іншому, аж поки не буде зібрана картопля в усіх: «Картоплю збирають кожен, як може. Колись вручну, то дуже довго, сапками, бо в нас не копають лопатою, то довго. А так… Не знаю, зараз мало. Певно, якби покликали, може, би й пішли, а тут нема, бо зараз люди більше на роботі. Нема вже зараз так, як колись, колись люди більше були дома. [А родичі? Кличуть родичів на картоплю? – Т. П.] Можуть кликати, от ми з татом ходили до Ніни помагати шось три рази підряд. [А вона приходила до нас? – Т. П.] А вона до нас приходила, колись [її діти – Т .П.] малі були, вірніше не малі, а такі ше, джури, то приходили помагати та й сапати. Нє, та ходили. Я знаю, але тепер більше люди вже таке, шоб пошвидше зробити» (Ганна, 1965 р. н.).

 

"Ті господарі, які мають коней, об’єднуються не просто для того щоб по черзі зорати землю в господарстві один одного, а виконують цю роботу для своїх односельчан за винагороду."

 

Проте в жодному разі не можна сказати, що сусідська допомога в цій справі повністю втратила своє значення: «В селі це завжди так, ми як, наприклад, збираємо картоплю, то там тьотя Марина помагає та Вадим приїздить з Старих Богородчан. Це мій брат двоюрідний, потім теж же ж ми у відповідь помагаєм тим людям, які нам. Це як така велика сім’я от сусідів [сміється]. Тому шо сусіди помагають нам, ми — їм» (Олександр, 1998 р. н.). Прикметно, що респондент порівнює сусідські стосунки з родинними, а це має свідчити про близькість та високу довіру.

 

 

Дещо змінилась традиційна форма почергового відробітку — супряга, адже тепер ті господарі, які мають коней, об’єднуються не просто для того щоб по черзі зорати землю в господарстві один одного, а виконують цю роботу для своїх односельчан за винагороду: «Спрягають і тепер. А як? Бо як одного коня маєш, орати не будеш. А наш дід навіть ходив із сусідом. [А зараз як дід ходив, то спочатку в нього робили, а потім в того сусіда? – Т. П.] Нє, то вони просто разом орали за гроші, але вони двома кіньми супружили — так називали. Так ходили, бо кожен мав по одному коневі, робили пару. Вже там цілу осінь орали» (Ганна, 1965 р. н.).

Не зникла й почергова сусідська допомога з догляду за дітьми. Це має раціональне пояснення, адже рівень довіри до сусідів залишається високим, до того ж вони знаходяться близько: «Чи там посидіти з дитиною, так само помінятися. Вона з моєю, я з її дитиною. Багато є таких, що ми так тісніше можем допомагати один одному» (Ірина Трінчук, 1985 р. н.).

Великі будівельні толоки у Скобичівці зараз немає, бо ринок будівельних робіт задовольняє чимало потреб селян. Проте з метою економії коштів близькі між собою сусіди можуть домовлятися про дрібну допомогу, і вона передбачувано завжди буває взаємною: «В нас у хаті зараз ремонт, то приходить сусід Петро і помагає в кімнаті робити якийсь ремонт. Потім він сам там піднімав хату, то я йому йшов допомагати, тато йшов допомагати. Отак взаємно все відбувається» (Олександр, 1998 р. н.).

До того ж зараз практикується чимало інших форм сусідської взаємодопомоги, які не завжди можна назвати продовженням традиційних звичаїв, а радше формуванням нових. Наприклад, у Скобичивці недостатнє транспортне сполучення, і тут на допомогу приходять сусіди: «Деколи буває, шо потрібно під’їхати з кимось: машина поламалася або когось підвезти кудась, в місто, в Богородчани, у Івано-Франківськ. То кажуть: “Можна ти підвезеш мене?” Взагалі ніколи не відмовляють в нас, досить приємні люди. Як тільки шось тобі знадобиться, завжди допоможуть» (Олександр, 1998 р. н.). Така допомога майже завжди безкоштовна (зрідка пасажир дає певну суму за бензин), хоча вона не виключає символічних подарунків: «Якщо мені, наприклад, десь треба, можуть мене підвезти чи я їх можу десь там підвезти-забрати (…). Наприклад, якщо там мій сусід, він і мій кум, приїжджає по мене вночі на вокзал. Я йому вже, наприклад, везу київський тортик і не відчуваю боргу. Він зробив мені добре, я йому приємне роблю» (Ірина Трінчук, 1985 р. н.).

Сусідська взаємодопомога поширюється на весь простір повсякденних потреб, проявляючись у численних рутинних дрібницях. На них респонденти навіть не завжди звертають увагу, адже це вважається нормою: «Так само іду на город допомагати. Чи треба сусідці солі — даю солі. Це ж так само допомога (…). А так не знаю, чим ще можна допомагати. Багато чим. Шось попросять купити — можна купити, наприклад, таке. Так тяжко пригадати, що там ще таке бувало. А в принципі, гарно живемо з усіма» (Ірина Трінчук, 1985 р. н.).

Надзвичайно яскраво у селі проявляється звичай толоки, адже він не лише базується на звичаєвому праві, а й апелює до громадського устрою на західноукраїнських землях ХІХ століття, межує з місцевим активізмом, має адміністративну підтримку та ще й до всього нерозривно пов’язаний з релігійними авторитетами. Через таку багатогранність толоки на Скобичівці виділю її окремим підрозділом.

 

Сучасна толока: активізм, релігійність і звичаєве право

Особливістю сільської місцевості в значній частині західноукраїнського регіону є те, що будь-яка активність у селі передбачає взаємодію світських і церковних агентів. Насправді, у Скобичівці достатньо ефективно налагоджена співпраця сільської адміністрації, активістів та релігійного осередку.

Тут доречно додати декілька фактів про релігійне життя села. У радянський час церкви в селі не було, її було збудовано коштом громади у 2001 році. 2002 року настоятелем храму став протоієрей Дмитро Романюк, якому вдалося стати авторитетом серед усієї сільської громади — не лише в церковних, але й у громадських справах. Для Скобичівки церква стала важливим місцем інформування про громадські ініціативи: «Щоб в селі на щось повпливати, то треба, щоб священик в церкві сказав. В будь-якому селі. Коли священик скаже навіть про якийсь концерт у клубі, то люди підуть [сміється]. Якщо через церкву, то можна вливати, хоч людей порівняно процент малий ходить до церкви» (Ганна, 1965 р. н.)[6].

 

 

Так склалось, що священик у цьому селі одночасно перебуває у кількох соціальних ролях. З одного боку, він духовна особа, з другого — активний мешканець, який часто виступає з власними ініціативами щодо впорядкування території села, а з третього —  депутат ОТГ від Скобичівки. Від останньої ролі священик декілька разів намагався відмовитися, однак сільська громада наполегливо вимагала, щоб він лишився на цій посаді.

 

Протоієрей Дмитро Романюк
Джерело

 

Крім того, представником села в ОТГ є Ірина Трінчук, сільська активістка. Вона не раз об’єднувала скобичан протягом тривалого часу задля реалізації низових ініціатив громадського характеру. У 2015 році її було обрано старостою. Так ці ініціативи змогли отримати державну підтримку.

 

Ірина Трінчук

 

Так у селі сформувались доволі ефективні способи організації сусідської громади, що базуються на звичаєвому праві, використовують місцевий активізм як основну рушійну силу, передбачають санкціонування церквою та підтримку сільської адміністрації.

Загалом, як зазначає староста, у  Скобичівці практикують два види толоки: сільську і церковну.

Сільські толоки стосуються певних нагальних громадських робіт. Вони часто спрямовані на впорядкування території села, організацію свят або ж мають епізодичний характер, пов’язаний, наприклад, із політичними подіями.

Якщо скобичан запитати про толоки, які бувають у селі, більшість одразу згадує прибирання сміття вздовж дороги. Кілька років поспіль це організовує священик. Він робить про це оголошення в церкві, а також разом з родиною бере участь у прибиранні. Цікаво, що прибирання має релігійні конотації, адже приурочене до свята Великодня, і його важливість пояснюється звичаєм наводити порядок перед святом.

 

Дорога, вздовж якої прибирають сміття

 

Детально й охоче цей процес описують його учасники: «Ми ходимо до церкви, і священик каже. Свято чи перед Великоднем, переважно перед Великоднем оце відбувається, коли ми прибираєм все село. І священик наголошує, шо треба буде піти, прибрати, позбирати сміття по дорозі, бо якби свято іде. Тоді люди прислуховуються. Він там каже, шо давайте тоді зберемся в суботу на таку-то годину. І ніколи не буває такого, шоб ніхто не прийшов, завжди з’являться такі, шо прийшли й зробили. Хоч якийсь рік нас було дуже мало. Тому шо я кожен рік там збираю також сміття. То якийсь рік нас було дуже мало, але ми все рівно зібрали, ми трошки довго були до вечора, але ми зібрали.  Нас там було до десяти. А переважно нас там 20 ходить збирає» (Олександр, 1998 р. н.).

Крім того, щорічні прибирання перед релігійними святами (Великоднем та храмовим святом) відбуваються на сільському цвинтарі. Проте якщо прибирати сміття вздовж дороги виходить переважно молодь, у роботах на цвинтарі беруть участь люди різного віку і в більшій кількості. Це пояснюється тим, що в селі дуже ретельно дотримуються звичаїв, пов’язаних із вшануванням померлих родичів, а це передбачає догляд за могилами й утримання цвинтаря в належному стані. Організовує таку толоку також староста за підтримки священика: «На цвинтарі перед Великоднем прибирають. Взагалі в нас Великдень — це саме велике церковне свято, тому ми завжди прибираєм, шоб село було в порядку, шоб все було гарно, щоб церква була прибрана, шоб чисте все було біля церкви і на цвинтарі. В нас на Івана так само. Бо в нас Іоана Хрестителя храм. У нас тоже велике свято, і ми також прибираєм біля церкви, на цвинтарі. Вже сміття не збираєм так по дорозі. Коли храм, ми в основному біля церкви робимо порядок, шоб в нас чистота була» (Олександр, 1998 р. н.). Цвинтарна толока передбачає також поділ праці на чоловічу і жіночу: «Якшо в нас там багато людей прибирають цвинтар, то вже збираються всі: і жінки, і чоловіки, і вже кожен робить по-своєму. Чоловіки більше рубають оці хащі, а жінки біля гробів щось замітають» (Олександр, 1998 р. н.).

 

 

Толокою часто вирішують різноманітні поточні завдання з упорядкування території села. Наприклад, мешканці села безоплатно працювали над становлення хреста на перехресті, долучались до ремонту підлоги в одному із класів початкової школи, працювали над встановленням дитячого майданчика тощо.

 

 

Звичаї взаємодопомоги, які стосуються людей, котрі потрапили у біду, мають доіндустріальне походження, однак саме вони чи не найстійкіше з усіх сусідських звичаїв збереглися до нашого часу. Форми можуть надзвичайно різнитися, однак рівень залученості сусідів продовжує лишатися високим. Сьогодні це переважно фінансова допомога мешканцям села, які потребують коштів на лікування: «Таке бувало, що на лікування збирали, коли людина захворіла (…). Людина просто звертається до священика, священик оголошує в церкві, що отам якась біда, людина захворіла, давайте зберем гроші, хто скіки може. Не обов’язково, гривню-дві, хоч якось шоб допомогти» (Олександр, 1998 р. н.). Утім, раніше, скажімо ще у 1990-х роках, в Скобичівці допомога в біді могла бути й фізичною: «Мені, наприклад, помагали, як мама була в лікарні — всі жінки-суcідки зійшлися бульбу вибирати. Ми вручну тоді це робили, а не механізмами. Сходилися і на городі помагати» (Ганна, 1965 р. н.).

Під час роботи над цим текстом в мене була велика спокуса написати, що зараз толокою організовуються також свята, наприклад День села, який у Скобичівці відбувається вже два роки поспіль. Проте доцільніше говорити про те, що це свято все ж тримається виключно на ентузіазмі старости та тих соціальних мережах, які вона залучає. Хоча, з іншого боку, мешканці села виказують їй свою підтримку: «Допомагали так само мої друзі, і в нас там була молодь, хлопці. А цього року було набагато більше, люди активізувались, дуже я відчувала всю ту допомогу. Дуже багато людей допомагало і фізично, і морально так само. [То самі люди давали гроші на то? – Т. П.] Гроші не давали, але, наприклад, ми проводили лотерею, люди несли курку з курчатами або одна жінка пекла торт великий, 20-кілограмовий зі своїх продуктів. Хтось давав самогонку, наприклад, хтось давав вино, яйця, сметану. Ми борщ варили, то до борщу буряк, таке, що могли» (Ірина Трінчук, 1985 р. н.).

Мені хотілось би сказати ще про один окремий напрямок сільської толоки. Його можна умовно назвати перформативним. Така толока передбачає спільні дії мешканців села, спрямовані на демонстрацію власної ідентичності та (або) політичної позиції.

Наразі мені вдалося виявити лише дві толоки цього типу, обидві відбулися після початку військового конфлікту на сході України. Відомо, що в цей час по всій Україні пожвавилася діяльність, спрямована на візуальне окреслення своїх патріотичних почуттів. Дуже часто такі дії передбачали фарбування мостів у синьо-жовтий або червоно-чорний кольори. Мешканці Скобичівки також використали цю поширену модель. Ініціатором фарбування мосту стала Ірина Трінчук, на той час просто місцева активістка: «Міст в синьо-жовтий колір помалювали. Взагалі міст іде як половина Старі Богородчани і Скобичівка, тому ми разом малювали. Трохи Старі Богородчани малювали. Це тоже молодь малювала і організувала, тому шо вони хотіли бути патріотами. І зупинку в нас оцей так, як заїжджати в село, там такий трикутник є і там пише Скобичівка, також помалювали в синьо-жовтий. Я там часто буваю, но я ніколи не замічаю (сміється). [А хто то організовував? – Т. П.] Здається… От в нас зараз є староста села, але, здається, тоді, як оце фарбували, в нас не було як такої старости, в нас ше управляв сільський голова Старих Богородчан, але організувала таки молодь. Була Іра[7]. Вона захотіла й сказала “Давайте шось зробим в селі, шоб ми були патріотами, шоб бачили, шо це українське село”. Ми, молодь, її підтримали й сказали: “Так, це буде класно — малювати міст в синьо-жовтий”. І так сталося, молодь це підтримала. Самі для себе. Ми зібрали гроші. Так і помалювали» (Олександр, 1998 р. н.).

 

 

Утім, з розповідей Ірини Трінчук дізнаємося, що така ініціатива отримала підтримку місцевої адміністрації: «Я обдзвонила своїх друзів, приблизно 20, щоби прийшли, але я зразу сказала, щоб брати фарби, бо я ше тоді не знала, скільки фарби піде. Але коли ми почали малювати кілька метрів, я прийшла до сільського голови, чи може він нам допомогти. Він сказав, шо їдьте в той і той магазин, ніби я потім з ними собі порішаю. То це ми малювали міст. А потім ми вже отримали такий азарт, щоб помалювати зупинку. Тоді було дуже багато людей, більше 30 людей» (Ірина Трінчук, 1985 р. н.).

 

 

Церковні толоки організовує колективний орган церковної громади – так звана церковна Двадцятка разом із священиком. Такі роботи передбачувано стосуються впорядкування церкви та церковної території.

Утім, свою церкву скобичани також будували толокою. Це було справді значною подією до села, яка об’єднала дуже багато його мешканців: «А взагалі церкву коли починали будувати, я навіть ходила цеглу подавати. [А то в якому році було? – Т. П.] Не знаю, в якому році то було. Я знаю, оце я та ще Володі мама, стара така жінка, то лиш як починали мурувати. То навіть мурували не майстри. То толока робила церкву. А потім вже такі роботи спеціальні, штукатурити дзвіницю — то вже за гроші» (Ганна, 1965 р. н.).

Одночасно толокою будували також хату для священика – резиденцію: «Є як резиденція в нас. Резиденція — це якби будинок, де живе священик. Але взагалі це не рахується як його будинок, от прийде новий священик, то він повинен жити в тій резиденції. Біля тої резиденції, якби будували її тоже люди, тобто селом це будували. Також збиралась толока. Всередині, здається, також там все робили іменно люди. Вони взагалі зробили резиденцію для священика, але священик зараз там живе і він доглядає за хатою. В нього там є своя така грядочка. От і він за тим доглядає просто. Але коли в нас буде новий священик, то ця резиденція буде вже для нього» (Олександр, 1998 р. н.).

Наразі церковні толоки часом передбачають будівельні роботи, але вже меншого масштабу. В них беруть участь переважно чоловіки: «Ми заливали доріжку, потім в нас будували дзвіницю, то ми також збиралися там. Переважно чоловіки збираються, бо вони шось роблять там фізичне. От дзвіницю заливали, мурували її, то тоже багато людей збиралося. Всередині в нас в церкві там вже майстри, напевне, роблять» (Олександр, 1998 р. н.).

 

 

Механіка сусідської взаємодопомоги: деконструкція звичаю

Кожен звичай має в основі раціональні мотиви, які згодом можуть обрамлюватись етичними й моральними категоріями. Тож традиційна для української культури сусідська взаємодопомога передбачає свою прагматику і свій етос.

Можна виокремити такі прагматичні чинники, що сприяли формуванню досліджуваного звичаю. За сусідською взаємодопомогою стоїть неможливість отримати бажану послугу шляхом найму або грошового обміну, тобто це історія про взаємний обмін послугами, які виключають фінансову винагороду. Питання лише в тому, яка форма такого обміну є найбільш оптимальною в чинних економічних умовах.

Однак тут доречно згадати й інші, не менш важливі обставини. По-перше, сусіди живуть поруч, а значить — по їхню допомогу зручно звернутися і за неї легко у разі потреби віддячити зворотною послугою: «Як хмариться, ми збираєм сіно, вже могли прибігти сусіди помогти» (Ганна, 1965 р. н.).

 

 

По-друге, спосіб життя в селі до недавнього часу передбачав певну статичність, а отже, у час, вільний від роботи, скажімо, в колгоспі, люди були дома, і їх легко можна було застати на місці: «Колись інше: люди були дома, бо люди працювали десь, хто в колгоспі, хто на заводі, а там же ж субота, наприклад, вихідний, то переважно толоки робили в суботу» (Ганна, 1965 р. н.).

По-третє, сусіди знають, що в разі потреби вони можуть розраховувати на таку ж послугу. Хоч цей момент у розповідях не артикулюється, він дуже важливий, адже знижує можливість відмови та унеможливлює неякісне виконання роботи.

Тож вдячність стає важливим ресурсом для всієї системи сусідської взаємодопомоги: «Навіть коли шось нам допомогли сусіди, то вони шось роблять і не кличуть нас, ми вже такі: “Ой, та треба допомогти, бо вони нам допомагали”. І ось так завжди виходить (…) Ну взагалі це не є якось отак, що ти повинен це зробити. Якшо сусід допоміг там, то ми не намагаємось там точно вже на другий день шось там допомогти. Ми знаєм, шо от прийде час і ми повинні віддячити якось. Це не повинно там бути якось вже зразу там на другий день чи на третій. Ми просто знаєм, шо ми точно віддячим. Як ми шось зробим і шось нам треба буде, то вони нам віддячать» (Олександр, 1998 р. н.).

 

"Етос звичаю сусідської взаємодопомоги витікає з норм традиційної моралі з її ідеалами добросусідства та християнської етики."

 

Водночас мешканці села цей звичай в жодному разі не сприймають як прагматичний, адже взаємодопомога тут вважається усталеною повсякденною сусідською практикою, а виразне очікування зворотної послуги назвали б неетичним. Для скобичан такі дії є проявом добросусідства й людської доброти, і це переводить нас до етичної площини.

Етос звичаю сусідської взаємодопомоги витікає з норм традиційної моралі з її ідеалами добросусідства та християнської етики, яка апелює до допомоги ближньому. Основою для реалізації цих уявлень стає високий рівень довіри між людьми, що живуть поруч.

Мешканці Скобичівки часто протиставляють високий рівень довіри між сусідами, який був раніше, сучасному. Наприклад, за словами скобичан, сусіди могли вільно заходити до помешкань одне одного і за домовленістю спільно використовувати господарські споруди: «В нас в баби була така окрема комора, вона є і зараз, від хати окремо, бо вони мали поле, там і зерно колись зсипали. А в той час уже там сусіди наші, в них така погана хата, маленька, і вони не мали, де тримати, то скриня їхня була там в баби в коморі. Там шось як треба було тій жінці з тої скрині, то вона собі сама могла хату відкрити. Ключ був так, зверху прибитий цвяшок на хаті, вона відкривала, брала ключ від комори і собі ішла брати, що треба було, речі такі там собі мала, якесь полотно» (Ганна, 1965 р. н.).

Але треба розуміти, що традиція не є чимось статичним. Звичаї сусідської взаємодопомоги трансформуються залежно від зміни економічних і соціальних умов. Не можна ігнорувати й значення технічних інновацій, адже вони полегшили багато робіт.

Із появою численних платних послуг і зростанням рівня життя з початку 2000-х мешканці села для важких будівельних робіт почали наймати працівників, а не організовувати толоку. І цю практику унормовує народна мораль, адже сьогодні скликання сусідів для такої справи здаватиметься односельчанам як мінімум дивним: «Як якісь роботи, то вже іде бригада, яка за гроші, за безплатно – мало хто. І не кличуть навіть, люди на то не розраховують» (Ганна, 1965 р. н.). Проте цікаво, що меншою мірою ця зміна етичних норм стосується родичів. Їх продовжують кликати й обов’язково віддячують взаємними послугами.

Отже, з часів доіндустріального суспільства, у якому сформувався звичай сусідської взаємодопомоги, чимало змінилося: економічні умови, соціальний устрій, спосіб життя, а разом з ними і мораль. Проте незмінною лишилася механіка функціонування цього звичаю — вона продовжує мати в основі прагматичні міркування й загортати їх в етичні категорії.

 

Висновки: яким є сучасне сільське сусідство в Україні

Поняття сусідства — це категорія, що передбачає прив’язку до конкретного простору. Але його розмір залежить від типу поселення, а також економічних, соціальних і культурних чинників. Зокрема, на прикладі села Скобичівка можемо побачити тенденцію до звуження території, мешканці якої вважають себе сусідами, порівняно з радянським і доіндустріальним періодами.

Сусідство також передбачає різні типи комунікації, одним із яких є взаємодопомога. В українській культурі такі звичаї походять із доіндустріальних часів. Найчастіше це почергова робота й спільне виконання об’ємних робіт (толока). Результати дослідження свідчать про те, що сусідство лишається актуальною соціальною практикою в сучасному українському селі, але зараз відтворюються лише ті звичаї сусідської взаємодопомоги, які не втратили прикладного значення, змінившись відповідно до актуальних умов.

 

"Сусідська взаємодопомога, як і кожен інший звичай, має в основі прагматичні раціональні мотиви."

 

Зокрема, у Скобичівці є звичай громадської толоки, який передбачає взаємодію світських та церковних агентів. Спільне виконання громадських робіт у селі засноване на звичаєвих нормах, традиціях громадського устрою ХІХ століття, межує з локальним активізмом, має адміністративну підтримку та пов’язане з релігійними авторитетами.

Дослідження сусідства у Скобичівці дозволяє підтвердити припущення про те, що сусідська взаємодопомога, як і кожен інший звичай, має в основі прагматичні раціональні мотиви, оздоблені етичними й моральними категоріями, що забезпечують сталість їхнього функціонування. Водночас механіка сусідської взаємодопомоги передбачає дотримання взаємовигідних для учасників умов: допомога сусідам означає зворотну послугу в майбутньому, і саме ця гарантія уможливлює ефективне функціонування цього звичаю у сучасному суспільстві. Водночас така прагматика не артикульована в мотивації мешканців села — для скобичан сусідська взаємодопомога радше є рутинною практикою, засновану на доброті й турботі про ближнього.

 

Читайте також:

Чорнобиль у дзеркалі (Єлизавета Гавриленко)

Право на місто (Девід Гарві)

У пошуках заміського комфорту: неформальні практики новоселів київського передмістя (Оксана Овсіюк та Олена Соболєва)

 


Посилання

Горинь, Й. Г., 2001. «Сільська громада та громадський побут». В.: Смолій, В. А. (ред). Історія української культури. Том 2. Українська культура ХІІІ – першої половини XVII століть. Київ: Наукова думка. Доступ 10.08.18 за адресою: [link]

Гримич, М. В., 2007. «Громада і громадський побут». В.: Борисенко, В. (ред.) Українська етнологія. Київ: Либідь, с. 231–232.

Гримич, М. В., 2006. Звичаєве цивільне право українців ХІХ – початку ХХ століття. Київ: Арістей.

Кувеньова, О. Ф., 1966. Громадський побут українського селянства. Київ.

Маліков В., 2008 «Наймання пастуха на Слобожанщині у ІІ половині ХІХ – на початку ХХІ століть». В: Вісник Харківського національного університету імені В. Каразіна, № 11, с. 139–144.

Серикжанова, С. С., Абдирайымова, Г. С., 2013. «О природе соседства, сообщества и соседских сообществ». В: Вестник КазНУ. Серия психологии и социологии, v. 47, №. 4, с. 28–36. Доступ 16.07.18 по адресу: [link].

Сироткін, В., 1999. «Традиції колективної трудової взаємодопомоги». В: Пономарьов, А. (ред.) Українці: історико-етнографічна монографія. Опішне: Українське народознавство, Кн. 1, c. 371–376.

Словник української мови: в 11 томах, 1978. Сусідство, Т. 9. Доступ 20.08.18 за адресою: [link]

Старобогородчанська громада. Івано-Франківська область, Богородчанський район. Історична довідка с. Скобичівка. Доступ 1.09.18. за адресою: [link]

Тарнавський Р., 2012–2013. «Звичаї трудової сусідської взаємодопомоги в громадсько-виробничому побуті українців: історіографія питання». В: Наукові зошити історичного факультету Львівського університету, Вип. 13–14, с. 84–96.

Зап. Полек Т. 24.09.18 від Ганни, 1965 р. н., с. Скобичівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.

Зап. Полек Т. 08.10.18 від Ірини Трінчук, 1985 р. н., с. Скобичівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.

Зап. Полек Т. 25.09.18 від Олександра, 1998 р. н., с. Скобичівка Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.

Talen, E.,1999. "Sense of Community and Neighborhood. Form: An Assessment of Social Doctrine of New Urbanism". In: Urban Studies, Vol. 36, № 8, pp.1361–1379

Примітки

  1. Долина – назва кутка с. Скобичівка
  2. Тут і далі всі імена респондентів та імена людей, згаданих у їхніх цитатах, вигадані.
  3. Ірина Трінчук – староста с. Скобичівка, з її згоди тут і далі публікуємо справжнє ім’я та рік народження.
  4. Тяглі селяни — це селяни, які володіли тягловою робочою худобою (волами, кіньми).
  5. Бути в комірному – бути на квартирі.
  6. Тут і далі фото – Олег Іридчин. 2018 р.
  7. Ірина Трінчук.

Залишити коментар